Едвард Альберт Шилз

Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство

© by Liberty Fund, Inc., 1997

Націоналізм, нація і національність: визначення

Націоналізм виникає з факту існування національности. Він дещо додає до цього факту, накидуючи на ситуацію існування національности елементи змагальности, боротьби, зухвалости, войовничости. Ненависть не є обов’язковим доважком до існування національности, але вона часто упроявлює себе в націоналізмі.

Нація і національність видаються менш буттєво “відчутними”, аніж націоналізм, що втілюється у рухах і партіях з видимими лідерами, членами, симпатиками. Націоналізм має програми і політичну платформу. Він позиціонований. Звичайно, цим він не вичерпується. Він доктринальний, хоча, зазвичай, колективна самосвідомість нації віддзеркалена у цих доктринах дещо недбало.

Національність є більш складною річчю, але вона не менш реальна. Національна самосвідомість – це стан розуму, настановча настроєність інтелекту і ще щось більше. Нація є перш за все колективністю із структурою, яка переважно виглядає аморфною. Її суспільним носієм виступають взаємопов’язані структури: клуби, спортивні асоціації, культурні та освітні згромадження, школи, частково – релігійні товариства і церкви. У державі нація досягає повноти структурної реалізації; але ці дві речі буття – нація і держава – рідко утотожнюються одна в одній.

Найважливішим із відносно аморфних зв’язків нації є її зв‘язок із громадянським суспільством. Оскільки партикулярні асоціації підтримують існування нації, остання, в свою чергу, підтримує життєдіяльність громадянського суспільства.

Національність – це стан колективної самосвідомости. Національність, у тому розумінні, яке упроявлене у даній статті, не стосується легального статусу конкретної особи, або ж статусу, набутому завдяки народженню чи натуралізації (батьків або персональної) у національній державі. Вона ближча до поняття “громадянства національної держави”, що статуарно надає певний перелік законних прав і обов’язків даної держави. Звичайно, процес натуралізації передбачає, як щось апріорно зрозуміле, що натуралізована персона стане членом титульної національности і розділить відповідальність і солідарні принципи домінуючої колективної самосвідомости. Це сприятиме її членству у нації і громадянству національної держави.

Нація утворюється певною колективною свідомістю, референти котрої народжуються на обмеженій території, або є нащадками мешканців такої території. Можливо, члени кожної нації народилися від батьків, що проживали на певній обмеженій території, і це вже не та територія, котра тепер заселена сумнівними поселенцями. Навпаки, людина може тепер належати до нації, до якої не належали її предки і жити на території, яку ніколи не заселяли її прадіди. Індивідууми здатні змінювати національність, вільно обираючи місце проживання після народження і солідаризуючись із колективною свідомістю, що панує у новому суспільстві. Особа може мати кілька національностей одночасно, беручи участь в розвитку самобутньої культури. Ці феномени не треба змішувати з володінням кількома громадянствами, себто з ситуацією, регульованою публічним нормотворенням національних держав.

В межах держави одна або кілька націй можуть перебувати у стані занепаду, у той час, коли іншим вдається зберігати сильну і впливову колективну самосвідомість. В цій ситуації індивідуум міг би виявляти увесь спектр своїх національних симпатій без будь-якого напруження. Або навпаки, якщо б національність, у самобутності якої бере участь індивідуум, конфліктувала з національністю, до якої він зберігає преференції вірности (як у ситуації “німці-американці” від весни 1917 до кінця I світової війни).

Нації не мають таких регулярних структур, які притаманні релігійним громадам що вимагають від своїх членів повсякчасної участи у ритуалах, літургіях і богослуженнях. Немає у націй також особливого корпоративного органу, котрий би повністю відповідав за національну єдність. Це те, чого завжди бракує титульній нації, але ця умова при всіх її намаганнях практично недосяжна. Нації також не мають корпоративної класифікації, як релігійні громади чи епархіальні братства, вони завжди збудовані лише як соціальна структура певної кількости індивідуальностей, які конвенційно взаємоусвідомлюють себе “єдиною нацією”. Вони – члени численних асоціацій і згромаджень, майже всі з яких діють на засадах добровільности. Більшість із таких асоціацій містить у своїх лавах невеликий відсоток членства нації, що проживає на визначеній території, а також іноземців і тих, що у той чи іншій спосіб не солідаризуються з цією нацією.

Суспільство чи держава з домінуючою (титульною) нацією називається національною державою. Відповідність між нацією та державою часто упроявлюється у конституції держави, але не завжди й не обов’язково. Освітні заклади культивують ті об‘єктивовані символічні конфігурації, які особливо поважає домінуюча нація. Кожна зі сфер культури, мистецтва, природознавства і юриспруденції зазнає впливу національної колективної самосвідомости (конкретніше – її носіїв-професіоналів). Навіть критерії правди і краси (універсальні за своєю преференційною обґрунтованістю) несуть у собі сліди колективної самосвідомости, що позначає вироблений продукт як особливий.

Державні заклади постійно підтримують перманентне “святкування національности” за допомогою днів народжень відомих національних постатей, героїв, письменників тощо. Військові заклади також пов’язані з національними пріоритетами. Прапор держави – прапор нації, державні свята є здебільшого національними празниками, вони прославляють великі події в національній історії. Так зближуються чинники громадянства і національности.

Там, де кілька нації мешкають в державі з однією домінуючою нацією, відносно якої менші нації упосліджені і де немає умов і стимулів для асиміляції у колективну свідомість домінуючої спільноти, підпорядковані нації часто-густо починають шукати власної національної державности. Вони прагнуть мати державу більш органічну для їхньої національности на території, де вони складають більшість, або тягнуться до тої нації, з якою мають традиційний зв’язок.

За таких умов вони, як мінімум, прагнуть мати забезпечені саме для них заклади, що дозволяють пролонґувати їхнє самобутнє існування. По-перше, вони прагнуть шкіл з національною мовою викладання. По-друге, вони прагнуть здобути місце у громадянському суспільстві, свободи публікацій рідною мовою, свободи національного згромадження та асоціювання. Не в останню чергу вони прагнуть власної колективности і окремої публічної символіки (процесії, святкування, театральні вистави) для самоствердження в межах інонаціональної держави.

Статус національної упосліджености – найактуальніша на сьогодні причина націоналізму.

Різновид націоналізму, який притаманний керівникам національних держав та їхнім прибічникам – це вже дещо інше. Тут ми, здебільшого, стикаємося із гіперчутливістю та апріорною переконаністю у тому, що нація несправедливо ображена. Лідери національних держав вірять у змову проти їх національної гідности. Вони вимагають більше прав і пошани до їхніх культурних і політичних досягнень. Цей різновид націоналізму спрямований проти ґлобальних світових сил, від яких вимагають справедливого розподілу вигод (прибутків, престижу).

В багатьох національних державах націоналізм розподіляється за ознакою інтенсивности у різних прошарках населення. Найінтенсивніший він у правлячої еліти, яка намагається “накинути” свій екстремізм решті населення. Представники екстремального націоналізму іноді аґресивно налаштовані щодо своїх співвітчизників, підозрюючи їх у недостатній національній ревности.

Витоки націй і націоналізму

Деякі письменники стверджували, що нація і націоналізм є продуктами постреволюційної епохи у Европі. Якщо потрактувати їхню точку зору в тому сенсі, що нація і плебейський націоналізм тісно пов’язані між собою в історії сучасних націй, тоді вони мають рацію. Інакше – ні. Термін нація у сучасному його розумінні сягає Середньовіччя. Абсолютно доцільним уявляється також вести мову про нації у класичну давнину. Допоки людські істоти усвідомлювали своє членство у територіальній колективності, обумовленій спорідненістю й етнічністю, як переконливий критерій колективного самоусвідомленням, існувала рудиментарна національність. Ці переконання побутували серед освічених і авторитетних верств суспільства. Хіба буде перебільшенням твердження, що Поховальна Промова Перикла була помірно-націоналістичною презентацією національних досягнень?

Класична риторика дає велику кількість таких прикладів. Ці декларації національної величі, можливо, не були переконаннями всіх мешканців згадуваної в них в якості батьківщини території, але, зазвичай, способу висловлювання тодішніх людей була притаманна традиція декларувати спорідненість і гордість за її досягнення. І тут можна б було погодитись із твердженням про існування колективности, не опертої на етнічну і родову ознаку – хоча з елементами обох – зрештою, на неї існували посилання.

Але чому вона взагалі існувала? Чому нації, навіть якщо в рудиментарній формі, виникли перед розквітом великомасштабних суспільств, які Европа знає з початку новітніх часів?

Відповідь, здається, частково знаходиться у царині демографічних практик. Зростаюче населення поширюється поза встановлені політичні кордони. Особи, що жили в межах цих кордонів, розглядали себе (а також їх розглядали інші, що жили в межах старих кордонів) як членів одного і того ж суспільства. Вони рідко дивилися на них як на родичів, але могли вважати, що походять від одних і тих самих спільних предків без будь-яких специфічних слідів ліній споріднености. Але, що не менш важливо, вони дивились на себе, як на людей, що живуть у тій самій колективній єдності.

Поширення поза політичні кордони було поступовим процесом. Населення зростало і приходили часи, коли за існування нових кордонів мусили висловлюватись рішуче і остаточно, або за, або проти; але зазвичай це відбувалось після остаточного розширення суспільства за межі його старих кордонів, для того щоб інтегрувати мешканців прилеглих територій.

Суспільство, котре розширювалось, опановувало нові назви для нових категорій. Оскільки кількість категорій споріднености збільшувалась, зростала й кількість нових назв для них. Назви patria і nation з’явились тому, що позначали нові і важливі речі. Члени чиєїсь patria i nation стали приблизно рівними з іншими колективними одиницями. Так виникали нові нації.

Але все ще можна поставити запитання: задля практичної чи розумової користи формувався цей новий тип єдности, вичакловувались нові референції чи критерії, чи тільки задля того, щоб залучити цих додаткових мешканців новоінтеґрованих територій до колективної єдности?

Територіальна близькість у примітивних суспільствах ніколи не була визначним критерієм самодостатности. Вона, зрештою, виявилась менш необхідною, аніж кревні зв’язки. Спитаємо: чи кревна спорідненість деактуалізується, коли територіальні зв‘язки (не менш споконвічні, не менш функційні у межах життєдіяльности, яко фундаментальної підстави споконвічности) здобувають суверенність? Саме розширення суспільств змушувало їхніх речників звертатись до територіальних чинників як основи для єдности – яку вони мусили мати орґанічно – замість первісних біологічних критеріїв.

Людина не може жити без споконвічного.

На пізніх етапах особистого життя людина владна зменшити владу споконвічного над собою. Але до того споконвічне вже сформує її теперішнє існування. Чому споконвічне має таку владу над особистістю – загадка, котра ще чекає на своїх дослідників.

Націоналізм та ідеолоґія

Упродовж усього 19-го століття нація сприймалась британськими та французькими лібералами в якості необхідної матриці кожного вільного суспільства – поки ці суспільства були іноземними. Однак вони не застосовували ці критерії до своїх власних держав. Вони не усвідомлювали власні держави в якості національних суспільних утворень, не застосовували принцип національного для себе. Вони застосовували його до Ірландії, Балкан, Середнього Сходу, пізніше до Південної Азії та Африки.

У Британській державності вони бачили системну леґітимність, встановлену раз і назавжди традицію, що спирається на низку фундаментальних законодавчих актів, таких як Велика Хартія 1215 року чи дарчі записи на колонізовані землі 1689 року. Національна суть цих актів знаходилась на поверхні. Можливо ця обставина виглядала занадто очевидною, щоб ще й підносити її до рівня принципу. Франція пережила більше леґітимаційних конфліктів. Носії ліберальної та радикальної доктрин вважали, що принципи, встановлені у 1789 році, забезпечували вповні законні преференції свободи, рівности та братерства. Саме навколо цих пріоритетів пропонувалось будувати колективну самосвідомість французького суспільства. Консерватори-реакціонери навпаки вважали леґітимною династичну системність. Але жоден з них не мислив катеґоріями “національного” або образами обмеженої кордонами “французької” території як основи законного режиму.

Радикальний і ліберальний блоки вважали, що проголошувані ними цінності є універсальними чинниками, значно ширшими за особливі принципи “французької території”. Вони не брали до уваги гасла революційної війни (La patrie en danger!), які привели до перемоги і слави перші масові національні армії, leuee en masse. Фактично, для французьких лібералів та радикалів, принципи 1789 року вимагали території Франції як офіри для їхньої реалізації. Вона мала стати базою для розпросторення ідей революції по всьому світові, що й сформувало об’єктивовану символічну конфіґурацію французької національної колективної свідомости. Національна ідея у постулатах “людей 1789 року” не артикулювалась.

Одночасно у Франції існувала могутня течія, що спиралась на суперечні доктринальні преференції. Les maitres de la contre-reuolution думали про l’ancienne France як про необхідний образ, у відповідності до якого слід реабілітовувати заблукане французьке суспільство. Цю ідею підтримували консерватори, але вони не досягли успіху серед інтелектуальних кіл Франції на протязі усього 19-го століття.

Відповідно, британські ліберальні утилітаристи не надавали великого значення критерію територіального місцезнаходження і спадковости від абориґенів конкретної території. Утилітарна політична думка не надавала місця націоналізмові у своїх поглядах на правильне упорядкування політичного життя Британської Імперії.

Утилітаристи, тим не менш, думали про територіальність, як про основу національного життя і національних держав у тих частинах Центральної, Південної та Східної Европи, де нації не мали власних національних держав. Ось чому вони пропонували традиційну територіальність і “культурну націю” як критерії заснування держав-спадкоємців Османської і Ґабсбурґської Імперій, котрі втратили свою леґітимність. Чотирнадцять Пунктів Вудро Вілсона надали великої ваги принципу, згідно з яким держави повинні формуватись на основі визначених територій і титульних націй, що проживають на них.

Ліґа Націй, сформована у відповідь на виклик мирного лібералізму, породила два доктринальні напрями. З одного боку, вона визнавала небезпечний характер націоналізму і негайну необхідність його приборкання, з іншого – встановлювала остаточну леґітимність держав, сформованих на основі територіального буття і самобутности нації.

Упродовж міжвоєнного періоду націоналізм зазнав жорстокої критики. Його розглядали не тільки як чинника порушення міжнародного права, але й у якості аґресивної тиранії, спрямованої проти прав і свобод громадян власне держав національного типу. Підтверджений практикою режимів Муссоліні і Гітлера, цей погляд продовжив домінувати і після другої світової війни.

Ці події дуже вплинули на дискусії щодо “поняття самобутности нації”. Здавалося, національність нерозривно пов’язана із націоналізмом. Ліберали, консерватори і попутники комуністичної ідеолоґії відчували відразу як до поняття самобутности нації, так і до всіх проявів европейського націоналізму. Ознаки націоналізму і національної самосвідомости у Европі чи Південній Америці суворо засуджувались. Націоналізм, що протистояв імперіалізмові США, навпаки, схвалювався як “природний”. У всьому цьому явище усвідомленої самобутности нації – іноді звужене до “патріотизму” і тим ніби виправдане – зводилось до недоречности, або й іґнорувалося. Його практично ніколи не аналізували. Наслідок: феномен національного самоусвідомлення практично щез з інтелектуальної сцени.

Справді, національна самосвідомість і поняття національної самобутности іноді виникають під гаслами “національної тотожности” або ж “національного характеру”. Але ці терміни означають дещо інше, а саме: помічену зовнішніми спостережниками подібність членів будь-якої нації, або ж суб’єктивне самопризначення окремих осіб.

Нації, традиція і територіальність

Національності притаманна традиційність. Нації не могли б існувати без усвідомлення і впровадження на рівні правових норм традицій, що передають образи минулого, визначних для національної спільноти подій і осіб. Нація є колективом, у якому минуле і сучасне існують на одному рівні знаково-дискурсивної актуальности. Значні зусилля нації спрямовані на повсякчасне підтвердження нерозривности сучасного її буття з визначними і ціннісними елементами її минулого.

Нація ніколи не є справою одного покоління. Зв’язок із минулим здійснюється через походження, але те, що передається, – не кров і не фізіологічні ознаки, а скорше специфічна система стосунків і зв‘язків, котрі предки мали на і до території. Нація – трансгенеративна спільнота.

“Історичні досягнення”, “героїчні вчинки”, “безсмертні праці” літератури і мистецтва підживлюють гідність нації, але вони приторочені до національної спільноти перш за все фактом приналежности їхніх творців до певної національности. Членство у нації – чинник апріорний і вагомий. З плином часу таке членство ініціюється участю в національній культурній самосвідомості, але, знову ж, це – вторинне. Первинний критерій членства – народження чи тривале проживання на обмеженій кордонами території; коли усвідомлення через цей критерій один одного є взаємним, можемо постулювати наявність колективної самосвідомости. Перебування на території і народження на території – основні референції національної колективної самосвідомости.

Нації існують завдяки чутливості людських істот до одвічних фактів походження та територіального місцезнаходження. На відміну від Gemeinschaft в оцінці Tonnies, спільне походження не обмежується кровними зв’язками, а має ознаки комплексної аґрегативної пов’язаности всіх осіб, що приймають участь у спільному заселенні території. Провідний спільний чинник тут – походження від людей, котрі мали визначене локальне місцезнаходження. Народження та місце проживання – чинники, важливіші для усвідомленого буття нації, аніж кровна спорідненість серед сучасників й недалеких предків. Походження, безперечно, відіграє важливу роль у самоусвідомленні національної спільноти, але воно також спричиняє спадковість комплексу якостей, котрі набуті завдяки територіальному факторові (місцезнаходженню).

Біологічне походження не можна виносити поза межі національної самобутности, тому що це – механізм “непідробного”, абсолютного за справжністю зв’язку із минулим. Іноді його презентують метафорично, але зазвичай дія цього механізму не розпросторюється у далеке минуле.

У спадок національності передається саме “територіальність”, а не “кров” чи будь-які інші фізичні якості. Існує тенденція, згідно якої небіологічна якість, що передається спадково, трансформується у гадану біологічну якість. Відповідно, національність стає етнічною групою у тому розумінні, що її члени починають вірити у те, що на додачу до успадкованого місця мешкання, вони успадковують спільну кров та інші фізичні та фізіолоґічні риси. Таким чином територія формує “подібні до кровних” фізичні риси.

Людські істоти формуються в нації, коли їхні окремі особи безпосередньо не знають одне одного. Чому вони вважають тих, хто мешкає у межах усвідомлених кордонів інакшими, аніж мешканці “закордоння”? Чому ці людські істоти мають дбати про повагу інших до факту їхнього мешкання на певній території? Чому територія має для них таке значення? Чому виникає пріоритетна симпатія до співвітчизників? Здається, відповідь знаходиться за межами економічних чинників, хоча перебування “тут, а не там” дійсно надає певні економічні переваги.

Відповідь криється у самому факті резидентації та суб’єктивному відчутті, що певне місце проживання (з того чи іншого боку кордону) наділене справжньою необумовленою цінністю. Якщо ми звільнимо прихильність до свого рідного села від всіх інкрустацій звичок, спогадів і приємних особистих асоціацій, ми усвідомимо, що ж саме мається на увазі під просторовою, або територіальною споконвічністю.

Нація може також претендувати на простежуваність її походження від спільного предка чи групи пращурів, таких як “отці-засновники” (Вашинґтон, Ромул і Рем, Ісаак і Яків тощо). Але, зазвичай національність не тотожна етнічності, хоча маємо випадки їх часткового злиття.

Етнічні групи вірять, що самозароджуються як колективності через участь їхніх членів у певному спільному чи розподіленому успадкуванні визначених фізичних ознак, набутих від біологічних предків; до переліку таких ознак належать колір шкіри, тип волосся, фізіоґномічні риси тощо. Одною з причин того, що частково збігаються усвідомлена національна самобутність і етнічна колективність, є тенденція пов’язування біологічного походження з тривалим проживанням на спільній території.

Іміґранти – люди, народжені на чужій території, часто-густо зберігають у своїй колективній самосвідомості образ материнної території. В тій таки самосвідомості зберігаються ідентифікуючі образи фізіолоґічних рис “своєї” спільноти.

Там, де багато людей певної нації долучаються до суспільства з сильною домінуючою нацією, члени якої достатньо самовпевнені і наполягають на перевазі своєї самобутности у даному суспільстві, іміґранти зазвичай асимілюються титульною національною спільнотою. Саме такий процес превалював у США та Великобританії до останнього часу.

Національність, релігія і мова

Досі ми не згадували про такий чинник як релігійні переконання. Релігійні вірування не є одвічними феноменами. Але вони, поряд із мистецтвом, літературою та наукою складають і уможливлюють усвідомлену національну самобутність. Вона їх не послаблює, бо вони існують поза тим, що Геґель назвав “національним духом”.

Спільна мова, участь у створенні і використанні спільного словникового запасу, спільні граматика і мовлення – це властивості колективів. Саме спілкування спільною мовою породжує близькість (через участь у спільному здобуванні знань і обміну здобутим). Мова є також референтом колективної самосвідомости. Мова невід’ємна від буття нації, хоча однією мовою можуть говорити декілька націй. Це створює окрему спільну колективну самосвідомість кількох націй.

Лінґвістична спільність часто конґруентна національній. В національній державі домінуюча нація має власну відмінну мову і бажає, щоб цю мову прийняли в якості чинника спілкування всі інші національні вкраплення у суспільстві. Участь у спільній мові має функцією солідаризування суспільства. Чому ця участь прирівнюється у колективній самосвідомості до участи у кровній спорідненості чи причетности до місцезнаходження і уявного спільного біологічного спадку? Чому на мову накладається флер особливої сакральности?

Частково національна колективність виникає саме завдяки мові і базованих на ній об’єктивованих символічних конфіґураціях. Цьому є винятки. Швейцарія – хрестоматійний приклад національного суспільства без спільної мови, хоча франко- й італомовні відчувають себе марґіналами щодо німецькомовних. Здебільшого, приклади з недалекої історії Бельгії, Канади, Індії ілюструють тріумф територіальних націй над мовним розмежуванням.

Чи вціліють домінуючі нації?

Чимало аналітиків у останні сім десятиліть стверджували, що національна державність втратила пріоритети і що нація завжди була позбавлена раціонального обумовлення свого існування. Нам говорять, що світ суверенних держав має трансформуватись у світ функціональних територіальних груп. Такі групи мали б різні територіальні сфери юридичних повноважень.

Виникає питання: чи вціліють домінуючі нації і домінуючі національні самобутності? Сьогодні їх жорстоко атакують менші нації в Іспанії, Франції, Сполученому Королівстві. Колишній СССР і колишня Югославія стали театрами взаємовідгородження націй. Ірак, Іран і Туреччину розривають вимоги курдів. Південна і Південно-Східна Азія мають подібні проблеми. Лише кілька провідних країн (серед них США, Японія, ФРН), здається, перебувають поза цією проблемою. Але й вони підпорядковані духові часу, що вимагає нових прав для національних спільнот. Двадцяте століття і, можливо, двадцять перше будуть визначені, як століття націй.

Чорна Африка, у свій спосіб, також стала націоналістичним континентом. Нації, які отримали вже державність у 60-70 роках, наслідують принципи емансипації від европейських імперських сил перед реальною загрозою нової хвилі вимог суверенітету малих народностей. Навіть найбагатші нації Африки не змогли встановити своє панування над динамічними меншинами.

Отже, ті, хто волів би бачити нації стертими з політичної карти, навряд чи радіють подіям останнього часу.

Тим не менш, посутнім є питання: чи не може колись нація, як тип людської колективности, зійти нанівець, поступившись місцем спільнотам нового типу.

Це малоймовірно.

Споконвічна чутливість до біологічної споріднености й місцезнаходження, що була першою фундаментальною референцією колективної самосвідомости, навряд чи відступить фронтально навіть при ґлобальних змінах побуту широких прошарків населення.

Може національна спільність розчиниться за прикладом кланово-племінних зв’язків, значно деактуалізованих у провідних суспільствах? Навряд чи це станеться, оскільки територіальність не можна викреслити з переліку об‘єктів людської свідомости. Людські істоти не можуть існувати без колективної самосвідомости, сфокусованої на тих референціях, котрі створюють кордони. Їм потрібна огорожа, тому що їм потрібна громада. Національна самобутність забезпечує ці пріоритети. І людська чутливість до них не зникне ніколи.

Чому націоналізм?

Одне з найактуальніших питань нашого часу: чому все ж таки національна самобутність породжує націоналізм? Національне почуття перетворюється у націоналізм тоді, коли його носії відчувають зневагу до своєї національної самобутности, приниження гідности нації, загрозу “своїй” території, бачать гоніння і утиски своїх співвітчизників. Віра в утиски і є кроком, що відділяє національне почуття від націоналізму.

Хоча в націоналізмі присутній раціональний елемент (захист від фінансових втрат при зменшенні “своєї” території), джерела особливо сильних емоцій – таких, як огида до мешканців інших територіальних і біологічних теренів – перебувають за межами раціональних підрахунків. Чому для нації відокремлення частини “природної території” є таким жахливо нестерпним? Чому для уникнення такого відокремлення ведуться сповнені жертв і ненависти громадянські війни?

Вченим ще доведеться дізнатися, чому територія – ця зручна для буденної діяльности умовність – раптом починає зводитись до ранґу сакрального. Чому ІРА хоче приєднати Північну Ірландію до Республіки Ейре? Чому Іспанія стурбована майбутнім Ґібралтару? Чому чимало німців вважали і вважають об’єднання Німеччини найважливішою справою?

Реальне завдання для дослідника: визначити причину того, чому люди вважають, що існують “належна визначеність” та “необхідна взаємозалежність” поміж територією, на котрій вони мешкають, і “національною громадою”, котру вони формують?

Національність, права і громадянство

Витоки прав криються у стосунках членства у певному колективі. Права є, перш за все, – щоб там не говорили адепти загальних термінів на кшталт “людських прав” – вимогами до членів колективу. Права надаються у зв’язку з приналежністю до певного колективу.

Громадянство має небагато спільного з національністю, якщо ми притримуємося загальноприйнятого визначення: громадянство є леґальним статусом володіння правами і зобов’язаннями на підставі факту перебування на території, що знаходиться під юрисдикцією національної держави.

Тим не менш, ці дві речі – громадянство у вузькому розумінні терміну і національність у широкому розумінні, у дечому тісно взаємопов’язані. Так, громадянство стосується окремої національної держави, дійсне у межах її кордонів. Громадянство надається людям, народженим на території держави, або дітям народжених на цій території, або особам, які довгий час мешкають на цій території та здійснили ритуал присяги. Громадянство надається на необмежений термін і не дарується з розрахунком на наступне зречення від нього. Ритуалом присяги авансується побажання натуралізації та злиття новоприйнятого до спільноти із колективною самобутністю нації, як, власне, кінцева мета надання громадянства.

Громадянство передбачає, що громадянин є членом нації. Воно передбачає існування в кордонах держави існування титульної нації, яка встановлює певні правила для громадян. Національна самобутність потребує прийняття на себе громадянином зобов’язань дещо ширших і неформальніших, аніж юридично унормовані зобов‘язання громадянина. Національна самобутність вимагає виконання всіх видів допоміжних обов’язків щодо співвітчизників, наприклад позичання грошей, якщо співвітчизник “застряг” в іноземній країні.

Громадянські права мають свій власний, відокремлений від оточуючого правового поля, контекст. Це – контекст відокремленого кордонами від решти світу національного суспільства. Кордони є прозорими щодо принципу поваги до людських прав, але до тої міри, коли не зачіпають означеного контексту. Усунення цього протиріччя є елементом побудови майбутнього, більш відкритого і розпростореного, громадянського суспільства.

Той факт, що права і обов’язки громадян дійсні в межах кордонів, стосується виключно примусового аспекту втілення цих прав і обов‘язків. Це ще не означає тотального прийняття цих норм всіма членами суспільства. Готовність визнавати права інших індивідуумів в межах власного суспільства та диспозиція такого визнання є функцією саме колективної самосвідомости нації. Якщо самосвідомість відсутня – відсутня нація. Тільки самосвідоме національне буття спроможне стати матрицею громадянства; це – самосвідомість широкого громадянського суспільства, яка деякою мірою споріднена із свідомістю малих націй.

Національна свідомість

Національна колективна свідомість – узагальнений образ нації і взаємне усвідомлення її членів в якості учасників буття і самобутности цього образу. Вона викликає принаймні мінімальну перцепцію інших колективів поза територіальними кордонами, що окреслюють просторові межі її побутування, хоча сама по собі ця самосвідомість – також перцепція можливого колективу, що виник як наслідок спільного проживання певної групи людей на спільній території.

Одночасно, образ “іншої спільноти” не є визначальним для консолідованої свідомости колективу. Вона може бути сфокусована переважно на собі і на референціях, що супроводжують консолідацію. Актом самовизначення тут виступає усвідомлення поділу всіх оточуючих на “своїх”, що просунулись у напрямі самоусвідомлення себе окремою спільнотою та “аутсайдерів”, котрих колективна самосвідомість не вміщає (не визнає “своїми”), хоча і не накидує на них образу ворога. Для “консолідованих” ці “аутсайдери” стають менш цікавими, аніж прийняті до спільноти.

Самокласифікація – і класифікація “інших” – автоматично спричиняє процес самооцінювання та порівняльного оцінювання “інших” згідно всього спектру якостей та здібностей, якими спроможна володіти людська істота.

Там, де існує дефіцит цінних об’єктів, може виникнути суперечка за право володіння ними. Отже, у своїх стосунках з іншими колективами національна колективна самосвідомість не зможе уникнути певної чутливости до латентного змагання між власною спільнотою та “іншими”. Так виникають стереотипи турботи про територіальну цілісність, “життєвий простір”, “ресурси, життєво важливі для існування нації”. Реальність чи фіктивність застосування на практиці цих стереотипів не впливає на рівень арресії щодо “іншого”.

Нації та пошуки автономії

Схильність націй до автономного існування має джерело у самій їхній природі. Витоки автономних прагнень – у прагненні самопідтримки, бажанні бути самодостатнім у власному існуванні і циклах самовідтворення. Це призводить до створення культурницьких та освітніх інституцій, необхідних для збереження культурної традиції.

Нація має глибоко вкорінений потяг до культивації власної мови засобами вивчення своєї літератури і мистецьких досягнень. Там, де нація зустрічає реліґійну громаду чи церкву, вона намагається консолідувати виконання етнічних та реліґійних обов’язків. З іншого боку, у церквах завжди побутувало прагнення бути “націоналізованими”, тобто посилатись у своїй пропаганді на спорідненість історії культу і території.

Геґель вірив, що єдине задовільне місце для перебування Вселенського духу – це нація. Універсальний дух, на його думку, не потребує ніякого топосу поза національним орґанізмом. Він вважав націю-державу необхідною кульмінацією еволюції духа від конкретного до загального. Геґель, для якого цей постулат був аксіоматичним, не потурбувався дати нам жодного доказу на користь неможливости колективів, більших за націю.

Пояснення виникнення чи тривалого існування національних спільнот і націоналізму як наслідків виникнення системи “інтересів” не виглядають нині задовільними. Сам термін “інтерес” є досить двозначним. Контекстуально він стосується вигод, на які сподіваються окремі групи, наприклад вчителі мови, літератури та історії певної нації, що очікують посад, вищої заробітної плати і зростання свого престижу у випадку здобуття сумнівною “нацією” права мати школи, зміст навчання в яких відповідають мовним та історичним особливостям, яким симпатизують ці вчителя. Ще один варіант тлумачення “доктрини інтересів” – очікування певними прошарками вигод від здійснення владних функцій, обумовлених національністю. У кожному з цих пояснень є доля правди, однак вони зачіпають більш ніж додаткові фактори. Вони не обтяжують себе поясненням факту самого існування націй і націоналізму.

Ще одна сумнівна доктрина спирається на постулат про те, що нації – вигадка правлячих верств, сформульована задля ошукання нижчих класів і отримання, таким робом, політичних вигод і стабільних прибутків від експлуатації. Але ж таке ошуканство мало б місце лише у випадку, коли б людські маси вже вважали “національне” і “націю” за неабиякі цінності, себто вже були б учасниками національної колективности.

Національність – потреба людського існування

Підсумуємо попереднє – національність є необхідністю людського існування. Це – наслідок потреби знаходити сакральне не тільки у духовній трансцендентальності, але й у трансцендентному одвічно-лінійного, вґрунтованого в історію територій, чину. Жодній світовій реліґії з церковною систематикою та універсалістськими прагненнями (Християнство, Буддизм, Іслам) ще ніколи не вдалось уґрунтувати свої трансцендентальні доктрини. Вони поверхнево засвоїли певні території, але не змогли подолати духовно-телуричний сплав язичницьких віровчень, змушені були прийняти у свої культові системи елементи цих реліґій, над якими нібито тріумфували.

Людські істоти неспроможні позбутися своєї споконвічности. Потреба людського розуму у спілкуванні з собі подібними, а не тільки з божествами, і незнищенні звички і схильності усередині цього спілкування з ближніми – ось у загальному фундамент спільнотних стосунків.

Національна самобутність і національність – не просто споконвічні. Їх укріплює розвиток традицій. Розвиток літератури, краєзнавства, вивчення біоґрафій видатних особистостей національної історії – все це працює на ефект більшої витривалости й стійкости національної колективної самосвідомости. Зникнути може окрема нація. Але носіїв її самобутности асимілює інша нація і наступність феномену не перекреслюється. Погляд Гегеля на буття національного духу у історичній спадковості здається нам дуже переконливим.

У перебігу часів нації змінюють свої кордони і деякі пріоритети функціонування, що позначається на інтенсивності національного життя і проявах самобутности. Хоча цілеспрямовані дії національної держави можуть вплинути на інтенсивність національного буття (реформи у сферах освіти, культури, реґулювання мовного режиму, зміна атрибутів і символів державности), сили усунути чи радикально змінити національну самосвідомість у держави нема. Уряди не можуть безпосередньо регулювати національну самобутність. Хвилі іміґрації спроможні вплинути на національну колективну самосвідомість за допомогою влиття в неї своїх ментальних пріоритетів, але якщо уряд є солідарним і консолідованим з колективною самосвідомістю, він не допустить викорінення національної самобутности за допомогою реґулюючих актів.

Громадянське суспільство і національність

Громадянське суспільство – ознака сучасних національних держав. Воно спроможне функціонувати, що й робить, незалежно від національної держави, завдяки інтеґральній ролі щодо домінантної нації.

Громадянське суспільство насьогодні – це не система договірних стосунків. Договірні стосунки грають велику роль у сфері приватної власности, але це не вичерпує суспільних потреб. Національна колективна свідомість більшости членів будь-якого громадянського суспільства – це передумова функціонування договірної сфери. Вона згладжує конфлікти, що виникають на терені голої змагальности договірного суспільного базису. Особливо це стосується самоакцентованих конфліктів, які особливо шкодять суспільству.

Громадянська колективна самосвідомість різних сеґментів і секторів суспільства перешкоджає виникненню конфліктів поміж цими секторами, але не знешкоджує глибинних джерел конфліктів, які знаходяться на теренах неконтрольованих громадянською свідомістю напружень. Громадянська колективна свідомість, підживлюючи себе підтримкою національної колективної самосвідомости визначає норми колективної солідарности, спроможні зняти ці напруження. Норма солідарности створюється співучастю у творенні національного образу.

Поруч із конфліктами, джерело яких знаходиться у занепокоєнні рівнем життя, існують суспільні “конфлікти інтерпретації”. Вони виникають при зіткненні подібних одне на одне прагнень та індивідуальних і партикулярних “політик”. Конфліктуючі сторони тут перебувають у специфічному стані безпорадности, коли вони не спроможні (завдяки складній системі правових та інституціональних противаг) виступити в якості революційних сил чи групи путчу. Вони просто не в тому положенні, щоб іґнорувати своїх опонентів завдяки мілітарній перевазі і заявити: “У нас танки і гармати. Ми є керуючою силою!” Конфліктуючі партії та групи повинні пам’ятати, що вони мають справу із специфічною впертістю громадянського суспільства.

У суспільстві, яке не піддається силовому тискові та погрозам примусу, жоден сеґмент суспільства не може накинути власну політику на увесь соціум без висловленої чи невисловленої згоди інших провідних сеґментів цього суспільства. Правила тут вищі за корпоративні інтереси. Практично, до блокади “бунтівного” сеґменту ніколи справа не доходить. Більшість корпоративних груп не думають про можливість путчу. Щонайбільше, вони намагаються вплинути на машину голосування або на реґламенти процедур суспільного обговорення проблем. Вони усвідомлюють, що нехтування нормами, прихильниками котрих є інституціональна більшість, приведе до викриття і судового переслідування, яко стримуючих суспільних процедур.

Дуже незначна кількість осіб у суспільстві причетна до скоєння актів насильства з метою створення революційної ситуації, або витиснення з їхніх владних посад законно обраних або призначених посадовців. Їхні дії базуються на хибному уявленні. Вони впевнені, що більшість членів суспільства буде виконувати накази революційних узурпаторів за звичкою законослухняних громадян.

Незалежно від наявности писаної конституції, національна колективна свідомість породжує ефект конвенційної конституціональности на підставі вірувань у законність і справедливість. Ці поняття перебувають у самосвідомості в якості досить невиразних образів, але при індивідуальній адаптації та інтерпретації все ж таки зберігають свою конвенційну основу.

Ми можемо констатувати, що окремий індивід почуває себе безсилим у будь-якому великому національному суспільстві, серед усього цього щільного оточення інших індивідів, правил та офісів, що обмежують його можливості і які він сприймає у якості чинників обмеження його суспільного потенціалу. Але він все одно сприймає їх без гніву. Він приймає ці правила як правила змагань за успіх і як леґітимну ситуацію. Це – правила його національного суспільства.

У суспільстві, окрім “кафкіанських” примирених індивідів є багато таких, що шукають способів обійти правила, а також таких, що йдуть до своєї життєвої мети, нехтуючи всіма правилами. Чимало таких індивідів досягають успіху. Вони порушують закон і є “неспійманими”. Можливо, вони складають навіть більшу суспільну групу, аніж група тих, яких направду “ловлять”. Але всі вони разом, у конкретний історичний час, є меншістю порівняно із кількістю громадян сучасного ліберально-демократичного суспільства. Незважаючи на те що в суспільстві є “зони окупації” і “дільниці”, захоплені представниками кримінального і криптокримінального світу (і це шкодить суспільству), реальної загрози тривалому існуванню системи вони не складають. Все одно, інерція упокорення охоплює основні маси населення, і однією з підстав цієї інерції є визнання законности правлячої національної верхівки.

Леґітимність – це не раціональна дедукція передвічного Божественного Закону чи закону природи, чи природного права суверенного народу; це – не звичка й не умовний рефлекс. Визнання леґітимности – це акт віри у сакрум, у харизматичність певного переліку речей сущого. Індивід, визнаючи леґітимне, визнає священне, беручи участь у його об’єктивній символічній формі, джерелом якої і є сакрум. Це джерело – національна колективна самосвідомість. Леґітимність будь-якого специфічного правління або спеціальної правової норми походить від леґітимности сакральних правил і знеособленої форми панування харизматичних лідерів.

Плюралізм і громадянське суспільство

Громадянське суспільство потребує певного усередненого рівня спонтанного підкорення, що випроявлюється у формах чемности, люб’язности, конформізму. Виникає питання: чи конформізм включає у себе факт прийняття більшістю існуючої інституціональної основи суспільства? Відповідь: так, включає, але вичерпується цим прийняттям. Чим було би громадянське суспільство, якби воно вимагало повного підкорення інстуціональній парадиґмі? Воно має враховувати множинність інтересів і зводити їх у гнучку систематику “правил гри”.

Для індивіда, оточеного “сферою свободи” ця гнучкість подається через заміну примусу констатацією нечемности антисуспільної поведінки: порушення закону – негромадянський (нечемний) вчинок. Прийняття існуючих інстуціональних структур і засад є необхідною передумовою такої чемности (нечемно готувати революційний заколот!). З іншого боку, гасло свободи упроявлюється у дозволі найширшої та найфундаментальнішої критики інституціональних засад суспільства. Не дозволяється лише прагнення руйнування самого громадянського суспільства, заміна його іншими (нецивільними) формами співіснування індивідів. Не допускається нелеґальна або неконституційна трансформація структури. Це – нечемно.

Чому конспіративно-революційна діяльність вважається нецивільною? Одна з відповідей: така діяльність руйнує консенсус прийняття цінности та необхідности існуючого розумного і базованого на відкритій системі противаг функціонування держави. Це звучить банально, але дозволяє поставити вирішальну крапку. Не може існувати жодне громадянське суспільство без певного рівня упорядкованости, що забезпечує стабільність і тримає під контролем виконання вимог поширеного здійснення урядової влади, знімає надмірне навантаження на спроможності родин і цивільних закладів (приватних і політичних) і підтримує символи і цінності нації.

Конспіративні дії шкідливі для національної самобутности, яка тісно конотована із громадянським суспільством. Конспірація супроводжує діяльність крайніх націоналістів, вороже налаштованих до нормальної національної самобутности. Зазвичай вони прагнуть встановлення у суспільстві авторитарної конвенції (якщо не тоталітарної). Вони – вороги національної самобутности.

Нації, національність і громадянське суспільство

Тепер ми можемо повернутись до питання щодо стосунків між нацією і національністю з одного боку і громадянським суспільством – з другого.

Спочатку торкнемося проблеми націоналізму.

Не має сумніву, що у громадянському суспільстві немає місця для націоналістичної аґресії. Націоналізм аґресивно налаштований проти окремих людей і груп у власному суспільстві і готовий до застосування крайніх форм насильства проти них. Досвід Німеччини до і після 1933 року є найкращою ілюстрацією реальних практик націоналізму.

Відношення громадянського суспільства до нації є строкатим. Нація, безперечно, потрібна такому суспільству в якості консолідуючої основи. Вирішальна колективність у національній державі – це домінуюча нація. Національність – необхідний інґредієнт, а, можливо, і передумова існування громадянського суспільства. Турбота про власну націю підсилює турботу про народний добробут. Вона ж підтримує відданість традиціям.

Національність і “конституційний патріотизм”

Габермас спробував заперечити ефективність, дієвість та леґітимність націй і національности. Він заявив, що “конституційний патріотизм” – Verfassungspatriotismus – це здорова основа політичної культури німецького суспільства.

Тепер вже зрозуміло, що будь-яка конституція, так само як і уряд, може грати ролю референції колективної самосвідомости ліберального суспільства. У цьому ми не бачимо нічого поганого, але видається неправильним іґнорація територіальної референтности. Зрештою, конституція – це основний закон територіально обмеженого суспільства національної держави.

Насправді Конституція ФРН є конституцією територіально обмеженого суспільства, що забезпечує націю життєвим простором. Це не конституція Федеральної Республіки Землі чи Центральної Европи. Це – конституція Німеччини, обмеженої певними кордонами території, територіально та національно організованого суспільства. Колективна самосвідомість німецького суспільства – це національна колективна самосвідомість. Німецьке суспільство старіше, аніж Конституція ФРН, старіше, аніж проголошений 1871 року Райх і сучасні німці також приймають участь у цій колективній самосвідомості.

Габермас був одним з найпотужніших критиків провалу своїх істориків-співвітчизників, котрі відмовились прийняти “конституційний патріотизм” як систему відповідальности. Якби сучасні німці не розуміли, що минулі покоління німців також є членами метаісторичної німецької спільноти, 12 років націонал-соціалістичної тиранії та Голокост не були б для них моральною проблемою. Деякі сучасні німці хотіли би викреслити з історії нації ці 12 років, але саме це прагнення доводить, що заперечити це неможливо, допоки вони усвідомлюють себе саме німцями. Ось чому Габермас критикував їх.

Не можна говорити про “конституційний патріотизм”, заперечуючи ідентичність німецького суспільства 1919-33 років чи 1933-45 років з суспільством 1970-их, 1980-их чи 1990-их років. Все минуле би стерлося, якби все, що називається “бути німцем” стосувалося б тільки Конституції ФРН. Але це – попри притягальність такого рішення проблеми – неможливе тепер і, радше, буде неможливо у передбачуваному майбутті.

Висновок

Дозволимо собі зробити висновок: існування громадянського суспільства чудово суміщається з існуванням національного суспільства. Інакше не може бути. З іншого боку, націоналізм у його крайніх проявах веде до деконструкції громадянського суспільства.

Геґель вважав, що кожний національний дух вичерпує свою відокремлену тотожність досягаючи стадії універсальности. Аґрументи Габермаса щодо “конституційного патріотизму” справді демонструють нам один із варіантів такого вичерпання, але він та інші ненависники націй та антитрадиціоналісти бажали би знищення певних фундаментальних чинників, цінних для існування людських спільнот. Без території та традиції нації немає.

Є інші чинники руйнування націй. “Мультикультуралізм”, що рясно квітне в освітній системі США є чи не найефективнішим засобом руйнування національного духу. Він направду призначений для підриву ідеї домінантної нації у США і національної держави, яка її підтримує. Це може привести до руйнування самого громадянського суспільства і, у свою чергу, завдати шкоди малим націям, які воно захищає. Результатом бо розпаду громадянського суспільства була б війна “всіх проти всіх”.

Зростанню і занепаду національного духу важко сприяти. Здається, легше сприяти його занепаду. Парадоксально: причиною занепаду націй є націоналізм менших національних груп, які ніколи раніше націями не були.

Переклав Володимир Єшкілєв

Перекладено за виданням: Shils E. The virtue of civility: selected essays on liberalism, tradition and civil society.– Indianapolis, 1997.– P. 188-224.

ч
и
с
л
о

21

2001