зміст

© Т.Батенко, 2001

Українська політична історія останнього десятиріччя – це, в числі іншого, історія двох президентур і десяти урядів (хоча ми пам’ятаємо, звичайно, фразу про те, що історія, зосереджена навколо ролі кількох осіб, не може вважатися повною та об’єктивною). Коли поглянути на українську історію останнього десятиріччя під кутом зору історії президентської і прем’єрської, то можна помітити проблеми становлення політичної еліти, політичної опозиції та формування загалом посттоталітарного суспільства.

ПРЕЗИДЕНТ І ВЛАДА ЯК “НАРКОТИЧНА ЗАЛЕЖНІСТЬ”

Народний артист СССР Армен Джиґарханян якось сказав, що “кожна людина сама вибирає своє пекло”. Це достеменно щодо політика великого масштабу. Політолог Арвідас Шльоґеріс зауважив також, що “політика – річ не чиста, тож принаймні “чистим” у ній має бути початок”. Леонід Кучма не продемонстрував ангельського сходження на український Олімп влади. Йому бракувало цезаріанського стилю та, на щастя, не проглядало й неронівське факсиміле. Однак упродовж президентства він взяв влади стільки, що недругам замало не здалося б.

Леонід Кучма демонстрував уміння боротися за владу, застосовуючи надзвичайні засоби. Кабмін під керівництвом Л.Кучми (1992-1993 рр.) мав не лише виконавчі, але й законодавчі (“декретотворчі”) функції. Та навіть у цій надзвичайності проглядалися половинчасті ходи. Кабмін Л.Кучми зустрівся із колапсом системи виконання рішень і сам продемонстрував чимало “школярських” (за висловом доктора економічних наук Володимира Черняка) кроків. Стара схема ЦК КПУ, за якою посада голови Ради Міністрів УССР була звичайною адміністративною, а не політичною посадою, все ще працювала у перші роки української незалежности. Ця схема сиділа у свідомості директора “Південмашу” Леоніда Кучми, якому доручили очолити Кабмін після Вітольда Фокіна. “По суті, – як коментує Л.Кучма, – в УССР взагалі не було державної машини: вона тут просто була ні до чого. Її заміняв управлінський апарат. Стара управлінська машина УССР мала принципово інший, у порівнянні з державною, масштаб мислення: вона була розрахована на управління реґіоном, а не державою, і засоби мала відповідні”. Тож уряд Л.Кучми просто-напросто розгубився, коли час вимагав від нього ідеологічного випрацювання моделі реформ. “Скажіть, що ми повинні будувати, капіталізм чи соціалізм. І я це збудую”, – ця фраза Л.Кучми якраз відтворює ситуацію, заручником якої опинився прем’єр. Отож, довший час відтворення моделі соціально-економічного розвитку здійснював партапарат, а згодом – адміністрація Президента України. Лише наприкінці 1999 р. Президент Л.Кучма зрозумів згубність такого шляху. “Я вважаю ненормальною ситуацію, – заявив він у пресі, – коли центр практичної роботи по реформуванню економіки вимушено концентрується не у Кабінеті міністрів, а в адміністрації Президента. Президент і його адміністрація не повинні постійно підштовхувати уряд до якихось конкретних реформаторських кроків”.

Виборча боротьба в Україні 1994 та 1999 рр. суттєво відрізняється за політичними засобами, які застосовувала опозиція та державний апарат. Так, у 1994 р. у Новгород-Сіверському виборчому окрузі Л.Кучма здобув депутатський мандат, маючи команду з п’яти чоловік, в розпорядженні якої був один міський телефон і 386-й комп’ютер. Леонід Кучма може увійти у політологічні анали як політик, який не тягнувся до президентства, а якого тягло оточення. У 1994 р. він із великим подивом (як сам свідчить у книзі “Про найголовніше”) сприйняв пропозицію низки директорів найбільших підприємств Дніпропетровська, Харкова, Донецька позмагатися із Леонідом Кравчуком. У 1995 р. на запитання журналу “Шпіґель”: “А все ж інколи Вам, мабуть, дуже хочеться піти у відставку?” відповів: “Інколи? Та кожний день!”. Упродовж 1997 р. він заявляв, що не балотуватиметься на другий президентський термін, якщо не зміниться на краще соціально-економічна ситуація. Однак поганий той Президент, який не мріє про другий термін. У 1999 р. на одній зі своїх передвиборчих прес-конференцій Леонід Кучма під журналістським тиском змушений риторично зауважити: “Так, я рвусь до влади”, мотивуючи тим, що не може кинути країну на половині шляху здійснення початих перетворень.

Аналітики можуть підтвердити, що упродовж свого шестирічного перебування на посту Президента Леонід Кучма еволюціонував у поглядах щодо того, чим є насправді Україна з точки зору державного управління. Великий завод, велетенська область чи складний державний організм?

Свого часу, як відомо, гостро стояла проблема “Президент і нація”. Леонід Кучма продемонстрував виняткову еволюцію у цьому питанні. У 1994 р. він став Президентом завдяки південно-східній Україні та відсутності достатнього спротиву з боку адміністрації Леоніда Кравчука. У 1999 р. ситуація повторилася із точністю до навпаки. Президент Л.Кучма підтвердив свою легітимність за рахунок центрально-західної України та могутньої адміністративної й PR-машини, що перемелювала на своєму шляху не лише опір опозиційних кандидатів, але й свідомість неорганізованого виборця. У 1999 р. Л.Кучма легітимізувався як Президент за рахунок делегітимізації, тобто докорінної відмови від свого виборчого аксесуару 1994 р.

ПРЕЗИДЕНТ І ОПОЗИЦІЯ: ЗАЛЕЖНІСТЬ ВЗАЄМНОЇ НЕЛЮБОВІ

Перший термін президентства Леоніда Кучми може викликати жаль. Ще будучи прем’єром, він, як відомо, блукав у пошуках оптимальної моделі управління державою. У будь-якій західноевропейській демократії вистачило б півкроку таких блукань і словесного роздвоєння щодо мети та ідеології держави, аби політик зійшов з політичної арени. Лише зомбований тоталітарним минулим народ міг не зважати на те, що управлінська еліта не в змозі скерувати країну на стійкий шлях реформування економіки. Перший Президент України Леонід Кравчук зауважив, що “Леоніду Кучмі знадобилося не менше трьох років, щоб зрозуміти, що таке виконувати обов’язки Президента. Щоправда, – додав у лютому 1999 р. Леонід Макарович, – іноді й зараз не розуміє”.

Опозиція ніколи не намагалася суттєво моделювати поведінку Президента. Зате президентське оточення (зокрема глави адміністрацій Дмитро Табачник, частково, в силу службових обов’язків, Євген Кушнарьов та Володимир Литвин) принаймні намагалося прораховувати рух опозиційного тіла і при можливості його розчленовувати. Так, опозиційним за своєю суттю перестав бути Народний Рух України, низка партій національно-демократичного спрямування. У свідомості електорату штучно підтримувався монопольно опозиційний імідж лише лівого спектру. Така методика, виправдана майже на всьому просторі СНД, змогла вирішити проблему з правою альтернативою чинному Президентові на виборах 1999 р.

Засоби впливу опозиції на Президента були розтрачені нею у проміжку 1997-1999 рр. У перехідному суспільстві, природно, неможливий цивілізований баланс між президентською та парламентською гілками влади. В умовах могутнього тоталітарного синдрому у масовій свідомості президентсько-парламентська республіка є радше абсурдом. У випадку із СНД, це може бути або парламентська республіка (за молдовським сценарієм, що малоймовірно), або ж модерна авторитарна президентська республіка (сценаріїв кілька, й немає потреби на них зупинятися). Станом на 2000 рік поразка представницької влади ставала дедалі доконанішим фактом. Відтермінувати цю поразку вдалося лише завдяки “справі Георгія Ґонґадзе”.

Неприязнь Президента до опозиції, і навпаки, є вже радше генетичною. Слід, однак, розрізняти опозицію награну, традиційно-аксесуарну, що її демонструє лідер комуністів Петро Симоненко, і опозицію, побудовану на психологічному неприйнятті всього, що йде з вуст Президента. Таку, наприклад, неодноразово упродовж 1999 р. демонстрував голова Української народної партії “Собор” Анатолій Матвієнко. З початком авдіо-відеокасетного скандалу в Україні її найбільш промовисто уособлюють лідер партії “Батьківщина” колишня віце-прем’єр-міністр в Уряді Ющенка Юлія Тимошенко та лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз.

І це не лише два різних опозиційних стилі. Опозиція П.Симоненка – протегована режимом, це “дар богів Олімпу”, усвідомлений та прийнятий лідером комуністів. Опозиція Ю.Тимошенко, О.Мороза, А.Матвієнка, Т.Стецьківа й інших є наслідком деформації політичної системи, що вибудовується довкола Президента. Нічого дивуватися, система може давати кадрові збої.

Леонід Кучма якось висловився, що людина, яка не задається питанням, як розвивається Україна, завжди шукатиме негатив у конструктивних починаннях керівництва. “Саме цим і займається опозиція. Та й не тільки вона, але й, здавалося б, справжні прихильники незалежности України”. За цим невибагливим висловлюванням можна простежити певну президентську логіку щодо опозиції. Леонід Кучма не ставить знаку рівности між прихильником незалежности України та опозицією. Відтак опозиція апріорі розглядається ним як все ще позасистемне явище.

Суттєві корективи у діяльність політичної опозиції в Україні внесли президентські вибори 1999 р. До цього часу перші особи у державі не раз відмовлялися розрізняти політичну опозицію серед намулу депутатського корпусу. Екс-прем’єр Валерій Пустовойтенко навіть заявляв, що “в Україні немає опозиційних сил. Принаймні про таких я не чув”. Після виборів сама опозиція інколи заявляла, що перестає такою бути. Апологети спротиву часом нагадували апостола Петра, завчасно зрікалися права на опір у час спокуси владою та зі страху перед нею.

Опозиція на постсовєцькому просторі пройшла складний шлях – від революційної та збройної методики опору до мирної парламентської боротьби. В глибині історії опозиція цивілізувалася повільно – насилу приймала християнську мораль, ненасильницькі форми опору. Але не слід забувати, що саме християнство з народження було боротьбою. Опозиція цивілізувалася тоді, коли влада визнала за нею певні політичні права. У 90-х роках в Україні можна було спостерігати процес падіння і забуття одних апостолів від опозиції і народження інших. Апостол від опозиції – це певний заручник власного “вірую”, особа, яка не може зрадити твердому переконанню постійно опонувати. “Падіння” старих апостолів спротиву припало на середину та кінець 90-х років (Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Анатолій Лупиніс). Тоді ж викристалізувалися нові – Анатолій Матвієнко, Тарас Стецьків, Володимир Філенко, Сергій Головатий тощо. Паралельно можна було спостерігати ще одну тенденцію – зречення свого опозиційного alter ego (другого “я”). Є різні формули такого зречення. Одну з них нещодавно запропонував один із лідерів лівого табору Іван Чиж: “Ми рішуче відкидаємо біполярність типу “влада – опозиція”.

Утім, політична опозиція за президентства Леоніда Кучми здійснила низку кроків у напрямку кристалізації в окремий інститут. Революційна лихоманка у парламенті – формування на початку 2000 р. парламентської більшости – зумовило потребу оформлення парламентської меншости. Від лютого 2000 р. у порядку денному сесії Верховної Ради чекали розгляду два законопроекти – “Про парламентську опозицію” (автор В.Філенко, партія “Реформи і порядок”) та “Про політичну опозицію у Верховній Раді України” (автори В.Коваль, О.Карпов та В.Медведчук).

“Давайте не плутати опозиційність із ворожістю”, – просив свого часу російський журналіст, директор телекомпанії НТБ Євген Кісєльов. Досить сказати, що “опозиційність” в Україні та й у СНД в цілому давно проситься у законодавчі рамки. Поза рамками закону опозиційність є маргінесом та ворожістю. Переконаний: те, що в нас опозицію плутають із ворожістю, винна не стільки сама опозиція, скільки виконавча структура влади, котра не призвичаїлася працювати у режимі відповідальности і політичної ротації.

ОПОЗИЦІЯ В УКРАЇНІ ЖИВЕ ЗА МАРКОМ ТВЕНОМ. ЧУТКИ ПРО ЇЇ СМЕРТЬ ЗАВЖДИ ДЕЩО ПЕРЕБІЛЬШЕНІ

З часу проголошення незалежности влада та суспільство в Україні не розходилися так разюче у трактуванні громадянської позиції, права на свободу думки і волевиявлення, як із кінця 2000 року. Все переплелося: недолугість та корумпованість влади і незрілість суспільства, відрижка тоталітаризму і ледь помітний пагін демократії.

Західний публіцист Натан Зарецький якось жартував, що “Демократію слід впроваджувати будь-якими засобами, до атомної бомби включно”. Він не був далекий від істини. Впроваджувати демократію – значить боротися з її антиподами, тоталітаризмом та авторитаризмом. Образно кажучи, авдіо-відеокасетний скандал, що розпочався у Верховній Раді 28 листопада 2000 року, став для українського соціуму вибухом атомної бомби, який в одну мить розгерметизував суспільну свідомість. Щільно закупорений мозок, мов консервна банка, дав тріщину і почав наповнюватися… громадянською ініціативою. Лише в нездоровому суспільстві влада наважується трактувати громадянську позицію як вияв опозиційности. Це взагалі небезпечна для малоконтрольованої влади формула: громадянське суспільство, себто суспільство громадян, які здатні самоорганізовуватися незалежно від органів державної влади.

Але не будемо грішити проти істини: в недемократичному суспільстві громадянська позиція справді тотожна опозиційности. Займаючи громадянську позицію, вимагаючи правди, ви стаєте опозиціонером, навіть цього не прагнучи. Трохи більше як десять років тому така позиція означала, що ви перебуваєте поза законом, зайняли антиконституційну позицію. Епоха дисидентів та неформалів мало що знову не відродилася в Україні. І це б символізувало найбільшу втрату для України в її десяту річницю незалежности. За що боролися, на те й напоролися…

Якщо опозиція виринає на гребінь суспільної думки лише в часи кризи влади, значить така опозиція до цього була гнана і таврована. Впродовж останніх кількох років опозиція в Україні загалом не отримала помітних дивідендів на парламентських виборах 1998 року. Влада втрапила в десятку, витворивши з опозиції таке собі червоно-коричневе опудало, показавши суспільству її вкрай нелогічну форму і приховавши опозицію, що могла б прорости в альтернативу.

У лавреата Нобелівської премії Ісаї Берліна є влучне висловлювання про націоналізм. Він, на думку вченого, схожий на притиснуту додолу гілку, котра люто шмагає, коли її відпускають. Так само й опозиція, котру прорвало після кількох років мовчання та довжелезного некрологу, зітканого тим таки інформаційним офіціозом.

“УБИТИ ОПОЗИЦІЙНОГО ДРАКОНА”

“Убити Дракона” – вислів, який ще на початку 90-х заполонив увагу істориків сучасної України. Його виносили у назви книжок та гострих публіцистичних статей. Його адресували антидемократичній системі, яку опозиція прагнула повалити. При цьому далеко не кожен пам’ятав логічне продовження цього вислову: якщо ви убиваєте Дракона, то в результаті самі ним стаєте… Сьогодні ж “убити Дракона” стає гаслом навиворіт. Його бере на озброєння нинішня система влади, намагаючись побороти опозицію.

Нагадаємо, що початок гострої політичної кризи в Україні, ознаменованої загибеллю опозиційного журналіста Георгія Ґонґадзе і звинуваченнями у причетності до цього злочину вищих посадових осіб держави (Президента, глави його Адміністрації та міністра внутрішніх справ), спричинив своєрідний інтелектуальний вибух незгоди, появу моральної опозиції. Її головним чином згуртував Форум національного порятунку (ФНП).

Через ФНП відбулася радикалізація лідерів, але не радикалізація партій загалом. Помітним кроком до радикалізації опозиції поза межами ФНП стала нездатність зберегти уряд Віктора Ющенка як реформістський та прозахідний. Про перехід в опозицію у парламенті, услід за фракцією “Батьківщина”, заявили фракції “Реформи-Центр”, Народного Руху України та Українського Народного Руху. Проте очікуваного результату від переходу до радикальної опозиції згадана трійка фракцій не отримала: Ющенко всіляко дав зрозуміти, що наміру очолити опозицію і провести її крізь парламентські стіни у нього немає.

Якщо для ПРП і обох Рухів радикальна опозиційність є неприродною з огляду на послідовну орієнтацію на толерантного Ющенка, то для “Батьківщини” Юлії Тимошенко та Соцпартії Олександра Мороза – це закономірний хід речей. Адже саме ці дві структури та її лідери значною мірою стали каталізаторами політичної кризи, оприлюднивши авдіокасетні матеріали майора Мельниченка.

Образно кажучи, цивілізована влада мала б поводитися із опозицією по-вегетаріанськи – періодично маючи змогу надкушувати різні “Яблука”, “Ріпи” тощо, з політичних родин адамових та хрестоцвітних. Нецивілізована влада звичайно ж розглядає опозицію з точки зору канібалізму – прямого, на прикладі Президента Центральноафриканської республіки Жана Боделя Бокасси, та непрямого, на прикладі Піночета чи Цян Циміня (дивись, читачу, також десятку найбільших ворогів преси, визначуваних щороку Нью-Йоркським комітетом захисту журналістів).

У будь-якої влади, що наразі по-вегетаріанськи поводиться з незгодними, опозиція викликає оскому. Пробуючи її на зуб, владі не лише неприємно стягує ясна, а й від терпкости та політичної кислятини перекошує все обличчя. Загальновідомо, що Президент не “переносив на зуб” лідера ПРП Віктора Пинзеника, якого Ющенко, будучи прем’єром, безрезультатно прагнув бачити у своїй команді. Відомо також, як Президент боляче реагував на інтерв’ю іншого речника “Реформ і порядку” – колишнього міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. Президентові завжди легше було з Рухом. Не вельми щедро, але даровані губернаторські пости зробили свого часу старий Рух – малорухомим, напівблукаючим в пітьмі ілюзії влади та ілюзії власної опозиційности. Так народився термін “конструктивна опозиція”.

Метою радикальної опозиції в Україні є зміна всієї політичної системи. Метою Ющенка і ющенківців є зміна в країні правил гри. Будь-який політолог вам скаже, що зміна правил гри, іншими словами, політичних відносин – це та ж таки зміна політичної системи. Справа однак не лише в риториці, але й в засобах, які прагне застосовувати при зміні системи опозиція радикальна та конструктивна. Радикали оперують механізмами всенародного референдуму, імпічменту та вуличної незгоди, “конструктивісти” – не зовсім зрозумілими деклараціями про потребу незмінности програми реформ.

Завдання влади звичайно ж полягає у тому, аби нарощувати конструктивну опозицію, послаблюючи притім позиції радикалів та навіть поміркованих. Й складається враження, що нинішня система влади за рахунок моралі екс-прем’єра Ющенка намагається хоч частково повернути собі утрачений у листопаді 2000 року статус-кво. За висловом В’ячеслава Піховшека, у Президента Кучми з’явилося два “зами” з опозиції. Зліва – незмінний Петро Симоненко. Справа – Ющенко, під батьківською опікою спікера парламенту Івана Плюща.

P.S. СИНОПТИКИ ДУХУ

Колись, у старі дисидентські часи, українських опозиціонерів хтось влучно назвав “синоптиками духу”. Коли вас геть на усі 360 градусів оточує моральна кривизна власть імущих, мусить бути хоча б якась продушина, яка даватиме змогу ковтнути чистого повітря. Для декого такою продушиною стала акція, що проходила під знаменом пам’яті Георгія Ґонґадзе, з розкруткою геніального у своїй простоті бренду “За правду!”

Низка впливових американських часописів та аналітичних центрів не збирається погоджуватися із тезою, що “справу Ґонґадзе” в Україні закрито, і опозиції й далі відведено звичне їй місце на маргінесі. “Так бути не повинно. – волає до читачів “The Washington Post”. – Для Заходу важливо зберегти Україну незалежною і стабільною… Але, Сполучені Штати Америки не можуть дозволити пану Кучмі забути про справу Ґонґадзе. Панові Кучмі хотілося б, щоб адміністрація Буша-молодшого сфокусувалася на інших питаннях”. У зв’язку з цим американські аналітики пропонуватимуть, не багато й не мало, протестувати Президента Кучму на його відданість демократії і ринковим реформам. “Врешті-решт Україна, – стверджують вони, – ніколи не зможе стати справжнім партнером США, чи частиною об’єднаної Европи, якщо не доведе, що згідна повністю сповідувати демократію і права людини”.

Чи здатен Президент Кучма пройти такий тест? Окрім Заходу, гадаємо, не меншою мірою це залежить і від самої опозиції, від її здатности самоорганізуватися і змусити владу піти на діалог. В цьому аспекті, 10-та річниця незалежности може виявитися кінцевим рубіконом для обох ворогуючих сторін.