Юрій Корольчук

Громадянське суспільство: між конфліктом і консенсусом
(крізь призму комунікативної філософії)

Громадянське суспільство має свою силу і владу. І саме його сила є однією із найважливіших умов демократії. Відповідно, центральне завдання розвитку демократії – це надання сили цьому суспільству. Методу вирішення цього завдання потребують не лише країни, які перебувають на стадії розвитку, а й нації, що витворили своє власне громадянське суспільство. Яке обличчя матиме громадянське суспільство у ХХІ столітті? Конфлікт або консенсус все-таки має здобути перевагу у людській психології і тим самим стати фундаментом громадянського суспільства зразка початку ХХІ сторіччя. Українська спільнота також мусить визнати, що є сьогодні кращим для неї: покладатися на природний шлях вирішення конфліктів (за принципом “виживає сильніший”) чи сідати за круглий стіл переговорів і завдяки дискурсу досягати консенсусу.

Але що ж таке “громадянське суспільство”? Віднайти влучну характеристику цього явища у спеціальній політологічній, соціологічній, філософській чи культурологічній літературі – марна справа. Визначень надто багато і всі вони настільки різноманітні, що легше сформулювати нове визначення, ніж займатися пошуком найбільш вдалого. Проте більшість дослідників громадянського суспільства погоджуються (точніше, доходять консенсусу), що воно має своє ядро інститутів – добровільні асоціації поза межами держави й економіки, церква, культурницькі об’єднання, спортивні клуби і дискусійні спільноти, незалежні ЗМІ, академії, товариства громадян, організації за ґендером, статтю, расою, професією, політичні партії та профспілки. Їхнє завдання – підтримка та щоденне уточнення межі громадянського суспільства з державою шляхом двох процесів: розширення соціальної рівности та свободи, реструктуризації і демократизації інститутів держави.

Сучасний період розвитку багатьох країн постійно змушує їх вирішувати одну проблему, від якої залежить подальший цивілізаційний хід багатьох реґіонів планети. Мова йде про пошук консенсусу між різними, часто ворожими, національними, соціальними, політичними силами стосовно основних цінностей, які є базовими для розвитку демократії. Без такої згоди та забезпечення завдяки їй соціальної стабільности не може й бути мрій про успішне здійснення радикальних структурних реформ.

Найпослідовніше та найуспішніше процес формування консенсусу на демократичній платформі відбувався у Голландії, Великій Британії, США, країнах Північної Европи. Ствердження основних демократичних цінностей та інститутів проходило тут неперервно упродовж кількох століть. Цьому сприяли певні соціально-економічні, політико-правові, соціокультурні фактори, пріоритет яких і створив умови для становлення відомого нам громадянського суспільства. Хоча, на нашу думку, більш коректно було б називати це явище не громадянським суспільством, а громадянським консенсусом, оскільки саме на основі консенсусу формується той вид суспільства, який ми знаємо сьогодні під назвою “громадянське”.

Для прикладу візьмемо ситуацію в Голландії ХVII століття, коли нетерпимість ортодоксальної кальвіністської меншости стримували представники інших релігійних сект, оберігаючи суспільство від створення клерикальної держави. Відтоді Голландія стала країною терпимости, чим і привабила до себе тогочасну европейську еліту підприємців, яких тоталітарна реакція постреформаторської церкви змушувала покидати батьківщину (особливо католицькі країни Південної Европи). Голландська республіка стала “спільнотою крамарів”, яка шанувала приватні економічні інтереси як священні та недоторканні, і практикувала повною мірою реалізацію принципу вільної ініціативи. Таким чином, консенсус голландської нації формувався переважно на інституціоналізації принципу непорушности права, насамперед – права приватної власности, і свободи ініціативи та конкуренції. Інша країна – Велика Британія – у тому ж ХVII столітті не уникла жорстких соціальних і політичних конфліктів. Свій консенсус піддані цього королівства зуміли сформувати в основному завдяки знаменитій “Хартії вольностей”, яка започаткувала жорстке підпорядкування правовим нормам на противагу жорстким соціальним конфліктам. Також успіх Великої Британії спирався на геополітичну вищість “володарки морів”, її духовні цінності, трудову мотивацію англійців (послідовників протестантської церкви). Потужний економічний розвиток сприяв формуванню середнього класу – головної опори демократії, громадянського суспільства і стабільности у державі. Сучасна наддержава – США – демонструє ще важливіше значення непорушних прав і свобод для громадянського консенсусу. Спеціалісти звертають увагу на масштаб згоди американців стосовно ідеалів: “На відміну від більшости европейських спільнот у Сполучених Штатах був і є широкий консенсус з основних політичних цінностей та переконань” (С.Гантінґтон). Нарешті, приклад “елітного” консенсусу в Іспанії 1970-х рр. став класичним зразком техніки досягнення консолідації нації та утворення громадянського суспільства. Іспанська політична система стала відображати не інтереси одної політичної сили чи соціальної групи, а баланс інтересів усіх політичних акторів, що і стало запорукою реалізації іспанського консенсусу. Досвід цих кількох країн свідчить про те, що саме консенсус став фактором, який відіграв визначальну роль у становленні громадянського суспільства. Звичайно, конфлікти продовжують існувати і в США, і в Голландії, але все ж таки перевага в їх вирішенні надається методам діалогу, а не конфронтації.

Після такого своєрідного екскурсу в минуле, глянемо тепер на сучасну візію проблеми напруги між конфліктом та консенсусом на тлі громадянського суспільства. На нашу думку, є два автори, погляди яких виявляють суть цієї напруги та ставлять її як центральну проблему сучасности. Перший – це Юрґен Габермас – філософ моралі, заснованої на консенсусі, який спирається на Канта. Другий – це Мішель Фуко – філософ реальної історії, який викладає у термінах конфлікту та влади. Габермас і Фуко відстоюють ідею посилення громадянського суспільства і, разом з тим, демократії. Щоправда, постає логічне питання: на основі конфлікту чи консенсусу?

Габермас погоджується зі своїм “учителем” Кантом щодо необхідности створення фундаменту демократії та її інститутів. Проте подальшою помилкою стало те, що не був розроблений раціоналізм для нинішніх соціальних інститутів, а продовжувала панувати суб’єктно-центрична раціональність. Габермас стверджує, що проблема Канта і наступних філософів не в їх оманливій цілі – раціональному суспільстві (інакше кажучи, громадянському), а у хибно обраному шляхові до нього. Шлях до раціональної конституції і захист від релятивізму – переорієнтація із суб’єктивности попередніх мислителів на міжсуб’єктивність. Габермас, особливо його теорія “комунікативної дії” та “етика дискурсу”, зосереджений на інтерсуб’єктивному підході до проблем сучасности. Мета теорії комунікативної дії – з’ясувати передумови раціональности процесів досягнення взаєморозуміння, які можна вважати універсальними, оскільки вони неминучі. Габермас додав до інтерсуб’єктивного підходу концепт “комунікативної раціональности”, яка нагадує ідеї логосу, викликаючи асоціації із несиловими об’єднаннями, що створюють консенсус дискурсом, подолання суб’єктивних поглядів на користь мотивів раціональної згоди.

Згода, якої можна було б досягти у необмеженій комунікативній спільноті, і є гарантом об’єктивности й достеменности пізнання, що заступає кантівську ідею трансцендентальної “свідомости взагалі”. Згода діє як регулятивний принцип, що ідеалом спільноти, найвищим критерієм істинности визначає істинність порозуміння в реальній комунікативній спільноті. Проте інший відомий філософ комунікативности К.-О.Апель, визнаючи важливість реального консенсусу, порозуміння в реальному обговоренні, вказує на його недостатність, оскільки цілком вірогідним може бути й хибний консенсус за умов хибної комунікації – “раціональна” арґументація у сфері перетворених, викривлених форм. Інакше кажучи, залишаються під сумнівом критерії арґументації. Адже ж у суспільстві можуть бути обмеження для раціональної арґументації (нерівні відносини учасників обговорення, що пояснюється їхнім місцем у суспільстві, фактор примусу, що спотворює комунікацію), які можуть стати фундаментом для хибного консенсусу. Суспільство, яке прагне бути громадянським, не може допускати ситуації, за якої хибний консенсус переважатиме над істинним. Відмінність між істинним та хибним консенсусом мусить визначатися через сумнів у дискурсі. Суспільство, де представлена одна точка зору, яка має привілей на істинність і не може бути піддана сумніву, має досить високі шанси отримати авторитарний стиль керівництва: від політики до культури.

Оскільки на основі процедури дискурсу встановлюється відмінність між істинним та хибним консенсусом, можна стверджувати, що цим самим встановлюється відмінність між істинними та хибними цінностями і нормами. Значення істини полягає не в тому, що просто досягнуто консенсусу, а в тому, що досягнуто обґрунтованого консенсусу. Саме на підставі цього вводиться відмінність між істинними цінностями та цінностями як ідеологічною або догматичною системою. Цей момент засвідчує досить цікаву тенденцію сучасного світу, коли в багатьох демократичних державах сформувалося громадянське суспільство без обґрунтованого консенсусу. Для прикладу візьмемо останні вибори президента США, які продемонстрували цілому світові ненадійність і нетривалість ідеологічного консенсусу американської нації. На нашу думку, ця перша тріщина у громадянському суспільстві США надалі буде лише поширюватися і викривати цілому світові расові, статеві, культурні, економічні конфлікти цієї держави, які впродовж ХХ століття були глибоко приховані під маркою ідеологічного консенсусу.

Однак ідеологічна система цінностей – це також певна форма згоди, тільки хибної. Щоб відрізнити істинний консенсус від хибного, а справді значущі норми – від догматично (або ідеологічно) стверджених, представники комунікативної теорії розробили формально-процедурний принцип обґрунтування громадянського консенсусу. У контексті цього досліджується взаємозв’язок комунікативної і стратегічної дій (або раціональностей). Габермас виводить із них два аспекти людської діяльности: працю, або цілераціональну дію, і комунікативну дію, або символічно опосередковану інтеракцію, вважаючи їх рівноцінними видами діяльности. Дещо детальніше зупинимося на характеристиці інтеракції, яка ставить собі за мету взаєморозуміння між суб’єктами дії. Конститутивним тут є етичний принцип взаємности, а проблемою – нормативна відсутність взаєморозуміння, засобом розв’язання якої слугує дискурс (діалог), спрямований на волевиявлення і досягнення інтерсуб’єктивного консенсусу щодо смислових взаємозв’язків, цінностей та норм.

Також розглядаються і дві форми раціональности: стратегічна і консенсуально-дискурсивна. Дослідження їх взаємозв’язку дає відповідь на питання про відношення “homo faber” і “homo sapiens”. Обидві форми раціональности є формами взаємодії або комунікації діючих індивідів. Стратегічній раціональності притаманний калькульований приватний інтерес як мотив діяльности. Однак за певних ситуаційних умов це потребує досягнення згоди щодо балансу інтересів. Але стратегічна раціональність – це досягнення згоди щодо спільної цілі. Вона розглядається як проблема стратегічної співпраці або досягнення компромісу. Прикладами стратегічної раціональности можуть слугувати будь-які обмеження спільноти – політичні та економічні об’єднання, воєнні союзи держав, кримінальна мафія і т.д. У підвалинах цієї моделі міститься зразок переговорів. Спираючись на неї і керуючись спільною ціллю, можна віднаходити підвалини для згоди щодо норм, що відповідають інтересам усіх контрагентів, які беруть участь в обговоренні. Однак при цьому не впроваджується саме етичний принцип обґрунтування норм, в основі арґументації якого лежить єдність інтересів, що виявляється у всезагальній згоді. Тому стратегічна раціональність не може бути достатнім підґрунтям для арґументації в межах громадянського суспільства.

Лише консенсуально-дискурсивна раціональність передбачає правила та норми як метанорми, які є апріорними щодо стратегічної раціональности, побудованої на обрахунку інтересів індивідів. І саме обґрунтування, серцевину комунікативної дії, Габермас та Апель розглядають як дію, за якою плани осіб координуються не егоцентричною калькуляцією результату, а актами досягнення раціонального взаєморозуміння щодо норм та цінностей, або дискурсу. Дискурс і є та інстанція, за допомогою якої обґрунтовуються етичні норми та цінності, що стали проблематичними. Таким чином, місце ідеї справедливого і розумного панування витісняє ідея вільного від панування консенсусу. Така модель ідеальної комунікації пов’язана з ідеальним дискурсом як раціоналізованою формою досягнення порозуміння. Завдяки цьому теоретичне витлумачення світу (картини світу) і практичні (нормативні) орієнтації діяльности, як і суспільні інституції, поступово позбуваються (матеріального) мітологічно-релігійного і традиційного змісту і перетворюються у більш послідовні форми арґументованого досягнення консенсусу, тобто згоди щодо загального смислу, норм та цінностей. Ціннісні уявлення, пов’язані із традиційною картиною світу, а також традиційні форми діяльности та інституції, які спершу сприймалися як задані і здавалися безсумнівними, стають такими, що підлягають арґументованій критиці, перевірці та обґрунтуванню. Вони “комунікативно розмиваються” (Габермас). Нормативно приписана згода змінюється арґументовано здійснюваним взаєморозумінням, яке постає у вигляді раціонально-комунікативної дії, або дискурсу. Сучасний варіант громадянського суспільства не зовсім відповідає цим вимогам, оскільки часто використовуються конвенціональні умови ведення діалогу. Відповідно до них зразком для поведінки є дії і вчинки старшого покоління, а заборона піддавати критиці певні усталені норми має вигляд авторитарности. Дискурсивна технологія сприятиме розвитку громадянського суспільства у напрямку постконвенціоналізму, коли необхідністю життя стає піддавання сумніву всіх дій і слів (тобто пошук відповіди на питання “чому це робити?” і “навіщо це робити?”).

Власне, дискурс – це спосіб діалогічно-арґументованого перевіряння спірних домагань значущости стверджувальних та нормативних висловлювань (а також дій) з метою досягнення універсального (тобто значущого для всіх, хто здатний до розумної арґументації) консенсусу. Дискурсом позначається кожний інтерсуб’єктивний процес арґументованого взаєморозуміння, коли не визнається іншого інтересу, окрім критики і обґрунтування: інтересу розумного консенсусу. Якщо ми серйозно зацікавлені у вирішенні будь-яких проблем, то повинні віднаходити рішення, з яким погодився б кожен. Основними ж визначеннями розумного консенсусу є істина, наочність, відсутність сумніву. Щоб досягнути розумного консенсусу, необхідно встановити головні суперечності наявної проблеми. Дискурс не є чимось протилежним життєвому світу, оскільки в ньому діє не принцип “волі до влади”, як у стратегічній дії, а принцип “волі до взаємности”, що є основою комунікативної дії, тобто життєвого світу, а, отже, і основою толерантности.

Юрґен Габермас переконаний, що комунікативній раціональності загрожує сучасне громадянське суспільство, оскільки її ядро – необмежувана, об’єднувальна спрямована на консенсус сила арґументованої мови – є “центральним досвідом” життя людини. Комунікативний розум безпосередньо бере участь у процесах соціального життя, бо акти взаєморозуміння беруть на себе роль механізму для координації дій. Комунікація для Габермаса становить основу справедливости у громадянському суспільстві. Тому поняття справедливости посідає у його творчості одне із чільних місць. Претензію на справедливість Габермас також визначає через поняття консенсусу: “Справедливість – це консенсус без застосування сили; обговорювана норма не може отримати згоди від учасників у практичному дискурсі, якщо всі учасники не можуть вільно прийняти наслідки і побічні результати, які можуть виникнути за умови спільного дотримання цієї норми, щоб задовольнити інтереси кожного індивіда”. Аргументація забезпечує в принципі вільну і рівну участь усіх сторін у сумісному пошуку істини, де немає жодного примусу, крім сили кращого арґументу. Для цього необхідно дотримуватися п’яти вимог комунікаційного дискурсу, за Габермасом:

Жоден учасник обговорення не повинен усуватися від дискурсу (вимога всезагальности);
У процесі дискурсу всі повинні мати рівні можливості представляти і критикувати претензії на справедливість (автономія);
Учасники повинні бути готовими поділяти претензії інших на справедливість (ідеальне виконання ролі);
Наявність владних розбіжностей між учасниками повинні нейтралізовуватися таким чином, щоб ці розбіжності не впливали на досягнення консенсусу (нейтральність сили влади);
Учасники повинні відкрито оголосити свої цілі, наміри і утримуватися від стратегічних дій (прозорість).

Нарешті, є ще неофіційна шоста вимога: наявність необмеженого часу. Цей момент є досить цікавим і, водночас, показовим стосовно ведення дискурсу у сучасному громадянському суспільстві. Власне вимога необмежености часу найбільше порушується під час ведення переговорів щодо певної конфліктної ситуації. Знову ж таки, конфліктне ХХ століття продемонструвало занепадність такої тактики і стратегії, коли бажання деяких потужних акторів політичної сцени планети отримати потрібний для них результат змушувало їх нехтувати фактором часу і використовувати інші методи (часто – насильницькі). Останній найбільший конфлікт на европейській арені – бомбардування Югославії й етнічні “чистки” у Косово – засвідчив, можливо, небажання країн витрачати час на переговори. Водночас арабо-ізраїльські переговори (які важко назвати цілком мирними) тривають вже багато місяців, і ніхто не поспішає бомбардувати Ізраїль чи Палестину. Хоча, призупинення саме цього мирного процесу може здійняти потужну хвилю агресії, яка перекинеться на інші країни.

К.-О.Апель доречно зауважив у цьому контексті, що суб’єктом можливого консенсусу є не потойбічна “свідомість взагалі”, а реальне історичне суспільство, зі своїми вадами і проблемами., і лише тоді, коли воно себе критично розглядає крізь призму необмеженої комунікації. Питання критичного розгляду суспільством своїх дій стосується іншої важливої проблеми комунікативної теорії досягнення консенсусу. Це проблема значення повноліття, яке засвідчує здатність до арґументованого ведення діалогу. Цьому відповідає ідея комунікативно-етичної раціональности, за якою вважається за необхідне досягнення арґументованого взаєморозуміння між усіма можливими учасниками, які взаємно визнаються зрілими суб’єктами для того, щоб досягти розумного і справедливого консенсусу. Фактор повноліття має важливе значення і як основа етичного принципу взаємности, оскільки передбачає ставлення до іншого як до реально чи потенційно зрілої особистости, повагу до неї. Символіка взаємоповаги і є тим комунікативним посередником, який лише і робить можливим утворення моралі. Проте логічно напрошується питання щодо долі неповнолітніх учасників дискурсу, які також є цілком повноцінними складовими будь-якого суспільства. У сучасному варіанті громадянського суспільства неповнолітні (і, фактично, обмежені у правах) його члени можуть претендувати тільки на дорадчий голос у вирішенні важливих питань. Це досить дивно і незрозуміло, оскільки від прийнятих сьогодні рішень залежить майбутнє саме цих неповнолітніх.

Поняття зрілости і поваги складають основу етичної моделі громадянського консенсусу. Останній лише тоді є етичним, коли нормативною є умова шуканого консенсусу для всіх можливих учасників, а не лише учасників конфлікту, які прагнуть збалансувати свої приватні інтереси. Лише на основі принципу всезагальної взаємности, який виключає “компроміс за рахунок третього”, можна говорити про згоду у консенсуально-комунікативному сенсі як етичної раціональности. Раціоналізація у цьому вимірі – це поширення вільних від панування можливостей взаєморозуміння між людьми, які взаємно визнають себе здатними до арґументації персонами, або ж, за Габермасом, – зняття обмежень з комунікації: раціональна комунікація мислима лише як вільний від панування дискурс чи діалог з усіма тими учасниками, з якими мусить бути створена мовленнєва і смислова спільнота.

На думку Габермаса, є лише один надійний “метод” посилення громадянського суспільства – це написання конституцій та розвиток інститутів. У них сучасний філософ вбачає головний інструмент об’єднання громадян плюралістичного суспільства. Проте наскільки ефективною може бути політика, владні інститути при досягненні консенсусу в громадянському суспільстві? Адже ж, незважаючи на те, що відповідальний політик зобов’язаний зберігати і захищати довірену йому реальність, це аж ніяк не означає, що він позбувається обов’язку керуватися ідеальною основною нормою розв’язання конфлікту на підставі арґументованого досягнення консенсусу. Теоретично політик мусить виходити з того, що врегулювання усіх конфліктів має відбуватися тільки досягненням згоди в дискурсі. Це вимагає в усіх конфліктних ситуаціях, коли зіштовхуються інтереси одних з інтересами інших, дбати про розумну практичну згоду з ними (при цьому розумна згода означає, що немає іншого примусу, окрім примусу вагомішого арґументу). У контексті цього випливає відомий принцип ненасильства, особливо важливий у відносинах між наддержавами. Він мусить набути рис головного регулятора взаємин різних соціальних груп, класів, партій,, етносів, народів, держав, стати визначальним фактором суспільної політичної стабільности. У цьому пункті консенсусно-дискурсивне розв’язання політичних конфліктів збігається з етикою ненасильства. За ненасильницькою парадигмою політичний противник, з яким зіштовхуються інтереси, розглядається не як об’єкт панування, розпорядження чи використання, на який має здійснюватися вплив у вигляді нав’язування своїх переконань опонентові, перекрученої інформації (відомі “інформаційні війни”), ідеологічного маніпулювання тощо, тим більше не як ворог, який має бути знищений та принижений, а як рівноправний партнер у дискурсі, з яким треба досягати порозуміння. Однак принцип ненасильства має застосовуватися і до інших сфер політичної діяльности, коли виникає потреба леґітимації її основних норм. Саме комунікативна теорія повинна трансформувати кантівський принцип універсалізації справедливости, на основі якого здійснюється розмежування істинного та хибного консенсусу, а отже, висувається об’єктивний (а точніше – інтерсуб’єктивний) критерій вже згадуваної леґітимації правових норм, політики, держави загалом. “Сьогодні, – пише Габермас, – леґітимуючу силу мають лише правила та комунікативні передумови, які потребують вирізнення договору чи згоди між вільними та рівними і випадковим чи вимушеним консенсусом”. Як бачимо, важливим для розв’язання проблеми леґітимації є з’ясування питання, завдяки чому складається конвенція, досягається консенсус, чи згода. Одна з основних проблем, яка має бути усунена, – це насильство. Саме цей фактор є межовою формою стратегічної дії, де інший суб’єкт (у політичному розумінні – інша партія, держава, союз держав тощо) розглядається як об’єкт. Відповідно, зникає перша передумова дієвої комунікації – ставлення до партнера як до відповідального зрілого суб’єкта, повага до нього. І навіть щодо влади, яка порушує закони і є несправедливою, визнаються лише мирні засоби боротьби (мирна непокора) і заперечуються будь-які насильницькі (революційні, терористичні) засоби. Така позиція випливає з того, що влада, яка має уособлювати собою всезагальну волю, навіть коли це не так, не може бути замінена іншою партикулярною волею (владою) насильницькими засобами, а лише шляхом досягнення консенсусу у всезагальному дискурсі.

Хоча є цілком альтернативні погляди на проблематику дискурсу. Скажімо, неоконсервативна філософська течія, на противагу універсальній прагматиці комунікативної теорії, вводить “прагматику обмеження дискурсу”, яка конкретизується імперативом “обмежености часом” та імперативом необхідности “обмеження тем та учасників у дискурсі”. Така позиція збігається із висловлюваннями постмодерного філософа Вельша про те, що “без ситуативного консенсусу обійтися неможливо, а без абсолютного – цілком”.

Вищенаведена позиція доводить, що теорія Габермаса характеризується неузгодженістю ідеалу та реальности, намірів та конкретних дій, які б мали пронизувати найбільш важливі феномени сучасности. Причиною цього є хиби концепції влади німецького філософа. Він чудово знає, що його теорія робить його відкритим та незахищеним для критики за ідеалізм. Комунікація Габермаса пов’язана із нераціональними деклараціями та дотриманням вузьких інтересів частіше, ніж зі свободою від панування та пошуком консенсусу. У цьому Габермас ідеаліст, який протиставляє “успішні” заяви “викривленим”. Комунікативна чи декларативна позиція “правильна” – не суттєво. Вирішальним є те, що не-ідеалістична відправна точка зору повинна взяти до уваги факт можливости існування обох сторін. В емпірично-науковому контексті все вирішується конкретним вивченням ситуації. Тобто ми повинні поцікавитися, як відбувається комунікація, як “працює” політика і демократія? Чи характеризується комунікація пошуком консенсусу, відсутністю влади? А, може, комунікація – це вивчання техніки влади та декларацій? Яким чином пошук консенсусу і декларації, свобода від панування та виконання владних повноважень проявляється у комунікації? Наперед давати відповіді на ці питання так само неправильно як вважати можливим знайти відповідь на питання із Біблії: добрі чи злі люди. А обрати собі будь-яку позицію на вибір, вважати її універсальною – це суперечливо і спекулятивно. Це можна вважати своєрідною пересторогою до обережности використання теорії комунікативної раціональности для розуміння і діяльности у громадянському суспільстві. Адже ж конституювати раціональність чи демократію шляхом звичайної віри – неможливо (саме цієї помилки припустилися протягом перших років незалежности України, коли слово “демократія” сприймалося як панацея від усіх політичних та економічних проблем). Тут Габермас забуває свою аксіому: піддавати філософські питання емпіричній верифікації. Власне така утопічність Габермаса змусила іншого філософа – Річарда Рорті – критикувати релігійний статус комунікативної раціональности його теорії, “об’єднувальної сили, яка зробить усю роботу, колись виконану Богом. Нам цього вже не треба”.

Габермасівська універсалізація демократичної проблематики, окрім того, що бездоказова, може й не бути необхідною. Так, групи громадянського суспільства, які домагалися виборчих прав для всіх дорослих чоловіків, радше прагнули не віддавати виборчі права жінкам. Однак їх зусилля стали основою надання виборчих прав жінкам. Борці за громадянські права, які домоглися виборчих прав для дорослих жінок, могли не прагнути до залучення ще й 18-літніх у списки виборців. Хоча саме це і відбулося пізніше. Як бачимо, боротьба відбувалася довкола конкретних цінностей, які дозволяють здобувати владу у суспільстві. Габермас-філософ слабо розвинув тему влади. Його спроби досягнути більшої раціональности і демократії, якими б вони не були моральними, ігнорують критично важливі відносини влади. Особливо це стосується владної вертикалі у громадянському суспільстві, яка мусить задовольняти інтереси усіх учасників. Якщо мета – це ідеали Габермаса: свобода від панування, більше демократії, сильне громадянське суспільство, – тоді слід віднайти розуміння реальної влади. У контексті цього згадаймо ставлення до цього Мішеля Фуко.

Взагалі, на нашу думку, позицію Фуко найкраще характеризують слова Ф. Ніцше, який писав про “істориків моральности”, що “їхня постійна помилкова передумова – утвердження певного консенсусу націй… щодо визначених принципів моралі, з чого потім випливає, що ці принципи безумовно обов’язкові для мене і для вас; чи навпаки, вони бачать, що у різних націй моральні оцінки за необхідністю різні, а тому – жодна мораль не є обов’язковою. Обидві процедури однаково наївні”. Підтримуючи ці слова, Фуко заміняє етику Габермаса ситуативною етикою.

Фуко перебільшив свої розбіжності із Габермасом, який також не вірить у можливість досягнення ідеальної ситуації реальної комунікації. Вони обидва вважають головним регулювання реальних відносин панування. Але Габермас крокує до регулювання від універсалістської теорії дискурсу, а Фуко шукає генеалогічне розуміння дійсних відносин влади у специфічних контекстах. Для Фуко практика і свобода – наслідок не універсальностей чи теорій. Свобода є практикою, а її ідеал – не утопія безвладдя. Опір та боротьба у Фуко, на відміну від консенсусу, найбільш міцна платформа практики і свободи.

Акцент на марґінальності (дослідження тюрем, шпиталів та сексуальности) робить Фуко чутливим до відмінностей, різноманітности та політики ідентичности, що сьогодні особливо важливо для розуміння громадянського суспільства та дій у його межах. Історично ідея громадянського суспільства містить ґендерну перевагу, яку тепер починають викорінювати, якщо вже бути вірним концепту такого суспільства. Розвиток теорії комунікативної раціональности та методів, які враховують ґендер і расу, наразі дуже повільний. Габермаса критикують за “дивну сліпоту до проблем ґендеру”, феміністи скептично ставляться до “віри в абстрактну раціональність”, за Габермасом – всезагальний засіб лікування соціальних та політичних хвороб. Габермас визнав, що його аналіз не враховує ґендеру, етнічности, класу, народної культури, але наполягав, що критикувати виключене із публічної сфери можна лише у світлі загальних стандартів і висловленого саморозуміння захисників та учасників цих публічних сфер. Як можна критично оцінювати наявну репресію етнічних, культурних, національних, ґендерних та ідентичних розбіжностей, – запитує Габерамас, – якщо не у світлі одного базового стандарту, як би його не інтерпретувати чи називати, процедур, які всі сторони вважають здатними забезпечити найбільш раціональне рішення?” Німецький філософ називає боротьбу за доступ до публічної сфери предметом раціонального дискурсу. Хоча різноманітні жіночі, екологічні ініціативні групи багатьох країн ставили свої проблеми на загальнонаціональний порядок денний не раціональним консенсусом, а перш за все силовою боротьбою і конфліктом. Мало того, історично становлення публічної сфери відбувалося не тільки шляхом раціонального дискурсу, консенсусу, але й шляхом конфлікту, суперництва. Демократія існує не тому, що народ хотів її і добивався широкого консенсусу по “базових цінностях”, а тому, що різні групи тримали один одного “за горло”, доки не усвідомили двосторонню нездатність досягнути панування і необхідности домовитися.

Фуко і Габермас погоджуються, що раціоналізація і зловживання владою – одні з найбільш важливих проблем сучасности. Вони не погоджуються стосовно кращого способу, який необхідно застосовувати для вирішення цих проблем. Габермас орієнтований на універсальність, незалежність від контексту і контроль через написання конституцій і розвиток інститутів. Фуко концентрується на локальному і контекстуальному, стратегії і тактиці як основах владної боротьби. Він пропонує, фактично, певну зміну традиційного громадянського суспільства, тобто переорієнтацію із консенсусу на публічність і наявність конфлікту. Оскільки для Фуко участь у конфлікті та публічність влади – це свобода, а утиск цього – це утиск свободи. Він вважає, що форми публічного життя – практичні і готові до конфлікту – краща парадигма громадянських чеснот члена суспільства, ніж форми дискурсу, які залежать від консенсусу. Що ж, тоді поглянемо на саму “громадськість”, яка мусить забезпечувати прозорість і публічність влади, а також постійно перебувати у конфлікті (відповідно до Фуко) з цією владою, щоб вона не авторитаризувалася.

Громадянське суспільство: громадськість і консенсус

Громадянське суспільство своєю основою має “громаду”. Протягом століть, якщо не тисячоліть, людські істоти могли знайти порятунок лише у своїх об’єднаннях – рід, плем’я, народ, нація, зрештою, громада. Саме громада вперше почала вимагати для себе рівних умов із своїми керівниками (вождями, королями, президентами). Одне слово, громадськість відіграла головну роль у демократизації суспільства.

Поняття “громадськість” фігурує також у габермасівському дослідженні структурних змін модерного суспільства. Цьому, до речі, присвячена його габілітаційна праця “Структурні зміни громадськости”. Тема громадськости є важливим чинником габермасівської теорії комунікативної дії загалом, про яку ми вже згадували вище. Провідна ідея інституції громадськости полягає в тім, щоб за допомогою медіуму публічного обговорення контролювати й леґітимувати систему панування, а також консенсуально-дискурсивно розв’язувати конфліктні ситуації. Цьому також відповідала ідея творення громадянського суспільства діяльними індивідами.

Інституція громадськости, яка утворюється разом із буржуазною правовою державою, як свідчить Габермас, руйнується із переходом до державно-організованого чи пізнього капіталізму. Сфера публічности дедалі більше підпорядковується владним структурам, які втрачають свою прозорість і під приводом необхідности діловитости вже не критикуються з боку громадськости. Можливості публічного контролю з боку ЗМІ згортаються до рівня забезпечення інформаційної політики держави. Організація “резонуючої публіки” в політичних партіях виключається, оскільки перетворюється на інструмент влади партійної бюрократії. Діалектика прогресуючого одержавлення суспільства і, водночас, усуспільнення держави поступово руйнує підґрунтя буржуазної громадськости – поділ на державу і суспільство. У проміжку між ними і “із” них обох утворюється реполітизована соціальна сфера, яка усуває відмінність між “публічним” і “приватним”. Отже, громадськість підпорядковується контролю з боку влади, сама постає частиною цієї влади, і не в останню чергу тому, що людям внаслідок панування інструментального розуму бракує ціннісних орієнтацій для публічної критики. Відтак громадськість втрачає своє ліберальне значення, тобто здатність бути леґітимуючою і контролюючою інстанцією, спричиняючи проблеми леґітимації сучасного суспільства.

Як бачимо, проблема полягає у тім, щоб відродити громадськість як інституцію, що леґітимує й контролює панування, відродити відмінність і рівновагу між державою та громадянським суспільством, а відтак і раціональний контроль над структурами панування. Йдеться про раціоналізацію, тобто інтитуціоналізацію універсального громадського дискурсу. У цьому плані обнадійливим є виникнення нових громадських рухів як важливого чинника подальшої демократизації і комунікативної раціоналізації політики та утворення демократичного горизонту прийняття рішень професійними політиками.

Під новими громадськими рухами слід розуміти соціальні явища – екологічні, релігійні, пацифістські рухи, жіночі об’єднання, громадські ініціативи за альтернативний (модерному) спосіб життя, спілки споживачів тощо. Ці групи виступають проти “Системи” (Габермас поділяє суспільну інтеграцію на “систему” та “життєвий світ”), оскільки вона колонізує, підкоряє собі “життєвий світ”. Зате ці рухи підтримують відновлення життєвого світу з його міжособистісними стосунками (відчувається закид сучасним технологіям, як-от Інтернету, які сприяють “замиканню особи в собі”, творенню самодостатнього індивіда): вимоги “Назад, до природи!” на противагу індустріалізмові; “Назад, до батьківщини!” на противагу космополітизмові; “Назад, до родини!” на противагу знеособленості соціальних систем. Виступаючи проти системи, нові соціальні рухи ставлять під сумнів і знецінюють конститутивний для модерну “продукуючий проект” колективного самотворення суспільства і виявляють свій розрив із модерном, мають регресивну, антимодерну спрямованість. З іншого боку, вони становлять вищий щабель у розвитку цього “продукуючого проекту”. Адже йдеться про усвідомлену орієнтацію на нові цінності, особисту та колективну “конкретну участь” у цьому процесі, організацію колективного процесу навчання. Відтак ці рухи є продовженням проекту модерну, лишають відкритою перспективу його подальшого розвитку. А тому головне, що в цих нових рухах слід бачити, – це чинник універсального громадського дискурсу, тобто чинник розв’язання суперечностей суспільства на ґрунті мовної комунікації за допомогою консенсусу, який лежить у фундаменті життєвого світу. Отже, нові громадські рухи утворюють той новий горизонт публічности, який сприяє подальшій корекції розвитку суспільства, не руйнуючи його фундаментальних інституцій – правової держави, приватної власности, ринкового господарства.

Зауважимо, що й демократичні рухи Нового часу зароджувалися із міжособистісного спілкування – у салонах, кав’ярнях та ін., інституціоналізуючись поступово у політичні партії, систему громадянського суспільства загалом. Відповідно, інституціоналізуються і нові соціальні рухи, завершуючи дискурси інших соціальних систем, які мають власну мову, тобто свої функціонально-системні коди. Ці рухи постають певною резонантною системою, яка забезпечує демократичний горизонт для прийняття рішень у площині окремих соціальних систем, у тому числі й політики, не демонтуючи її основних орієнтацій. У сфері політики ці процеси здійснюються як подальше поглиблення демократії, реалізація якої проступає не лише на виборах, а також і через інші механізми участи в прийнятті політичних рішень, через здійснення незалежної експертизи урядових програм, законодавчу ініціативу тощо. Нові соціальні рухи постають також чинником демократичного принципу врахування інтересів соціальних меншин, а не лише більшости суспільства. Саме у цьому проявляється реальний громадянський консенсус суспільства, оскільки без цього годі й казати про універсальний громадський дискурс, який у сучасному світі постає як суспільний розум, на основі якого і мають ухвалюватися суспільно значущі рішення.

Звичайно, це не означає, що кожне прийняття рішення вимагає від політика “йти в народ” і питати у кожного, як йому діяти. Адже насправді одні проблеми мають бути розв’язані за участю всього суспільства, а інші – лише компетенцією фахівців, експертів. Отже, горизонт громадськости фактично забезпечує функціонування рефлексивного механізму у прийнятті рішень. Той чи інший політик у відкритому суспільстві знає, що його рішення можуть бути піддані критиці будь-яким можливим суб’єктом і що цей суб’єкт (відповідно до певних процедур) може ініціювати незалежну експертизу тих чи інших політичних рішень, що уможливлює не лише персональну відповідальність політика, а й утворення механізмів колективної відповідальности. Коли громадяни бачать порушення і ніяк не реагують на нього, то потім на них має чекати колективна відповідальність.

Громадянське суспільство: економіка і консенсус

Прагнення застосувати комунікативну етику до соціального буття людини, природно, не вичерпується сферою політики, а становить частину загального напрямку підпорядкування ціле- і стратегічної раціональности етичним нормам, або комунікативній раціональности. У зв’язку із цим здійснюються пошуки “трансформації” економічної теорії за аналогією, наприклад, із “зміною парадигми” соціальної теорії Габермаса. Оскільки економічний лад має значний вплив на громадянське суспільство, то переорієнтація більшої частини суспільства на комунікативне вирішення суперечностей може цілком змінити не лише існуючу економічну систему, а й також політичну.

Згадаймо, що починаючи від Арістотеля економіку визначали разом з етикою та політикою як дисципліну практичної філософії. Але лише починаючи із ХVIII століття політична економія стала окремою сферою, а першою стадією у її розвитку був класично-ліберальний період (А.Сміт, Дж.С.Міл), ще не відокремлений від моральної філософії (тобто роздумування про справедливу ціну, справедливий прибуток, виправдання приватної власности тощо). Скажімо, важливим є розуміння Смітом того, що єдиним критерієм ефективности ринкової взаємодії може бути лише вільна згода (консенсус) її учасників як передумова гармонії у суспільстві стосовно прагнення прибутку і всезагального добробуту. На наступній стадії – “чистій економіці” – відбулося відокремлення економіки від господарської етики, розвинулася незалежна від традиційних цінностей чисто індустріальна динаміка раціональности, коли прибуток стає самоціллю. Сучасна західна економічна теорія переживає третій етап, пов’язаний із подоланням суто економічного підходу до ефективности господарської системи. Це означає, що раціональність економіки треба розглядати у ширшому контексті, передусім у її відповідності чи невідповідності практичним ціннісним уявленням.

Відтак ця проблема конкретизується з’ясуванням співвідношення моральної та економічної сфер. Проблема ускладнюється тим, що кожна із цих систем керується власними кодами (сфера моралі – кодами добро/зло, добре/погане; сфера економіки – прибутки/збитки). Спроба подолати відмінність між згаданими системами призводить до втрати господарської ефективности, що засвідчує економіка “реального соціалізму”, безпосередньо підпорядкована політичним та ідеологічним (квазіціннісним) системам. Необхідно віднайти механізм подолання конфлікту між моральними нормами (а відтак і всезагальним благом) та господарським принципом прибутку, не демонтуючи відмінність між цими двома сферами.

Багато дослідників пов’язують спроби створити нову політекономію із Джеймсом Б’юкененом, котрий вважається засновником теорії консенсусу ефективности соціального ладу, а також колективних рішень щодо економічних дій. Б’юкенен намагається доповнити концепцію “ринкового договору”, який обмежується вільним консенсусом партнерів ринку, концепцією суспільного договору, що залучив би усіх членів суспільства. Однак на думку представників комунікативної теорії, хоча Б’юкенен і визнає мовно-прагматичне ядро інституціонального повороту ідеї економічної раціональности, він намагається здійснити цей поворот поза етикою раціонального взаєморозуміння, оскільки кожен фактичний консенсус вже і є, на його думку, раціональним.

Найвищою інстанцією в економіці мусить стати рівень підприємницько-політичного взаєморозуміння щодо колективних уподобань в царині цілей, норм і цінностей. Це сфера досягнення консенсусу щодо “кінцевих смислів” виробництва; комунікативна раціональність, засобом якої є діалог з метою усунення конфліктів, що виникають у сфері виробництва щодо його соціальних орієнтацій. Відповідні настанови для прагматичних кроків наближення підприємництва до регулятивної ідеї підприємницького діалогу мають розвиватися у двох площинах: у площині персональної дії менеджменту треба розвивати ідею такого менеджменту, що орієнтується на консенсус; в інституціональній площині підприємництва – ідею відкритого ладу підприємництва. Ці два фактори слід розглядати як комунікативно-етично трансформовану ідею соціально-відповідального підприємництва.

В економіці, так само як і в інших соціальних системах (зокрема, у концепції зорієнтованої на консенсус політики), місце монологічної відповідальности посідає діалогічне поняття відповідальности. Якщо порівняти два підходи до проблеми соціально-відповідального підприємництва – монологічний і діалогічний, то відмінність між ними полягатиме ось у чому.

Соціально-відповідальне підприємництво, засноване на монологічній концепції відповідальности (“за”), передбачає утилітаристську етику максимування соціальної користи. Це output – відповідальність, де рішення приймають за учасників на основі патерналістського обліку їхніх інтересів (соціальний маркетинг), спираючись на модель асиметричної комунікації, коли одні учасники залежать від інших (ситуація панування/підпорядкування), а тому позбавлені відповідальности. Вона керована технократичним обрієм (панування менеджерів та експертів) і структурно-консервативним збереженням асиметричної комунікації.

Соціально-відповідальне підприємництво, зорієнтоване на політику консенсусу, навпаки, спирається на діалогічну концепцію відповідальности (“перед”), ядро якої становить комунікативна етика, а вихідним принципом є взаємне визнання індивідів як розумних зрілих персон. Це input – відповідальність, де рішення приймають разом усі учасники на основі діалогічного узгодження інтересів, що передбачає здатність до відповідальности усіх учасників. Ця концепція скерована розширенням демократичного обрію і структурно-критичним утворенням симетричної комунікативної ситуації.

Громадянське суспільство не можна вважати певною статистичною одиницею, яка завжди залишається незмінною, перебуває у застиглій формі і є закритою для прогресивних кроків. Історичний досвід формування громадянського суспільства, про який ми згадували на початку цієї статті, свідчить про постійний пошук шляхів для вдосконалення відносин між членами громадянського суспільства. У різні епохи і в різних країнах гарантом розвитку громадянського суспільства були: держава, релігія, економіка, соціальні рухи, авторитетні особистості, конфлікти і т.д. Звичайно, жоден із перелічених “гарантів” не претендував на узурпацію громадянського суспільства, а намагався просто поширити на нього свій вплив. Сьогодні можна стверджувати, що наприкінці ХХ століття появився ще один “гарант” громадянського суспільства – консенсус. Але не консенсус взагалі як досягнення порозуміння інтересів певних сторін, а консенсус у межах комунікації. Тобто за основу береться мовний акт як метод, спосіб, шлях досягнення консенсусу. Відразу ж виникає питання: якщо консенсусу можна досягнути лише у площині комунікації, а не за її межами, то чи не означає, що консенсус цілком може залишитися поза площиною реальности і практики? Навіть коли рішення було прийняте завдяки консенсусно-комунікаційному актові, то залишається досить висока ймовірність того, що це рішення не буде втілене у реальному житті. Оскільки, як ми знаємо, теорія комунікативної практичної філософії заперечує будь-який примус, тим більше – насильницький, крім примусу кращого арґументу. Саме це дає нам підстави говорити про досить велику утопічність цієї теорії. Сучасне громадянське суспільство полюбляє використовувати принцип консенсусу для вирішення складних політичних, економічних, расових, етнічних, ґендерних etc. питань. Але далі комунікації громадянське суспільство не заходить, бо практично неможливо задовольнити інтереси усіх груп, а тому доводиться застосовувати силові методи, щоб змусити усіх учасників виконувати певне рішення. На нашу думку, такий стан речей є цілком нормальним. Суспільство, яке називає себе громадянським, але звикло вирішувати всі проблеми виходячи із засад теорії конфлікту, не може в один момент стати прихильником консенсуального дискурсу. Враховуючи, що нинішнє суспільство перебуває у стані всезагальної кризи, неминучою є докорінна зміна ціннісних орієнтацій і нормативних систем, що визначають місце і роль людини у світі.

Підсумовуючи, можна висловити неоднозначне припущення щодо ідеальної комунікативної спільноти, яка вирішує усі проблеми шляхом дискурсу і консенсусу. За цим усім проглядаються ті ж абстрактні риси ідеалу безкласового суспільства справедливости, який існує ще від платонівського вчення про справедливу державу. Цей ідеал передбачає, що існує фундаментальний спільний інтерес людей, відповідно до якого принципово можливо досягнути консенсусу за допомогою медіуму розумного обговорення. Не хочеться вірити у те, що сучасна теорія консенсуальної комунікації обмежиться лише повторенням ідеї, яка була висловлена понад два тисячоліття тому, і не намагатиметься змусити її працювати у реальному житті людей.