зміст

На превеликий жаль, для побудови правової демократичної держави самого факту падіння комунізму явно замало. У фундамент сучасного демократичного світовідчуття покладена повага до свободи та гідности людської особистости. Виявилось, що саме в цьому виникає проблема. Колективістське самовідчуття у нас явно переважає над персоналістичним. А чим може зарадити тут релігія? Чому саме вона сприяє найбільше: колективізмові чи персоналізмові? На перший погляд, альтруїзм, що впроваджується релігією, більш притаманний колективізмові, проте у людині повинна існувати межа, котру дозволено долати виключно Богові. Захист людини від посягань (як інших персон, так і колективів) є необхідною умовою її творчого розвитку.

Спробуємо подивитись на цю проблему з християнської точки зору.

Згадаймо, що всі без винятку люди ушкоджені гріхом Адама і Єви. Тільки цього факту достатньо, щоб прийти до думки про неприпустимість зосередження влади в одних (навіть гідних усякого пошанівку) руках. Так само, як і в руках багатьох, котрі рівно ж не застраховані від помилок. Тиранія колективів може бути жахливішою за автократію. Це – з одного боку.

З іншого – віра і пам’ять про те, що кожна людина створена за образом і подобою Божою, повинні привести до розуміння місця людини у суспільстві, її прав. Перед Богом людина не має прав, але перед іншими людьми – так. Людина має богодане право на те, щоб бути дорослою, самій вільно визначати свій спосіб життя і свій світогляд. Єдина умова тут – не заважати іншим і вимагати, щоб і тобі не заважали.

Щодо тих, хто з цим не погоджується і порушує свободу інших, правова держава застосовує силу, завдяки чому анархія унеможливлюється. Такий соціальний режим невдало названий “лібералізмом”, і чомусь було вирішено, що він обов’язково має бути безрелігійним. Але ж в основі лібералізму лежить повага до людської особистости, яка у найповнішій формі упроявлюється саме у християнстві. Вимоги християнського максималізму доречно застосовувати виключно до себе, але не до інших. Можна пороздавати своє майно, але не можна чуже. Від інших людей можна лише вимагати, щоб вони не чинили замаху на наші права. Відносно інших людей, таким чином, ми просто зобов’язані бути лібералами. Звичайно, тут мова йде переважно про етичний і правовий лібералізм, котрий до анархії жодного стосунку не має.

У лібералізмі був і є, якщо не безпосередній, то опосередкований зв’язок із християнством. Пізніше, у ХIХ столітті, лібералізм направду став безрелігійним; але людям взагалі властиво плутати причини з наслідками, відриватися від коренів явищ та вважати епіфеномени феноменами, будувати безрелігійну етику. Лібералізм зазнав такої ж секуляризації, як і всі соціальні інституції. Він і сам активно сприяв цій секуляризації в епоху, коли Церква сакралізувала архаїчні соціальні форми. Історія взаємин Церкви і лібералізму вельми драматична.

“Але ж де тут місце для любови, для соборности, таких важливих у православ’ї? – можуть спитати. – Та хіба ж можна давати людям таку свободу? Це ж ви якийсь формалізм пропонуєте!” До речі, докір лібералізмові у формалізмі є одним з найуживаніших у Росії. Тут віддзеркалене нерозуміння того, що будь-який закон є формальним, оскільки він не може (й не повинен!) передбачати все. Правова держава забороняє (і доволі суворо) чинити лише явне зло. Вона не “виховує” людей, вважаючи їх повнолітніми й здатними до самоусвідомлення, відповідно до вимог їхнього сумління (свобода сумління). У фундаменті ліберальної концепції права і взагалі ліберального суспільного ладу лежить принцип свободи як необхідної умови всього доброго і тої ж любові, оспіваної слов’янофілами. А закони необхідні заради захисту свободи індивідів. Пригадується чітке визначення права В.С.Соловйова (1853–1900): “Право є свободою, котра обумовлена рівністю”. Принципом обмеження свободи індивідів є, першочергово, свобода інших.

Це – зовсім незвична модель для російського менталітету, але це не означає, що її треба упосліджувати як щось стороннє. Співчуття до інших людей ставить питання й про права людини. Нагадаю, що головним поняттям у православ’ї є “послух”, а не “свобода”. Свобода ж тлумачиться передусім як свобода від гріха. А не для творчости. Людське ж страждання витлумачується як покарання від Бога. Це надзвичайно утруднює визнання ліберально-правової моделі.

Відомо, що в основі комуністичного розуміння права лежало поняття порядку, а не свободи (див. будь-яку совєцьку, ба й навіть постсовєцьку енциклопедію). Заперечення свободи як богоданого дару, відмова від первородства під приводом ушкоджености людської природи на початку нібито покращує такий бажаний у Росії соціальний порядок, але згодом призводить до суспільної катастрофи. Саме тому при комунізмі ми не мали ані свободи, ані порядку. А єдина модель розвитку була – через мобілізацію населення на “великі будови”. На генсека та його оточення первородний гріх не розповсюджувався. Фактично їх вважали непогрішними. Те ж саме раніше відбулося і з російським самодержавством. Ніхто, як відомо, окрім поліції, не став на його захист у лютому 1917-го. А Святіший Синод через тиждень після зречення царя прикликав Боже благословення на Тимчасовий уряд (9.03.1917). До складу того Синоду входили два архієреї, прираховані нещодавно до лику святих: Володимир (Богоявленський), Тихон (Бєлавін), а також відомі архиєреї Сергій (Страгородський), Макарій (Невський), Арсеній (Стадницький), Антоній (Храповицький). Це корисно пам’ятати нашим монархістам.

При ліберальному підході забезпечується верховенство закону, перед котрим всі рівні, а верховна влада розподіляється та обмежується Конституцією і системою “стримувань і противаг”, задля уникнення надмірної централізації в одних і тих самих руках; а при патерналістському підході необмежені владні функції віддають одній персоні, яка при цьому фактично наділяється властивостями непогрішної особи. Гарантом непогрішности виступав церковний чин помазання на царство. Але якщо навіть таїна хрещення нічого не гарантує, а лише упроявлює певні можливості, то тим більше нічого не гарантує помазання на царство, яке навіть не є таїною (ритуально – це повторення миропомазання). Жодних гарантій непогрішности не дає також сповідування “єдино вірного вчення”.

Засновник християнського соціалізму католицький священик Ламенне (пом. 1854 року) намагався розвинути християнське розуміння громадянського служіння, вважав, що лібералізм необхідно уцерковнити. Християнське розуміння лібералізму, яке декларує духовну автономію людської особистости, обмеженої законом, не є зовсім далеким і від російської релігійної традиції. Християнськими лібералами були В.С.Соловйов, прот. С.Булгаков, С.Л.Франк, М.О.Бердяєв, Г.П.Федотов, М.О.Лосський, О.В.Карташов, більшість представників російського релігійно-філософського ренесансу ХIХ–ХХ ст. Саме дехристиянізація соціальної проблематики призвела до того, що соціальними реформами зайнялися більшовики-атеїсти. Церкві ще за царату була відведена роль урочистої золоченої богадільні, а вже що зробили з неї більшовики – добре відомо.

Мені можуть заперечити: всі ці міркування занадто абстрактні й формальні (це одне з найсуттєвіших заперечень проти права взагалі) і не мають жодного стосунку не тільки до духу православ’я, але й до Євангелія. Але чи так воно насправді? Св.Афанасій Великий писав, звертаючи увагу на повагу до людської свободи Самого Христа: “Сам Спаситель такий покірливий, що вчить: якщо хтось хоче йти за Мною (Мф.16,24), і приходячи до будь-кого, не вторгається силоміць, а лише стукає (Об.3,20), і коли відкривають, заходить, а коли зволікають і не хочуть відчинити, відходить”. [1]

Жінці, спійманій на перелюбстві, Христос, всупереч Законам Мойсея, пробачає. Хоча будь-якому обивателеві, не кажучи вже про соціологів, зрозуміло, що для підвищення суспільної моральности періодичні екзекуції (показові процеси) щодо порушників закону були надзвичайно корисними.

Христос притчею про пшеницю й полову закликав людей до терплячости: не варто займатись рискальництвом (чистками), щоб разом із бур’яном не висмикнути злаки (Мф.13, 24–30).

У притчі про милосердного самарянина ближній знаходиться у неочікуваному місці: він інородець, єретик, самарянин (Лк.10, 29–37). Хіба така поведінка Христа сучасною мовою не визначається як ліберальна?

Лібералізмові часто-густо дорікають за байдужість до істини. Але ж саме поняття істини не є простим. Сам Христос промовчав на запитання Понтія Пилата про істину (Ін.18,38). Є істина як сенс та істина як достовірна інформація про різні сфери буття. У католицькій теології йдеться про ієрархію істин. Вища істина не може бути примусовою, як не може бути ні в кого на землі монополії на Істину. Звідси з математичною чіткістю випливає необхідність взаємоповаги при різних світоглядних настановах, віротерпимість, деідеологізація держави. За нелюбов’ю до лібералізму, як правило, не криється жодної соціальної філософії, а є лише елементарний страх перед анархією, якій лібералізм нібито сприяє. Але для боротьби з анархією існують закони і правоохоронні структури. Для виконання цих законів зовсім необов’язкове встановлення диктатури. Повинна бути навіть не диктатура закону, а верховенство права.

Слова мають свою долю. Терміну “лібералізм” відверто не поталанило. Його не люблять і духовні особи, і світські. Його гостро засуджувала католицька Церква у минулому столітті. Але ж у фундаменті терміну лежить liberalis (вільний, шляхетний, чемний). Та, як би там не було, не сприймає його душа росіянина, і нема на те ради.

Та й на самому Заході цей термін, здається, теж не в пошані.

Адже стільки всіляких зловживань свободою було, що краще не згадувати! Але не будемо поспішати згідливо схиляти голови перед західними критиками лібералізму. Вони у соціальному сенсі набагато старші за нас. Після Канта вони стали самокритичними, і навіть дуже. Нам до їхньої кризи ще рости-доростати. Після жахіть Другої світової війни католицька Церква включила демократію і права людини до своєї соціальної доктрини.

І ось тут вкотре виявляється, наскільки складні для розуміння деякі речі – свобода, наприклад. Достоєвський, котрий відчув увесь драматизм свободи, присвятив цій темі філософську притчу, вклавши її до вуст Івана Карамазова (“Легенда про Великого Інквізитора”). Але хто у нас це читав! Вирішили, що це, мовляв, фантазія письменника: “Взагалі-то не потрібна нам свобода незалежного індивідуума, нас якось більше приваблює тепло соборности. Хоч без свободи, зате тепло і душевно! А ми великі любителі душевности!” Свобода в нас не здається формальністю тільки тим, хто її зовсім позбавлений. Майже нікому не спадає на думку боротись за свободу інших.

Проте слід бути послідовними. В означеному випадку слід відмовитися не лише від ліберальної демократії, але й від громадянського суспільства, правової держави, навіть від Конституції, адже вона – чисто західний винахід. Основна мета Конституції – обмеження вищої влади. А навіщо її обмежувати, якщо вона добра? – можуть спитати. На це можна відповісти: а що ви робитимете, коли вона з будь-якої причини раптом зіпсується? За ідеєю обмеження кожної влади стоїть певна соціальна філософія, “презумпція провини” влади як такої. Влада має бути завжди під підозрою. Вона, як відомо, володіє наркотичним ефектом, розбещує своїх носіїв у прямо пропорційній залежності від ступеня своєї необмежености. “Абсолютна влада розбещує абсолютно”. Тому влада повинна бути обмеженою і поділеною на три основні гілки (законодавча, виконавча, судова), щоб виключити можливі владні зловживання з боку носіїв влади – людей, ушкоджених первородним гріхом (світською мовою – недосконалих). Влада при цьому неминуче слабшає, але це компенсується чітким розмежуванням владних повноважень різних гілок. Четверта влада – преса – виконує роль громадського санітара, освітлюючи усілякі темні загумінки, де можуть відкласти яйця тоталітарні монстри. Все це, звичайно, можливе лише при повазі до закону, себто при відносно високому рівні розвитку громадянської свідомости.

На жаль, Конституція у нас великою мірою продукт імпортний, під власною назвою вперше прийнятий більшовиками, та й то либонь для задурення західної громадськости і частково своєї. [2] Це була спроба поєднання несумісного: західного “формально-правового легалізму” із колективістськи (соціалістично) і зовсім “неформально” сприйнятою доцільністю. Право на розуміння і тлумачення цієї доцільности – “справи соціалістичного будівництва” – було монополізоване невеликою групою нових “втаємничених” у справи істмату. Щоправда, більшовики й не збиралися дотримуватися своєї ж Конституції. Цей каїнів гріх вбивства свободи лежить на нас і донині. Ми ж, замість того щоб осмислити зв’язок між християнською антропологією і соціологією, котра теж може бути християнською, продовжуємо цинічно глумитись над свободою. Всіляко паплюжимо демократію, не пропонуючи чогось натомість.[3] Проте, з таким самим успіхом можна заперечувати і сам принцип добра, вказавши при цьому на повсюдний тріумф зла; докоряти людям, які закликають до добра “ідеалізмом”. У російській пресі стала популярною така собі конспірологія, коли за будь-якими подіями навмисне шукають якусь матеріальну зацікавленість (кому вигідно?). А потім кажуть: ось бачите, все набагато простіше! Але, навіть якщо це й так, слід не лише захоплено викривати, а все ж на конституційному рівні протистояти цьому методологічному матеріалізмові. Мені здається, що відсутність вольового протистояння злу на всіх рівнях і є головною причиною наших нещасть.

Повторимо ще раз, що правова держава – це не лише держава, що володіє законом для наведення порядку, а дещо більше. У такій державі закон стоїть не на варті сильного, а на варті справедливости і свободи, себто прав усіх, у тому числі й слабих. Отже, правова держава зовсім не “природна”, але це саме та неприродність, яка і робить нас людьми. Поки ми перебуваємо у самовдоволеному скитському стані, ми цього не розуміємо. Тепер прийшов час розуміння, а не просто оптимістичних підбадьорювань типу “все буде гаразд”. Російське “авось”, як і показ по телебаченню старих “задушевних” фільмів комуністичної епохи упереміж із західними “жахами”, як і оспівування державности, нам вже не допоможе.

А може, і тут все простіше? Звернімо увагу, що там, де більше говорять про ідентичність, більше на ній наполягають, там більше політв’язнів (тих, хто у неї не вписується), коротша чомусь і середня тривалість життя. Дивна, здавалося б, закономірність. Але так буває завжди, коли у суспільстві переважає колективістський архетип свідомости. Колектив охоче офірує особами, які відрізняються від середнього рівня.

Першому президентові Чеської Республіки Т.Масарикові належать мудрі слова: “Найглибший арґумент на користь демократії – це віра в людину, у її цінності, в її духовність та в її безсмертну душу. Етично демократія є політичною реалізацією любові до ближнього”. [4]

Тут, звичайно, мається на увазі не архаїчна пряма демократія, а ліберально-правова.

---

1 За книгою: Болотов В.В. Лекции по истории древней Церкви. – М., 1994. – Т3. – С.55.

2 Деякі дослідники вважають, що конституціоналізм було започатковано дещо раніше. Після прийняття законів Російської Імперії (23.04.1906), які визнавали наявність Державної Думи як парламентського органу, що обмежує верховну владу, Росія уподібнилась конституційній монархії західного типу. При цьому самодержавство не знищувалось, а імператор отримав право розпуску Думи після відбуття нею 5-річного терміну повноважень. Знаменно те, що слово “Конституція” все ж таки не увійшло до законодавства.

3 У релігійних колах стала популярною думка про внутрішнє вдосконалення та духовне вивищення людини. Питання лише у тому, як це поєднати з відповідальністю перед суспільством тут і тепер.

4 К.Чапек. Беседы с Т.Г. Масариком. – М., 2000. – С.237-238.