зміст

© Robert Putnam, 1997

Багато дослідників нових демократій, що з’явилися упродовж останніх п’ятнадцяти років, наголошували на важливості сильного і активного громадянського суспільства для консолідації демократії. Зокрема, коли йдеться про посткомуністичні країни, і вчені, і демократичні діячі нарікали на відсутність або відмирання традицій незалежної громадської активности та на поширену тенденцію до пасивного сприйняття держави. Ті, кого хвилювала слабкість громадянських суспільств у посткомуністичному світі чи у країнах, що розвиваються, зазвичай сприймали передові західні демократії, передусім США, як альтернативну модель. Однак існують вражаючі свідчення того, що упродовж останніх кількох десятиліть резонанс американського громадянського суспільства помітно послабшав.

Від часів публікації “Демократії в Америці” Алексіса де Токвіля Сполучені Штати відігравали центральну роль у систематичному вивченні зв’язків між демократією і громадянським суспільством. Почасти це наслідок того, що тенденції американського життя нерідко розглядають як провісників соціальної модернізації, але водночас також через те, що Америку традиційно вважають надзвичайно “громадянською” країною (ця репутація, як ми пізніше побачимо, не цілком безпідставна).

Коли в 1830-х роках Токвіль відвідав Сполучені Штати, саме пристрасть американців до об’єднання в громадські асоціації справила на нього найбільше враження як ключ до їхньої безпрецедентної здатности зробити демократію дієвою. “Американці різного віку, із різним життєвим досвідом і характерами, – зауважував він, – завжди формують асоціації. Існують не лише комерційні та виробничі асоціації, до яких належить широкий загал, але й тисячі найрозмаїтіших об’єднань – релігійних, моральних, серйозних, пустопорожніх, дуже широких і вкрай вузьких, надзвичайно великих і дуже маленьких... Ніщо, на мій погляд, не заслуговує більшої уваги, ніж інтелектуальні та моральні асоціації в Америці” [1].

Останнім часом американські соціологи неотоквілівського спрямування виявили широкий спектр емпіричних доказів того, що на якість громадського життя і діяльність соціальних інституцій (і не лише в Америці) дійсно потужно впливають норми і мережі громадської активности. Дослідники таких сфер, як освіта, бідність у містах, безробіття, контроль за злочинністю та зловживанням наркотиками, охорона здоров’я, виявили, що у громадськи активних суспільствах можна досягти кращих результатів. Подібним чином, дослідження різноманітних економічних досягнень у різних етнічних групах в Сполучених Штатах продемонстрували важливість соціальних зв’язків усередині кожної групи. Ці результати узгоджуються з дослідженнями широкого спектру середовищ, що демонструє життєву важливість соціальних мереж для працевлаштування і багатьох інших економічних наслідків.

Водночас, на перший погляд далека від цієї проблематики, сукупність досліджень із соціології економічного розвитку також зосереджує увагу на ролі соціальних мереж. Частина цих досліджень стосується країн, які розвиваються, інші висвітлюють особливо успішний “мережевий капіталізм” у Східній Азії [2]. Однак, навіть у менш екзотичних західних економіках дослідники відкрили надзвичайно ефективні, надзвичайно гнучкі “індустріальні райони”, які базуються на мережі співпраці між робітниками і малими підприємцями. Далекі від того, щоби бути палеоіндустріальними анахронізмами, ці густі міжособистісні та міжорганізаційні мережі пронизують ультрамодерні виробництва, від високотехнологічної Силіконової Долини до високої моди Бенетону.

Норми і мережі громадської активности також серйозно впливають на роботу чинного уряду. Таким, принаймні, був основний висновок мого власного двадцятирічного квазі-експериментального вивчення локальних органів влади у різних реріонах Італії [3]. Хоча всі ці реріональні уряди на папері виглядали ідентичними, їхні рівні ефективности драматично різнилися. Систематичне дослідження показало, що якість управління визначалася давніми традиціями громадської активности (або її відсутністю). Виборча авдиторія, коло читачів газет, членство в хорових товариствах і футбольних клубах – такими були критерії успішного реріону. Фактично, історичний аналіз наводив на думку, що передумовою для цього були мережі організованої взаємности та громадської солідарности, далекі від епіфеномену соціоекономічної модернізації.

Безсумнівно, що механізми, завдяки яким громадська активність і соціальні зв’язки дають такі результати – кращі школи, швидший економічний розвиток, нижчий рівень злочинности і ефективніший уряд – мають складну структуру. Ці стисло викладені відкриття ще вимагають подальшого підтвердження, а можливо й пояснення, але паралелі між сотнями емпіричних досліджень у десятках різних дисциплін і сфер вражають. Соціологи, які провадять дослідження у низці різних сфер, для кращого розуміння цих явищ нещодавно запропонували єдину структуру, яка спирається на поняття соціального капіталу [4]. Аналогічно до понять фізичного і людського капіталу – засобів і умінь, які підвищують індивідуальну продуктивність – “соціальний капітал” стосується рис соціальної організації, як-от мережі, норми і соціальне довір’я, що полегшують координацію і співпрацю задля взаємної вигоди.

Через цілу низку причин легшим є життя в громаді, яка диспонує великим фондом соціального капіталу. По-перше, мережі громадської активности сприяють здоровим нормам взаємности та заохочують прояви соціального довір’я. Такі мережі полегшують координацію і комунікацію, посилюють довір’я і, таким чином, дозволяють вирішувати дилеми колективної дії. Коли розв’язання економічних і політичних проблем засновується на густих мережах соціальної взаємодії, зменшуються стимули для опортунізму. Водночас, мережі громадської активности втілюють у собі попередній успіх співпраці, який може служити культурним шаблоном для майбутньої співпраці. Зрештою, густі мережі взаємодії потенційно розширюють самоусвідомлення учасників, перетворюючи “я” у “ми”, або (мовою раціональних теоретиків) підсилюючи “смак” учасників до колективного блага.

Я не маю наміру робити тут огляд (і ще меншою мірою додавати щось нового до) теорії соціального капіталу. Натомість, я скористаюся основною передумовою цієї стрімко зростаючої сукупности досліджень – що соціальні зв’язки і громадська активність тотально впливають на наше громадське життя, а також на наші приватні перспективи – як точку відліку для емпіричного огляду тенденцій в соціальному капіталі сучасної Америки. Тут я цілком зосереджуюсь на американському випадку, хоча тенденції, які я зображаю, можуть до певної міри бути характерними для багатьох сучасних суспільств.

Що сталося з громадською активністю?

Почнемо з добре знаного свідчення про змінні моделі політичної участи, насамперед тому, що воно має безпосереднє відношення до питань демократії у вузькому сенсі. Розгляньмо відомий факт спаду кількости учасників національних виборів упродовж останніх трьох десятиліть. Від стосовно високої позначки на початку 1960-х, кількість виборців до 1990 року спала приблизно на чверть; десятки мільйонів американців знехтували традиційною готовністю своїх батьків долучитися до найпростішого акту громадського волевияву. Подібні тенденції також притаманні учасникам виборів у окремих штатах і місцевостях.

Але американці не лише дедалі частіше оминають кабінку для голосування. Серія ідентичних опитувань, які Організація Роупера проводить упродовж останніх двох десятиліть десять разів на рік, виявили, що починаючи від 1973 року кількість американців, які повідомляють, що “в минулому році” вони “відвідали громадські збори у справах міста або школи”, знизилася більш ніж на третину (від 22% у 1973 до 13% у 1993 році). Подібні (або й більші) стосовні спади активности очевидні у відповідях на запитання про відвідування політичних мітингів або промов, допомогу в діяльності комітетів якихось місцевих організацій та роботу для політичної партії. Майже за кожним показником безпосередня залученість американців у політику і уряд стабільно і стрімко спадає упродовж життя останнього покоління, незважаючи на той факт, що середній рівень освіти – найкращий стимулятор політичної участи на індивідуальному рівні – за цей період стрімко зріс. Щороку упродовж одного, а то й двох, десятиліть чергові мільйони американців самоусунулися від справ своїх громад.

Не випадково американці впродовж цього ж періоду психологічно вивільнилися від політики та уряду. Відсоток громадян, які відповідають, що вони “вірять урядові у Вашинртоні” тільки “іноді” або “майже ніколи” невпинно зростав, сягнувши від 30% у 1966 до 75% у 1992 році.

Ці тенденції, звичайно ж, добре відомі, і, коли розглядати їх поодинці, то може видатись, що їх легко витлумачити суто політичними причинами. Можливо, що ціла низка політичних трагедій і скандалів 1960-х (убивства, В’єтнам, Вотерґейт, Іранрейт тощо) спровокувала в американців зрозумілу огиду до політики та уряду, а це, в свою чергу, мотивувало їхнє самоусунення. Я не сумніваюся, що ця звична інтерпретація заслуговує належної поваги, але її обмеженість стає очевидною, коли ми вивчатимемо тенденції громадської активности ширшого характеру.

Наше дослідження членства американців у різних організаціях варто почати з побіжного огляду сукупних результатів Загального Соціологічного Огляду, проведеного із використанням наукової методології на загальнонаціональній вибірці; це дослідження повторювали 14 разів упродовж останніх двох десятиліть. Церковні громади складають найпоширеніший тип організацій, в які об’єднуються американці; такі групи особливо популярні серед жінок. Інші типи організацій, до яких часто входять жінки, – шкільні батьківські комітети (здебільшого асоціації батьків і учителів), спортивні групи, фахові та літературні товариства. Серед чоловіків стосовно популярні спортивні клуби, профспілки, фахові товариства, братства, групи ветеранів і службові клуби.

Релігійна приналежність – найпоширеніший чинник асоціативного членства серед американців. І дійсно, за багатьма показниками Америка залишається (навіть більшою мірою, аніж у часи Токвіля) надзвичайно “церковним” суспільством. Скажімо, Сполучені Штати мають більше культових споруд на душу населення, ніж будь-яка інша нація на Землі. Однак схоже, що релігійні почуття в Америці стають дещо меншою мірою прив’язаними до інституцій, а більшою – до самоідентифікації.

Як змінилися ці складні перехресні течії упродовж останніх трьох або чотирьох десятиліть з точки зору залучености американців в організовану релігію? Загальна модель зрозуміла: у 1960-х відбувся значний спад фіксованого щотижневого відвідування церкви – від близько 48% наприкінці 1950-х до близько 41% на початку 1970-х років. Відтоді спад припинився або (згідно з деякими дослідженнями) триває й надалі. Водночас, дані Загального Соціального Огляду свідчать про поміркований спад упродовж останніх 20 років кількости членів усіх церковних громад. Можна констатувати, що від 1960-х років мережева участь американців у релігійних службах і в церковних громадах дещо знизилася (ймовірно, на одну шосту частину).

Упродовж багатьох років членство у профспілках було одним з найпоширеніших у середовищі американських робітників. Проте кількість членів спілок в останні чотири десятиліття скорочується, а найстрімкіший спад спостерігався між 1975 і 1985 роками. Від середини 1950-х, коли кількість членів спілок була найвищою, частка організованих несільськогосподарських робітників у Америці знизилася більш ніж наполовину, від 32,5% у 1953 до 15,8% у 1992 році. На сьогодні фактично увесь вибухоподібний приріст кількости членів спілок, пов’язаний із Новим Курсом Рузвелта, зійшов нанівець. Тепер спілчанська солідарність переважно живе у спогадах людей похилого віку [5].

Асоціація батьків і вчителів (PTA) була дуже важливою формою громадської активности в Америці XX століття через те, що участь батьків у освітньому процесі є особливо продуктивною формою соціального капіталу. Тому тривожить той факт, що кількість членів батьківсько-вчительських організацій корінним чином знизилася упродовж життя останнього покоління від більш ніж 12 мільйонів у 1964 році до заледве 5 мільйонів у 1982, а тепер знову дещо зросла до близько 7 мільйонів.

Відтак повернемося до даних про кількість членів (і вступ до) громадських організацій і братств. Ці дані виявляють деякі разючі моделі. По-перше, членство в традиційних жіночих групах знижувалося більш-менш стабільно від середини 1960-х років. Наприклад, кількість членів національної Федерації Жіночих Клубів знизилася більш ніж наполовину (59%), починаючи від 1964 року, в той час як кількість членів Ліги Жінок-Виборців (LWV) від 1969 року зменшилася на 42% [6].

Подібні скорочення очевидні також, коли йдеться про кількість волонтерів у провідних громадських організаціях, як-от у бойскаутів (зменшення на 26% від 1970 року) і Червоному Хресті (зменшення на 61% від 1970 року). Але, може, волонтери просто перейшли до інших організацій? Факти щодо “регулярного” (на противагу до випадкового) волонтерства опубліковані в Оглядах Руху Населення Департаменту Праці за 1974 і 1989 роки. Вони дозволяють стверджувати, що за останні 15 років серйозне волонтерство знизилося приблизно на одну шосту, від 24% серед дорослих у 1974 до 20% у 1989 році. Маси помічників Червоного Хреста і лідерів бойскаутських загонів, яких тепер бракує в цих організаціях, звичайно ж, не були компенсовані рівним числом новобранців у іншому місці.

Кількість членів братств також суттєво знизилася у 1980-90-х роках, зокрема в таких групах як Леви (на 12% від 1983 року), Лосі (на 18% від 1979 року), Святителі (на 27% від 1979 року), Простаки (на 44% від 1979 року) і Мулярі (на 39% від 1959 року). Загалом, після стійкого зростання упродовж більшої частини цього століття, багато найбільших громадських організацій зазнали за останні 10-20-ть років раптового, значного і майже одночасного спаду кількости членів.

Один з найпримхливіших, а водночас шокуючих фактів щодо соціальної пасивности у сучасній Америці, про який я дізнався, такий: як ніколи багато американців грають у кеглі, але гра в організованих лігах упродовж останнього десятиліття різко скоротилася. Між 1980 і 1993 роками загальна кількість гравців у Америці зросла на 10%, тоді як кількість гравців у лігах зменшилася на 40%. (Аби цей приклад не видавався тривіальним, варто зауважити, що близько 80 мільйонів американців зіграли в 1993 році в кеглі принаймні один раз, це приблизно втричі більше, ніж голосувало в 1994 році на виборах до конгресу, і приблизно та ж кількість, яка заявляє, що регулярно вчащає до церкви. Навіть після спаду 1980-х років близько 3% дорослих американців регулярно грали в лігах.) Зростання кількости прихильників сольної гри поціляє в інтереси власників кегельбанів, позаяк ті, хто грають як члени ліг, споживають втричі більше пива і піци, ніж сольні гравці, а гроші в кеглях заробляються на пиві і піці, а не на м’ячах і черевиках. Однак, ширший соціальний сенс гри в кеглі полягає у соціальній взаємодії, ба навіть у випадкових розмовах за пивом і піцою, чого сольні гравці позбавлені. Не так важливо, чи більшість американців уважають гру в кеглі важливішою за голосування на виборах, але становище у кеглярських командах яскраво ілюструє ще одну вмираючу форму соціального капіталу.

Зустрічні тенденції

Однак на цій стадії ми зіштовхуємося із серйозним контрарґументом. Можливо, на зміну традиційним формам громадських об’єднань, чий занепад ми простежили, прийшли нові, сповнені життя організації? Скажімо, національні екологічні організації (як-от Клуб Гірського Пасма) та феміністичні групи (Національна Жіноча Організація) стрімко розрослися впродовж 1970-80-х років і тепер налічують сотні тисяч членів, які регулярно сплачують внески. Ще яскравішим прикладом є Американська Асоціація Пенсіонерів (AART), яка дуже показово зросла від 400 тис. членів у 1960 році до 33 мільйонів у 1993, ставши (після Католицької Церкви) найбільшою громадською організацією у світі. Загальнонаціональні лідери цих організацій належать до тих лобістів, яких найбільше бояться у Вашинґтоні, значною мірою завдяки величезним спискам адрес їхніх відданих членів.

Ці нові організації масового членства безумовно мають велику політичну вагу. Однак, з точки зору суспільних зв’язків вони настільки відмінні від класичних “вторинних асоціацій”, що нам вочевидь доведеться вигадувати нову наліпку – можливо, “третинні асоціації”. Для переважної більшости їхніх членів єдиний акт членства полягає у виписуванні чека для внесків або в нерегулярному читанні інформаційного бюлетеня. Мало хто відвідує збори таких організацій, більшість вважає за мало ймовірне коли-небудь зумисно зустрітися з іншими членами. Стосунки між будь-якими двома членами Клубу Гірського Пасма мало нагадують стосунки між двома членами клубу садівників, вони радше схожі на зв’язок між двома фанами Червоних Шкарпеток (чи будь-яких двох відданих власників Хонди): обидва вболівають за одну й ту ж команду і мають подібні інтереси, але вони навіть не підозрюють про існування один одного. Коротше кажучи, вони асоціюють себе із спільними символами, спільними лідерами, може навіть спільними ідеалами, але аж ніяк не один із одним. Теорія соціального капіталу твердить, наче асоціативне членство повинно, скажімо, збільшувати соціальну довіру, але таке припущення дуже малою мірою стосується членства у третинних асоціаціях. З точки зору суспільної пов’язаности, Екологічний Фонд Захисту і ліга гравців у кеглі належать до різних категорій.

Якщо зростання третинних організацій є першою потенційною (але не обов’язково вагомою) антитезою до моїх констатацій, то друга зустрічна тенденція виявляється у дедалі більшій вазі неприбуткових організацій, особливо неприбуткових сервісних агентств. Цей т.зв. третій сектор включає все: від Оксфаму і Столичного Музею Мистецтв до Фундації Форда та Клініки Майо. Іншими словами, хоча більшість вторинних організацій є неприбутковими, більшість неприбуткових агентств не є вторинними асоціаціями. Ідентифікувати тенденції розростання неприбуткового сектора із тенденціями розширення соціальних зв’язків було б іще однією фундаментальною концептуальною помилкою [7].

Третя потенційна зустрічна тенденція набагато доречніша для оцінювання соціального капіталу і громадської активности. Деякі компетентні дослідники стверджують, що за останні кілька десятиліть відбулося стрімке розширення “груп підтримки” різних типів. Роберт Вутнов повідомляє, що аж 40% усіх американців стверджують, наче вони “у даний момент входять до невеликої групи, яка регулярно зустрічається і підтримує або піклується про тих, хто до неї належить” [8]. Чимало таких груп мають відношення до релігії, але не обов’язково. Наприклад, близько 5% опитаних з національної вибірки стверджують, що регулярно беруть участь у групах “самодопомоги”, як-от групах анонімних алкоголіків, і приблизно стільки ж кажуть, що належать до груп обговорення книжкових новинок і клубів за інтересами.

Групи, описані респондентами Вутнова, безперечно репрезентують важливу форму соціального капіталу, і на них варто зважати в будь-якому серйозному аналізі тенденцій суспільних пов’язаностей. З іншого боку, вони, звичайно, не відіграють такої ж ролі, як традиційні громадські асоціації. Як наголошує Вутнов, “малі групи не можуть настільки ж ефективно зміцнювати громаду, як того б хотіли їхні захисники. Деякі малі групи лише створюють нагоду для окремих осіб зосередити на собі увагу в присутності інших. Соціальна угода, яка пов’язує членів групи разом, є лише найслабшим із обов’язків. Приходьте, коли матимете час. Говоріть, якщо вам цього хочеться. Поважайте думку кожного. Ніколи не критикуйте. Ідіть без галасу, якщо вас щось не влаштовує... Нам може видатися, що [ці малі групи] насправді підмінюють сім’ї, сусідство і приналежність до ширшої громади, які можуть вимагати довічних зобов’язань, коли, фактично, вони цього не роблять” [9].

Усі ці три потенційні зустрічні тенденції – третинні організації, неприбуткові організації та групи взаємопідтримки – необхідно якось співставити із розмиванням традиційних громадських організацій. Один зі шляхів – проконсультуватися із Загальним Соціальним Оглядом.

У межах усіх освітніх категорій загальна кількість членів асоціацій суттєво знизилась між 1967 і 1993 роками. Серед студентів коледжів середня кількість групових членств на особу впала від 2,8 до 2,0 (26% спад); серед випускників вищої школи – впала від 1,8 до 1,2 (32%); а серед тих, хто має менш ніж 12 років освіти – впала від 1,4 до 1,1 (25%). Іншими словами, на всіх освітніх (а отже й соціальних) рівнях американського суспільства, якщо брати до уваги усі види групових членств, середня кількість членів асоціацій зменшилась за останні чверть століття приблизно на чверть. Без даних про рівень освіти ця тенденція не настільки виразна, але основна ідея така: більше, аніж будь-коли раніше, американці перебувають у таких соціальних обставинах, які заохочують асоціативну активність (вища освіта, середній вік тощо), проте виявляється, що загальна кількість асоціативних членів стоїть на місці або спадає.

Якщо ми поділимо групи за різновидами, то низпадаюча тенденція буде найвиразніше помітна у церковних громадах, профспілках, братствах, організаціях ветеранів і групах допомоги школі. Натомість, кількість членів у фахових асоціаціях піднялася за ці роки, хоча й менше, ніж можна було очікувати, якщо взяти до уваги різке зростання освітнього та професійного рівня. По суті аналогічні тенденції притаманні і для чоловіків, і для жінок. Коротше кажучи, наявні докази підтверджують наш попередній висновок: за життя останнього покоління американський соціальний капітал у формі громадських асоціацій зазнав суттєвої руйнації.

Добросусідство і соціальна довіра

Вище я зазначив, що найдостовірнішим кількісним свідченням про тенденції суспільних пов’язаностей є формальні інституції, як-от кабіна для голосування, збори профспілки чи PTA. Але один яскравий виняток настільки широко обговорюється, що не потребує великих коментарів: найфундаментальнішою формою соціального капіталу є сім’я і багато свідчень про послаблення зобов’язань всередині сім’ї (як розширеній, так і малій) добре відомі. Звичайно, ця тенденція повністю узгоджується із нашою тезою соціальної декапіталізації і може допомогти її пояснити.

Інший аспект неформального соціального капіталу, щодо якого ми маємо доволі надійні дані за часовими зрізами, – відносини між сусідами. У кожному Загальному Соціальному Огляді від 1974 року респондентів запитували: “Як часто ви влаштовуєте вечірки з вашим сусідом?” Пропорція американців, які спілкуються зі своїми сусідами частіше ніж один раз на рік, повільно, але неухильно знижується останні два десятиліття: від 72% у 1974 до 61% у 1993 році. (З іншого боку, виявляється, що спілкування з “друзями, які не живуть з вами по сусідству” зростає; ця тенденція може відображати зростання соціальних зв’язків, які виникли на робочому місці).

Американці також стали менш довірливими. Відсоток американців, які переконані, що більшості людей можна довіряти, зменшився більш ніж на третину між 1960 роком, коли 58% обирали цю відповідь, і 1993 роком, коли зголосилися тільки 37%. Подібна тенденція очевидна для усіх освітніх груп; дійсно, через те, що соціальна довіра також корелюється з освітою, і через те, що освітній рівень різко піднявся, загальний спад соціальної довіри є навіть ще очевиднішим, якщо ми візьмемо освіту за точку відліку.

Обговорюючи тенденції в суспільних пов’язаностях та громадській активності, ми припускали, що всі перелічені форми соціального капіталу сприяють налагодженню відносин між окремими особами, і це справді так. Члени асоціацій, на противагу тим, хто не входить до громадських об’єднань, більше схильні до участи в політиці, до проведення вільного часу із сусідами, до демонстрування соціальної довіри тощо.

Тісна взаємозалежність між соціальною довірою і асоціативним членством вірна не тільки в різні періоди і для різних індивідів, але й у різних країнах. Дані Огляду Світових Цінностей за 1991 рік демонструють наступне [10]:

1) У 35 країнах з цього огляду тісно взаємопов’язані соціальна довіра і громадська активність; чим більша щільність асоціативного членства в суспільстві, тим більшою є довіра громадян. Довіра і активність – дві грані того самого базового принципу – соціального капіталу.

2) Америка все ще займає стосовно високе місце за перехресними національними стандартами на обох цих вимірах соціального капіталу. Навіть у 1990-х, після кількох десятиліть занепаду, американці є більш довірливими і активнішими, аніж мешканці більшости інших країн світу.

3) Однак тенденції минулої чверті століття призвели до явного зниження рівня Сполучених Штатів у міжнародному табелі соціального капіталу. Нещодавній спад рівня американського соціального капіталу був настільки серйозним, що, коли тим часом якась інша країна не змінить своєї позиції, ще чверть століття змін у тому ж темпі поставлять Сполучені Штати приблизно на один рівень із такими країнами, як Південна Корея, Бельгія чи Естонія. Занепад американського соціального капіталу упродовж двох наступних поколінь поставить США поруч із сучасними Чилі, Портуґалією та Словенією.

Чому занепадає американський соціальний капітал?

Як ми побачили, в Америці за останні 2-3 десятиліття трапилося щось таке, що зменшило громадську активність і суспільну пов’язаність. Чим би могло бути оте “щось”? Тут є кілька можливих пояснень, але спершу низка цифр.

Перехід жінок у виробничу сферу. Упродовж останніх 2-3-х десятиліть мільйони американських жінок полишили домашню працю задля оплачуваної роботи. Це найперша, однак не єдина, причина того, чому за останні роки суттєво зріс робочий тиждень середнього американця. Видається надзвичайно правдоподібним, що ця соціальна революція зменшила кількість часу і енергії, необхідних для розбудови соціального капіталу. Для деяких організацій, як-от PTA, Ліга Жінок-Виборців, Федерація Жіночих Клубів і Червоний Хрест, це безсумнівно стало однією з найважливіших проблем. Схоже, що найрізкіший спад у громадській участі жінок відбувся в 1970-х роках; кількість членів у таких “жіночих” організаціях, як вищезгадані, фактично зменшилася наполовину у порівнянні з кінцем 1960-х. І навпаки, найбільший спад участи в чоловічих організаціях відбувся приблизно через десять років; загальне зменшення членства пересічної організації сьогодні становить приблизно 25%. З іншого боку, цифрові дані наштовхують на думку, що сукупний спад для чоловіків фактично такий сам, як і для жінок. Теоретично, звичайно, можливо, що зменшення кількости чоловіків-членів громадських організацій зумовлене наслідками жіночої емансипації, скажімо необхідністю мити посуд, який назбирався в хаті, але вивчення співвідношення часу і бюджету дозволяє виснувати, що більшість чоловіків, у яких дружини працюють, взяли на себе лише незначну частину хатньої роботи. Коротше кажучи, схоже на те, що ерозія соціального капіталу зумовлена іще чимось, окрім жіночої революції.

Мобільність: гіпотеза “пересаджування”. Численні дослідження організаційної активности показали, що житлова стабільність і такі пов’язані з нею явища, як власність на дім, явно асоціюються з більшою громадською активністю. Мобільність, як і у випадку частого пересаджування рослин, призводить до руйнування кореневищ, і потрібен час для того, щоб викорінена особа пустила нове коріння. Схоже, що й справді автомобіль, субурбанізація та рух у напрямку Сонячного Поясу зменшили соціальну вкоріненість середнього американця, але фундаментальна складність цієї гіпотези очевидна: найпереконливіші дані свідчать, що житлова стабільність і кількість власників будинків у Америці стабільно зростали від 1965 року, і тепер вони безумовно вищі, аніж упродовж 1950-х, коли громадська активність і суспільна пов’язаність за нашими мірками були явно вищими.

Інші демографічні перетворення. Починаючи з 1960-х років американську родину трансформувала низка додаткових змін – менше одружень, більше розлучень, менше дітей, нижчі реальні заробітні плати тощо. Кожна з цих змін могла би пояснити певне послаблення громадської активности, оскільки одружені батьки із середнього класу загалом більше залучені у суспільне життя, аніж інші люди. Окрім того, зміни в рівні життя, зумовлені розвитком американської економіки у ці роки (ілюстрацією цих трансформацій може послужити заміна бакалійної крамниці на розі супермаркетом, а віднедавна супермаркету – електронною крамницею в Інтернеті, куди можна навідатися, не виходячи з дому; чи заміна підприємств, розташованих на терені громади, аванпостами далеких транснаціональних корпорацій) безумовно розмили матеріальну і навіть фізичну основу для громадської активности.

Технологічна трансформація дозвілля. Існують причини вважати, що глибинні технологічні тенденції радикально “оприватнюють” або “індивідуалізують” наше використання вільного часу і таким чином руйнують багато можливостей для формування соціального капіталу. Найочевидніший і можливо наймогутніший інструмент цієї революції –це телебачення. Дослідження часу і бюджету в 1960-х роках показало, що зростання кількости годин, проведених біля телевізора, завадило усім іншим змінам, коли йдеться про те, як американці проводять дні та ночі. Телебачення зробило наші громади (або радше те, що ми вважаємо нашими громадами) ширшими і плиткішими. Якщо говорити мовою економіки, електронна технологія дає змогу повніше задовольнити індивідуальні смаки, але коштом позитивних соціальних феноменів, пов’язаних із примітивнішими формами розваги. Та ж логіка спрацювала, коли на зміну водевілю прийшло кіно, а на зміну кіно – VCR. Нові шоломи “віртуальної реальности”, які ми незабаром одягнемо, розважаючись у повній ізоляції, є всього лиш дальшим продовженням цієї тенденції. Чи вбиває технологія клин між нашими індивідуальними і нашими колективними інтересами? Це питання, яке, здається, варто дослідити більш систематично.

Що робити?

Останній притулок для соціолога-негідника – вимагати подальших досліджень. Проте, я не можу утриматися і не запропонувати деяких подальших контурів студій.

Ми повинні класифікувати виміри соціального капіталу, який, безумовно, не є одномірною концепцією, незважаючи на мову (навіть в цьому есе), яка має на увазі протилежне. Які типи організацій і мереж найефективніше втілюють – або витворюють – соціальний капітал, в сенсі взаємної обопільности, розв’язання дилем колективної дії та розширення соціальних ідентичностей? У цьому есе я наголошував на щільності асоціативного життя. У попередній праці я зосереджував увагу на структурі мереж, переконуючи, що “горизонтальні” зв’язки представляли продуктивніший соціальний капітал, аніж вертикальні зв’язки [11].

Інший набір важливих питань включає макросоціологічні перехресні течії, що можуть перетинатися з тенденціями, які тут описані. Як впливатимуть, наприклад, електронні мережі на соціальний капітал? Як на мене, збори в електронному форумі не є еквівалентом зборів у кегельбані – або навіть у барі, – але серйозне емпіричне дослідження все ж необхідне. А як щодо розвитку соціального капіталу на робочому місці? Чи зростає він у контрапункті до спаду громадської активности, відображаючи певну соціальну аналогію до першого закону термодинаміки – соціальний капітал ані не створюється, ані не знищується, тільки перерозподіляється? Чи тенденції, описані у цьому есе, являють собою втрату ваги?

Завершена оцінка змін у американському соціальному капіталі за останню чверть століття повинна також враховувати як витрати, так і користь від залучення у життя громади. Ми не повинні романтизувати містечкове громадське життя середнього класу в Америці 1950-х років. На додаток до згубних тенденцій, згаданих у цьому есе, нещодавні десятиліття дали нам свідчення помітного зменшення нетерпимости, а можливо й відвертої дискримінації, а ці сприятливі тенденції можуть бути тісно переплетені із розмиванням традиційного соціального капіталу. Окрім того, збалансований розгляд праць на тему соціального капіталу покликаний примирити візію цього підходу із безперечною візією, яку пропонують Манкур Олсон та інші, які наголошують, що тісно переплетені соціальні, економічні та політичні організації схильні до непродуктивної монополізації й до того, що політекономи називають “пошуками прибутку”, а звичайні люди – корупцією [12].

Зрештою, можливо насамперед, нам потрібно творчо дослідити, яким чином державна політика впливає (або могла би вплинути) на формування соціального капіталу. У деяких відомих випадках державна політика знищила надзвичайно ефективні соціальні мережі і норми. Американська політика очищення міських нетрів у 1950-60-х роках, наприклад, відновила фізичний капітал, але завдала важкого удару існуючому соціальному капіталові. Консолідація сільських поштових відділень і малих шкільних районів обіцяла адміністративні та фінансові вигоди, але повний обрахунок наслідків цих політичних курсів для соціального капіталу дає негативніший вердикт. З іншого боку, такі ініціативи, як система окружних сільськогосподарських посередників, громадські коледжі та податкові пільги для добродійних вкладів, ілюструють, що уряд може заохотити формування соціального капіталу. Навіть нещодавня пропозиція в Сан Луїс Обіспо в штаті Каліфорнія вимагати, щоб усі нові будинки мали веранди, ілюструє прагнення уряду впливати на те, де і які мережі формуються.

Поняття “громадянського суспільства” відігравало центральну роль у нещодавніх всесвітніх дебатах про передумови демократії та демократизації. У нових демократіях це поняття дозволило належним чином зосередити увагу на потребі заохочувати активне громадське життя на землях, за традицією несхильних до самоврядування. У сформованих демократіях, як на сміх, дедалі більше число громадян ставить під сумнів ефективність їхніх громадських установ у той сам час, коли ліберальна демократія перемогла і ідеологічно, і ґеополітично. Принаймні в Америці є причина підозрювати, що це демократичне безладдя може бути пов’язане із широким і тривалим розмиванням громадської активности, яке почалося чверть століття тому. Першим на нашому науковому порядку денному повинно постати питання, чи аналогічне розмивання соціального капіталу може відбутися в інших передових демократія, можливо в різних інституційних і поведінкових формах? Першим на порядку денному Америки повинно постати питання про те, як перетворити ці ворожі тенденції в суспільну пов’язаність, таким чином відновлюючи громадську активність і громадське довір’я.

Переклала Олена Фешовець

Опубліковано у: World Politics. - Vol. 49, Nr 3. - 1997. - P. 65-78.

---

[1] Alexis de Tocqueville. Democracy in America, ed. J.P.Maier, trans. George Lawrence.– Garden City, N.Y.: Anchor Books, 1969.– P. 513-17.

[2] Про соціальні мережі та економічний розвиток див.: Milton J. Esman and Norman Uphoff. Local Organizations: Intermediaries in Rural Development. – Ithaca: Cornell University Press, 1984. – P. 15-42, 99-180; Albert O. Hirschman. Getting Ahead Collectively: Grassroots Experiences in Latin America. – Elmsford, N.Y.: Pergamon Press, 1984. – P. 42-77. Про Схід Азії див.: Gustav Papanek. The New Asian Capitalism: An Economic Portrait // Peter L. Berger and Hsin-Huang Michael Hsiao eds. In Search of an East Asian Development Model. – New Brunswick, N.J.: Transaction, 1987. – P. 27-80; Peter Evans. The State as Problem and Solution: Predation, Embedded autonomy and Structural Change // Stephan Haggard and Robert R. Kaufman eds. The Politics of Economic Ajustment. – Princeton: Princeton University Press, 1992. – P. 139-181; Gary D. Hamilton, William Zeile and Wan-Jin Kim. Network Structure of East Asian Economies // Steart R. Clegg and S. Gordon Redding eds. Capitalism in Contrasting Cultures. – Hawthorne, N.Y.: De Gruyter, 1990. – P. 105-129.

[3] Robert D. Putnam. Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy.– Princeton: Princeton University Press, 1993.

[4] Джеймс Коулмен [James S. Coleman] зробив найбільший внесок у розвиток теоретичної концепції “соціального капіталу”. Див. його Social Capital in the Creation of Human Capital // American Journal of Sociology. Supplement. – 94. – 1988. – P. S95-S120; його ж The Foundations of Social Theory. – Cambridge: Harvard University Press, 1990. – P. 300-321. Див. також: Mark Granovetter. Economic Action and Social Structure: The Problem of Embeddedness // American Journal of Sociology. – 91. – 1985. P. 481-510; Glenn C. Loury. Why Should We Care About Group Inequality? // Social Philosophy and Policy. – 5. – 1987. – P. 249-271; Robert D. Putnam. The prosperous Community: Social Capital and Public Life // American Prospect. – 13. – 1993. – P. 35-42. Наскільки мені відомо, першим ученим, котрий ужив термін “соціальний капітал” у сучасному сенсі була Джейн Джекобс [Jane Jecobs] у книзі The Death and Life of Great American Cities. – N.Y.: Random House, 1961. – P. 138.

[5] Було б надто спрощено пояснювати колапс американського профспілкового руху лише політичними причинами, оскільки таке трактування виразно суперечить фактові, що неухильне скорочення членства почалося за шість років до початку нападок адміністрації Рейґана на PATCO. Дані Загального Соціального Огляду свідчать про більш ніж 40% зниження задекларованого членства у профспілках у період між 1975 і 1991 роками.

[6] Дані LWV, доступні упродовж тривалого періоду часу, демонструють цікаві моделі: стрімкий спад у часи Великої Депресії, стійке і неухильне зростання після II Світової війни, коли у 1945-1969 роках відбулося потроєння кількости членів, та занепад після 1969 року.

[7] Cf. Lester M. Salamon. The Rise of the Nonprofit Sector // Foreign Affairs. – 73. – 1994. – P. 109-122. Див. також: Salamon. Partners in Public Service: The Scope and Theory of Government-Nonprofit Relations // Walter W. Powell ed. The Nonprofit Sector: A Research Handbook. – New Haven: Yale University Press, 1987. – P. 99-117.

[8] Robert Wuthrow. Sharing the Journey: Support Groups and America’s New Quest for Community.– N.Y.: The Free Press, 1994.– P. 45.

[9] Ibid. – P. 3-6.

[10] Я вдячний Роналдові Інґлгартові, координаторові цього унікального крос-національного проекту, котрий надав мені для ужитку надзвичай корисні відомості. Див. його The Impact of Culture on Economic Development: Theory, Hypotheses and Some Empirical Tests (неопублікований рукопис, Мічиґанський університет, 1994).

[11] Див. мою працю Making Democracy Work, особливо розд. 6.

[12] Див.: Mancur Olson. The Rise and Decline of Nations: Economic Growth, Stagflation, and Social Rigidities. – New Haven: Yale University Press, 1982. – P. 2.