зміст

© Я.Боренько, 2001

Одним з мітів української незалежности є міт Збіґнєва Бжезінскі, який наголошує на тому, що Україна – держава европейська, а Львів – проєктоване на захід місто, і йому належить роль місця польсько-українського єднання. Проте через призму міту українці звертають увагу лише на фонові висловлювання почесного громадянина міст Перемишля і Львова на кшталт: “Хай живе вільна Україна і місто Львів!”, а метафора шахівниці світу настільки сподобалась нам своєю формою, що ми і справді повірили, наче Польща і Україна – фігури одного кольору.

Европа як імітація

Граючи в шахи, Бжезінскі у першу чергу говорить про імітацію (наслідування) і переосмислення европейського досвіду, як основних рушіїв інтеґрації. “Як Польща через польсько-німецьке примирення, так само й Україна включена зараз у процес історичного примирення, який йде паралельно і наслідує німецько-польське та франко-німецьке. … Я переконаний, що український і польський народи є такими ж зрілими, як німці і французи”. Прагматичний реаліст і – суб’єктивно – симпатик України делікатно підштовхує нас до думки, що до Европи нас треба тягти за вуха, як це робили німці з поляками, а вже після того, як ми пізнаємо европейську ідею – тоді Україна все вирішуватиме сама. Ідея Бжезінського більш ніж далекосяжна – якщо Польща модернізує Україну, то, диви, з часом Україна добереться до Росії і … збудеться мрія американської демократії – Америка, яка в силу чисто географічних причин віддалена від “хартленду”, завжди буде в ньому присутня, як вона присутня в Европі з часу реалізації “плану Маршалла”.

Здавалось би, така модель задовольняє і Польщу, і Україну, виграє тут і світовий геґемон, історія якого почалась з утилітаристичної інтерпретації европейського ідеалізму. Скинувши на післявоєнну Европу ідеалістичний сценарій інтеґрації, реалістична Америка забезпечила зростання европейської ідеї, а імітація досвіду на схід – це непоганий шанс звести нанівець “третій шлях” Росії і розширити Европу як ґеополітичну одиницю. Недаремно ж Бжезінскі завжди наголошував, що свої моделі він розвиває “з точки зору Вашинґтону”. Єдиною проблемою імітації і переосмислення є те, що Европа як ідея ніяк не може переплисти Буг і Сян. І Польща, і Україна звертаються до Европи, керуючись звичайним прагматизмом, одна тікаючи від Росії, а інша – розриваючись між тією ж Росією і Европою, як і колись – по річці Збруч. Тим часом Европа чомусь планує розширити свої кордони до Туреччини і Кіпру, а евро скоріше з’явиться в Камеруні, ніж в европеоїдній Україні.

Головними акторами нової Европи були і залишаються дві центральні держави – Німеччина і Франція. Без їхнього стратеґічного партнерства нічого б не було, тому воно і є стратеґічним. Попри всі економічні і політичні колапси Европу тримала ідея, яка базувалась на двох, здавалось би, протилежних, моментах – історичній пам’яті і молодіжній політиці. Історична пам’ять – для того, щоб не забувати і переосмислювати історію, молодіжна політика – щоб навчити нові покоління сприймати цю історію у цьому ж переосмисленому варіанті. Символічним місцем німецько-французького примирення стало військове кладовище у Вердені, польсько-німецького – колишній маєток опозиціонера Третього Райху Генріха Джеймса фон Мольтке у Кшижовій (яку до моменту історичного примирення німці вперто називали Крайсау). Для України і Польщі таким місцем могло б стати військове кладовище на Личакові…

Не зовсім комсомол

Формою франко-німецької молодіжної політики стала двостороння державна програма молодіжних обмінів (юґендверк). Це був такий собі европейський комсомол, певним чином ідеологізований (якщо демократію вважати ідеологією), але безпартійний (у “них” всі партії – европейські, бо неевропейські були заборонені). Европейська модель, як і комуністична, виходила з цілком логічного принципу – щоби ідея жила, молодь повинна виховуватись в її дусі. Різниця між тоталітарним і демократичним у молодіжній політиці така ж, як між індоктринацією і вихованням. І ті, й інші взяли багато що від скаутів – табори, пісні, вогнища, символи дружби і взаємодопомоги, харитативність і романтизм – тільки інтерпретували це кожен на свій лад.

Европейська молодіжна політика мала одну просту мету – навчити молодих европейців жити разом. Ідея молодіжних обмінів як складова політичної освіти виходила з того, що якщо молодь інтеґрувати і навчити мислити спільними категоріями, то повторення історії воєн і конфліктів можна буде уникнути в майбутньому. Основним напрямком юґендверку було партнерство шкіл і університетів, спільні програми профосвіти, підвищення кваліфікації вчителів, мовні курси, позашкільні та позауніверситетські обміни та співпраця між молодіжними організаціями. Пізніше такі програми отримали багатосторонній вимір вже в рамках гуманітарної політики ЕС. Ідеал Европи сьогодні – це молодий европеєць, позбавлений будь-яких історичних стереотипів, своєрідний космополіт, який однаково комфортно почувається і у Парижі, і в Афінах, і у Стокгольмі, – носій загальнолюдського інтересу, здатного перекрити навіть патріотично-національний. Коли політична еліта Польщі однозначно заявила про своє “повернення в Европу” і отримала прямі зобов’язання реінтеґрованої Німеччини допомогти їй туди повернутись, німці, навчені розплачуватись за помилки двох світових воєн, поряд із обіцянками допомогти полякам вступити в ЕС і НАТО ініціювали і польсько-німецький юґендверк.

Як поляк не став німцем

“Взагалі я зовсім не хочу їхати до Польщі. Роблю це, бо їде весь клас. Про поляків у Берліні я нічого доброго не чув – вони всім торгують і все скуповують. За ті самі гроші я міг би поїхати в Іспанію”. – “Я дуже хочу побачити Берлін. Там напевне все цікаво – музеї, замки… Звичайно, у них багаті крамниці… Але як польку мене навряд чи сприймуть там з радістю”, – з такими настроями їхали один до одного в гості польські та німецькі школярі у 1993 році, коли почав діяти юґендверк. Замініть поляка на українця, німця на поляка – одразу ж можна підтвердити тезу про імітацію і переосмислення. Стереотипи, зневага, страх, захоплення багатством і відраза перед бідністю – усе це ще більше присутнє на польсько-українському прикордонні. Тільки прогресу з нами Польща, на відміну від Німеччини, не досягла, ані на військових кладовищах, ані у звичайних школах. Ба більше, европейська ейфорія поляків і українська “багатовекторність” перетворили політичні відносини у напівприватні зустрічі Президентів, які усміхались в об’єктиви телекамер у той час, коли польська поліція депортовувала українських “нелегалів”, а на могилах польських орлят з’являлись антипольські гасла.

Польщі пощастило із західними сусідами – німці ніколи не вимагатимуть реставрації своїх пам’ятників доби боротьби за Сілезію і не називатимуть Вроцлав кресами. І що найголовніше – німці не бояться говорити про свою історію, навіть якщо вона і неприємна. Вони роблять все легко і просто – польсько-німецькі міжнародні центри, европейські школи (з двома рівнозначними мовами викладання), европейський університет “Віадріна”… Куди там вже до пам’ятників, як мова йде про дітей. Полякам також пощастило зі східними сусідами. Українці задоволені уже принаймні тим, що Польща була першою країною, яка їх визнала – відразу ж на другий день після референдуму. Про історію українці говорити не хочуть – обмежуються класичним “не кидати каміння в чужий город” і “давайте забудемо про минуле”. Можна було б і забути – зрештою на всіх наукових чи політичних заходах так і робиться, причому знову подобається Бжезінскі, який підводить нас до думки, що у всьому винувата “третя рука”, себто Москва. А тим часом Польща, мружачись ностальгічно на схід, виховує своїх дітей прозахідно – варто врахувати, що польські діти вчать свою історію з точки зору “польськости” Вільнюса і Львова, і не від одного вчителя історії доводилось чути – “ми не хотіли Вроцлав, краще віддали б нам Львів”. У той сам час українскі школярі за два-три уроки “проганяють” всю історію ЗУНР (це в найкращому випадку – бо зазвичай вчителям бракує часу на останні параграфи підручника) і досі не розуміють, хто такий Петлюра – зрадник чи національний герой. У одному з підручників історії (звичайно ж, затвердженим Міністерством освіти) початку 90-их навіть дійшло до того, що Петрушевича назвали Петрашкевичем, але це була дрібниця, бо історія ЗУНР на Великій Україні це зовсім не те, що для “західняка”-українця: історія України після I Світової війни – це Київ і Харків, а вже потім, можливо, Львів, а на Ужгород і Мукачево часу тим більше не вистачає. Натомість для поляка історія України – це той же Львів і ті ж “Орлята”, про які в Польщі знає кожен, а в Україні практично ніхто.

Комплекс більшовартости

Одного разу, ідучи нічним Перемишлем із польськими однолітками (здавалось би – молоді, класні хлопці, розкомплексовані аж до неможливости), хтось із українських студентів запитав, вказавши на монумент, який в нічній (трохи алкоголізованій) темряві наштовхував на неймовірні фантазії: “А що то за пам’ятник?” І ситуація враз змінилася, молоді і розкомплексовані поляки почали мимрити: “Ой, ну давай не будемо, ну такий от пам’ятник..” Звичайно ж, це був пам’ятник Орлятам, звичайно ж не найліпшого естетичного ґатунку, і звичайно, як і всюди, розводитись на цю тему поляки не хотіли. Проте у 1998 році “гітом” газетних статей була саме ця тема.

Після довгих ремонтів, реставрації, львівської впертости і київського “пофігізму”, Президенти двох країн таки спромоглись на спільне покладання квітів до могили Орлят. Двоє Президентів-“корешів” навіть і не подумали поглянути на білу споруду, що стоїть через дорогу від пантеону. Це будинок творчости дітей та юнацтва Галичини. Хто зна, може, якби не спішились підписувати декларації, які ніхто ніколи не виконуватиме, а звернулись до освіти своїх дітей, то отримали б більш демократичну і природну гарантію неповторення львівських інцидентів у майбутньому. А так все залишається по-старому.

Звичайно, є стипендії Кіркланда, програма партнерства громадських організацій RITA, Польсько-український колегіум в Любліні і навіть Польсько-український форум. І напевно цих програм буде ще більше, але спрямовані вони радше на передачу польського досвіду (принаймні так записано у багатьох програмних документах), який має привести цивілізацію в “дику” Україну.

На разі те, що називається польсько-українським партнерством, – це звичайна програма допомоги (до речі, з фінансів США, які найбільше зацікавлені в імітації) малорозвиненій країні, в результаті якої “недорозвинені” (тут: українці) все більше пізнають досягнення “цивілізації” (тут: Польщі), але “розвинені” благодійники анітрохи не збираються переосмислювати свого ставлення до них: чисто раціоналістично донорів цікавить матеріальна цінність реципієнта. По суті, таку саму програму можна розпочати з будь-якою країною, яка в певний момент стане ґеополітично важливою, – це може бути Сенеґал чи Ангола (коли африканська молодь поверталася з університетів північної півкулі, то влаштовувала там “демократичні” або “народно-демократичні” – залежно від місця навчання – революції, які тягнуться і по сьогодні). Причому донорів такі країни хвилюють чисто раціоналістично, на рівні нафти і діамантів. Нашим “діамантом” є кордон з Росією, а “нафтою” – Чорне море...

Стереотип

“У мене скоро усний екзамен на тему польсько-українських відносин. Я би дуже хотів побувати у Львові, але ніяк не наважусь – розказують, там на автотрасах і у потягах панує українська мафія, яка всіх грабує”, – це студент-поляк, який через два місяці отримає німецький диплом політолога... Легенди про українську мафію в Польщі – це вже не окремі слова, це тенденція, яка спричинює спад і без того ледь животіючих неофіційних контактів. Ніхто не задумується над тим, що українскі рекетири – це не “коза ностра”, і якщо польська поліція за дві години відшукала у маленькому Сандомирі масу нелегалів, то, якби хотіла, швидко навела б порядок і з східними “гастролерами”.

Тим часом у тій же Варшаві формується своєрідне українське елітарне ґето – в основному студенти, аспіранти і молоді науковці, значна частина з яких – львів’яни, котрі живуть тут за свій кошт або завдяки стипендіям, наданим західними фондами. Водночас триває співпраця між громадськими організаціями, також переважно за рахунок фінансування приватних і політичних фондів. Ця категорія часто використовується чиновниками як “показовий виступ” у програмі польсько-української молодіжної політики. Проте сам обмін тут умовний. По-перше, українці в Польщу їдуть, але поляки в Україну – ні за що (знову ж таки – відносини донор-рецепієнт, а не партнер-партнер). По-друге, західні фонди, які справді підтримують польсько-українську співпрацю, орієнтуються на елітарну молодь, причому коло задіяних осіб невелике. Участь у таких проектах дуже вигідно підраховувати величиною “людино-семінарів”, бо якщо оцінювати якісно, то і неозброєним оком видно, що у неформальній співпраці занадто багато фарсу – по суті коло замикається на певній категорії людей, які обрали участь у семінарах і конференціях за стиль життя і яким вигідно не робити цей стиль доступним для кожного.

Метаморфози імітації

Оптимальною точкою відносин двох акторів на міжнародній арені є ситуація, коли вони обидва отримують максимальну вигоду. Польсько-німецькі відносини останнього десятиліття – це приклад максимуму сумарних виграшів. У Польщі і України – нулі і мінуси. Коли Польща, здійснивши свою віковічну европейську мрію, побачить вади свого фронтального становища і зрозуміє, що у позитивно зорієнтованих міжнародних іграх виграє кожен, але насамперед – бідніший, залежність України від великого північного сусіда буде набагато більшою.

У першій половині дев’яностих Польща і справді намагалася грати роль “західного адвоката” України, але, пробуючи наслідувати свого західного сусіда, вона так і не увійшла в образ, який намагалась створити. Якби Польща справді планувала бути з Україною фігурами однакового кольору у майбутньому, то у нас би вже кілька років працювали молодіжні центри й інститути культури, а могили польських орлят і українських січових стрільців називалися б місцем спільної історичної пам’яті. Натомість знову чуємо стандартне – не будемо порпатися в минулому... Але знову і знову хтось пише нові підручники історії, надалі різні.

Ідучи мостом через Одер, який з’єднує німецький Франкфурт і польські Слубіци, незважаючи на фізичну присутність кордону, почуваєш себе як ніколи вільним. Отак просто, пройти з Німеччини і Польщу, випити за чотири злотих або дві марки пива, накупити в два рази дешевших цигарок і повернутись назад. На цьому кордоні немає транспарантів “Вас вітає Німеччина” або “Ласкаво просимо в незалежну Польщу”, але немає і хамства з боку прикордонників. У Німеччині поляки скуповують дешеву техніку, а німці у Польщі – продукти, ліки і цигарки. У їхніх гаманцях перемішались злоті і марки, які скоро перетворяться в евро. Але це вже зовсім інша імітація...