зміст

Мар’ян був новим учнем нашого ліцею, він прийшов невдовзі після того, як нам надали ім’я Якуба Франка. Мар’ян вступив до нашого класу із гуманітарною спеціалізацією, хоча мені спершу здавалося, що він не мав особливих схильностей до цього. Хлопець був працьовитим, але не блискучим – йому бракувало необхідної для занять гуманітарними науками польоту думки. Незважаючи на це, він з якоюсь дивовижною впертістю поглинав книги і статті з полоністики, а одного разу навіть приготував реферат про кабалістичну інтерпретацію “Конрада Валленрода”.

Я не мав нагоди докладніше його про усе це розпитати, аж якось одного разу увесь клас опинився, під час курсу “Суспільствознавство”, на сесії районної ради у нашому містечку. Нам влаштовували такі екскурсії, цитую нашого класного керівника, “щоб практично ознайомитися із розвитком базового щабля територіального самоврядування в Еврореґіоні Варти”. Насправді суперечки про відсотки у бюджеті нас не надто цікавили, отож ми потиху дременули до кав’ярні в сутеренах міської управи і ради, де, зрештою, депутатів було зазвичай аж ніяк не менше, як на сесії. Так трапилося і цього разу. Я встиг ще почути, як запрошений експерт обґрунтовував потребу замовити для ради черговий документ (добре, що таке лихо колись написали, бо через рік можна буде написати нову біду і побачити, як це все розвивається...), відтак ми з Мар’яном поманджали до кав’ярні. Список присутніх класний керівник перевірив на початку, а потім уже не контролював, отож була добра нагода спокійно погомоніти.

Саме тоді Мар’ян сказав мені, що записався до класу з гуманітарним ухилом, бо йому усе зогидилось. Коли б я не допив був каву, то, певно, захлинувся б нею. Зогидилось! Що?

І він сам оповів мені про все.

***

Отож, його старий був колись діячем колишньої незалежної профспілки “Солідарність” на колишньому підприємстві “Урсус”, коли там запровадили “Програму модернізації”. Гадаю, ви читали про це у підручниках новітньої історії: “Реструктуризація державного підприємства “Урсус” з метою трансформації його у високорозвинутий відпочинковий центр Родинний Парк Майкла Джексона наштовхнулася на запеклий опір консервативних та екстремістських елементів. В атмосфері залякувань і демагогічних гасел група фашистських лідерів змусила колектив розпочати незаконний страйк. Тільки рішуче втручання сил правопорядку Надвіслянського Еврореґіону дозволило колишнім працівникам покинути своє місце праці”. Так у підручнику. Я вже давно підозрював, що підручник чогось не договорює, а Мар’янова оповідь зміцнила мою певність. Коли я нагадав йому, що робітників змусили страйкувати, він глипнув на мене як на божевільного. “Хлопче, як двадцять беззбройних людей можуть змусити до чогось дві тисячі?” Ну і як? Цікаво, я про це раніше і не подумав.

У кожному разі, після придушення страйку Мар’янів батько з родиною переселився на прикордоння Еврореґіону, де разом з дружиною зайнявся бджільництвом. Він страшенно мучився, розповідав Мар’ян, бо, знаєш, батько кохався у механізмах – усіх цих коліщатках, передачах і замках, і я це від нього успадкував. Було, однак, щось, що змушувало його серце пришвидшено битись. Порядкуючи у стодолі на обійсті, вони знайшли стару “Сиренку”, загнану в тунель. І тоді на Мар’янового батько зійшло натхнення. Він вибрався до міста, звідки повернувся з кількома коробками запчастин і знарядь. Відтоді кожну вільну хвилину він проводив у стодолі, переобладнаній на майстерню. Мар’ян трохи йому допомагав, але тільки в найпростіших справах, отож не знав, що ж, власне, старий майструє, та його це не дуже й цікавило. Коли він таки спитав у батька про це, той втер піт з чола і сказав з дивним піднесенням: “Човен на повітряній подушці”. – “Що, тату?” – “Човен на повітряній подушці. Але не копію отих імпортних, а наш власний, польський. Польська сировина, польські запчастини, польська технічна думка. Зиґмунт перед смертю казав, що “Урсус” повинен покладатися тільки на власні сили”.

Мар’ян не забарився похвалитися приятелям, хоча, коли б знав, що з того буде, не пустив би і пари з уст. Я втішав його, мовляв, не дивно, що він виказався. Зрештою, не кожен має старого, котрий майструє човен на повітряній подушці на базі “Сирени 105”, правда ж?

***

Мар’ян ніколи не бачив посвідчення УЗВС (Управління захисту відкритого суспільства), ані поняття зеленого не мав про те, що таке існує, отож, коли на їхньому обійсті з’явилися двоє цивільних і поліцейський у мундирі, тримаючи в руках ордер на обшук приміщень, він спершу подумав, що з нього жартують. Тільки серйозний вираз обличчя у старого отямив хлопця. Прибульці цікавилися переважно човном на повітряній подушці – один з них оглянув його промовистим поглядом фахівця. Йдучи, вони залишили Мар’яновому батькові повістку на допит у повітовому відділенні УЗВС. Батько запідозрив, що це якась “відрижка минулого”, як він висловився.

Коли старий повернувся з допиту, причина несподіваного інтересу до них відділення УЗВС виглядала ще таємничішою. Перебіг допиту Мар’ян знав з батькових слів. Після годинного очікування на лаві перед кабінетом того нарешті покликали. Допитували двоє – молодий капітан у джинсовому комплекті і трохи старший поручник, огрядної статури, одягнутий у старомодний костюм. Останній сидів за другим столом під стіною. Стіну за плечима поручника оздоблював чималий календар Великого Оркестру Благочинної Допомоги, значок цієї ж організації був у капітана в петлицях. Частуючи кавою, вони поставили кілька неістотних запитань, напевне, щоб встановити психологічний контакт. Ці підходи здалися нінащо – старий не збирався відмовляти у відповідях, хоча б тому, що не мав чого приховувати – відколи вийшов з брами “Урсуса”, не займався жодною політикою.

– А загалом, вам тут не нудно? – між іншим спитав капітан.

– Та чого ж? Пасіка, город, майструю...

– А що такого вам вдалося змайструвати? – зненацька втрутився поручник.

– Поки що нічого, але я будую човен на повітряній подушці власної конструкції. – Старий не бачив приводу приховувати це. Обидва офіцери по-змовницьки глипнули один на одного.

– Отож, ви визнаєте, що без законного дозволу будуєте у прикордонній зоні рухомий засіб, за допомогою якого можете порушити кордон Еврореґіону? – голос капітана одразу ж став офіційним.

Першої миті Мар’янового батька заціпило. Він і гадки не мав, що його годі можна витлумачити в такий спосіб.

– Та не мав я такого наміру...

– Ясно, що ви так кажете. Але конкретні параґрафи Кодексу говорять не лише про злочин, а й про спробу його вчинення, яка так само підлягає покаранню. А підготовка до вчинення злочину є свідченням того, що такий злочин планується. Я логічно міркую, чи не так? – капітан говорив спокійно, але виразно.

– Але ніякий закон не може заборонити майструвати в стодолі!

Обидва офіцери знову тріумфально перезирнулися. Поручник підійшов до комп’ютера на сусідньому столі і вистукав щось на клавіатурі. Капітан запалив цигарку, зробивши жест, наче хоче і Мар’янового батька почастувати, але відразу відсмикнув руку:

– А, так, я й забув, що ви не палите, – сказав він, перш ніж той відмовився. Батько справді не палив, у чому легко було упевнитися – доволі типовий засіб продемонструвати, як багато відомо про співрозмовника.

Капітан вдоволено видихнув пасмо диму. “Чи відомий вам принцип, що незнання закону не звільняє нікого від обов’язку дотримуватися права?” – спитав офіцер. Мар’ян сказав, що батько десь колись про це чув – він закінчив ремісничу школу після реформи, їм читали гуманітарний блок (загальний урок польської мови, географії та історії) в обсязі 1 години в I класі, але це бриніло логічно, і він кивнув, погоджуючись. Поручник встав з-за комп’ютера з роздрукованою карткою в руках. “Якщо не вірите, прошу прочитати”. Видрук містив два параґрафи – перший стосувався спроби нелегально перетнути Шенґенський кордон (Надвіслянський Еврореґіон, на відміну від Варти, не входив до терену чинности угоди), другий – вчинення дій з метою організації масових виступів чи заворушень. “А ви подумали, які заворушення міг би спричинити неконтрольований переліт човна на повітряній подушці через наше містечко?” – пояснив капітан у відповідь на здивований погляд.

– Але вам це не вдасться. Ми живемо у правовій державі, де законів треба дотримуватися! – твердим голосом втрутився поручник.

– Та ж я не вчинив ніякого злочину.

– Вірно, поки що не вчинили. – Цього разу голос поручника лунав примирливо. – Тому ми й провадимо з вами попереджувальну розмову, а не арештовуємо вас. Профілактика, запобігання злочинности так само важливі, як і боротьба з нею, – завершив він сентенцією.

До бюро перепусток і виходу Мар’янового батька відпровадив той дебелий поручник. Він мовчав, але коли вони уже майже вийшли, стиха докинув:

– А чи не було б простіше, задля святого спокою, коли б ви демонтували усю конструкцію? – після чого попрощався кивком голови.

***

З Мірком Щипьорським, однокласником, Мар’ян був знайомий уже давно, але останнім часом вони заприязнилися ближче. Мірек умів гнати цілком непоганий самогон, мав літературні амбіції, що трохи імпонувало Мар’янові, – словом, колеги влаштовували добрячі пиятики. Через якийсь час після батькового допиту Мірек запросив Мар’яна на деґустацію свіжовигнаного продукту, притарабанивши також банку нестандартних квашених огірочків (зі свого городу – вони й правда не підлягали жодним стандартам ЕС, але для власного ужитку це дозволялося). Мар’ян смакував первак, закушував огірочками, мило насвистував, аж поки не відчув, що підлога боляче влупила його по фізіономії.

Прокинувся Мар’ян від відра води, яке хтось на нього вилив. Він лежав на підлозі у тьмяному покої з невеликим заґратованим віконцем. Світло ліхтарика, який тримав у руках чолов’яга в мундирі, боляче різонуло по очах. Мар’ян спробував протерти очі, але руки в нього були сковані ззаду кайданками. Він одразу ж протверезів. “Де це я?” – пробелькотів хлопець, зриваючись на рівні.

– Набуянив, хлопче, – похмуро констатував цивільний, котрий стояв поруч із чолов’ягою в мундирі, підштовхуючи того рукою у напрямку дверей. “Ідемо”, – кинув цивільний. – “На допит”, – пояснив він здивованому Мар’янові.

Дорога на третій поверх, до кімнати для допитів, була, напевно, найдовшою дорогою у житті мого колеги. “Вочевидь, я добряче нахуліганив”, – подумав він. – “Але щоб аж так?” Фініта ля комедія асоціювався йому досі радше з витверезником, аніж з поліцією. “А може, я убив Мірка? Чорти б його узяли!” Ця думка спала йому на гадку тієї миті, коли він увійшов у двері, і достоту спаралізувала хлопця.

– То що ж я такого наробив?

– Закрий пельку! – цивільний, котрий провадив Мар’яна, штовхнув його у двері кімнати для допитів, той втратив рівновагу і розтягнувся на повен зріст навпроти стола з лампою, скерованою в напрямку крісла навпроти. За столом сидів молодий чоловік зі значком Великого Оркестру Благочинної Допомоги в петлицях, котрий, побачивши арештанта, пружно підвівся.

– Ну, пане поручнику, так же не можна, – з докором сказав він тому, хто привів Мар’яна. – А це навіщо? – незадоволено поглянув він на хлопцеві руки, після чого відкрив ключиком, вийнятим з кишені, замок на кайданках. – Він, прецінь, не бандит якийсь.

– Але лиха наробив, сучий син! – заперечив поручник.

– Поручнику! – менторським тоном відгукнувся капітан. – Бачу, що ви сьогодні втомилися. Організуйте-но краще нам чаю. Вип’єте чаю? – спитав він Мар’яна.

– Краще б мінералки... – вирвалося у хлопця, йому страшенно хотілося пити і боліла голова. Капітан вийняв із шухляди пляшку мінеральної води і дві склянки. Мар’ян випив і, трохи охолонувши, спитав:

– А що я, власне, такого вчинив?

– Дурна справа, – капітан виглядав заклопотаним. – Але написано чорним по білому. – Він взяв зі столу якийсь протокол. – Дня ... близько 23 години... затриманий у стані, який свідчив про вживання... У момент затримання перебував біля вітрини комп’ютерної крамниці, вітрину якої було розбито, ймовірно, тротуарною плиткою, яка лежала неподалік у кількості 1 (прописом: одна) шт... Затриманий відмовився показати документи, на адресу службової особи ужив слів, які загалом вважаються лайливими, водночас демонструючи ворожість затриманого до сексуальних меншин (“Та пішов ти, підар!”)... Ужито засобів безпосереднього впливу... – Офіцер стурбовано поглянув на Мар’яна і відклав папір.

– Це називається крадіжкою зі зломом, не рахуючи параґрафа про образу гідности та вчинення опору представникам влади.

– Та я справді нічого не пам’ятаю. Вчора ми упилися з Мірком Щипьорським, можете перевірити.

– Від нього ти вийшов о 22.30. Ти не хотів, аби він тебе відпровадив, але Мірек пішов за тобою назирці, бо, як показав на допиті, побоювався, що ти не дійдеш додому самотужки. Він затримався на хвилину у малій потребі, але, почувши дзенькіт розбитого скла, прибіг саме вчасно, щоб стати свідком усіх подій.

– Пане капітане, я й справді нічого не пам’ятаю. – Мар’ян був вкрай пригнічений.

Капітан глипнув на нього зі співчутливою турботою.

– Розумію. Скажімо так, навіть вірю тобі. Але, що вдієш, ми живемо у правовій державі й не можемо безкарно трощити крамничні вітрини, намагаючись виносити товари. Зокрема, коли є свідки.

– Прокляття! – вирвалося у дійсно заклопотаного Мар’яна. Капітан підніс до уст горнятко, відпивши трохи захололого чаю.

– Загалом, ми зовсім не хотіли б тобі шкодити. Навпаки, хочемо тобі допомогти. Я чудово розумію, що колонія в такому юному віці – клопіт несамовитий... От лише, щоб тобі допомогти, ми мусимо мати якісь гарантії... – Капітан замовк.

– Бо річ ось у чому, – до розмови приєднався поручник. – Ми маємо до тебе певну справу, і так сталося, що ти маєш певну справу до нас. Ми тобі можемо допомогти, і ти нам можеш допомогти. Підпиши оцей папір, і через годину будеш вдома, а про те, що трапилося, ніхто не дізнається. – Поручник підсунув Мар’янові якусь картку з текстом. Той прочитав її у стані повного остовпіння: “Я, нижче підписаний... зобов’язуюся добровільно співпрацювати з Управлінням захисту відкритого суспільства Надвіслянського Еврореґіону. Водночас зобов’язуюся факт співпраці зберегти у таємниці”. Крапки внизу визначали місце для підпису.

– То ви не з поліції, – лише тепер зрозумів Мар’ян, отож, він не стільки запитав, скільки констатував.

– А тобі хтось казав, що ми з поліції? – з удаваним здивуванням відповів капітан. – Ми маємо причини запропонувати тобі допомогу, – продовжив він. – Йдеться про твого батька. Він чинить доволі нерозсудливо, його діяльність шкідлива для інших, як також для тебе, і для нього. А запобігати злочинності так само важливо, як її долати.

– Задля того, аби запобігати злочинам, ми мусимо мати достовірну інформацію, яку, сподіваюся, ти нам надаш, – втрутився до розмови поручник. – Ну, добре, підпиши це та розійдемося по домівках.

– Не підпишу.

– Що таке? Не підпишеш, скурвий виродок! Та ми тебе, х.., переєбошимо, що не встанеш! – поручник гепнув кулаком по столі, встаючи.

– Спокійно, – зупинив його капітан. – Зрозуміло, таке важливе рішення треба обміркувати. У коридорі є лава, сядь і поміркуй.

Через годину Мар’яна викликали знову. Поручник сидів, втупившись у комп’ютер. Капітан порухом руки вказав на крісло.

– Отож, не будеш підписувати? А можна дізнатися, чому?

– А навіщо вам це знати? – Мар’яна і справді здивував інтерес офіцера.

– Ти, напевно, погано нас зрозумів. Звичайно ж, ми орган профілактичний. Але нашим знаряддям є не тільки сила, а й знання, докладна інформація про тих людей, про чиє благо ми піклуємося. Тому ми мусимо знати мотиви. Мене до цієї роботи схилила насамперед цікавість, та сама, яка інших штовхає до наукової діяльности. І ще скажу тобі – ми завжди намагаємося допомагати людям. Розумієш, ми вкрай потрібні. Коли у нас впроваджували відкрите суспільство, то гадали, буцім вистачить виховати нове покоління, вільне від згубного впливу ксенофобії, шовінізму, фундаменталізму та всезагальної нетерпимости. Але наша служба триває. Отож, чому?

– Йдеться про мого старого.

– Розумію, але поміркуй практично. За два роки ти закінчиш школу й захочеш вступити кудись, або піти працювати... Я не розповідатиму тобі про Павла Мрозовського, бо про це в школі вчать (Мар’ян пам’ятав, але дуже тьмяно, – йшлося про сина бібліотекарки з Надвіслянського Еврореґіону, котрий викрив матір, яка намагалася під час Загальнобібліотечного огляду в рамках Програми модернізації приховати комплект польської фашистської літератури XIX-XX століть. Про ідеалізм юнака був текст у хрестоматії, а хтось з митців старшого покоління, здається Павел Кукіз, навіть зняв про нього відеокліп)... Я б хотів звернути твою увагу на те, що Павел заробив на всій цій історії непогані грошики. Нам нічого від тебе не треба задарма. Ми закриваємо справу з вітриною, окрім того, таємні співробітники УЗВС отримують винагороду з оперативного фонду, а цей дохід законом звільнено від податків. Усі знають, що сьогодні бабки – головне. Хочеш якось влаштуватися у житті, отримати освіту – плати. Але є ж стипендії для незаможних студентів, а ми можемо посприяти в їх отриманні... – Капітан поволі налив собі мінеральної води, не відводячи від Мар’яна погляду. Оскільки запала тиша, Мар’ян зрозумів, що мусить щось сказати. Він спробував зосередитися.

– Бабки – не головне. – Ця банальність дещо здивувала капітана, котрий, хвилину подумавши, згідно кивнув.

– Слушно. Гроші – всього лиш фетиш, важливо те, що за них можна купити. Кожна людина хоче бути щасливою, мати квартиру, авто, дівчину. А для цього потрібні бабки, а ще – можливість собою розпоряджатися, перебувати на волі. На жаль, на шляху до свободи стоять різні клопоти – у твоєму випадку йдеться про старого. Ясна річ, ти йому багато чим завдячуєш. Але сім’я не може обмежувати твою самореалізацію, бо тоді вона стане репресивною структурою. А ми можемо допомогти тобі визволитися від неї, вистачає тільки підписатися.

Мар’ян заперечливо покрутив головою.

– Може, ти гадаєш, що зашкодиш старому, – це неправда. Ми переконані, що садити до в’язниці таку людину, як він, – крайній захід. Краще пильнувати, тримати руку на пульсі, а коли він захоче зробити щось нерозсудливе, – нейтралізувати, але без силового втручання. Ми знаємо, що він хоче довести цим човном на повітряній подушці, але краще задовго наперед дізнаватися про всі наміри. Адже кордон поруч.

Мар’ян мовчав – тільки тепер він втямив, що, можливо, став причиною усіх проблем.

– А коли ти сумніваєшся щодо того, що трапиться, коли твій старий дізнається про нашу домовленість, – продовжував капітан, – не бійся, не дізнається. Ані він, ані ніхто інший, фірма гарантує. Надто багато осіб зобов’язані нам дуже багато, аби не дотриматися такої дрібнички. Подумай, як багато фантастичних кар’єр почалися саме так – депутати, журналісти, митці, моральні авторитети, – вони могли піти проти нас, але в кожного з них є слабина, завдяки якій він рано чи пізно потрапить до нас. А ми усе зможемо зрозуміти і все пробачити, бо насправді тільки ми одні розуміємо усіх.

– Це було би свинством, – Мар’ян сказав це частково капітанові, частково собі самому.

– Власне, ти свиня, і я свиня. Не хочу тебе образити, я така ж свиня, як і ти, але я це знаю і можу визнати, тому я кращий за тебе. Ти справді повинен колись перечитати цю книгу, – капітан вийняв із шухляди том із світлиною голомозої фізіономії з лопухатими вухами. Єжи Урбан, “Максими та моральні розважання”, – ані прізвище автора, ані назва нічого не говорили Мар’янові, але тоді він ще не вивчав полоністику. – То як?

– Не підпишу.

– Якщо ти собі гадаєш, – спокійно продовжував капітан, – що всі підписують, а я буду такий розумний і не підпишу, то глибоко помиляєшся. Ті, хто не підписує, западають у небуття. Ні, ми не вбиваємо їх в автокатастрофах, ані навіть не садимо до в’язниць. Це усе зайве, карою для таких людей є щось зовсім інакше. Бачиш, ті, хто нас цікавить, назагал мусять бути непересічними особистостями, чимось більшим, аніж, скажімо, рядовий електрик. Кара забуття і нереалізованости є для них карою більшою, аніж тюрма – про в’язницю можна голосно торочити на кожному куті, а політик-невдаха нікого не цікавить. Поміркуй про сотні вправних і амбітних чолов’яг, життя котрих минуло у марних спробах пробити мур головою. Вони могли стати депутатами від будь-якої партії, чи славними журналістами, а працюють в занюханій бібліотеці або учителюють у школах на передмістях. Я певний, що багато з них жалкують, що через свій негнучкий характер в слушний час не підписалися, де треба. А для усіх навколо вони ніякі не герої, а так, юрба звичайнісіньких невдах, про яких ніхто і слова не писне у медіях...

– Капітан вловив недовірливий погляд Мар’яна. – Гадаєш, у нас немає таких можливостей? Скажу тобі тільки – наші можливості пропорційні до вагомости справи, яку ми боронимо. Витворився певний політичний лад, який утримує цей край, створює тут умови для розвитку, демократії та толерантности. Не можна допустити, аби різні мерзотники усе це розвалили. А ти здобудеш унікальний шанс. Ну то як?

Мар’ян знову заперечливо покрутив головою, вона у нього надто боліла, аби ще формулювати фрази.

– Ти втрачаєш життєвий шанс, – капітан стенув плечима. – Зараз тебе виведуть, але коли ти вдома ще раз усе обміркуєш... – Він урвав і подав візитну картку, на якій було тільки ім’я, прізвище та номер телефону.

***

Повернувшись додому, Мар’ян усе розповів батькові, і вони вирішили, що хлопцеві варто виїхати на проживання до тітки, в Еврореґіон Варта, не чекаючи виклику в суд, якого, зрештою, так і не прислали. Напевне, просто махнули на це рукою, про що міг свідчити останній допит Мар’янового батька. Після кількох нестосовних до справи зауважень капітан сказав:

– А щодо вашого човна на повітряній подушці, то ми, звичайно, не можемо вам заборонити його майструвати. Але знадобиться дозвіл на пересування у повітряному просторі прикордонної зони Еврореґіону. Коли завершите роботу, прошу звернутися до повітового бюро УЗВС з клопотанням про надання дозволу. Заявка у подібних справах складається з формуляра RPG-7/38 з додатками. Формуляр заявки та інструкцію про заповнення можна отримати в канцелярії повітової управи у приймальні години. Попереджаю, що неправильне заповнення заявки призводить до автоматичної відмови і обов’язкового укладення нової заявки. Бажаю успіхів, – капітан іронічно посміхнувся.

До виходу Мар’янового батька відпровадив поручник. Коли вони уже дійшли до бюро перепусток, він спинився. – Справа ось у чому, – сказав він стиха, – коли вже хочете будувати той човен на повітряній подушці, то будуйте. Але не дай Боже ви підніметеся на ньому над поверхнею землі. Кордон близько, і холера його знає, що може трапитися. Раджу вам по доброму, не для протоколу. Бо зашкодите і собі, і іншим.

***

– Тут я і зостався, – закінчив оповідь Мар’ян. – Але до механіки цілковито збайдужів.

А старий не відступив. Він збудував човен на повітряній подушці і тримає його в стодолі, засипаний знаряддями, так, наче усе ще триває конструювання. Час від часу до них на обійстя навідується поліцай, але коли о третій-четвертій ночі всі поснуть, Мар’янів батько відчиняє стодолу, виводить човна і, піднявшись понад землею, ширяє в імлі над заливними луками.

Переклад Андрюса Вишняускаса