зміст

...Американці відзначаються молодістю, здоров’ям, безперервним споживанням їжі і широкими посмішками; уночі в Америці не гасять вогнів. Радіо і телебачення працюють цілодобово. Мешканці Америки досконалі, мов боги: завдяки спорту, аеробіці, медичним препаратам, косметичній хірургії вони спроможні конструювати власну зовнішність, яка раніше визначалась виключно яко доля. Жан Бодріяр захоплюється Америкою; лише окремі хмарки на її чистому небокраї бентежать його. У “Прозорості зла” він намагається філософськи інтерпретувати те, що побачив в Америці, і усвідомлює, яку ж ціну, насправді, довелося заплатити за цей рай. Він не солідаризується із снобізмом европейських інтелектуалів, котрі вважають мешканців постіндустріального суспільства тупими конформістами. Насправді апатія до політики, сексу та мистецтва є ознакою звільнення від неправдивих кумирів. Справжня небезпека пов’язана з тим, що створене зусиллями численних професіоналів суспільство, в якому, здається, немає більше зла, насправді нестабільне і вразливе. Не тільки зовнішня загроза може зруйнувати рівновагу. Всередині системи зароджуються небезпечні віруси, перед якими безпорадний імунітет людей, звиклих до штучної їжі. Це не проблема клініки, точніше, це не тільки проблема клініки. Мова йде про те, що за фасадом гасел пацифізму, демократії, екології, здоров’я, моральних чеснот, неконфліктної комунікації приховуються реактивні форми зла. В суспільстві відчувається дефіцит співчуття. Автономні, самодостатні й самовдоволені індивіди виявляють несподівану жорстокість і навіть потяг до вбивств. Нарешті, звідки у збалансованих суспільних системах – в економіці, техніці, комп’ютерній мережі – виникають збої, наслідки яких страшніші за природні катаклізми? Чи не є, отже, теорія катастроф найважливішим набутком сучасної теорії? Чи, може, гуманітарії повинні доповнити цю системну модель новими “людськими” параметрами? Насправді небезпека йде не так від “натуральних”, як від штучно культивованих бажань.

Відмова від обмежень і заборон призвела до того, що все стало наскрізь сексуальним, а питомий секс розчинився й щез. Енергія лібідо (про відновлення якої турбувався Фройд, називаючи свій підхід “топіко-економічним”) виявилась безглуздо розтраченою й перестала живити культуру. Пізніше, під впливом досліджень змін антропологічного виду, Бодріяр дістав осяяння: ми перетворились на транссексуалів, безстатевих істот, що займаються сексом знаково і механічно. Люди припинили зараховувати секс і політику до переліку головних проблем, звільнились від “поклику статі”, від влади ідей та тиранії вождів. Вони позбулися статевого і державного інстинктів. Батьківщина, мати, жінка, діти – все це втратило ознаку цінности, яку раніше охороняли і захищали безоглядно й віддано.

Якщо раніше головним репресором виступала державна влада, зацікавлена у самозбереженні, то сьогодні конформістська система порядку існує автономно від влади. Вона визначається континуальним процесом циркуляції товарів, знань, сексуальности, де людина функціонує без того тиску відчужених сил, що викликає різку протидію та рефлекторний протест. Сьогодні склалась ситуація, коли порядок існує у форматі самих потреб, причому вони не придушуються, а, навпаки, стимулюються. Парадокс лише у тім, що за відсутности заборон людина не відчуває бажань. Щезає конфлікт між “хочу” та “дозволено”, й таким робом щезає органічний досвід зіткнення з іншою силою. У Фройда, на відміну від Маркса, інстанцією порядку визначалось не буття, а свідомість, що експлуатує енергію лібідо. Лакан відзначив поступову трансформацію авторитетної інстанції (фігура батька у Фройда) до символічної форми: Інший – це мова. Звідси на передову лінію замість класової боротьби виступає субтильний різновид “критики ідеології” – когнітивний психоаналіз. Але й така форма протесту нині нам не дозволена. Сексуальне звільнення, в реалізацію якого теперішня старша генерація вклала стільки зусиль, призвело до несподіваного результату – щезання сексуального потягу. Сексуальність широким потоком вихлюпнулась на вулиці, естраду, екрани. Все стало сексуальним, й це остаточно пригнітило лібідо, наблизивши нас до ідеалу східної нірвани, тобто ідеалу, який насправді є радикальним викликом і загрозою для західної парадигми “діяльности”.

Маркузе, ідеї якого продовжують розвивати сучасні інтелектуали, визначив сучасність як дивну єдність протилежних груп, класів, генерацій, статей, що в попередніх століттях вели війну на знищення. Влада завжди пригнічувала та обдурювала, і пересічна людина усвідомлювала це краще за інтелектуалів. Невипадково Маркс проголосив “кінець критики” і необхідність практичних змін тих умов, які породжують ілюзорні форми свідомости.

З чим пов’язане згасання класових баталій, під стиґмою яких пройшли ХІХ й початок ХХ століть? Різниця між багатими і бідними, безперечно, знівелювалась зростанням добробуту. Демократія зблизила маси і владу, а населення занедбало політику. Але найголовнішим досягненням ХХ ст. стало те, що люди готові платити будь-яку ціну, офірувати навіть свободу заради досягнутого добробуту. В цих умовах критика концептів втратила низову підтримку й відійшла у забуття. Люди втратили відчуття тиску влади ще й тому, що вона змінила форму оприявлення. Фуко називав сучасну владу “біовладою”, визначаючи її як “турботу про життя”. Хто може кинути камінь в інститут радників та експертів, стурбованих добробутом і покращенням здоров’я населення?

Маркузе номінує сучасну форму влади яко інструментальну. “Немає сумніву, що сучасне суспільство здатне утримувати якісні зміни, за допомогою яких могли б постати суттєво нові інституції, новий напрям продукуючого процесу й нові форми людського існування. Загальне схвалення Національної мети, двопартійна політична схема, знидіння плюралізму, пакт Бізнесу та Праці в обіймах міцної Держави свідчать про злиття протилежностей, що є водночас результатом і передумовою цього досягнення”. Виникає думка про “зміну критичного проекту”. Але, перш за все, варто визначити його необхідність і, головне, суспільну базу. Адже нащо руйнувати “таке хороше суспільство”, якщо у ньому громадянам обіцяють, а потім упроявлюють в реальності вікову мрію про земний рай? Особливо турбує Маркузе той факт, що постіндустріальне суспільство навчилося перетворювати свої вади у досягнення. “Чи не слугує атомна загроза захистові тих самих сил, котрі намагаються увічнити цю небезпеку?” – так починає він “Одномірну людину”.

Але невже протест інтелектуалів проти машинізації, маркетизації, бездуховности та конформізму може пробудити сплюхів, стурбованих зростанням власного життєвого комфорту? Сам Маркузе не дуже й вірив у дієвість власної критичної теорії. Можна ставити питання радикальніше: чи буде щирим заклик до зруйнування суспільства, спроможного забезпечити високий рівень життя своїм громадянам?

Маркузе зауважував: технологія сучасної влади настільки вдосконалилась, що використовує для самопідтримки навіть негативне. Вона нейтралізувала не тільки інтелектуальну критику, але й власні прорахунки, обмеженість настанов, людські і природні катастрофи, викликані небаченим прискоренням системи. Люди рухаються все швидше, хоча ніякої мети немає. Метою став сам рух, що нагадує механічну динаміку трупа.

Те, що Маркузе висловив у 60-х роках, набуло сьогодні зрослої упроявлености. Але прибічників критичної теорії соціуму не побільшало. Всі змирились із долею і намагаються вивільнитися приватним робом. Держава й ринок не підлягають жодному ремонтові. Наприкінці реформ також і в Росії відродилась туга за минулим.

Отже, правда про суспільство споживання відома всім. Владі вже не потрібно витрачати великі кошти на камуфляж, бо мешканці системи терплять її від безвиході. Ціна такого угодовства така ж велика, як і колись. Але тепер ми платимо не рабством, жебрацтвом, безправ’ям, а втратою енергетики життя, відчуттям безнадії. У нас немає комплексу вини і нам нема у чому каятися, але ми відчуваємо безвихідь долі, яку приймаємо, зневірившись у рецептах емансипації. Сьогодні критика суспільства пов’язана не так з пошуками істини, як з протестом проти перетворення людини на придаток техносу. Чи означає це домінацію морального дискурсу? І, якщо оцінювати все з точки зору моралі, як це робив Лев Толстой, то хто тоді буде поціновувачем самої моралі?

Бодріяр, наш сучасник, вважає, що програма порятунку, проголошена франкфуртською школою, виконана, але не дала очікуваних позитивних результатів. Всі тепер стурбовані правами людини, екологією і навіть культивацією пошанування високого мистецтва (коли ще прослуховування оперних арій збирало на стадіонах десятки тисяч?). Для Бодріяра порятунок приходить не з боку позитивного, а навпаки: катастрофи, епідемії, наркоманія, тероризм і подібні до них форми зла – тільки вони, якщо не протверезять, то, хоча б, загартують тіла й душі сучасників. Головна небезпека: розм’якшення людської природної субстанції культури, втрата не тільки ґрунту, але й тіла.

У кожній епосі є люди, яким здається, що час “зійшов з кіл буття”. Це означає, що він пішов уперед відносно них і вони перестали відчувати повсякчасся як своє питоме середовище. “Часів зв’язок розірвано”. Нове, з’яві якого ми самі сприяємо, лякає нас, бо у внутрішньому своєму житті ми починаємо рухатись у зворотному напрямку, до джерел – повчань батьків та дідів.

Все перетворюється у знаки. Навіть те, що раніше давало насолоду. Безпосередньої насолоди, виглядає, не стало зовсім. Вона так само стала знаком. Місце матеріальних речей буття та ідеалів заступила нова семіотика світу, новий спосіб висловлювання. Промисловість і ринок, мистецтво і наука – всі сфери виробництва тепер створюють виключно символічні цінності, точніше – знаки. Сьогодні витрати на виробництво символічного капіталу, до того ж, все більш спекулятивного, відірваного від реального призначення речей, перевищують працю, спрямовану на дійсне перетворення світу, людини, суспільства. Раніше символічне пробуджувало уяву та стимулювало трансформацію зовнішнього. Тепер створюється щось утопічне, яке без значних зусиль втілюється на екрані і створює ілюзію реального. Процес симуляції зайшов так далеко, що загубилась фундаментальна різниця поміж наявним і фантазіями. Реклама – ось справжня дійсність, навіть якщо ти ніколи не спроможешся на придбання рекламованого. Тільки тепер, завдяки рекламі, внутрішні якості речей, їх структура і корисність виявляються упослідженими. Невипадково у сучасній рекламі автомобілів все менше місця припадає на опис їхніх технічних характеристик, і якнайширше рекламуються “мітологічні” значення: придбайте наше авто, і Ви уподібнитеся всюдисущому, невловимому і вільному птахові. Те ж саме відбувається у рекламі меблів, що стають невидимими, утопленими у стіни, начиненими електронікою і, разом із тим, речовими замінниками цілого Всесвіту.

Світ перетворився на знакову, віртуальну реальність. Це упроявлюється навіть у такій фундаментальній галузі буття, як війна. З одного боку, розробляється концепція “зоряних війн”, й, таким чином, війна переноситься у зоряний простір, з іншого – нарощується ескалація жаху, яка є важливою формою збереження влади і порядку.

Подібно до цього функціонує віртуалізована економіка. Кризи на Вол-Стріт (1987), події 1997–98 рр. на біржах Росії та Азії – це такі фінансові кризи, які не мають джерела у реальній економіці. Сьогодні гроші функціонують як знаки, не забезпечені реальною вартістю, не регульовані працею і капіталом. Ідея золотого і навіть натурального забезпечення виглядає архаїчною. Економіка перетворюється на чисту спекуляцію: виробництво і рух символічної продукції.

Ми живемо в умовах надпровідности, яка є породженням вже не держави, інституцій та індивідів, а трансцендентних структур: сексу, грошей, інформації, комунікації. Якщо наша культура виробляє чудові ефекти, то чому ми маємо дивуватись, що вона ж породжує смертельні небезпеки? СНІД, біржова криза, електронні віруси, тероризм пов’язані поміж собою і перетікають одне в одне. Хто тепер творить зло? Як ми мислимо його і як поціновуємо його роль? Наша культура в процесі ізоляції зла перенесла його виключно в семіотичну сферу, а звідти проектує назовні. Маніхейське зло – споконвічне. Наше зло – морально-знакове за родоводом. Зло – це те, що шкодить мені, моєму оточенню, людству, це те, що сховане у темних душах людських виродків і упроявлюється в їхніх кривавих вчинках. Людство так захопилося боротьбою із злом, що більшість придуманих норм спрямовані на повне його викорінення. Натомість зла не меншає і це підживлює маніхейський песимізм.

Нечисельні історики, а серед них Якоб Бурхард, визнавали невідворотність і корисність зла, й тим переступили межі моральної дихотомії.

У всіх своїх формах тероризм уприявлюється як трансполітичне дзеркало зла. Звідси питання, що здається єдино правильним: де ще залишається зло? Скрізь ми зіштовхуємось із безконечними відображеннями і перверзіями форм зла. У західному суспільстві, яке у своїх профілакторіях займається умертвінням власних референцій, відбілюванням влади, прикрашанням негативного і відрубуванням незаконних сеґментів, у суспільстві, керованому дискурсом добра, де немає жодних можливостей проговорення зла, воно квітне усіма таємними та вірулентними формами.

Навпаки, аятола Хомейні протиставив цілому світові з його протилежностями єдину та позаматеріальну зброю: принцип зла. Він відкинув західні цінності прогресу, ratio, моралі та демократії. Він висунув універсалістський консенсус стосовно всіх цих досягнень, задіяв сили зла, енергію прокляття. Блиск та силу незаконних частинок буття. Тільки він має сьогодні слово, бо протиставив маніхейській бінарності право на висловлювання зла і застосування терору. Що змусило його так зробити, зрештою, несуттєво. Важливішим є його абсолютний пріоритет щодо Заходу, де вже немає можливости інсталювати зло і де все негативне придушується віртуальним консенсусом. Навіть наша політична влада перетворилась на тінь цієї функції, вона існує лише завдяки символічному актові означення “чужого”, “ворога”. Але тепер ніхто не підкреслює цих означень, і не існує опозицій, які б якісно розмежовували добро і зло. В нас залишилась найупослідженіша сатанинська, іронічна, полемічна енергія, ми стали святенницько-фанатичним або фанатико-святенницьким суспільством. Ми не маємо імунітету проти вірусів, які впроваджує у наш культурний корпус аятола Хомейні. Ми можемо протиставити йому лише права людини, непридатні як імунний захист. Проголошуючи доктрину “абсолютного зла”, насилаючи на Захід своє прокляття, відкидаючи всі можливості розумного конвенціонального дискурсу, Хомейні викликав своїм безумством великий жах. Подивувало усіх саме те, що хтось відкрито заговорив мовою зла, незважаючи на всі петиції інтелектуалів. Прокляття було спрямоване саме на розум і добру волю. Захід має силу зброї, але Схід протиставить їй символічну владу. Вищу за знаряддя знищення і гроші. Це – помста іншого світу.

Сучасний іслам проголосив своїм завданням утворення пробоїн в оболонці західного світу, щоб випустити його цінності у порожнечу. Іслам не чинить наступу на Захід, він узагалі не прагне до його підкорення: достатньо дестабілізувати його за допомогою вірусів зла. Ці отвори, які випускають залишки справжніх західних цінностей, є найсерйознішою загрозою. Захід вже втратив майже все своє “паливо” і тому має особливо ретельно зберігати його останні запаси.

Стратегія ісламістів навдивовижу модерна, хоча базована на вкрапленнях архаїчних практик у сучасність західного світу. Безперечно, якби той світ був більш стабільним, це не мало б жодного сенсу, але він надзвичайно чутливий до вірусів.

Історія, як підкреслював М.Шелер, є процесом вирівнювання. Дійсно, світ стає демократичнішим. У принципі, кожен може отримати найвищий ранг у суспільстві, але для цього потрібні “рівні можливості” і “рівні умови”. Насправді переважна більшість людей не має у своєму розпорядженні стартових капіталів, необхідних поряд із залізною волею, здоров’ям, освітою, культурою, для здійснення своїх планів. Стрижень сьогодення – боротьба за права людини. Це поняття охоплює права меншин, дітей, старих людей, позбавлених волі і, навіть, свійських тварин.

Маркс підкреслював, що метафізична критика, яка вказує на відсутність трансцендентного базису, є недостатньою, якщо не зачіпає питання репродукування релігійної свідомости. І поставив питання про знищення взагалі умов його можливости. Щось на кшталт цього потрібно зробити стосовно тих форм свідомости, відродження котрих у наш час видається анахронізмом. Ми зовсім не готові до відродження нацизму, і старша генерація стурбована самою можливістю нацистського руху після 1945-го року. Теперішні расизм, фашизм, шовінізм, тероризм є не пережитками минулого, а внутрішнім породженням системи, базованої на диференціації.

Проблема розрізнення, як і проблема “іншого”, вже давно перебуває у полі критичної уваги. Діалектика описує синтез протилежностей, герменевтика наголошує на “розумінні Іншого” і висуває діалог як форму пізнання. Цю стратегію розвиває теорія комунікації. Деконструкція, описуючи тотальність диференціації, прагне мислити світ по той бік різниці між буттям і сущим. Це відповідає водночас і демократичним ідеалам, і преференціям технічної епохи, символом якої став комп’ютер. Він втілює споконвічну мрію логічних позитивістів і психоаналітиків. Він говорить ідеальною мовою, а мова – це Інший. Але насправді він не помічає Іншого. Його геніальність – аутизм, коли чують тільки себе самого. Інтерактивні мас-медіа інсталюють філософську утопію комунікації, в котрій вже немає різних, а є тільки рівні.

Як у межах подібних стратегій можуть виникати перелічені аномалії? Річ у тім, що рівність – ідеальна мета, а протоутопія будується на припущенні диференціації. А оскільки одне вимагає іншого, то демократія потребує терору і фашизму. Наш дискурс породжує монстрів, яких приймають за дійсність. Посилання на науку не рятують від них, адже наука – така сама утопія.

Ми живемо після оргії відкриття, дослідження, віднайдення Іншого, після оргії розрізнення, білатеральної, інтерактивної. По той бік гри відчуження виникло і структуральне розрізнення безкінечного і всоталося в моду, норми, культуру і, навіть, у расу, бідність, психопатію і смерть.

Інакшість залишилась як залишок закону попиту і пропозиції. Вона стала раритетом. Звідси її значимість на біржі структуральних цінностей. Звідси й симуляція Іншого, провокування питання: де знаходиться і як виглядає Чужий. Ця наукова фікція коннотується із повсякденністю, де на чорному ринку котуються інакшість і відрізнення. Так, вступ Іншого у реальності веде до його щезання, розчинення, перетворення на сировину. Оргія психологічного та політичного всерозуміння Іншого призвела до того, що він з’явився там, де його ніколи не було. Як результат, там, де був Інший – запанувало рівне.

Там, де немає вже нічого, має виникнути Інший. Ми переживаємо не драму, але психодраму Іншого не тільки у соціальному, але й у сексуальному, психодраму тіла, яка психоаналітичним дискурсом перетворюється на мелодраму.

Упродовж цієї штучної драматургії усюди відбувається щезання Іншого. Так само суб’єкт стає тотожним суб’єктивності, і це продовжується у суспільстві, де людина – політична істота – зводиться до його міркування. Вона стає транспарентною та інтерактивною. Тепер суб’єкт не має Іншого. Він існує без двійника, навіть без тіні. Саме такою ціною досягається висока комунікабельність індивіда. Інтерактивне існування народжується не з нових форм спілкування, але зі щезання соціальности та інакшости. Фактично інтеракція – це медіум, невидима машина. Наші інтерактивні автомати, наші симуляційні автомати вже не утримують в собі розрізнення. Людина і машина – ізоморфні та індиферентні, вони не є одне одному Іншим. Комп’ютер не має Іншого. Він не інтелектуальний, адже інтелектуальність ми отримуємо завдяки визнанню Іншого. Саме це спричинює його ефективність. Ніби аутист, він зайнятий виключно собою й не бере до уваги іншого, позаяк використовує силу абстракції і працює швидко саме тому, що виштовхує іншого. У гомеостасисі рівного із рівним Іншому місце не передбачене.

Чи маємо, отже, хоч десь інакшість, чи, може, у психодрамі вже все від неї очищене? Чи маємо фізику Іншого, а не тільки його метафізику? Чи існують дуальні, недіалектичні види інакшости? Чи може існувати формат долі, у якому немає місця для дефініцій психологічного або соціального партнерства?

Сьогодні все упроявлено у дефініції диференціації. Інакшість – це не диференціація, яка насправді упосліджує розвиток. Якщо мова направду є системою розрізнень, якщо зміст редукується до диференціації, тоді радикальність Іншого знищується мовою. Дуалізм вирішується системою понять, і мова, у її радикальності щодо Іншого, виявляється єдиним суб’єктом. Гра мови не тільки інсталює маленькі протистояння, але й упроваджує матеріальне розрізнення як символічний замінник життя і смерті.

Символічний порядок задає дуальні форми, які не опираються на розрізнення “Я” та “Іншого”. Парія не є Іншим браміна, у нього доля – інша. Вони не можуть розрізнятись у межах одної шкали, вони віднесені до різних порядків буття, де рух дня і ночі різний. Те саме – стосовно статі. Одна стать не співмірна й неспівмісна іншій ніде, окрім сексуальної схоластики, напрозір утопійної. Так і диференціація є не більш ніж утопією, у котрій бажання складається з поєднання понятійних структур (так добро й зло розрізнюються для того, щоб знайти їх містичний синтез). Наша культура просякла спробами подолання сексуальної диференціації, але справжня сексуальність “екзотична”, вона не пов’язана з радикальною нез’єднаністю статей, і породжує не зведення, а лише відчуження. Ордерність обміну спирається на диференціацію. Але хто визначає обмінність? Чому мовимо не про конвенцію, а про структурну гру диференціації? Скрізь, де обмін стає неможливим, стверджується репресія. Таким чином, радикальне Інше стає упроявленим як епіцентр терору. Завдяки Інакшості існує нормальний світ. Але саме її світ відкидає.

Расизм не існує доти, доки інший залишається іншим, а чужий чужим. Він починається диференціацією, коли чуже виявляється в небезпечній близькості до свого. Тоді увага концентрується на тому, щоб воно залишалось диференційованим. Расизм – відповідь на психодраму диференціації, що породжує фантазм іншого. Інший, що виникає у перебігу матеріалізації розрізнення, фактично є продуктом інтроекції. Расизм не має біологічних засад і є наслідком фетишизації розрізнення. Позаяк логіка диференціації, до певної міри, є універсальною симуляцією, вона перекидається в інші форми й, зокрема, надає фундамент расизмові. Завдяки культу диференціації зростають аномальні, недосяжні для критичного розуму форми влади. При цьому нарощується гомогенізація, упроявлена у зростанні монструозних метафор, котрі, натомість, породжують вірусогенні форми Іншого, які загрожують існуванню системи. Расизм, таким чином, наближується до імперії знаків, яка продукує мікроскопічні розрізнення. Він нездоланний для спроб гуманізації, адже сам є вірусом диференціації. Напрошується висновок, що критика расизму є завершеною, подібно до висновку Маркса про завершення критики релігії. Заперечення релігії повинно прийти до викорінення самих умов її репродукування. Аналогічно, зняття біологічної гіпотези буде вважатись успішним лише за умови знесення умов її виникнення у логіці розрізнення. Расизм сьогодні – іманентний, вірулентний та повсякденний. Спрямована проти нього “наукова” критика залишається формальною, позаяк спирається на біологічні арґументи, не усвідомлюючи, що “біологія” – також ілюзія. Такою ж формальною є ідеологічна критика, яка спростовує відкриту диференціацію, не повстаючи при цьому проти самої диференціації як ілюзії. Цим формам критики потрібно покласти край. Немає ніякого доброго методу застосування диференціації.

Наше недосконале сумління функціонує фантазматійно. Приклад: скандал з перепродажем гуманітарних медикаментів афґанськими повстанцями. Так західні цінності офіруються до вівтаря диференціації.

Інші культури не визнають ані універсального, ані диференційованого. Вони живуть, виходячи із власної своєрідности, не ревізуючи свої цінності. Панування над універсальними символами іншости та диференціації – це панування світом. Хто мислить диференційно, той є визначеним антропологічно. Він має ті права, які знаходить цим робом. Хто не грає у цю гру, того викорінюють. Так робили іспанці з американськими індіанцями, які не усвідомлювали диференційности й були радикально іншими. Складне й таємниче суспільство індіанців є прикладом таємниці Іншого. Кортес, єзуїти, місіонери, пізніше – антропологи прийняли бік продажного Іншого. Вони вірили у просвітництво й сподівались на правильне застосування диференціації. Але радикально Інше – нетерпиме. Його не можна пристосувати, його потрібно викоренити. Таке ставлення до Іншого – як до свого або як до ворожого – й прирікає на стагнацію. Тільки визнаючи Інше поза собою, суспільство може віднайти нові можливості у собі.

Переклав Володимир Єшкілєв