© J.Smith, 1998
Розвиток міжнародних політичних та економічних організацій водночас
і сприяє активістам у галузі соціальних перетворень у різних країнах,
і вимагає більшої співпраці шляхом поширення їхнього внеску у швидке
розповсюдження інтернаціонально об’єднаних громадських рухів. Але
наскільки ці дедалі помітніші рухи визначають “світове громадянське
суспільство”? Чи справді міжнародні громадські рухи та організації
(МГРО) сприяють розвиткові соціального капіталу з точки зору політично
принадного світового громадянського суспільства? Спираючись на аналіз
національних громадських рухів та організацій (ГРО) Мінкофа, ця стаття
арґументує внесок МГРО у формування соціального капіталу, що взаємопов’язано
із світовим політичним устроєм, навіть якщо ці організації і не підтримують
окреслених безпосередніх контактів між своїми членами. Вони роблять
це, забезпечуючи таку інфраструктуру, яка створює сприятливі умови
для міжнародних зв’язків та акцій шляхом розвитку міжнаціональної
єдности дій та публічних дискусій. Запропонований аналіз ролі громадських
рухів у світовому устрої дає основу для ще важливіших дебатів на тему
громадянського суспільства і демократії.
Праця Роберта Патнема (1995) про соціальний капітал та зокрема його
твердження про сучасний занепад соціального капіталу у Сполучених Штатах викликали
спалах плідних дебатів щодо взаємозв’язків між громадянським суспільством та
демократичним управлінням. Майкл Фолі та Боб Едвардс (1996) вказали на розбіжності
у Патнема між двома поняттями громадянського суспільства, які вони позначили
як громадянське суспільство I та громадянське суспільство II.
Громадянське суспільство I описане у праці Алексіса де Токвіля про вплив
американського суспільного життя на демократичне управління. Згідно з цим підходом,
аполітичні асоціації, які охоплюють найвагоміші напрямки протистояння всередині
суспільства, допоможуть створити атмосферу стриманости та компромісу, необхідні
для ефективного демократичного правління. Організації, які поляризують суспільство
шляхом активного стимулювання політичної боротьби, мають бути виключеними з
поняття громадянське суспільство I. Таким чином, така дефініція громадянського
суспільства охоплює лише ті організації, які ставлять за мету наведення мостів
для подолання соціальних і політичних розбіжностей, а не ті, що загострюють
їх.
Як наступний арґумент, Патнем посилається виключно на численні організації
захисту інтересів (а насправді не зауважує навіть місцеві громадські групи і
рухи захисту інтересів) як на такі, що здатні забезпечити громадські взаємозв’язки
та безпосередні контакти, що є вирішальним для створення соціального капіталу
в межах існуючого державного устрою (с.70-71).
На противагу громадянському суспільству I, громадянське суспільство
II – противага державній владі. Це поняття стає зрозумілішим завдяки аналізу
західноевропейської протидії совєцькому пануванню. Як підкреслюють Фолі та Едвардс
(1996), обидва варіанти концепції громадянського суспільства не спроможні врахувати
ті політичні фактори, які формують і пронизують громадянське суспільство та
політичний устрій. Значні зміни вліво у перспективах розвитку обидвох громадянських
суспільств є природними і формують чітко окреслені політичні організації, які
гуртують громадян навколо визначних соціальних або політичних конфліктів та
політичних організацій (включно з виборчими системами та політичними партіями)
– така структура створює зв’язки між громадянами та державою. Ба більше, недооцінка
політичних організацій у концепціях громадянського суспільства значно применшує
важливі першопричини соціальних заворушень та формування соціального капіталу
(Фолі та Едвардс, 1996). Цей огляд досліджує також, як у процесі діяльности
міжнаціональних політичних організацій виникають світові устрої.
Міжнаціональна політика та світове громадянське суспільство
На відміну від песимістичної точки зору Патнема (1995) щодо стану громадянських
прав у Сполучених Штатах, деякі фахівці у галузі міжнаціональних відносин, здатних
підірвати домінуючий стан рівноваги, вважають, що в цій сфері існує обнадійлива
ситуація і складається оптимістичне враження щодо розвитку “світового громадянського
суспільства” (Falk, 1987; see e.g., Walker, 1994; Wapner, 1995). Найвразливішим
елементом суперечок, які точаться навколо загроз інтернаціонального громадянського
суспільства, є те, що навіть при попередніх намаганнях проігнорувати різноманітні
політичні організації, в подальшому міжнаціональні варіанти політичних асоціацій
трактуються як основний показник розвинутости світового громадянського суспільства
(Wapner, 1996; Willetts, 1996). Цей факт відображає гострі розбіжності, які
існують у традиційних формах осмислення державного устрою, на відміну від міжнаціональних
політичних систем.
Одна з важливих відмінностей у двох вищезгаданих підходах може полягати в
тому, що політологи та соціологи, які досліджують національне політичне життя
у звичний традиційний спосіб, починають з припущення, наче національний устрій
держави, міжнаціональні відносини, що розглядаються, захищені усвідомленням
того, що міжнаціональний державний устрій існує. Очевидність піднесення рівня
міжнаціональної або міждержавної взаємодії (які вимірюються, наприклад, в одиницях
обсягу міжнародної пошти або частоти міжнародних повітряних рейсів) сприяє новим
спробам намалювати картину зростання різноманітних видів транснаціональних міждержавних
організацій (Keohane & Nye, 1972; Skjelsbaek, 1972). Такі спостереження
зазвичай трактували як очевидне свідчення того, що кинуто виклик моделям, побудованим
на основі держави-центра у міжнаціональних відносинах; вони змусили повернутися
до арґументів, буцім вчені повинні враховувати самі процеси і тих, хто бере
в них участь, поза традиційними рамками досліджень, і, звичайно ж, те, що виникаюче
інтернаціональне громадянське суспільство відіграє значну роль в міжнаціональних
відносинах.
Фолі та Едвардс (1996) критично ставляться до вилучення громадських рухів
з концепцій громадянського суспільства I та громадянського суспільства
II з тієї причини, що вони часто виступають у ролі “головної підвалини демократичної
напруги всередині західних демократій”. Як продемонстрували Маккарті, Макфей
та Кріст (1998), взаємодія між активістами рухів та представниками державної
влади допомагає сформувати правильно скеровані організації та процедури, що
беруть на себе публічні дії. Робота Тіллі (1984) про появу національних громадських
рухів також демонструє взаємозв’язок між громадськими рухами та розбудовою національних
політичних організацій.
Організаційно-формуюча роль політичних організацій стає ще важливішою, якщо
вони перебувають під наглядом міжнародних політичних організацій, котрі досягли
найбільшого розвитку всередині минулого століття. Транснаціональні суспільні
рухи та інші громадські організації стали значною силою у формуванні структур
міжнародних політичних організацій та чинником впливу на діяльність цих організацій.
Скажімо, активісти міжнародних організацій, які захищають цивільних осіб, котрі
не брали участи у бойових діях під час воєн, були рішуче налаштовані на проведення
міжнародних переговорів згідно з Женевською конвенцією, яка забезпечує законний
міжнародний захист цивільного населення (Chatfield, 1997). Міжнародні громадські
рухи та організації (МГРО), які працюють у галузі захисту довкілля, прав людини
та роззброєння, також стали незамінними, коли йдеться про моніторинг і сприяння
підписанню міжнародних угод (Clapp, 1994; Roeback, 1995).
Ця стаття досліджує взаємозв’язки між поширенням міжнародних організацій, які
працюють виключно задля сприяння соціальним та політичним перетворенням, і розвитком
світового громадянського суспільства. Вона оцінює внесок міжнародних громадських
рухів у розвиток національного капіталу в межах світового устрою. Якщо міжнародні
громадські рухи стимулюють створення “мереж, норм та соціальної довіри, що сприяє
координації та кооперації для майбутнього прогресу” (Putnam, 1995, p.67), то
чи можна обійти їх у дискусіях на тему громадянського суспільства та утворення
соціального капіталу? Таке вживання терміну громадянського суспільства з погляду
міжнародного політичного процесу може, поза тим, втратити чіткість у нашому
розумінні того, яким чином громадянське суспільство пов’язане з національними
політичними організаціями.
Мінкофф дійшла висновку, що національні громадські рухи та організації сприяють
створенню важливих форм соціального капіталу в межах національних спільнот.
Виходячи з її аналізу, можна сформулювати чотири вимоги до того, як міжнародні
громадські рухи повинні впливати на розвиток світового громадянського суспільства.
По-перше, МГРО мають сигналізувати про наявність великої кількости
міжнаціональних громадських мереж. Як національні громадські рухи,
так і МГРО дотримуються цієї вимоги, демонструючи, що громадські рухи
та організації зазвичай виникають із вже існуючих мереж або асоціацій,
які сприяють взаємодії між окремими осередками, з розподілом їхніх
інтересів [1].
По-друге, оскільки лави МГРО зростають (і чисельно, і якісно), вони повинні
забезпечувати нові далекосяжні перспективи для незахищених груп населення та
впливати на ґлобальні політичні зміни.
По-третє, МГРО мають сприяти згуртуванню навколо них учасників –
як у випадку некваліфікованих робітників-міґрантів у широкому національному
контексті, яким бракує традиційних зв’язків, так у випадку “слабких
інфраструктур” на національному рівні, що робить їхні колективні акції
неефективними [2].
По-четверте, напевно найвагомішою є вимога, щоби МГРО допомагали ініціювати
та супроводжувати міжнародні публічні дискусії та дебати навколо ґлобальних
проблем. Оскільки міжнародні угоди зазвичай стосуються усієї спільноти, такі
організації створюють важливі інфраструктури, а це створює передумови для більшої
відповідальности за прийняття рішень міжнародного масштабу.
Існують численні ознаки стрімкого поширення міжнародних організованих громадських
рухів та організацій та участи міжнародних і національних груп у міжнародних
політичних процесах, як-от всесвітні конференції (Willetts, 1996). Ба більше,
можна провести паралель із утворенням інших видів організацій, класифікуючи
їх наступним чином: від груп, що відстоюють професійні права, до розважальних
та фахових асоціацій, які переходять межі національних кордонів (Skjelsbaek,
1972; Union of International Associations, 1996).
Між 1953 та 1993 роками кількість МГРО зросла від менш ніж 200 до більш ніж
600 організацій (Smith, 1997). Це дозволяє провести паралель між зростанням
кількости неурядових організацій, поліпшенням їхньої співпраці над проблемами
профспілкового і політичного життя та зростанням можливостей розв’язання спільних
проблем на світовому рівні, як от захист миру та контроль за станом довкілля.
Таким чином, можна вважати, що зростання чисельности МГРО пов’язане із посиленням
тенденції повернення до міждержавних переговорів задля вирішення проблеми дедалі
більшої прозорости кордонів. Однак історичні факти свідчать, що МГРО були також
почасти відповідальними за виникнення напруги у багатосторонніх діях у випадках
ґлобальних подій. Наприклад, вони чинили тиск на ООН, Всесвітню Організацію
Охорони Здоров’я та на інші міжнародні організації (Chatfield, 1997; Robbins,
1971).
Паралельно до вимог, які були продиктовані потребами міжнародної політичної
діяльности, відбувалося швидке розповсюдження технологій, що сприяли міжнародному
сполученню та перевезенням. Ці технології надали можливість урядам, бізнесменам
і громадським рухам створювати організації без національних кордонів у набагато
ширших масштабах, аніж у першій половині ХХ століття (Kriesberg, 1997).
У 1953-1993 кількість міжнародних організацій, які працюють задля досягнення
політичного прогресу, зросла майже в шість разів. Хоча проблема прав людини
й не посідала центрального місця серед проблем найбрутальніших порушень, однак
частка організацій, які у вказаний період ними опікувалися, займає значне місце
серед МГРО.
Ці дані обґрунтовують твердження про існування явища динамічного міжнародного
руху. Вони доводять той факт, що представники деяких організаційно оформлених
структур наполегливо взаємодіють через голів своїх урядів з метою участи разом
з іншими державами у спільних акціях за соціальний та політичний прогрес. Але
наскільки ґлобальними є подібні інфраструктури? Наскільки велике значення має
міжнародна співпраця у житті кожної такої організації? Ці питання були поставлені
в даній статті з метою попередньої оцінки ваги кожної МГРО з огляду на внесок
у створення національного капіталу усієї маси активістів, діяльність яких сягає
за межі національних кордонів.
МГРО прагнуть базувати свою діяльність у північній півкулі, але
надмірна кількість груп розташована у таких містах, як Лондон або
Нью-Йорк. Такий організаційний розподіл частково відображає ґлобальні
негаразди, але водночас він є результатом стратегічного вибору: засоби
телекомунікацій є більш надійними і часто більш дешевими в індустріально
розвинених реґіонах, а транспортні засоби – набагато зручнішими, що
сприяє роботі міжнародних організацій. До того ж, багато МГРО стають
радниками урядів або інших міжнародних організацій (наприклад, ООН)
у важливих переговорах, і рішення щодо розташування в Нью-Йорку чи
Женеві може бути виключно стратегічним [3].
Мало того, цілком зрозумілою є тенденція все частішого заснування
МГРО у країнах, що розвиваються, і що вони є привабливими для залучення
нових членів і забезпечують персонал з реґіонів, хоча б раз представлених
у міжнародних колах. Для прикладу, у 1953 році лише 5% існуючих штабів
МГРО були розміщені у країнах, що розвиваються. Від 1953-го року ця
цифра зросла до 23%. Це відбувається завдяки тому, що все більше зростає
їхня частка в урядових та приватних фондах (в основному, у Сполучених
Штатах), які підтримують діяльність неурядових організацій у країнах,
що розвиваються, та надають субсидії для участи їхніх представників
у міжнародних зустрічах.
Хоч ми і спостерігаємо всі ознаки успішної діяльности світової громадської
інфраструктури, розвиток її – нерівномірний, що яскраво відбиває існуючі розбіжності
всередині міждержавної системи. Незважаючи на це, піднесення в цій галузі (особливо
за останнє десятиліття), різкі зрушення у впливі людей на самоврядування та
на зміни у світовому економічному та політичному устрої і викликали появу великої
кількости зв’язків, глибоко вкорінених у державні структури. Виходячи з нашого
розуміння національних громадських організацій та рухів у тому сенсі, що ці
групи прокладають стежки для розгалуженої мережі організацій та мереж, створених
не лише для потреб соціального прогресу, можна спостерігати обширну, але нерівномірну
світову соціальну інфраструктуру, що є підґрунтям для світового громадянського
суспільства, яке виникає. Та чи створює МГРО соціальний капітал відносно світового
державного устрою – це питання лишається відкритим, особливо з тієї причини,
що концепція соціального капіталу означає впевненість у тому, що деякі поняття
виникають найбільше з безпосередніх взаємозв’язків, а не з довільного приєднання
до МГРО організацій, заснованих на нечітких засадах та без сталих контактів.
У наступних частинах я продовжую розглядати появу міжнародних громадських рухів,
які виникають з теорії національних громадських рухів, та оцінюю роль МГРО в
процесі утворення соціального капіталу в межах світової політичної системи.
Сприятливі структурні умови для міжнародних рухів
Поява міжнародних структур, які ставлять за мету просування вперед соціального
прогресу, означає, що поборники таких перемін зіштовхуються із новими загрозами
або з такими проблемами, які вимагають об’єднання зацікавлених структур поза
межами місцевих та національних кордонів. Все більше впливові міжнародні організації
з метою керування міжнародною торгівлею, опіки здоров’ям населення планети,
нагляду за дотриманням прав людини, контролю навіть таких ґлобальних проблем,
як запобігання війнам та забрудненню довкілля, прямо причетні до життя кожного
пересічного мешканця у світі.
Але закони міжнародної дипломатії перешкоджають встановленню практики участи
представників організацій, які не належать до урядових або державних структур,
у розв’язанні проблем міжнародної політики. МГРО – один із різновидів інфраструктур,
що відповідають існуючому дефіциту можливостей чіткого визначення та представлення
інтересів пересічних громадян безпосередньо на місцях подій, де мають вирішуватися
міждержавні проблеми. Намір зібрати разом представників більше ніж двох країн
в спеціальну мережу з метою вирішення невідкладних соціальних проблем надав
подібним організаціям можливість сприяти міжнародній колективній діяльности
шляхом реагування на ґлобальні проблеми.
Вже створені структури МГРО забезпечують ресурси для діяльности у світовому
масштабі, тоді як національні громадські рухи та організації надають можливість
незахищеним групам населення брати участь у спробах досягти політичних перетворень
(Minkoff, 1997). У деяких випадках, особливо у міжнародних переговорах щодо
прав людини або довкілля, МГРО допомогли підтримати і навіть розширити доступ
представників рухів до міжнародних агентств.
МГРО сприяють зростанню політичних ресурсів, доступних для поборників соціального
прогресу. Встановлюючи співвідношення конфлікту національного або міжнаціонального
характеру із міжнародним правом та нормами, вони підносять участь уряду на новий
рівень, де його зв’язки з іншими державами можуть стати частиною взаємовигідного
партнерства. На такий тип стратегії посилаються Кек та Сікінк (1998) як на “ефект
бумеранга”, коли активісти у межах країни закликають міжнародні організації
та інші держави поза кордонами уряду-мішені створити тиск на цей уряд. Для прикладу,
активісти руху за права людини в Арґентині отримали можливість активізувати
діяльність своєї мережі завдяки підсиленню тиску на уряд Арґентини у формі торгових
санкцій з боку Сполучених Штатів, а також завдяки міжнародній критиці в ООН
(Pagnucco, 1997; Sikkink, 1993). В інших випадках структури МГРО приходять на
допомогу у встановленні зв’язків між начебто місцевою проблемою та ґлобальними
причинами її виникнення. Наприклад, Greenpeace протягом останнього десятиліття
взяв на себе проведення кампанії за припинення міжнародної торгівлі токсичними
відходами. Один із напрямків цієї кампанії полягав у розвиненні зв’язків з місцевими
групами, що працюють над проблемами токсичних відходів, з метою об’єднання їхніх
розпорошених дій із загальною всесвітньою кампанією за підсилення дії договорів,
які забороняють вивезення токсичного сміття. Кампанія, проведена Greenpeace,
спровокувала візити до місцевих африканських груп, публікацію статті “Сучасна
торгівля токсичним сміттям” для підтримки діяльности активістів шляхом доведення
до їхнього відома інформації про легальні заходи боротьби та для організації
комплексу заходів, що допомогли б активістам об’єднати їхні дії. Наявність міжнародної
організації – Greenpeace – з її ресурсами, координатора всесвітньої кампанії
за протидію розповсюдженню токсичних відходів, активно сприяє місцевим організаціям
в об’єднанні їхньої боротьби із загальносвітовою кампанією. Якщо роз’єднані
окремі дії можуть лише закрити дренажні труби, то після об’єднання у всесвітній
кампанії вони стають частиною загального протистояння причинам появи відходів.
За допомогою міжнародної кампанії Greenpeace – через дії місцевих груп активістів
– привертає увагу до драматичних наслідків на місцях та створює протидію токсичним
звалищам, піднімаючи ціни на торгівлю відходами (див. Smith, 1998). Поява міжнародних
організацій, підготованих до проведення всесвітніх політичних кампаній та до
створення стратегічного об’єднання місцевих та національних конфліктів для подальшого
обговорення у міжнародних політичних дискусіях, створила умови для завершення
оформлення таких місцевих/міжнародних ланок.
Інший шлях, яким МГРО створює добрі умови для міжнародних колективних
дій, полягає у забезпеченні структурних умов для діяльності персоналу
та волонтерів. Участь у рухах та організаціях часто має на меті формування
політичних поглядів та активности на майбутнє, чого вчить така робота,
як “Літо свободи” Дага Макадамса. Марулло, Пануччо і Сміт (1996) у
дослідженнях діяльности рухів та організацій, що борються за мир,
виділили таку проблему: активність сама по собі може генерувати нові
(часто більш радикальні) погляди на причини виникнення проблем та
шляхів їхнього розв’язання. В результаті цього дослідження було зроблено
висновок, що серед рухів та організацій борців за мир існувала тенденція
переходу від, головним чином, національно-спрямованої боротьби з метою
збереження миру в цілому світі до тенденцій, що вимагають міжнародних
підходів, які передбачають більш обґрунтовані політичні заходи. Ось
чому дії громадських рухів та організацій можна розглядати як внесок
їхніх учасників до успішного започаткування, навчання та політичного
спілкування учасників цих рухів. Хоча ресурси багатьох МГРО дуже мізерні
[4], їхнє існування означає
для багатьох можливість індивідуальної участи в них та навчає міжнародних
колективних дій. Таке вивчення структурних умов для діяльності рухів
може бути винятково важливим для міжнародної діяльности, що вимагає
знань про різноманітність культурних зв’язків для розуміння комплексу
міжнародних політичних процесів і права.
Домінуючі зв’язки між членами груп із слабкою інфраструктурою
МГРО виступають посередниками між місцевими інтересами, інтересами окремих
спільнот, з одного боку, та міжнародними організаціями. Відтак їхня робота може
створювати соціальний капітал щодо груп населення, беззахисних перед власним
державним устроєм, включно з політичними дисидентами, дуже бідними, жінками
та релігійними меншинами. Вищесказане дозволяє провести безпосередню паралель
із роллю національних громадських рухів та організацій, що були розглянуті Мінкофф
(1997) у її аналізі. Як вона зауважила, національні групи – основа впевнености
для діяльности активістів, які не мають повноважень або ізольовані в межах своїх
місцевих груп. Подібне зауваження можна зробити щодо міжнародних організацій,
які – шляхом прив’язки своїх місцевих проблем до їхніх ґлобальних структурних
першопричин – викликали загальну зацікавленість скрізь серед інших рухів.
Аналіз соціального капіталу вилучив із розгляду національні громадські рухи
та організації, оскільки вони зазвичай мають, за характеристикою Маккарті (1987),
слабкі інфраструктури. Такі дослідники, як Патнем (1995), стверджували, що таким
організаціям бракує прямих контактів, а це вважається необхідним для створення
довіри між представниками окремих груп. Якщо це так, то такі МГРО можна вивчати
окремо, зокрема їхню роль в утворенні соціального капіталу, враховуючи географічні
та технічні труднощі, що обмежують контакти між членами таких груп. Всупереч
заведеному порядку, пряме спілкування між представниками, як запропоновано у
вимогах до груп населення, незахищеного у власних політичних суспільствах, МГРО
– такі, як національні рухи та організації, які розглянула Мінкофф – створюють
“символічне об’єднання і соціальну інтеграцію”, що може бути вирішальним для
підживлення енергії активістів перед лицем апатії на місцях і навіть ворожого
ставлення (Minkoff, 1997). Активісти громадських рухів у цілому світі все більше
і більше зіштовхуються із проблемами, які виходять за межі сфери можливостей
національної політики. Міжнародні договори з торгівлі обмежують можливості урядів
дотримуватися власних трудових законодавств та екологічних законів, і міжнародні
угоди щодо безпеки та охорони довкілля забороняють таку діяльність, а Світовий
банк та Міжнародний валютний фонд, проводячи політику посиленого впливу на фінансові
та бюджетні установи і підтримуючи групи, які прагнуть змінити ділові стосунки
на місцях, мають на меті сконцентрувати їхній потенціал, особливо національний
капітал, у центрах, де приймаються рішення міжнародного масштабу. Міжнаціональна
єдність дій, що набула розвитку шляхом діяльности міжнародних громадських рухів,
може стати вирішальним фактором у справі підтримки акцій з вирішення таких проблем
у світовому масштабі.
Зв’язки, утворені МГРО серед груп із слабкою інфраструктурою, можуть сприяти
колективній єдности дій між відмінними у культурному відношенні групами людей,
які всюди почуваються ізольованими та безпорадними. Такі групи можуть включати:
жертв порушень прав людини; переміщених осіб, які є жертвами великих державних
проектів розвитку (і часто фінансованих Державним банком); місцевих сільських
жителів, які мешкають поблизу звалищ токсичного сміття; працівників, уряди яких
зобов’язалися “швидко рухатися на дно” (у термінах соціально-економічного регулювання)
з метою виграти у конкуренції за отримання міжнародних кредитів. У всіх наведених
вище та інших випадках наслідки подібної політики впливають на пересічних людей
у світовому масштабі. Але міжнародні першопричини виникнення їхніх проблем залишають
акції лише місцевими або національними і навряд чи покращать ситуацію та не
зможуть запобігти новим жертвам.
Як ілюстрацію міжнаціональної єдности дій, яка була підтримана діяльністю
МГРО, можна навести приклад Всесвітньої Акції – широкої міжнародної коаліції
місцевих, національних та певної кількости міжнародних асоціацій, яка сприяла
захисту довкілля, прав людини та захисту миру. Міжнародна кампанія, проведена
в під час Всесвітньої Акції, викликала сотні листів по цілому світі, в яких
висловлювалося побажання приєднатися до Акції з боку організацій, що брали на
себе зобов’язання боротися з владою та урядовими чиновниками – багато з них
не розраховували на міжнародну увагу до своїх місцевих проблем, таких, наприклад,
що були зафіксовані у Clayoquot Sound у західній частині Канади. Оскільки місцева
група вже працювала над цією проблемою, “Друзі Clayoquot Sound” заявили у своєму
листі до Всесвітньої Акції: “Листи, написані на підтримку Всесвітньої Акції,
насправді додали нам впевнености у нашій боротьбі у Clayoquot Sound. Ми більше
не почуваємося одинокими… Розкажіть, будь ласка, всім, хто написав листи на
нашу підтримку, як дуже-дуже ми вдячні всім, хто їх написав” (виділено
в оригіналі).
В іншому випадку об’єднання місцевих племен із Бразилії написало листа до Всесвітньої
Акції із проханням підтримати їх: “Ми конче потребуємо всесвітньої підтримки,
щоби примусити уряд Бразилії заборонити доступ до наших споконвічних земель.
Тут, у Бразилії, рух на захист прав людини недостатньо впливовий, щоби протистояти
могутнім політичним, економічним та воєнним силам. Зміни можуть відбутися лише
за умови тиску на уряд Бразилії з боку цілого світу”. Організації-партнери зв’язалися
з ними по телефону і неодноразово підтвердили, що Всесвітня Акція не полишить
їх одинокими у боротьбі (Всесвітня Акція, 1994, 1995). Аналіз, який було зроблено
Бріск (1996) на тему екологічної співпраці у Південній Америці, продемонстрував
таку динаміку: місцеві південноамериканські лідери виявилися більш підготованими
до участи в екологічних асоціаціях, заснованих на півночі, аніж у своїх національних,
але розташованих у містах асоціаціях (с.47).
Незважаючи на те, що деякі міжнародні кампанії досягають значних
успіхів у досягненні міжнаціональної єдности дій, перепони на їхньому
шляху важко перебільшити. І дійсно, один із давніше створених міжнародних
рухів – Соціалістичний Інтернаціонал – втратив вплив на свої національні
ланки після раптового початку Першої та Другої світових воєн (Chatfield).
Очевидно, протягом останніх років ХХ століття активісти міжнародних
рухів отримали переваги у засобах транспортування і зв’язку порівняно
із першою половиною століття, але у випадках, коли сполучення не є
вирішальним фактором, звичайні культурні та побутові відмінності ускладнюють
формування колективної єдности дій. Для прикладу, Гебріел та Макдональдс
(1994) у своїх працях, де досліджується діяльність жіночих організацій
Мексики і Канади, ілюструють, як міжнародна єдність колективних дій
кидає виклик у тих випадках, коли жертви подібних ґлобальних явищ
(а саме ґлобальної економічної інтеграції) відділяють свої проблеми
від їхнього вирішення. У згаданому вище випадку створення міжнаціональної
єдности дій було ускладнене відмінностями у побуті та потребах середнього
класу канадських активістів, канадських робочих-еміґрантів та нужденних
мексиканських жінок. Всі зусилля привести ці відмінності до спільного
знаменника та скористатися ними у загальній стратегії виявили безнадійність
будь-яких подальших колективних дій цих жінок з огляду на два різні
національні контексти (Gabriel & Macdonald, 1994) [5].
Піднесення громадської активности у світовому масштабі
Міжнародні установи, створені на основі міждержавних договорів, не допускають,
як правило, до участи у своїй роботі недержавних діячів (і серед таких – МГРО),
за винятком незначної формальної ролі в процесі затвердження вже прийнятих рішень.
У тих же випадках, коли їхня участь була дозволена, як, наприклад, у всесвітніх
конференціях, як-от Конференція ООН з питань довкілля та розвитку (1992), національні
уряди визначили параметри підходу до неурядових організацій та до їхньої співучасти
у міжнародних зустрічах. Участь МГРО у міжнародному політичному житті допомагає
отримати права вибору окремим особам та групам, які формально є відстороненими
від участи у роботі міжнародних установ. Це підсилює світову громадську активність
шляхом залучення громадськости, позбавленої права вибору, до участи у розв’язанні
ґлобальних проблем, демократизуючи у такий спосіб світовий політичний процес.
Вони забезпечують інформацією світові інформаційні канали і створюють умови
для міжнаціонального діалогу та дослідження, що саме сприяє реалізації участи
пересічних громадян у вирішенні світових проблем і що сприяє появі міжнародної
єдности дій.
В межах міждержавної політичної ситуації МГРО виявляють зацікавленість в інтеграції
з питань економічної справедливости, захисту прав людини та довкілля, що часто
ігнорується у переговорах між державами, які зацікавлені переважно у досягненні
політичних, економічних та воєнних переваг. Іншими словами, участь представників
МГРО розширює межі дискусії з питань, що визначають громадський прогрес у світовому
масштабі, і визначає такий прогрес для кожної пересічної людини на противагу
урядовим та міжнародним організаціям. МГРО також допомагають виробити альтернативні
політичні пропозиції для розв’язку ґлобальних проблем, які стоять на порядку
денному, і просувати вперед вирішення цих проблем від початку і до кінця перебігу
політичного процесу. У такий спосіб вони і розширюють межі ґлобальної проблеми
та класифікують політичні пропозиції урядів, і вишукують, кому адресувати їхнє
вирішення.
У 1980 році МГРО скликали Парламент Всесвітніх Акцій, що працював з метою відновлення
міжнародного обговорення всебічного договору про заборону ядерних випробувань.
Їхні зусилля скликати новий форум для обговорення цієї угоди привернули увагу
урядів та світової громадськости до проблеми, що деякі могутні ядерні держави
(а саме Сполучені Штати та Велика Британія) виявили небажання ставити на порядок
денний розв’язання цієї ґлобальної проблеми (Schrag, 1992). Згадана вище кампанія
Greenpeace була корисною для зосередження уваги учасників переговорів на тих
пунктах Базельської конвенції, які стосуються міжнародної торгівлі небезпечними
відходами і надають можливість створювати лазівки, що дозволяють компаніям обходити
заборону торгівлі токсичними відходами. Обидві кампанії об’єднали зусилля, щоб
розширити публічні дебати з піднятих ними проблем, вони діяли поза межами досяжности
урядів і могутніх бізнесменів. Насправді історія дипломатії ілюструє неприязнь,
яку зазвичай виявляють лідери урядів (і продовжують її виявляти) до залучення
громадськости до участи у широкомасштабних політичних дебатах. Більша обізнаність
громадськости у перебігу міжнародних дебатів та розширення меж її участи у вирішенні
проблем світового масштабу підривають історичну монополію урядів на вплив у
закордонних справах.
Крім пробудження інтересу незахищених груп населення до всезагальних проблем,
МГРО допомагають створювати інформаційні канали між своїми місцевими та національними
представниками, з одного боку, та політичними лідерами – з іншого. Привертаючи
увагу до переговорів та контролюючи їхній перебіг, вони забезпечують місцевим
активістам доступ до інформації, яка була б недосяжною для них за інших обставин.
Їхня присутність сигналізує урядам, що урядові заяви і дії, які були до цього
часу строго засекреченими і розглядалися лише на закритих дипломатичних зустрічах,
тепер можуть піддаватися критиці та обговорюватися представниками МГРО. Перед
таким тиском з боку представників міжнародних організацій та парламентарів уряди
вимушені бути більш поступливими під час проведення міжнародних переговорів
для рішень, яким би вони за інших умов чинили опір. Кампанії, що проводяться
МГРО, допомагають привернути увагу громадськости до міжурядових переговорів,
перебіг яких за інших обставин лишався б прихованим, підвищуючи у такий спосіб
відповідальність урядів за цю сферу їхньої діяльности. Дії МГРО сприяють демократизації
політичного життя у світі, торуючи шляхи для неурядових діячів з метою впливу
на гострі проблеми сучасности та на розв’язання проблем з врахуванням ґлобального
політичного контексту; вони підносять відповідальність урядів перед світовою
громадськістю та розширюють межі публічних дебатів щодо проблем міжнародного
значення. Іншими словами, вони служать справі побудови інфраструктури світового
громадянського суспільства та зміцненню її перед лицем міждержавної системи
відносин.
Висновки
Однією з найбільш важливих функцій громадянського суспільства є формування
соціального капіталу, яке, в свою чергу, робить внесок у процес створення політичної
системи у більш широких межах. У перспективі, завдяки громадянському суспільству
I, впливове громадянське суспільство сприяє ефективному демократичному управлінню.
На противагу йому, громадянське суспільство II має на меті створення
могутнього громадянського суспільства для захисту від недемократичних або незаконних
режимів. Патнем (1995) та інші дослідники, використовуючи поняття громадянського
суспільства, вилучили з нього громадські рухи та організації, мотивуючи це тим,
що ГРО мають тенденцію недостатньої кількости прямих контактів. Патнем критично
ставиться до створення соціального капіталу. До того ж, громадські рухи ламають
загальне уявлення про те, що міцне громадянське суспільство складається з організацій,
які більше служать мостами для вирішення соціальних та політичних розходжень,
аніж вносять ще більший розкол. Вищенаведений огляд наводить на думку, що навіть
у відсутности прямих контактів міжнародні громадські рухи здатні створювати
соціальний капітал, що є вирішальним для демократизації світового політичного
процесу. Мало того, огляд свідчить, що міжнародні політичні асоціації – одна
з найбільш впливових сил у світовому політичному житті.
Ці дослідження ставлять за мету привернути увагу до процесу розв’язання проблем
міжнародного масштабу, згуртувати місцеві і національні групи навколо проблем
світової політики, застосовуючи лише демократичні інструменти нагляду, та сприяти
їхній участи у міжнародному політичному житті. У такий спосіб вони являються
основними силами, які забезпечують відповідальність за рішення, що приймаються,
з розгортанням структури світового управління.
Як стверджують Фолі та Едвардс (1996), роз’єднання на державне та громадське
є непридатним для розуміння взаємозв’язків між державою і політичними діячами
у громадянському суспільстві. Державні установи були утворені шляхом взаємодії
між представниками уряду, висунутими або законодавчо обраними діячами, з одного
боку, та елементами громадянського суспільства – деякі з них є організаціями,
спеціально призначеними для втручання у політичне життя суспільства з метою
сприяння та вдосконалення процесу прийняття важливих політичних проблем. Звичайно,
певна частина громадських представників може зробити свій вибір і не грати у
політичні ігри, може навіть прагнути повалити існуючу владу. Багато діячів (включно
великою кількістю громадських рухів) прагнуть радше пом’якшити наслідки нерівноваги
управління в межах існуючого державного устрою, обороняючи незахищені групи
населення від подальшого позбавлення громадянських прав, ніж активно впроваджувати
альтернативні політичні курси. Поширювання асоціацій міжнаціонально об’єднаних
загалом та МГРО зокрема віддзеркалюють неповерховість проблеми світового громадянського
суспільства. Крім того, сфера діяльности міжнародних громадських рухів виглядає
більш перспективною основою для поширювання демократичної участи у створенні
світового державного устрою, який лише народжується. Одним із важливих проявів
причетности громадських рухів до розвитку світового громадянського суспільства
(а також до створення світового соціального капіталу) є те, що поборники захисту
прав людини з широкими культурними поглядами можуть більше брати разом участь
у спільних діях, аніж зі своїми співвітчизниками. Зокрема, захисники довкілля
з Орегону можуть почувати більшу спорідненість із такими ж активістами з Індонезії,
ніж зі своїми сусідами, що мешкають поруч. Такі особи більше довіряють один
одному, ніж опираються “проникненню та привласненню подібних культурних цінностей,
на основі яких вони будують свої окремі ідентичності” (Edwards & Foley,
1997, с.670). Міжнародні громадські рухи проводять і поширюють всезагальні культурні
цінності.
МГРО сприяють участи своїх представників у міжнародних діалогах про ґлобальні
проблеми. Вони роблять це за допомогою інформаційних бюлетенів, підтримуванням
зв’язку через Internet та листуванням, проведенням міжнародних зустрічей та
конференцій. Отже, хоч прямі контакти і є досить обмеженими, вони – важлива
складова діяльности міжнародних організацій. Такі міжнаціональні діалоги є дуже
істотними для підтримки міжнародної діяльности, оскільки хоча проблеми МГРО
і походять від подібних першопричин, активісти в різних національних
контекстах не відчувають подібних наслідків. Ось чому мексиканські та
північноамериканські жінки визнали, що їхні економічні негаразди посилюються
через угоду між північноамериканськими вільними профспілками, але це визнання
само по собі було недостатнім для створення колективних дій. Міжнаціональні
діалоги МГРО набули важливого значення у пошуку колективних підходів до розв’язання
проблем. Стисло кажучи, різноманітність наслідків економічної та політичної
ґлобалізації можуть гальмувати міжнародну співпрацю у напрямку соціального прогресу.
Але МГРО забезпечують механізм “зіткнення”, визнання та навики стояти віч-на-віч
перед розбіжностями у точках зору та пріоритетах щодо класу, раси, статі, національних
та політичних умов. Здатність взяти на себе місію у таких міжнаціональних діалогах
–прямо або за допомогою інформаційних бюлетенів чи електронної пошти – є необхідним
компонентом формування соціального капіталу та зміцнення світового громадянського
суспільства.
Міжнародні угоди та перспективи розв’язку ґлобальних проблем також впливають
на те, як учасники рухів визначать свої власні національні політичні стратегії.
Міжнародна структура МГРО надає їм можливість пов’язувати міжнародні угоди та
переговори із специфічним національним контекстом. Таким чином, організації,
подібні до Всесвітньої Акції, виникли з метою сприяння діячам руху вирішити
питання, як найкраще зосередити тиск на їхні національні уряди для найефективнішого
розв’язку ґлобальних проблем. Всебічна інформація та рекомендацій з тактики
дій, надані МГРО, вплинули на те, в який спосіб діяч національного руху осмислює
зв’язок між політикою свого уряду та інтересами більш широкого світового загалу.
МГРО створюють важливі ланки між громадськими організаціями та інфраструктурами,
які вважаються характерними складовими громадянського суспільства та міждержавної
системи. Мережі для підтримування зв’язків, впроваджені МГРО, допомагають створювати
культурні ресурси та приводити в рух свої структури під час проведення міжнародних
політичних дебатів. Їхня діяльність з метою сприяння прогресу одночасно і впливає
на структури міждержавних взаємовідносин, і демократизує міжнародну систему
загалом. Цей процес – нерівномірний, та зразками залучення до громадських рухів
лишаються привілейовані групи з відносно великими ресурсами та можливістю доступу
до політичних та економічних установ. Одночасно мобілізація міжнародних громадських
рухів породжує надію на появу інших сучасних тенденцій, щоб сприяти усуненню,
а не розмножувати існуючі ґлобальні проблеми.
1. Йдеться про те, що міжнародні
ГРО можуть відігравати навіть більш вирішальну роль у національній
політиці в межах світового громадянського суспільства, ніж національні
ГРО. Це ствердження випливає із спостереження, що внесок міжнародних
асоціацій набагато більший, ніж внесок інших видів організацій, таких
як шахові, бойскаутські чи боулінг-клуби. Але міжнародні політичні
асоціації з’являються як реакція на міжнародну природу ґлобальних
проблем (наприклад, ґлобального потепління) в міру їхнього виникнення
з метою перенесення політичних та економічних повноважень на прийняття
рішень з національних інституцій на наднаціональні (Smith, 1995, 1997).
2. Маккарті (1987) вживає термін
слабкі інфраструктури, маючи на увазі “інфраструктурні дефіцити”
– важко отримувати інформацію про все населення, поділяючи загальну
прихильність до перемін у політичному процесі. Такі слабкі інфраструктури
характеризуються нерозвиненими комунікаційними мережами, недостатньою
кількістю прямих зв’язків та надійних сучасних технологій для спілкування,
як-от пошта. На противагу до них, більшість легко створених громадських
інфраструктур містять в собі традиційні базиси, наприклад, церковні
(Маккарті, 1987).
3. Питання щодо того, як організації,
розташовані у столичних центрах світу, підтримують зв’язки із своїми
місцевими та національними підрозділами та чи є такі організації більш
інтегрованими із своїми членами, ніж з міжнародними організаціями,
розташованими далеко від світових центрів, залишається відкритим для
подальших досліджень. У кожному разі, вивчення матеріалів наводить
на думку, що подібну натяжку було винайдено поміж групами США, які
діють у Вашингтоні та поза межами D.C. area txists (Atwood, 1997).
4. Більш, ніж половина МГРО із
захисту прав людини повідомила, що в їхньому секретаріаті троє або
менше осіб (Smith, Pagnucco & Lopez, 1998).
5. Лейбовіц (1997) виявив подібну
проблему при спробах організувати взаємодію між жіночими групами Сполучених
Штатів і Мексики. В іншому випадку створення мережі та діалог між
активістами захисту довкілля та розвитку призвели до змін у політиці
Світового Банку – від надання особливої уваги збереженню довкілля
до політики, скерованої на захист прав людини, та демократизацію процесів
розвитку (Nelson, 1996, p. 609).
Скорочений переклад Маргарити Сидорової
Джекі Сміт, Державний університет Нью-Йорка – Stony Brook
