 |
 |
 |
|
|
|
|
Роберт ВальзерПрощанняЯ завжди міг робити, що хотів. Як мені щось спадало на гадку, я дзвонив, і мені приносили те, чого я бажав. Коли я курив люльку, і в неї не було доброї тяги, з вірнопідданих плечей котилася голова одного з моїх невільників. Моє життя було подібне на сон, і зараз, коли я отак про це все міркую, мені здається, що я був дуже-дуже подібний до володаря. Я часто виїжджав верхи, в оточенні численних служників. Правив я, очевидно, зле, мені не хотілося завдавати собі цього клопоту, за що тепер мене й справді прогнали. Правити? Я мляво посміхаюсь: теж мені, правління. Коли я лежав на розкішнім дивані, хтось підходив до мене, тобто підповзав на всіх чотирьох, і про щось доповідав. Це я називав вирішенням державних справ. Я ніколи не захоплювався політикою, то значить, я спостерігав за рухами моїх танцівниць, ото й була політика, яку я поважав. Звичайно, в усьому світі про мене пішла слава як про князя-паразита. Нумо, вперед, наводьте тепер порядок у країні, якщо можете, але вважайте, щоби Схід не сконав у ваших руках від того порядкування. Властиво, ви мали рацію, скинувши мене, бо я б вас замучив моєю цілковитою імператорською байдужістю при виконанні ваших обов’язків. Кажуть також, що я мордував. Ну, про це не будемо. Кажуть, що про мене багато писали в европейських ґазетах, але я, я ще ніколи не брав до рук жодної ґазети, не кажучи вже про те, щоби напружувати для її читання мої ясні очі. Бідний Сходе, ах, тепер вони тебе задусять. Я був лише маленьким убивцею, я вбивав моїх підданих, а от вони вбивають півсвіту. Чим же ми станемо після того, як вони нас цивілізують? У Туреччині, помазаним володарям якої я є, ніколи не було старанних людей, ну хіба тільки декілька. Наші сади зів’януть, наші мечеті скоро стануть зайвими, з наших пророків насміхатимуться. Я сидів або лежав у моїх покоях, подібний до недоторканого бога. Я ніколи не працював, надто сонний, навіть щоби наказувати; я наказував очима, і люди, які мене оточували, розуміли цю мову. Часами я віддавав повеління своїм великотурецьким носом, і коли я чхав, мої банди спустошували провінції. Я був для них сяйливим або затемненим сонцем, а от тепер я їм більше не потрібний. Немає більше під півмісяцем ані милости, ані немилости. Я тільки тепер починаю розуміти, яким дивним було оте моє володарське життя. Коли мене свербіло в черепі чи деінде, палац охоплювала тривога, а моєю країною проходило тремтіння, подібне до поштовхів нещадного землетрусу. Ах, я все ще володарював. А тоді прийшла нудна-марудна Японія зі своїми військовими перемогами. Так, цього нам ще бракувало. Тепер нас японізують або европеїзують, що те саме. О, це було так дивовижно. Я, щоб ви знали, зовсім не володарював, я просто так собі сидів і видмухував дим люльки. Справу володарювання я полишив моїм підданим. Можливо, це було помилкою, але я забороняю собі про це думати. Одного разу хтось вирішив мені сказати, що Париж – гарне місто. Того, хто це сказав, я звелів зварити й підсмажити, а бідолаха посміхався. Вони посміхалися, коли я наказував їх катувати. Вони в мене вірили, а тепер вони ні в що більше не вірять. А тому, я гадаю, в Туреччині стане нудно. Тепер я можу поїхати до Парижу й оселитися в Ґранд-отелі за тисячу франків на день. І це буде невимовно весело й водночас невимовно нудно. Я бачу сон? Я часто сновигав під снігом квітучих дерев. Неподалік жебоніло джерельце. Я був завжди геть хворий від бажань і хоті. Людей, які наважувалися серйозно поглянути мені в обличчя, я велів труїти. А тоді я свистів, і з’являлися мої жінки, і я не знав, чи мені миліше спостерігати, як вони в мене на очах стікають кров’ю, чи обіймати їхні солодкі тримтячі тіла. Їхні руки! Мені перед очима все ще мерехтять руки, ноги, прикраси, уста, одежі й рухи танцівниць. Часом я любив, коли найгарніші й найпухкіші жінки несміливо стояли переді мною, а я просто дивився і відштовхував їх. Я цілком збожеволів від чуттєвої жаги. А тим часом ці віслюки пишуть проти мене статті. Засліплені, збиті з пантелику! Однак здається, що саме так усе й мало статися. Аллах проти нас. Ісламу кінець. Через пустелі, де саме лише звучання мого імені викликало повагу в гієн, їздитимуть поїзди. Турки надінуть капелюхи й виглядатимуть, як німці. Нас примусять робити ґешефти, а тих, хто не здатні до цього, просто пристрілять. Загалом, гадаю, я був-таки особистістю на троні. Я все-таки насолоджувався владою! Де ще можна знайти таке сьогодні? Королі вимушені порядкувати в державі, а як ні, то їх скидають. Я був останнім володарем, який ще жив у справжньому палаці. Ті, що будуть після мене, мешкатимуть у громадських спорудах. СвітКоли старий пан Церлєдер ввечері трохи запізно повернувся додому, капосник син негайно перехилив його через коліно й добряче відлупцював. “В майбутньому, – мовив син до батька, – я взагалі не даватиму тобі більше ключів, зрозумів!” – Ми не знаємо, чи той відразу зметикував, про що йдеться. Наступного ранку донька дала матері лункого ляпаса (я б навіть сказав, ляпаса з виляском), бо та задовго стояла перед дзеркалом. “Марнославство, – сказала обурена донька, – це ганьба для таких старих людей, як ти”, – і погнала бідачку до кухні. На вулиці й у світі відбувалися ось такі нечувані речі: дівчата ходили назирці за молодими панами й чіплялися до них зі своїми пропозиціями. Дехто з цих переслідуваних таким чином юнаків червонів від нахабних пропозицій надокучливих пань. Одна така пані посеред білого дня наскочила на цілком безневинного міщанського сина з незаплямованою репутацією, який з лементом кинувся навтьоки. Я, більш розпущений і менш цнотливий, дав зловити себе молодій дівчині. Я трохи опирався, проте лиш із завченої заздалегідь манірности, чим тільки ще більше розгарячив палку панночку. Мені пощастило, що вона мене кинула, це мені пасувало, оскільки мене цікавили дами вищого штибу. В класі вчителі вкотре, всьоме чи увосьме, не знали свого уроку, і тому їх посадили під арешт. Вони ридали, бо їм так хотілося провести пообіддя за пивом, кеглями та іншими неподобствами. На вулицях перехожі безсоромно люрали на стіни. Собаки, які випадково прогулювалися неподалік, справедливо розпачали з цього приводу. Шляхетна пані несла лакея в чоботях і шпорах на своєму ніжному плечі; червонощоку служницю герцоґ тамтешньої землі вивіз на прогулянку у відкритому повозі. Вона досить манірно посміхалася трьома розхитаними зубами. Повіз тягнуло троє студентів. Щосекунди їх підстьобували шпарким батогом. Кілька вуличних злодюг бігли за судочинцями, котрих вони заарештовували по дорозі в шинках та борделях. Поглянути на цю виставу зібралася ціла купа собак, які покусували ув’язнених за литки. Ось так буває, коли судочинці недбало ставляться до своїх обов’язків. На цей світ, сповнений глупства й гріха, нині по обіді впало небо, щоправда без гуркоту, ні, радше як м’яке вогке полотно, й огорнуло собою все. Ангели в білих одежах блукали босоніж містом і на мостах самозакохано, але мило віддзеркалювались у мерехтливій воді. Кілька чорних щетинистих чортів гасали з дикими криками, вимахуючи в повітрі вилами, і навіювали жах на всіх людей. Загалом вони поводилися цілком безсоромно. Що ще сказати? Небо й пекло прогулювалося бульваром, в крамницях торгувалися святі й грішні. Суцільний хаос, крик, вереск, біганина, метушня й сморід. Врешті Бог змилосердився над цим безкебетним світом. Землю, яку колись виготовив за один ранок, він узяв і не роздумуючи запхав собі до торби. Момент (слава Богу, лише один момент) був, звичайно жахливим. Вмить повітря стало твердим, наче камінь, ба ще твердішим. Воно розбило будинки в місті, які, падаючи, наштовхувались один на одного, мов пияцюри. Гори здіймали й опускали свої широкі спини, дерева літали, як страхітливі птахи через простір, а сам простір врешті розплився, перетворившись на жовтаву, холодну, невизначену масу, що не мала ні початку, ні кінця, ні виміру, ні ще чогось, а була лише Нічим. А про Ніщо ми не в змозі більше нічого написати. І навіть сам милостивий Господь, шкодуючи про свій напад люті, врешті-решт розчинився, і Ніщо позбулося й цього персонажу, який надавав йому визначености й барви. Твір про свободуНе сміти, бути манірним, вдавати з себе чутливого, нерішучого й уночі часто бачити сни – все це невіддільне від свободи, яку, на мою думку, неможливо достатньо розмаїто зрозуміти, відчути, осмислити й ушанувати. Потрібно в душі вклонятися перед ідеєю свободи. Повага до неї, що, як видається, постійно супроводжується свого роду острахом, не повинна припинятися ніколи. Чудасія полягає, мабуть, у тому, що свобода прагне бути єдиною, не терпить поряд із собою інших свобод. Хоча це все, звичайно, можна сказати набагато влучніше, та я, так би мовити, негайно скористаюся нагодою, щоби запевнити, що я схильний вважати себе радше слабшим, ніж, можливо, є насправді. Наприклад, я позволяю свободі просто-таки панувати наді мною, так би мовити, гнобити мене, в будь-який спосіб визискувати, й у мені безперервно (і це мене розважає) живе найчистіша недовіра до Неї, яка, безсумнівно, сама по собі варта поціновування, і яку я взагалі майже боюся поминати. – Вона посміхається до мене, та хіба ж я роблю щось інше, як тільки кажу собі: “Вважай, щоби ти не піддався спокусі тої усмішки і не згодився на всілякі неподобства”? Тепер я повертаюся до снів, які, на мою думку, переважно мають якісь застрашувальні цілі. Сни звертають увагу вільного на сумнівність, межі чи застереження свободи, а особливо на те, що вона є прекрасним божевіллям, яке вимагає якомога ніжнішого поводження. Можливо, багато хто не вміє обходитися зі свободою саме через те, що не хоче привчити себе зважати на її вразливість. Швидко розвіюється божевілля; легко доходимо ми до того, що ілюзія нас, так би мовити, починає ненавидіти, бо ми не можемо збагнути її суті. Свобода хоче бути зрозумілою, але водночас постійно залишатися незбагненою, вона хоче, щоб її бачили, але заразом хоче вдавати, ніби її немає, вона є і справжньою, і несправжньою, про що можна ще багато всякого додати. Вчора мені поміж іншим наснилося про геть дивні пропозиції, які мені робила одна особа, від якої я би ніколи чогось такого не сподівався. Просто чудово, як сни можуть кепкувати зі сплячих, як вони овіюють їм чоло свободами, котрі, коли прокинешся, видаються сміховинними. З дозволу читача, а ще більше читачки, яка письменнику завжди здається чимось чарівним, з покорою, яка, звичайно, не може бути зовсім вільна від жахливої іронії, звертаю Вашу увагу на потішну можливість того, що й у свободі припустимі спантеличення. Якось увечері вирушаю я до будинку, де мешкаю, підходжу, бачу двох людей, чоловіка й жінку, які виглядають із вікна мого покою. В обидвох незнайомців дивно великі обличчя і вони не рухаються, а такий вид може в мить зробити вільного в будь-якому відношенні невільним. Я, зі свого боку, довго дивлюся на тих, що, так би мовити, поблажливо поглядають на мене зверху вниз, дивлюся, не в змозі пояснити собі їхню наявність, іду нагору, хочу якомога чемніше попросити тих, хто незбагненим чином знаходиться в моїй кімнаті, розтлумачити мені, якщо їхня ласка, свою присутність, заходжу, бачу, що все тихо, постатей немає, і протягом деякого часу не відчуваю власної постаті, весь складаюся з незалежности, яка є саме тим, чим вона властиво й мала би бути, і питаю себе, чи я вільний. Хіба ж я не знайомий з гарною жінкою, яка кожного разу, коли я її зустрічаю, дає мені зрозуміти, що я їй неприємний, бо колись я їй був приємний, але, напевно, не зумів з цього достатньо тішитися? Вона вільна й унаслідок цього вишукана, і кожну невишуканість відчуває у вишуканій спосіб, іншими словами, кожну свободу, яку дозволяєш собі щодо неї, вважає чимось невишуканім і частково втрачає свою беззастережливість, тобто свободу, котра – гадаю, що вже зміг це тут наголосити – містить багато незрозумілого, ніколи не пережитого, щоразу вражаючого, теплого й холодного, котра є чимось, що руйнується, якщо не беруться до уваги її властивості. Нехай мені повірять, коли я дозволю собі стверджувати, що свобода сама по собі є трудною і тому справляє труднощі, і сказавши це слово, я, можливо, роблю визнання, висловити яке вдасться тільки знавцеві й гурманові свободи, який констатує й цінує всі існуючі в свободі несвободи. Переклала Оля Сидор Новели взято з таких книжок: Прощання Abschied. Твір про свободу Freiheitsaufsatz Світ Welt |
ч
|
|||
 |
|