© В.Вовк, 2001

Становлення України як сучасної розвинутої держави та її спроможність забезпечувати свої національні інтереси значною мірою залежать від її повноцінного входження в европейський і світовий цивілізаційний процес. Вирішення цього завдання вимагає формування стратегічно мислячої національної еліти, котра усвідомлює фундаментальні тенденції розвитку сучасного світу та здатна, поєднавши їх із національною спадщиною, запропонувати суспільству “спільний проект майбутнього”, покликаний окреслити дороговкази в гідне майбутнє. Адже на зламі епох людство переосмислює свій історичний шлях, виявляє нові ґлобальні тенденції розвитку і нові загрози, та вишукує можливості забезпечити собі виживання, розвиток і добробут.

РОЗВИТОК ҐЛОБАЛЬНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТА ВИКЛИКИ ХХІ СТОЛІТТЯ

Головним викликом, що постав перед людством у сучасну добу, є нагальна потреба принципової зміни стосунків людини і природи. Світ зіштовхнувся із проблемою незворотного виснаження природних ресурсів та деградації екологічних систем, від яких залежить наш добробут. Сучасна індустріальна цивілізація, що стрімко розростається, почала вичерпувати існуючу ресурсно-екологічну нішу та входить в епоху планетарної кризи, яка охоплює різноманітні аспекти людського життя. Недопущення розгортання цієї кризи є головним завданням людської цивілізації у ХХІ столітті.

Кількісні параметри сучасної цивілізації

Понад 200 років тому, у 1798 році британський священик та інтелектуал Томас Мальтус вперше поставив принципове питання про відповідність нових параметрів розвитку людства ресурсному потенціалу Землі. В тогочасному історичному контексті воно отримало форму попередження про майбутню нестачу продовольства та широкомасштабний голод внаслідок експоненційного зростання населення планети та обмеженої можливости виробництва харчів.

Невдовзі Індустріальна Революція радикально змінила масштаби природокористування, започаткувала тенденцію зростаючого використання різноманітних природних ресурсів та спричинила дедалі більше навантаження на локальні, а згодом і ґлобальні екосистеми Землі.

Через 170 років, у 1970-71 рр., група дослідників Масачузетського технологічного інституту на чолі з Донеллою й Деннісом Медовзами та Йорґеном Рейндерзом на замовлення Римського клубу здійснила 2-річне дослідження довготермінових наслідків загальної тенденції зростання чисельности населення, промислового і сільськогосподарського виробництва, споживання ресурсів і забруднення довкілля. З цією метою застосовувалася комп’ютерна симуляція процесу розвитку цивілізації за допомогою математичної моделі, розробленої на основі методів системного аналізу. Результати цього дослідження були оприлюдненні для широкої громадськости у 1972 р. у відомій книзі “Межі зростання” [1], що одразу ж породила чималий розголос і широко обговорювалася як у науковому середовищі, так і в парламентах розвинутих країн Заходу. Ця книга висунула дві принципові тези:

Завдяки цьому та іншим дослідженням була проведена і зафіксована принципова відмінність між поняттями зростання та розвиток. Так, під зростанням розуміють збільшення обсягів шляхом тієї чи іншої переробки сировини, тоді як розвиток означає також розширення або реалізацію потенційних можливостей. Якщо зростання передбачає збільшення за кількісними параметрами, то розвиток робить наголос на покращенні або зміні якості. Наша планета еволюціонує в часі без зростання. Тому людське суспільство, що є підсистемою обмеженої за фізичними параметрами і незростаючої Землі, повинне зрештою адаптуватися до схожої парадиґми розвитку. Тож, хоча існують межі зростання, не існує меж для розвитку, що відбувається на сталій основі.

Подальші різноманітні дослідження підтвердили висновок про необхідність переходу до нових принципів розвитку, наголошували на невідкладності таких змін й свідчили про можливість ґлобальної кризи. Поступове усвідомлення нових загроз спонукало народи та їхніх політичних лідерів до пошуку принципово нових підходів до природокористування та вирішення соціально-економічних проблем. Це, зокрема, призвело до постановки у середині 1980-х рр. на порядок денний світового співтовариства питання про перехід на шлях “сталого”, або всебічно збалансованого, розвитку. (Поняття “сталий розвиток” є офіційним українським відповідником англійського поняття “sustainable development”.) Згідно з найвживанішим і міжнародно прийнятим визначенням (даним у 1986 р. у доповіді ООН Комісії Брунтланд) сталий розвиток має “задовольняти потреби сучасности, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби”. Така стратегія повинна лягти в основу становлення в ХХІ столітті нового постіндустріального суспільства, в якому головним продуктивним ресурсом та цінністю стане сама людина.

У 1991 р. той сам колектив авторів здійснив нове, розширене дослідження, яке враховувало зміни у світі за минулі 20 років, набутий досвід й останні тенденції, а також включало в математичну модель різні можливі відповіді людства на посталі проблеми. Його результати були опубліковані у 1992 році у новій книзі з доволі провокаційною назвою “Поза межами” [2]. Проаналізувавши 13 різних сценаріїв розвитку цивілізації до 2100 року, вони дійшли до таких основних висновків:

1. Використання людьми багатьох важливих ресурсів і масштаби багатьох видів забруднення вже вийшли поза межі ресурсно-екологічного потенціалу планети. Без значного зменшення потоків сировини та енергоресурсів у наступні 50 років у світі відбудеться неконтрольований спад виробництва продовольства й промислової продукції та споживання енергії на душу населення.
2. Розбудова сталого суспільства поки що технічно та економічно можлива. Але перехід до сталого суспільства вимагає ретельного балансу між довготерміновими і короткотерміновими цілями з більшим наголосом на якості життя, ніж на обсягах виробництва. Він вимагає більше, аніж просто радикального підвищення продуктивности використання ресурсів та технологічних інновацій, він також вимагає загальної зрілости людської цивілізації.

Зокрема, якщо середній світовий рівень споживання сировинних природних ресурсів на душу населення у 2050 р. сягне рівня, уже досягнутого у США наприкінці ХХ століття - близько 11 тонн сировини (без енергоресурсів) щорічно, то прогнозоване населення планети, яке складатиме 9 млрд. людей, потребуватиме у рік біля 95 млрд. тонн сировини, тобто майже в 10 разів більше, аніж сьогодні [3]. Очевидно, що ніякі прогнозовані технологічні інновації та підвищення ефективности використання ресурсів самі по собі не здатні навіть компенсувати такого зростання потреб у сировині, не кажучи вже про те, щоб зменшити їх порівняно із сучасним споживанням.

З 13 досліджених ґлобальних сценаріїв лише у двох відбувався перехід до сталого розвитку, а в решті - занепад цивілізації. Важливо відзначити, що комп’ютерна симуляція на основі математичного моделювання й системного аналізу показала, що суто технологічно-ринкова відповідь людства на виклики сьогодення не може бути задовільною. Технологічний прогрес та ринкова гнучкість безумовно необхідні й важливі для досягнення сталого розвитку, але аж ніяк не достатні. Іншим вирішальним чинником виявляється ціннісна орієнтація людства, умовно кажучи його “мудрість”. Обидва позитивних сценарії включали цю компоненту як основу для усвідомленої корекції людьми своєї життєдіяльности. На думку багатьох учених і громадських діячів необхідні зміни матимуть революційне значення для суспільства не менше від того, яке мала Індустріальна Революція на початку ХІХ століття.

Міжнародні аспекти

Єдиний спосіб забезпечити процвітаюче та безпечне майбутнє на планеті Земля - це вирішити проблеми соціально-економічного розвитку та природного середовища комплексно й узгоджено. Саме так було поставлене питання Конференцією ООН на вищому рівні в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), відомій як Саміт “Планета Земля”. Вона була присвячена пошукові шляхів розв’язання як ґлобальних проблем сьогодення, так і загроз ХХІ століття. На цій зустрічі глав держав, парламентів та урядів 179 країн світу серед інших документів була прийнята ґлобальна Програма дій “Порядок денний на ХХІ століття”, що є стратегією інтеґрації економічних, соціальних і екологічних цілей. В ній, зокрема, зазначено: “Задовольняючи основні потреби людей та підвищуючи рівень життя для всіх, ми повинні водночас краще захищати і зберігати довкілля та ресурси нашої планети. Жодна країна не може досягти цього сама, але цього можна досягти спільними зусиллями в рамках всесвітнього співробітництва з метою сталого розвитку” [4].

Таким чином, формальна згода, досягнута на найвищому рівні, відобразила всесвітній консенсус щодо актуальности цих питань та дозволила прийняти деякі (хоча й обмежені) політичні зобов’язання щодо співробітництва з питань розвитку і навколишнього середовища. Однак сучасне людство структуроване у вигляді національних держав, що мають суттєво різні рівні соціально-економічного розвитку і вносять різний внесок в антропогенне навантаження на природу. Існуюче перевищення допустимих меж антропогенного тиску призводить до боротьби між країнами за використання обмеженого ресурсного та екологічного потенціалу планети, боротьби, яка має нульову суму, - тобто, якщо хтось збільшуватиме свою частку, то інші мають її зменшити. Одним з проявів цієї боротьби є добре відомі суперечки щодо Кіотського протоколу про зміни клімату (1997 р.) та відмова низки провідних країн на чолі із США від його ратифікації. Ця суперечка спричинена зафіксованими у протоколі обмеженнями (лише для індустріальних країн) на використання ґлобального ресурсу - атмосфери Землі - для промислових викидів вуглекислого газу. Окрім квот на викиди суперечка також точиться й навколо міжнародно-правових та економічних механізмів їх впровадження.

Тож відповідальність за впровадження зазначеної програми лягає передусім на національні уряди і вимагає розробки національних стратегій сталого розвитку та проведення відповідної політики. Міжнародне співробітництво повинно сприяти таким національним зусиллям і доповнювати їх.

Суспільно-гуманітарні чинники розвитку

Залежність шляхів подальшого розвитку від домінуючих мотивів поведінки людей, суспільних цінностей та інститутів стає дедалі більш визнаною. Тому цікавими є сценарії, що розглядають проблему не стільки з огляду на кількісні параметри, скільки з огляду на якісні характеристики процесів у суспільстві, тобто перебувають радше у гуманітарній, аніж у математичній площині.

Можливі якісні сценарії розвитку цивілізації можуть бути побудовані як потенційні відповіді, що постають зі звичних стереотипів мислення і світоглядних принципів, які формують те, якими ми є, незалежно від того, усвідомлюємо ми це, чи ні. Такі стереотипи – або, як їх часто називають, “міти” - визначають те, що ми вважаємо реальним або можливим, а також те, яким чином ми обговорюємо кризу та шляхи її подолання. Міт - це вірування або предмет віри, істинність якого сприймається людьми некритично, як певна даність.

Прихованою основою сучасного світу є “економічний міт”, під впливом якого ми живемо, хоча і не думаємо про нього, як про “міт” в традиційному значенні цього слова, тобто щось штучно вироблене. В його рамках історія світу розглядається як економічна історія. Адже ми не сприймаємо її як оповідь про здобутки видатних особистостей, котрі діють на авансцені історії, що відповідало б античному “героїчному мітові”. Сьогодні ми також не розглядаємо історію як розгортання замислів Божих відповідно до “релігійного міту”. Не є домінуючою в суспільстві й віра в розбудову суспільної системи, що будується на раціональному мисленні, як це випливає з “наукового міту” (як в демократичній, так і в комуністичній його інтерпретації).

Характеристика	Героїчний міт	Релігійний міт	Науковий міт	Економічний міт
Ідеал	досконалість	доброчесність	істина	зростання
Тип поведінки	суперництво	смиренність	раціоналізм	максимум вигоди
Головні гравці	герої	пророки, святі	філософи, вчені	споживачі і бізнес
Засоби комунікації	легенди та оповіді	Священні тексти, молитви	логічні аргументи, математика	цифри та образи
Пріоритетна категорія	людина	Бог	природа	людина
Базові стосунки	людина - Бог	Бог - людина	природа - людина	людина - природа

В якій би зовнішній формі не проявлявся “економічний міт”, він має декілька характерних рис: на сьогодні його ідеалом є зростання, в основу поведінки людей він покладає прагнення максимальної вигоди, головними гравцями він визначає споживачів та бізнес, що задовольняє їх потреби. А його головні засоби комунікації - цифри та образи, тобто інформаційні носії, які не потребують конкретної мови слів, що робить його першим справді ґлобальним мітом. Маючи багато сильних сторін, домінування в сучасному світі вузького варіанту “економічного міту” водночас загрожує людським цінностям, успадкованим цивілізацією від попередніх мітів.

Однак міти, які формують людей, не створюються штучно: вони виникають природним чином і діють упродовж тривалого часу. Тому, нам варто уважно вивчити цей новий міт - чому він сприяє, а чому загрожує, які нові можливості та небезпеки він містить, а також якій корекції він підлягає і як можна його розширити. Від того, які теорії людство розвине в його рамках щодо себе та своїх перспектив та які цінності переважатимуть у суспільстві, зрештою залежатиме наше майбутнє.

Таким чином, ґлобальні сценарії подальшого розвитку розгалужуються в залежності від того, якою насправді буде відповідь людей на ті виклики, які постали перед ними на порозі ХХІ століття. Досліджуючи можливі відповіді, Всесвітня Бізнесова Рада Сталого Розвитку (розташована у Женеві) у 1996 році розробила три базові ґлобальні сценарії до 2050 року [5].

Можливий перебіг подій, який отримав назву FROG, заснований на припущенні, що люди й надалі іґноруватимуть соціальні та екологічні проблеми і покладатимуться на динаміку економічного зростання й технологічні інновації. Інший сценарій розвитку під назвою GEOpolity передбачає, що після досягнення критичної точки людство почне відмовлятися від неефективних інститутів держави та бізнесових структур у пошуку нових моделей управління, передусім у вигляді наднаціональних організацій зі значними повноваженнями. І, нарешті, третій сценарій під назвою Jazz припускає можливість гармонізації дій існуючих у світі “гравців” за умов вчасної інтеґрації екологічних і суспільних цінностей в рамки домінуючого “економічного міту” та його змістовної реінтерпретації.

Базові питання, що досліджувалися в рамках цих сценаріїв були такі:

• Якими є критичні пороги в нашому використанні природи та як ми можемо їх розпізнати? Наскільки еластичною є ґлобальна екосистема?
• Які суспільні системи та інститути можуть найкращим чином відреагувати на потребу переходу до сталого розвитку?

Сценарій FROG

Розвиток за цим сценарієм на першому етапі дуже подібний до того, що відбувається в світі тепер. Економічне зростання є головним пріоритетом для переважної більшости країн, а перехід до сталого розвитку на словах визнається важливим, але ніким не розглядається як нагальне питання. На вимоги екологічних неурядових організацій (НУО) щодо практичного впровадження стандартів, які час від часу приймаються як рекомендації на ґлобальних самітах, країни, що розвиваються, відповідають контрарґументом: “Спочатку прискорте наше зростання” (First Raise Our Growth). Вони теж хочуть отримати свій кусень від загального добробуту. Але це зовсім не подобається розвинутим країнам Заходу, які займають непослідовну позицію – від пропозиції допомоги в сфері екології до власних приступів протекціонізму й ізоляціонізму, зокрема в питанні ґлобальної конкуренції робочої сили. В світі залишається атмосфера взаємних підозр та недовіри.

Питання сталого розвитку розглядається як важливе, але не пріоритетне. На початку локальний стан довкілля в багатьох місцях навіть покращується, чому зокрема сприяє місцеве зменшення викидів у атмосферу, нові технології зберігання й переробки відходів та екологічна освіта. Це сприяє поширенню уявлення про те, що довкілля вже в значно кращому стані, ніж воно було наприкінці ХХ століття. Але на ґлобальному рівні картина зовсім інша, й ілюзії поступово розвіюються. Після 2030 року економічне зростання та зростання населення планети призводять до накопичення загрозливих сигналів. Однак продовжуються наукові й міжурядові суперечки про те, як їх інтерпретувати та як на них реагувати. До 2050 року з’являються свідчення того, що збуваються найгірші прогнози про занепад ґлобальної екосистеми і виснаження критичних ресурсів. А ґлобалізація й лібералізація ринків, разом з урбанізацією, посилюють соціальну нерівність та напругу до критичного рівня. Це все створює реальну загрозу загибелі як екосистем, так і людського суспільства.

До речі, слово FROG англійською мовою означає “жаба”, що підказує наступну метафору. За цим сценарієм людство реагує як жаба з відомої байки: коли її кинули в гарячу воду, вона моментально вистрибнула та врятувалася, а коли холодну воду з жабою повільно підігрівали до кипіння, то вона зрештою зварилася й загинула.

Висновок цього сценарію полягає в тому, що виключно традиційної довіри до технологічних інновацій і ринкових сил радше за все може виявитися недостатньо для вирішення довгострокових екологічних та соціальних проблем, і це співпадає з висновком, отриманим на основі математичного моделювання.

Два інші сценарії передбачають можливість досягнення сталого розвитку, однак політичні, економічні та суспільні структури в них цілком відрізняються.

Сценарій GEOpolity

За цим сценарієм упродовж перших двадцяти років накопичуються як справжні, так і уявні ознаки наближення екологічної та соціальної кризи. Домінуючий “економічний міт” дедалі більше розглядається громадськістю як небезпечно вузький, особливо в країнах, де швидке економічне зростання спричинило “зрізання кутів” і втрату традицій, зокрема в Азії. Оскільки чимало суспільних інститутів, зокрема національні уряди, втрачають довіру населення через нездатність вирішувати проблеми, очікування людей спершу переносяться на транснаціональні корпорації. Однак бізнесовий сектор також виявляється неспроможним або виявляє небажання адекватно реагувати на кризову ситуацію. Наслідком цього стає недовіра до бізнесу та поширення думки про те, що через свій корисливий інтерес бізнес навіть стримує вирішення екологічних і соціальних проблем.

Позаяк ні уряди, ні бізнес не забезпечили своєї провідної ролі, народи починають шукати нових лідерів, зокрема серед релігійних установ, та потребують нових суспільних інститутів для виходу з кризи. Усвідомлення потреби в ефективних діях зрештою призводить до нового ґлобального консенсусу щодо доцільности поєднання технократичних рішень, міжнародних санкцій та прямого контролю за ринками для забезпечення екологічних та соціальних цінностей. За відсутности належних лідерських якостей у національних урядів і бізнесу формуються нові міжнародні інституції такі як Ґлобальна Екологічна Організація (GEO), котрі будуть наділені широкими повноваженнями з розробки та запровадження ґлобальних стандартів і заходів щодо збереження довкілля та запобігання суспільній деградації навіть за рахунок економічних жертв.

Відтак, десь після 2030 року, національні уряди поступово відновлюють свою роль як адміністративні центри громадянського суспільства, а держави починають знову співпрацювати з ринковими силами, вже більше не підміняючи їх. Новий державний апарат спільно з потужними міжнародними інститутами, такими як GEO, очолює та спрямовує перехід економіки до сталого розвитку. Таким чином, за сценарієм GEOpolity людство зрештою переходить до сталого розвитку, але з певною затримкою й шляхом розбудови нової структури управління, що жорстко координується на міжнародному рівні.

Цей сценарій змушує европейців здригнутися, адже за ним можна розпізнати структури мислення, які століттями визначали обличчя азійських держав та суспільств, зокрема Китаю.

Сценарій Jazz

У світі, що розвивається за цим сценарієм, різноманітні незалежні гравці – бізнес, урядові органи, місцеві громади, НУО – тісно співпрацюють і створюють масу спеціалізованих коаліцій для вирішення соціальних і екологічних проблем у максимально прагматичний спосіб. Ключовою у цьому сценарії є динамічна взаємодія різних суб’єктів, а його назва походить від джазової музики із її зовні хаотичною структурою, чергуванням імпровізації та строгої гри, коли солісти виходять на перший план і знову відходять, об’єднуються в грі і знову розходяться. Це світ розгалуженої “економіки знань і послуг”, соціальних та технологічних інновацій, експериментів, швидкої адаптації, широких добровільних зв’язків і потужного ґлобального ринку, який динамічно змінюється.

Швидка адаптація та подальші інновації стають можливими завдяки максимальній прозорості всіх процесів – широкому доступу до економічних, екологічних та соціальних даних про будь-який товар і бізнесову компанію, а також до інформації про процес прийняття рішень в урядових органах, та будь-якої іншої інформації, яка може цікавити споживачів або громадян. Органи влади є активним гравцем переважно на рівні місцевого самоврядування, куди переноситься більше повноважень. А ґлобальні міжнародні інститути створюються лише для вирішення специфічних ґлобальних проблем.

В результаті, нові екологічні та соціальні стандарти досягаються переважно за допомогою такого потужного чинника, як власний інтерес. Зокрема, в цьому висококонкурентному та взаємопов’язаному світі бізнес бачить власну стратегічну користь у поєднанні економічної й екологічної ефективности та більшій соціальній відповідальності, а чимало бізнес-корпорацій стають лідерами в переході до сталого розвитку. За цим сценарієм громадські організації та органи влади, поінформовані споживачі та бізнес діють разом як партнери, бо інакше разом програють. Усі разом вони вчаться інтеґрувати екологічні та соціальні цінності в ринкові механізми, й тим самим переосмислюють в значно ширшому контексті домінуючий сьогодні “економічний міт”.

Це, схоже, міг би бути оптимальний сценарій переходу людства до сталого розвитку. Можливо, образ невеличкої блакитної планети, який людство вперше побачило на космічній світлині Землі, виявиться здатним модифікувати усю теорію власного інтересу, що є двигуном “економічного міту”, у такий спосіб, як ця теорія ніколи не бачилася ще в недалекому минулому. Адже спільне виживання на планеті - у наших власних інтересах.

Нові підходи в бізнесі та економіці

В цьому контексті спроможність бізнесу знайти адекватний баланс між отриманням прибутку, збереженням довкілля та соціальною справедливістю буде одним із вирішальних чинників для успішного переходу до сталого розвитку.

У 1989 р., через три роки після публікації відомої доповіді Комісії Брунтланд та появи класичного визначення терміну “сталий розвиток”, Програма ООН з охорони довкілля запропонувала концепцію “чистого виробництва”, що мала відповісти на запитання про те, які зміни необхідні в промисловості. Водночас світовий бізнес у відповідь на нові виклики опрацював власну бізнесову стратегію “еко-ефективности”. Ця концепція була вперше запроваджена в 1992 р. швейцарським промисловцем і мільярдером Стефаном Шмідгейні в його книзі “Зміна курсу”, який був переконаний, що рухи “зелених” неспроможні вирішити зазначені проблеми. Пізніше концепція “еко-ефективности” була взята на озброєння та детально розвинута Всесвітньою Бізнесовою Радою Сталого Розвитку з тим, щоб пояснити підприємцям, що в кінцевому підсумку ресурсоекономне та екологічно свідоме господарювання є вигідним і цілком рентабельним.

Обидві бізнесові стратегії за попередні роки отримали широку підтримку та довели свою корисність й успішність в плані практичного впровадження ідей сталого розвитку. Вони базуються на схожих засадах та призводять до близьких результатів, однак стратегія “еко-ефективности” дещо більше зорієнтована на створення економічної вартости й принципи функціонування бізнесу та є більш пов’язаною із бізнесовим середовищем, власне виросла з нього.

В основу концепції еко-ефективности покладена ідея поєднання економічної та екологічної ефективности з метою створення більшого економічного добробуту з меншими втратами для довкілля. Згідно з визначенням, сформульованим Всесвітньою Бізнесовою Радою Сталого Розвитку у 1993-96 роках, “еко-ефективність досягається шляхом виробництва конкурентоспроможних товарів і послуг, що задовольняють людські потреби та забезпечують належну якість життя, при постійному зменшенні ресурсоємности та екологічних наслідків упродовж їх повного життєвого циклу принаймні до рівня, який відповідає нашій оцінці ресурсно-екологічного потенціалу нашої планети”.

Отже, бізнесова стратегія еко-ефективности поєднує, з одного боку, поліпшення економічних показників підприємств, а з іншого, –підвищення продуктивности використання ресурсів, зменшення відходів і запобігання шкідливим викидам у довкілля.

Бізнес, що прагне бути еко-ефективним, має працювати в таких напрямках:

• зменшувати матеріаломісткість своїх товарів та послуг,
• скорочувати енергоспоживання своїх продуктів,
• зменшувати поширення усіх видів токсичних речовин,
• підвищувати можливість вторинного використання матеріалів,
• збільшувати стале використання поновлюваних ресурсів,
• збільшувати довговічність (термін використання) своєї продукції,
• нарощувати сервісне обслуговування своїх товарів і послуг.

Концепція еко-ефективности поширюється на увесь життєвий цикл – інженерну розробку і дизайн, виробництво, транспортування, технічне обслуговування й експлуатаційні витрати, утилізацію чи захоронення – тим самим охоплює характеристики як процесів, так і самих товарів чи послуг.

Еко-ефективність як бізнесова стратегія спрямована на те, щоб перетворити виклики сталого розвитку на нові сприятливі можливості для розвитку бізнесу. Оскільки сучасні ринки відрізняються високим динамізмом, то під час постійної адаптації до них бізнес може впроваджувати цю стратегію на трьох рівнях:

1. Еко-ефективні процеси.

Перехід від витратної концепції “очистки на кінці труби” до інтеґрованих методів екологічного управління. Компанії здійснюють загальну оптимізацію усіх процесів, мінімізують як використання ресурсів, так і екологічні наслідки, що призводить до сукупного зменшення операційних витрат.

2. Створення нових та кращих продуктів.

Товари і послуги, що відповідають правилам еко-дизайну та забезпечують вищі функціональні якості, насправді підвищують еко-ефективність. Такі еко-інновації створюють для компаній нові прибуткові бізнесові можливості й ринкові ніші, розширюють їх присутність та збільшують їх частку на ринку.

3. Вплив на ринкові механізми.

Продаж споживачам не товарів, а їх корисних функцій або послуг, тобто переважно доданої вартости продукції. Зокрема, лізинг обладнання, замість його продажу, зміщує інтерес виробника до довговічности обладнання, можливости його модернізації в процесі експлуатації та кінцевої вторинної переробки матеріалів після закінчення терміну його використання. Це сприяє створенню замкнутих циклів виробництва та утилізації. Тим самим, бізнес отримує можливість зростати, корисна вартість, яку споживає кінцевий користувач, вимагає менших ресурсів, а екологічні наслідки зменшуються.

Стратегія еко-ефективности може бути успішно застосована компанією з будь-якого сектора економіки незалежно від її розміру і місцезнаходження, тим самим вона є придатною для бізнесу в країнах, що розвиваються, та в країнах з перехідною економікою. А для підприємств такої індустріалізованої країни, як Україна, вона особливо актуальна.

Таким чином, на мікро-рівні стратегія еко-ефективности є одним із головних двигунів переходу бізнесу до принципів сталого розвитку, оскільки допомагає зрозуміти, що можна одночасно виробляти кращі товари та послуги, скорочувати використання ресурсів, завдавати меншу шкоду довкіллю, покращувати економічні показники та здобувати переваги на ринку.

Водночас, окрім успішної бізнесової стратегії, концепція еко-ефективности має стати одним із керівних принципів для суспільства в цілому. На макро-рівні, “еко-ефективність” була визначена як “відокремлення підвищення добробуту людей від дедалі більшого використання природи”. Це означає принцип створення більшого суспільного багатства з меншими втратами для природи в масштабах всієї економіки в цілому. Такий підхід вимагатиме підняття питання еко-ефективности на найвищий політичний рівень, що вже починає діятися в деяких розвинутих країнах Заходу. Зокрема в Німеччині, де в минулі десятиліття досягнуті певні успіхи у відокремленні економічного розвитку від збільшення використання природних ресурсів, передусім за рахунок структурних змін та поступового переходу до так званої “економіки знань і послуг” (див. малюнок; використана динаміка ВВП, що обраховується на основі паритету купівельної спроможности).

Суспільство може отримати найбільшу користь від запровадження бізнесом стратегії еко-ефективности, якщо будуть створені базові умови, що сприятимуть повноцінній роботі ринків. Це вимагає, зокрема, включення в механізм ціноутворення повної вартости екологічних втрат, спричинених виробничою діяльністю, скорочення і ліквідацію субсидій, що збільшують масштаб використання ресурсів та зменшують їх продуктивність. Адже саме цілеспрямоване і контрольоване застосування ринкових сил, а не сили директивного (тобто державного) регулювання, може виявитися одним з найефективніших шляхів переходу людства до сталого розвитку.

Недоліком концепції “Еко-ефективности” є те, що вона не включає в себе соціального виміру сталого розвитку. Однак бізнес може поширити досвід, набутий при запровадженні цієї стратегії, й далі – на сферу соціальної відповідальности, чому має сприяти і розробка Всесвітньою Бізнесовою Радою Сталого Розвитку ширшої концепції “Відповідального підприємництва”, яка охопить усі три виміри сталого розвитку.

УКРАЇНА: 10 ЗМАРНОВАНИХ РОКІВ

Україна, здобувши незалежність наприкінці ХХ століття, отримала історичний шанс - модернізувати своє суспільство на найсучасніших засадах та інтеґруватися до постіндустріальної цивілізації, що наразі починає формуватися у провідних країнах світу. На жаль, доводиться констатувати, що Україна, успадкувавши від комуністичного режиму архаїчно-індустріальну суспільну свідомість, неефективну ресурсомістку економіку та вкрай занедбане довкілля, за минулі роки не змогла подолати негативні тенденції свого попереднього розвитку. Навпаки, посилюється невідповідність між інтересами країни та її економікою, яка дедалі менше працює на суспільство, орієнтуючись переважно на виробництво сировинних продуктів, а її ресурсоємність, затратність і екологічна шкідливість навіть зростають. Водночас, країна скотилася в глибоку й затяжну економічну кризу, що супроводжується виникненням нових небезпечних соціальних проблем, як-от безпрецедентне соціальне розшарування суспільства та масове явище бідности.

Такий розвиток нашої країни принципово несумісний із сучасними тенденціями в розвинених країнах світу та відкидає Україну на узбіччя світових процесів.

Індустріально-екологічна деградація

Україна як країна із перехідною економікою має одночасно вирішувати складні завдання інтеґрації в світову економіку та впровадження принципів сталого розвитку. Останнє десятиліття ХХ століття характеризувалося прискореною ґлобалізацією світової економіки, передусім у галузях світової торгівлі, технологій, іноземних інвестицій та ринку капіталу. Ґлобалізація надає нові можливості для досягнення сталого розвитку, а водночас створює нові проблеми. Вплив тенденції ґлобалізації на країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою є нерівномірним.

Об’єктивні показники України виглядають дуже невтішно та свідчать, що їй наразі не вдалося скористатися перевагами ґлобалізації, і вона поки що залишається поза сферою її позитивів. Глибока структурна деформація та величезні цінові диспропорції, технологічне відставання більшости галузей, успадковані від часів СССР, призвели до значних проблем при входженні України до системи світового господарства, що посилилися із наростанням процесу ґлобалізації.

В результаті, за період 1991-1999 рр. реальний ВВП скоротився більш ніж на 60%, різко виріс зовнішній борг України, розмір якого на початок 2001 р. становив понад $11 млрд. доларів. Розвиток зовнішньої торгівлі упродовж 90-х років був доволі бурхливим, внаслідок чого питома вага експорту товарів і послуг в ВВП сягнула понад 50%, що характерно для країн із експортно орієнтованою економікою. Однак це відбулося передусім за рахунок занепаду внутрішнього ринку і споживання та створило небезпечну залежність економіки України від кон’юнктури світових ринків.

Головне ж, – сформувалася яскраво виражена сировинна спрямованість експорту, що суттєво знижує його ефективність, відбувся занепад високотехнологічних галузей промисловости. Частка матеріало- та енергомістких галузей в українському експорті сягнула близько 60%, причому 40% від усього експорту припадає на продукцію лише однієї галузі - чорної металургії. Структура експорту продовжує погіршуватися і далі: у 2000 р. з $3 млрд. річного приросту українського експорту $1,4 млрд. отримано за рахунок чорної металургії та виробів з чорних металів, ще $200 млн. за рахунок продукції неорганічної хемії та $183 млн. приросту дала кольорова металургія.

Водночас, як зазначають експерти [6], підвищення платоспроможности цих галузей (завдяки надходженням від експорту) породжує перерозподіл на їх користь енергетичних, сировинних та фінансових ресурсів, при тому що їх зростання майже не створює позитивного впливу на інші галузі. Ба більше, оскільки збільшення експорту відбувається передусім за рахунок енергомістких виробництв, приріст імпорту енергоносіїв, яких вони потребують, приблизно поглинає приріст надходжень від експорту. Таким чином, промислове зростання в Україні у 2000-01 роках, без прискореного розвитку внутрішнього ринку та орієнтованих на нього галузей, створює загрозу самодостатнього зростання сировинних галузей. В Україні ж залишаються переважно занапащені гірничими підприємствами землі та забруднюючі довкілля відходи і викиди гірничо-збагачувальних та металургійних заводів. Окрім зовнішньоторговельної кон’юнктури до цього спричинила й недалекоглядна політика української влади - прийнятий Верховною Радою і підписаний 14 липня 1999 р. Президентом Л.Кучмою Закон “Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України” фактично започаткував безпрецедентне субсидування найбільш ресурсозатратних та екологічно шкідливих підприємств країни.

Посилюється структурна деформація промисловости України. В цілому, за останні 10 років у структурі ВВП України різко зросла частка сировинно- та енергомістких й водночас найбільш забруднюючих довкілля галузей промисловости - гірничо-металургійної й паливно-енергетичної, а також хемічної та нафтохемічної - з 23% у 1991 р. до 58% у 2000 р. Водночас, внаслідок відсутности осмисленої структурної і технологічної політики держави, а також через значні труднощі в адаптації економіки України до вимог світового господарства, різко знизилася частка машинобудування, яке мало б забезпечувати технологічне переоснащення інших галузей.

Обсяг прямих іноземних інвестицій упродовж 1992-2000 років був незначним і становив менше $4 млрд., тобто всього $80 на душу населення, що є мізерною величиною. Оскільки Україна майже не має власних інвестиційних ресурсів, це фактично закриває їй доступ до сучасних технологій, які є ефективнішими у використанні ресурсів й безпечнішими для довкілля. В країнах із перехідною економікою доступ до нових і ефективних технологій, а також до економічних, технічних та управлінських навичок застосування цих технологій, відіграє особливу роль у забезпеченні сталого розвитку. Україна конче потребує модернізації багатьох технологій, що вже використовуються нею, та заміни інших на продуктивніші й екологічно безпечніші, особливо з огляду на застарілість та зношеність переважної частини її промислової бази.

Усе це призвело до подальшого зростання, і так надмірної, ресурсоємности та екологічної шкідливости в народному господарстві країни. Зокрема, через дедалі більшу неефективність економіки України зростає величина споживання ресурсів і різноманітних видів забруднення довкілля на одиницю ВВП.

Наприклад, згідно щорічника State of the World 2001 (Стан світу 2001) [7], що видається Worldwatch Institute, один із комплексних індикаторів енергозатратности та забруднюваности економіки країни - це обсяг викидів вуглецю в атмосферу від спалювання викопних видів палива, який припадає на $1 млн. виробленого ВВП (тут і далі використовуються уточнені дані про ВВП України та окремих країн, обраховані на основі паритетів купівельної спроможности). Упродовж 1992-99 років в Україні він зріс майже на 30% - з 455 тонн до 585 тонн. Ця тенденція є наслідком зниження енергоефективности та різкого погіршення структури української економіки. Водночас у США цей показник зменшився приблизно до 173 тонн, Великій Британії - 108 тонн, Японії - 100 тонн, а Китай за 20 років реформ зменшив його з 474 тонн у 1980 до 158 тонн у 1999 р. (див. мал. 1).

Енергоємність ВВП України за цей період зросла ще більше - в 1,52 рази. Так, за даними Міністерства енергетики США у 1992 р. вона склала 25 тис. Btu (британських теплових одиниць) на $1 ВВП і перевищувала енергомісткість ВВП Польщі в 1,3 рази, США - в 1,7 разів, Китаю - в 2 рази і Німеччини - в 3,1 разів. У 1999 р. цей показник в Україні досяг 38 тис. Btu на $1 ВВП, тоді як в інших країнах він зменшився, внаслідок чого коефіцієнт перевищення зріс порівняно з Польщею до 2,7, США - до 2,8, Китаєм - до 5,4 і Німеччиною - до 5,0 (див. мал. 2). А згідно з минулорічним прогнозом цього ж міністерства [8], Україна зможе вдвічі зменшити енергозатратність своєї економіки у наступні 20 років, але й тоді цей показник буде залишатися приблизно в 2-5 разів вищим, аніж у розвинутих країнах та країнах, що розвиваються.

Таким чином, можна зробити висновок про невпинний процес структурної, технологічної та ресурсно-екологічної деградації в Україні в останні 10 років та поступового виродження її економіки до рівня архаїчного індустріалізму.

В цьому контексті Україна швидко перетворюється на сировинно-індустріальний придаток розвинених країн із найбільш забруднюючими довкілля виробництвами. Україна мала б особливо стерегтися такої “перспективи”, адже саме на її території сталася Чорнобильська катастрофа – найнижча точка падіння індустріальної цивілізації з її екстенсивним та антиекологічним розвитком.

Неадекватність українського бізнесу

Перехід України до сталого розвитку має одночасно забезпечити економічне процвітання, екологічний баланс та соціальну справедливість. Досягнення цієї мети вимагає провідної ролі в цьому процесі суспільно відповідального та сучасно мислячого національного бізнесу, а важливою складовою цього переходу має стати бізнесова стратегія еко-ефективности.

Оскільки Україна успадкувала переважно неефективні, ресурсовитратні та екологічно брудні виробництва, концепція еко-ефективности може виявитися надзвичайно корисною для багатьох промислових підприємств і могла б допомогти українським підприємствам зрозуміти перспективні шляхи їх виживання та подальшого розвитку в умовах ґлобального ринку.

Крім того, проведення перспективної державної політики (зокрема в сфері оподаткування, ціноутворення, субсидій і стандартів), що гармонійно поєднувала б економічні, ресурсні та екологічні аспекти виробництва, буде можливим лише в разі активної участи національного бізнесу в процесі вироблення збалансованої політики та прийняття відповідних державних рішень в Україні.

На жаль, за окремими винятками, український номенклатурно-олігархічний бізнес виявився абсолютно неадекватним сучасним тенденціям та змінам, що відбулися у світовому бізнесі. В діях вітчизняних підприємців переважає вузько утилітарний і тимчасовий підхід, спрямований на швидке отримання надприбутків, який не потребує врахування довгострокових тенденцій та прогнозування наслідків у майбутньому. Більшість крупних українських бізнесменів заклопотані передусім визискуванням особистого прибутку з архаїчної індустріальної бази, що залишилася від часів СССР, й слабо переймаються пошуком шляхів її модернізації та стратегії її перспективного розвитку. А глибоке усвідомлення того, що в сучасному світі кращі ресурсні й екологічні показники підвищують конкурентоспроможність бізнесу на ринку, зокрема полегшують доступ на більш екологізовані ринки розвинених країн, поки що зустрічається серед українських промисловців та підприємців надзвичайно рідко.

Зокрема, це виявилося головною причиною того, що в Україні досі не вдалося створити національної Бізнесової Ради Сталого Розвитку, метою якої мало б стати забезпечення лідируючих позицій українського бізнесу як каталізатора переходу країни до сталого розвитку, а також сприяння еко-ефективности шляхом впровадження високих стандартів використання ресурсів і екологічного управління в українській промисловості та економіці в цілому.

Архаїчність української еліти

Маємо визнати, що, незважаючи на особливу гостроту для України обговорюваних проблем, ідеологія сталого розвитку не набула в Україні достатнього поширення і не знайшла належного відображення ні у суспільній думці, ні у державній політиці, ні у господарській практиці. Зокрема, принципи, сформульовані в документах саміту “Планета Земля” й подальших офіційних документах ООН, залишаються майже невідомими як державним управлінцям, так і широкій громадськості, й відповідно не отримали дієвого втілення в національних програмних документах та не стали світоглядною основою діяльности владних структур. В цілому, продовжується розгляд і прийняття економічних, соціальних, технологічних і екологічних рішень без необхідного їх ув’язування в єдину комплексну систему на основі перспективної стратегії України у ХХІ столітті.

Це відбувається значною мірою через те, що сучасне покоління українських політиків і управлінців, як і більшість бізнесменів та науковців, дуже слабо усвідомлюють світові тенденції розвитку, а також зрушення в світоглядних та ціннісних орієнтирах. А недостатній рівень поінформованости всіх верств населення про характер існуючих проблем та архаїчно-індустріальна суспільна свідомість не сприяє формуванню соціального замовлення на якісно нову стратегію розвитку, спрямовану в майбутнє.

Яскравим проявом цього стала ситуація з Національною комісією сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України та підготовкою Національної стратегії сталого розвитку [9]. Зазначену Комісію було формально створено 30 грудня 1997 р. відповідно до міжнародних зобов’язань України (із запізненням майже на 3 роки) з метою “визначення національної стратегії розвитку суспільства, що базується на збалансованості економічних, соціальних та екологічних чинників”. Робота Комісії регулюється відповідним Положенням, керівництво Комісією покладено на Першого Віце-прем’єр-міністра України, а до складу Комісії включені переважно представники різних органів державної влади (за посадами). Водночас в Комісії, на відміну від практики провідних країн світу, практично не були представлені представники недержавних організацій, повністю відсутні представники бізнесових кіл. Такий підхід суперечить духу рішень ООН, які передбачають широке залучення громадськости та бізнесу до процесу прийняття рішень і практичної діяльности у цій сфері та розглядають активну участь у цій справі на паритетних засадах усіх секторів суспільства як один із вирішальних чинників успіху.

Національна комісія сталого розвитку повинна виконувати роль загальнонаціонального органу, що має зіставити існуючі різноманітні інтереси та виробити консенсусну стратегію переходу країни до сталого розвитку, яка відображатиме інтереси суспільства в цілому. Однак за минулі роки Комісія так і не стала тим органом, який би об’єднав навколо себе урядовців, фахівців у галузі сталого розвитку, представників бізнесу і недержавного сектору з метою вироблення зазначеної стратегії й консолідації зусиль суспільства для її практичного впровадження. Повна безрезультатність існування цієї Комісії свідчить про недієздатність цієї мертвонародженої чиновницької структури та є черговим підтвердженням продовження совєцьких адміністративних традицій. Як свідчить досвід роботи аналогічних структур у провідних країнах світу, Національна комісія повинна бути, передусім, механізмом діалогу між урядом та різними зацікавленими суспільними групами, що повністю відповідає демократичній практиці прийняття рішень загальносуспільного значення.

Наслідком цієї ситуації стала довготривала затримка з прийняттям Національної стратегії сталого розвитку, що передбачено міжнародними зобов’язаннями України. Однак відповідний документ, який Верховна Рада має ухвалити не пізніше 2002 р., до цього часу навіть не розроблено. Водночас намагання деяких українських громадських організацій привернути увагу державного керівництва до необхідности дій в цьому напрямку, а також спроби ініціювати реформування Національної комісії сталого розвитку відповідно до документів ООН та світового досвіду, були проігноровані.

Відсутність активної позиції та рішучих і осмислених дій уряду щодо впровадження принципів сталого розвитку ставить під сумнів не лише компетентну участь держави в міжнародних заходах в цій сфері та її міжнародну репутацію, а й наявність стратегічного мислення та зрілість керівної еліти для розв’язання нагальних проблем країни у ХХІ столітті.

Таким чином, правлячі кола України, що в своїй масі представлені колишньою совєцькою номенклатурою, упродовж 10 років незалежности проявили свою абсолютну нездатність не тільки успішно вирішити завдання мобілізації суспільства для постіндустріальної модернізації та переходу до сталого розвитку, а й навіть осягнути та сформулювати цю стратегічну перспективу.

Місце України у світі в контексті переходу до сталого розвитку

Під час цьогорічного саміту Всесвітнього економічного форуму в Давосі був презентований Індекс екологічної сталости (ІЕС) країн, що дозволяє оцінювати прогрес на шляху до сталого суспільства за допомогою 22 комплексних індикаторів, які разом охоплюють 67 різноманітних параметрів [10]. Зазначені індикатори відображають п’ять груп факторів, що визначають рівень сталости:

1. стан навколишнього середовища, зокрема повітря, води, ґрунтів, біорозмаїття та інших екологічних систем;
2. антропогенний тиск із боку систем життєдіяльности людини, в тому числі рівень експлуатації та виснаження природних ресурсів, обсяги викидів у довкілля різних відходів та забруднювачів;
3. уразливість життя людини, зокрема показники забезпечености населення базовими продуктами харчування та питною водою, дитячої смертности та смертности від хвороб, спричинених екологічними проблемами;
4. суспільно-інституційний потенціал, в тому числі розвиток науки і технологій, еко-ефективність господарства (затрати ресурсів на одиницю ВВП), рівень економічної свободи, суспільна відповідальність бізнесу, громадянські та політичні свободи, розвиненість законодавства, рівень корупції, наявність національної стратегії та планів дій, відкритість екологічної інформації та механізмів прийняття рішень, рівень залучення громадськости;
5. участь в міжнародних зусиллях, зокрема виконання екологічних угод, вплив на ґлобальні ресурси та заходи з їх охорони, участь в роботі міжнародних організацій тощо.

Рейтинг країн за ІЕС базується на порівняльному аналізі індикаторів для різних країн і дає узагальнену оцінку ситуації в них. Із 122 країн, що були включені в нього у 2001 році, Україна опинилася на 110 місці, що красномовно говорить саме за себе, а в п’ятірку світових лідерів входять Фінляндія, Норвегія, Канада, Швеція та Швейцарія.

ВИСНОВКИ

Без досягнення загальносуспільного консенсусу та негайного прийняття відповідних державних рішень Україна вже в близькій перспективі може зіткнутися з важко вирішуваними проблемами, які можуть поставити під загрозу її існування як незалежної держави. Їх проявами сьогодні є, зокрема, зростання ресурсомісткости виробництва, прискорена деградація навколишнього середовища, вичерпування природно-ресурсної бази, різке погіршення демографічного стану та загального стану здоров’я народу. Тому проблема національного виживання з урахуванням сучасних світових тенденцій, і в першу чергу ґлобальної тенденції до переходу на засади сталого розвитку, має стати домінуючою в державній політиці на найближчу та довгострокову перспективи.

Водночас, адаптація до української специфіки і потреб принципів сталого розвитку та вироблення адекватної стратегії розвитку країни в ХХІ столітті дасть надійні дороговкази в майбутнє. Практичне ж впровадження цієї стратегії дозволить не лише об’єднати наявні в суспільстві та державі ресурси для подолання існуючої системної кризи, а й надасть процесу реформ в Україні та модернізації її економіки осмисленого і перспективного характеру.

Зрештою, саме перехід до стратегії сталого розвитку дозволив би Україні вписатися в сучасний світовий контекст і цивілізаційний процес, та визначив би її місце в майбутньому світі в когорті його провідних націй.

Джерела:

ДОДАТОК.

Малюнок 1.

Малюнок 2.