Досі не слабшає суспільна потреба в остаточних діагнозах і теоріях, які б пояснювали сенс нашого життя. Пророцтва сприймаються з дитячою наївністю, так, наче історія не є твердою учителькою, яка позбавляє будь-яких ілюзій. В одну мить усі радо прийняли нове ключове поняття, магічну формулу, гасло, яке відкриває брами усіх таємниць сучасности та майбутнього: “ґлобалізація”. Воно покликане впорядкувати хаос, асимілювати інакшість і раціоналізувати складний та плюралістичний світ.

Однак доля модних слів, як влучно зауважив Зиґмунт Бауман (Ґлобалізація.– Варшава, 2000), завше одна й та сама: чим більше речей завдяки цим словам отримують пояснення, тим незрозумілішими і блякішлими стають вони самі. Чим далі зростає кількість догматичних істин, заснованих на модних словах, тим швидше самі вони стають принципами, про які ніхто не сперечається. Однак, чи можемо ми не питати про сенс і природу ґлобалізації тільки тому, що вона стала черговою догмою сучасности?

Відсутні дідичі

Від Іммануїла Канта ми навчилися, що існують дві незмінні категорії, які організують людське життя: час і простір. Однак кьоніґсберзький філософ не міг передбачити, що згадані апріорні категорії зазнають у модерну епоху радикальної метаморфози. І час, і простір стрімко стиснулися. Ми стали свідками кінця географії. Відстані уже не мають жодного значення. Залишається відкритим лише питання: чи світ змалів для усіх, а чи цим привілеєм досяжности мало не всього на відстані простягнутої руки втішаються лише обрані?

“Світ без кордонів” має класовий характер. Заможна владна еліта завше виявляла більше космополітичних схильностей, аніж решта людства. Сучасна еліта – це “інвестори”, власники капіталу. “Відсутні дідичі”, як називає їх Бауман, користають з влади, але відмовляться виконувати свої обов’язки щодо інших: робітників, молоді, хворих. Це явище окреслюють словом “дематеріалізація”, тобто йдеться про те, що нова влада, набувши переважно фінансових форм, незалежних від територіальної приналежности, стала безтілесною.

На наших очах формуються два світи, розмежовані нездоланним проваллям – проваллям між “ґлобальними людьми” і “локальними людьми”. Нівелювання часових і просторових відстаней, ґлобалізування усього і всіх не уніфікувало умов людського життя, а радше поглибило різницю. Що це означає для демократії та громадянського суспільства?

Однією з найголовніших небезпек ґлобалізації є відокремлення влади від політики. Влада стає ґлобальною та екстериторіальною, а політика залишається локальною. Влада вільно пересувається із швидкістю електронних сигналів, іґноруючи простір. Політика ж не може функціонувати поза межами держави, отож, як і в минулому, її описують у просторових категоріях, і ними вона обмежується; критерієм оцінки влади є ефективність, скажімо, здатність уникати зобов’язань і можливість у будь-яку мить відмовитися від непевної інвестиції, чого аж ніяк не скажеш про відповідальну політику.

Триногий стілець демократії

Аби демократія могла розвиватися, знадобляться три елементи. Американський політолог Беньямін Бербер так характеризує триногий стілець демократії: одна ніжка – це уряд / держава, друга – громадянське суспільство, третя – економіка. Звичайно, ідеальним є стан, коли усі ніжки мають однакову довжину, але на практиці так не буває. Та якщо й так, то найважливіша роль у триногому стільцеві припадає громадянському суспільству. Саме в ньому – як індивідууми, родини та спільноти – ми молимося, розважаємося, виховуємо дітей, творимо мистецтво і культуру, формуємо вільні спілки. Іншими словами: робимо усе те, що творить сенс людського життя. Дві інші сфери, держава і ринок, у процесі “олюднення” виконують допоміжну роль. Держава допомагає підтримувати лад, а ринок – творити матеріальну базу, тобто заробляти на прожиття. Ані політика, ані тим більше ринок не є стихією людського життя; воно проминає у громадянському суспільстві.

Однак у дедалі ґлобальнішому світі, на думку Бербера, на другий план відходить не лише громадянське суспільство, але й держава. На авансцену виступає ринок. Саме він став головним двигуном процесу ґлобалізації.

Чи правильне кредо прихильників ґлобалізації: “There is no alternative” (альтернативи немає)? Прихильником цього гасла, зрозуміло, є Френсіс Фукуяма, котрий вважає ґлобалізацію однією із найпоступовіших сил сучасного світу. Він переконаний, що ґлобалізація сприяє зменшенню бідности, а у довготерміновій перспективі створює мешканцям країн, які розвиваються, шанс наздогнати лідерів. Несуттєво, що ґлобалізація має однобічний характер, охоплюючи насамперед інформацію, культуру та торгівлю, позаяк насправді саме в них виявляється суть ґлобальної програми. Але, якщо так, якщо Фукуяма має рацію, то чи не є спроби протистояти неминучому виявом глупоти і божевілля?

Однак багатьох мислителів турбує факт, що ґлобалізація чудово обходиться без демократії. “Ми допустили, – твердить Бербер, – що ґлобалізація поширилася на ринки товарів, праці і капіталу, оминувши демократичні та цивільні інституції, які обмежували ці ринки упродовж трьохсотлітньої історії національних держав”. Таким чином, те, що подобається Фукуямі – розмежування демократичної держави і економіки – породжує стурбованість і Бербера. Капітал рухається достатньо швидко, щоб завжди на крок випереджувати політичний устрій? Але саме це стає вирішальним чинником повільної, однак уже доволі помітної ерозії національної держави. Ще важливіше те, що сили, які призводять до розпаду, мають понаднаціональний характер.

У “Ґлобалізації” Бауман цитує інтригуючу думку Джоржа Генрі фон Райта: “Сили, які мають понаднаціональний характер, значною мірою залишаються анонімними, а отже, їх важко окреслити. Вони не творять єдиної системи чи ладу. Радше вони залишаються зліпком систем, вздовж яких рухаються “невидимі” актори (...). Ці сили не діють разом і не співпрацюють цілеспрямовано поміж собою”. Саме тому ґлобалізація витворює неприємне відчуття непевности і непрозорости ґлобальних ігрищ. Поняття ґлобалізації в найглибшому його значенні, пише Бауман, характеризує неокреслений, примхливий і автономний характер світу, відсутність центру, відсутність операторського пульта, ради директорів, управи. Ґлобалізація, на думку американського політолога Кеннета Джовітта, є всього лиш іншою назвою “нового безладу світу”. Чому? А тому, що водночас із ґлобалізацією ринку на горизонті не з’являється і найменшого натяку на ґлобальну демократію.

Туристи і волоцюги

Сучасні мислителі вкрай стурбовані несправедливим розподілом благ. На початку XX століття головний вододіл світу пролягав між незалежною (тоталітарні режими) меншиною і залежною більшістю (демократії). Після деколонізації та завершення “холодної війни” межа поділу пролягла між тими, хто живе у достатку, і приреченими на хронічну бідність.

Ришард Капушціньскі наводить два числа, які дозволяють усвідомити вимір проблеми: майно 358 мільярдерів перевищує сукупний річний дохід трьох мільярдів осіб; тривалість життя людей у країнах третього світу наполовину коротша, аніж на Заході. “Ґлобалізація виявилася великим парадоксом, – каже Джон Кавана з Вашинґтонського інституту громадських досліджень, – оскільки приносить користь небагатьом, а виключає або марґіналізує дві третини населення світу. Багатії – ґлобальні, бідняки – локальні. Однак перші не можуть існувати без других”.

Багаті туристи мандрують або ні – це залежить від примхи. Вони ідуть собі, коли їх приваблюють нові, незнані можливості. Волоцюги знають, що з їхніми бажаннями ніхто не рахуватиметься, і що ніде вони не затримаються надовго, бо ніхто до них не має симпатії. Туристи рухливі, оскільки принади доступного їм (ґлобально) світу є для них нездоланною спокусою. Волоцюги рухливі, бо негостинність доступного їм (локально) світу стала нестерпною. Туристи мандрують, бо їм так хочеться; волоцюги – бо не мають вибору. Ґлобалізацію – доходить висновку Бауман – пришвидшують мрії і прагнення туристів, але її побічним, однак неминучим наслідком є перетворення багатьох людей на волоцюг.

Для бідняків і волоцюг супермодерн – це проклята земля: вони не знають досконало низки мов, не можуть за кілька тижнів перекваліфікуватися, аби стати до праці в іншій півкулі, як того вимагає “еластичний ринок праці”. Сьогодні потрібно саме це, а регулярна і тривка праця зазнає краху. Добрий працівник, на думку Макса Вебера, сприймає свою роботу як покликання і завжди відповідально ставиться до її наслідків та до фахового зросту. З цим не бажають погодитися ґлобальні установи, скажімо, МВФ чи Світовий банк. З їхньою думкою рахуються. У 1997 році Франція і Німеччина були розкритиковані за методи збільшення зайнятости; дії цих держав поціляють у природний фундамент “еластичности ринку праці”, а та, в свою чергу, вимагає перегляду “надто прихильного” законодавства про охорону праці і рівень заробітків, а також усунення усіх перешкод, які стоять на шляху вільної конкуренції. А що робити з тими, для кого процес поглиблення еластичности ринку виявився нездоланною перешкодою?

Небажані гості

Просторове обмеження, тюрма чи табір, завше було основним способом, пише Бауман, впоратися із соціальними групами, які опиралися асиміляції, не дозволяли себе контролювати і породжували клопоти. Раби могли мешкати тільки у рабських кварталах, те ж саме стосувалося прокажених, божевільних, іновірців чи інородців, а якщо вони покидали визначений для них простір, то мусили носити ознаку своєї просторової приналежности, аби кожен знав, звідкіля вони. Сьогодні небезпека також асоціюється з категорією чужого. Свідчення цього – сигналізація від грабіжників, селища, які патрулюють наймані охоронці, ретельно стережені брами приватних резиденцій. Усе це потрібно для того, аби тримати чужих на дистанції, подалі від наших домівок. Дедалі частіше у всьому світі для того, аби триматися подалі від чужих, вдаються до ув’язнення. Ця операція дозволяє маневрувати доволі численним суспільним сегментом. Про це свідчать бюджетні затрати, які скеровують на утримання “сил охорони правопорядку”: від Сполучених Штатів, які лідирують у цих перегонах, аж до Російської Федерації. Це один із методів, завдяки якому хаос може поступитися порядкові.

Карна система поціляє насамперед у нижчі щаблі суспільної драбини, а не в її верхівку. Тому вчинки людей із соціально упосліджених середовищ, людей, яким немає місця в усталеному ладі, мають найбільше шансів закарбуватися в карному кодексі (т.зв. криміналізація бідности). Обкрадання націй від їхніх багатств – зауважує Бауман – називається “промоцією вільного ринку”; обкрадання сімей і місцевих спільнот, позбавлення їх засобів до життя називається “скороченням зайнятости” або модернізацією. Жоден з цих вчинків не був названий злочином, і ніхто за нього не був покараний. Адже такі злочини не мають обличчя, за ними ніхто конкретно не стоїть, немає відповідальних, на противагу тим, які крадуть у супермаркетах футболки...

Світло ґлобалізації, що мало б роз’яснити нам морок життя, виявилося черговою ілюзією. Ключове поняття, яке сьогодні у всіх на устах, незабаром, як і більшість ключових понять, опиниться на смітнику історії. Але навіть якщо так і трапиться, нова карта світу уже стала фактом. Хоча її лінії не збігаються ані з державними кордонами, ані з ідеологічними чи культурними, але цілком непередбачувані наслідки матиме поділ на багату меншість і вбогу більшість.

Переклав Андрюс Вишняускас

Опубліковано у: Rzeczpospolita. + Plus - Minus. – 2001.– 24-25 lutego.