зміст

© Я.Боренько, 2001

Нерідко доводиться чути від людей, корені соціалізації яких сягають “революційного” 1917-го, про особисто пережиту трагедію розпаду совєцької імперії. Це важко зрозуміти корінному галичанину, котрий може звернути свою приватну історію до бабці, яка мала з пару гектарів лісу під Любліном, або до діда, який студіював у Відні. У більшости совєцького соціуму, скомпонованого сталінською національною політикою, власна ідентичність повинна асоціюватись радше з братом-чекістом або сестрою-кувальницею важкого молота.

Тепер перескочимо у менш “революційний”, але від того не менш значимий, дев’яносто перший – в одну мить монументальні п’ятикутні зірки, кількадесятметрові пам’ятники Леніну і “Зірка Героя” брата-чекіста виявляються неправильними, непотрібними, невартими принесених задля усього цього жертв. Із цієї зневіри почалась десоціалізація значної частини тих, хто зараз нарешті змушений назватись громадянином України, роблячи це не як реалізацію права вибору, а радше грубо-раціонально, розуміючи комплікації, якщо українцем (за паспортом) себе не визнаєш (залишмо тут поза увагою традиційну Галичину зі своїми не менш традиційними проблемами – не вона визначає сьогодні загальну картину українського соціуму).

Ми почали метатись у пошуках “багатовекторности” і говорити про Европу... Наскільки вона близька мешканцям пролетарських міст, ми задумуємось найменше, і, напевне, ще менше – чому більш-менш конкретно про Европу ми почали говорити тоді, коли життєва перспектива української демократії навіть для найбільших оптимістів із Ради Европи перетворилась у бажане та нездійсненне? “Европейська мрія” стала для нас політичним кічем – усі, кому не лінь, ладні говорити про европейськість України, мало задумуючись, що воно таке. Принаймні тут ми – “не-Азія”: коли “Репортери без кордонів” заявляють про порушення свободи слова в Казахстані чи Ірані, то ніхто з керівників цих країн не запевняє світ, що буцім “робимо все можливе для продовження процесів демократизації і вкорінення европейських стандартів, а поодинокі (?) випадки порушення прав людини” – це “продєлкі Фікса”. У цьому плані ми набагато складніші за Азію – та принаймні визнає, що шлях Европи їй не підходить, і індивідуальні права не можуть бути тут первинними, а лише “подарунком” держави, та й то лише до тієї міри, якою держава вважатиме це за доцільне. Ми ж плутаємо Европу у здогадах про суть нашої ідентичности, яка, сформована на марґінесі обох континентів, поєднала у собі вимоги европейської свободи і азійської сваволі.

Про належність до Европи можна говорити різним чином – можна аналізувати історію і віднаходити у ній сліди бажаного Заходу, можна будувати каркас протоевропейських інституцій, можна розвивати проевропейську (у своїх уявленнях) культуру чи лібералізувати економіку. Европа – це поняття багатовимірне і складне, і кожен, хто говорить про неї, розуміє її по своєму. Вдале визначення подав Поль Валері, бачачи “півострів Азії” як сукупність максимумів: “Всюди, де домінує европейський дух, ми бачимо максимум потреб, максимум праці, максимум капіталу, максимум прибутку, максимум честолюбства, максимум влади, максимум змін зовнішньої природи, максимум зв’язків і обміну. Цей ансамбль і є Европа, або картина Европи” [1]. Якщо прозаїчніше, то Европа – це специфічні цінності: демократії, свободи, верховенства права, активної реалізації своїх прав і відповідальности за свої вчинки.

Европа за своєю природою ідеалістична. Тут вірять в успіх інтеґрації і вічний мир. Певно в цьому і полягає відмінність від реалістичної Америки – парадиґмальна віра у баланс сил і антагонізацію національних інтересів наразі є одним із гальмівних чинників американської інтеґрації. Европа ідеалів здатна розвинути власні наднаціональні структури і дати їм право останнього голосу. Максималізм Европи напевно є основним рушієм її поступу. Цей ідеалістичний максималізм не перешкоджає европейцям мислити раціоналістично, але, на відміну від американців, рівень їхньої соціальної аґресії значно нижчий. Можливо тому економічний двобій зі своїм неантагоністичним противником Европа наразі виграти не може. Але у сенсі парадиґмальному европейська ідентичність набагато глибша, аніж американська. Наприклад, Гаґен Шульце говорить про складові европейської ідентичности як багатоманітність у єдності, що випливає з ідеї цінности індивіда і його первинного права, збалансовану раціональними інституціями і конституцією на основі ідеї свободи і прав людини, впорядковану, виходячи з принципів рівности інтересів і демократії [2].

Висуваючи претензії на Европу, ми відшукуємо у собі її сліди, ніби хочемо довести, що ми “свої”, і боятись нас не треба. Ми шукаємо у себе европейські вартості, що сформувались упродовж важкої історії релігійних воєн, Реформації, абсолютизму і Просвітництва. Сьогоднішній стан політичного постмодерну – результат історичних подій, не менш жорстоких, аніж шлях України до незалежности. Та, маючи перед собою приклад благополучного Заходу, нам хочеться увійти у цей світ якнайшвидше. Установка зінов’євського “гомо совєтікуса” справджується і досі – в Европу ми хочемо, бо там “красота, комфорт, багатство”, а у нас “холодно, порожньо і комашва кусається” [3]. Та наскільки ми готові перейняти західний ритм життя? Наскільки ми сприймемо візерунок людини як автономної свободи, яка сама піклується про свою волю і честь? Чи готові ми – ні, не до колективної незалежности, а – кожен сам по собі – до елементарної самостійности і самодостатности?

Чи пам’ятаємо ми ключові слова, що ними оперувала мирна українська революція? Облишмо для інших “перебудову”, “прискорення” і “гласність” – не у нас вони зародились і не ми їх вигадували. Було у переліку словесного кічу одне слово, яке і сьогодні вимовляють із подібною частотою: совєцькій ідентичності пролетарських міст протиставлялась, а потім і обіцялась, демократія. Навряд чи хтось із учасників багатотисячних мітингів міг тоді чітко визначити, що ж це означає; у нашому розумінні було достатньо, що демократія – влада народу. Тоді боролись за право вибору (безперечно, на альтернативній основі), багатопартійність і незалежність. Само собою, комуністична імперія ґарантувати демократії не могла. Та можливо найбільшою трагедією цієї, за вже легендарним виразом Черчилла, далеко не ідеальної, але найкращої зі всіх, які лиш людство змогло вигадати, форми правління у нас стала її “прив’язка” до незалежности. Чомусь всі тоді сприйняли як аксіому, що незалежна Україна обов’язково буде демократичною, бо як же інакше? І серед усіх тих дискусій про, спершу “суверенітет”, а потім проголошення “незалежности”, демократичні цінності так і залишались лише накладкою.

Незважаючи на різнонаправлені історичні шляхи “російської” та “австрійської” культури в українському розвиткові, у нас є принаймні один інтеґральний елемент: були ми частинами імперій, які ніколи нас не визнавали – байдуже, чи були вона по-азійськи деспотичним, чи по-европейськи конституційними, отож смаку колективної свободи народу в епоху становлення національних держав скуштувати не вдалось. Одне з найпопулярніших негативних слів – “меншовартість” – стосовно себе самих ми повторюватимемо ще довго, залишаючись тим самим лише на підступах до епохи Просвітництва. Та за час, поки ми жили в умовах “розвинутого соціалізму”, у світі розуміння демократії у сенсі індустріальному суттєво змінилося. Виборювані упродовж епохи Просвітництва політичні права здаються сьогодні само собою зрозумілими, ніхто не піддає сумніву право на об’єднання чи право обирати і бути обраним. Відлагоджена економічна система Заходу, у якій певно ще з часів світової енергетичної кризи не було серйозних збоїв, у середньостатистичного обивателя викликає почуття стабільности. Европа сьогодні – це континент постіндустріальних цінностей, джерелом яких є почуття екзистенціальної безпеки4, і несуть вони з собою не лише позитивне. Це максимум індивідуальної свободи, але відповідно – криза солідаризму (простіше сказати – зникнення елементарного поняття міжлюдської дружби); це нові ґендерні ролі і поступова втрата соціалізаційної функції сім’ї; це поліетнічність, у якій часто-таки губляться національні культури; це науковий нігілізм, у якому елементарні знання часто поступаються риториці; це культ екологічної чистоти, доведений до абсурдного страху перед атомною енергією. Політичний постмодерн – це заглибленість культури у собі і пошуки власного цивілізаційного комфорту, індивідуального самовираження і свободи. Тому не дивно, що Европа поза своїми проблемами – недалекоглядна і обмежена, і нас ніколи до кінця не зрозуміє. Як, зрештою, і ми її. Тільки Европа заглиблена у власні екзистенціальні проблеми, а ми навіть не можемо зрозуміти – існуємо ми, чи це нам лише здається.

Світ України – це ранньо-індустріалізовані міста, основною метою існування яких були показники виплавленої сталі на душу населення, а цінністю – промислові об’єкти, на яких ця сталь виплавлялась. Те, що багато з цих міст після незалежности мало що продукують, навернуло псевдоурбанізований соціум до аграрних цінностей, які посилюються в міру послаблення індустріальних чинників. У первинних осередках – серед сім’ї, друзів, у школі, вузі, церкві, професійному колективі – у нас збереглися патріархальні форми суспільної організації. Патріархальні не лише у вимірі міжстатевих відносин, патріархальні у ставленні до політики, як до чогось божественного, недоступного кожному, як до сфери, де для втаємниченого існує благо в поєднанні з безвідповідальністю.

На тлі навертання до аграрности в Україні дедалі більше виражається фатальне відношення до влади як до даности, яка “є, і нічого з цим не поробиш”. Кардинальний поворот від установок, підтримуваних політичною пропагандою совєцьких часів про владу як найвищу інституцію, здатну ощасливити всіх і кожного, до аграрної пасивности і сакральности політичного процесу – це, значною мірою, результат політичної освіти. Освіта (а вона від дитячого садочка і до докторантури завжди була політичною, незалежно від предмету, – нехай це буде історія чи геодезія) спрямовувала мислення людини у сторону конкретного фактажу (центральною складовою якого була “добра” комуністична влада), відторгуючи здатність володіти навичками, гнучкість яких дозволила б сприйняти інше (чуже) суспільство. Звідси – феодальне спотворення капіталістичних символів, яке відбувається після провалу комуністичної ідеї: ідеал багатого Заходу в умовах тотального відторгнення від публічної сфери – постсовєцька вульгарність в одязі серед “плебсу” і поверхове псевдо-захоплення Ніцше серед еліти, лялька Барбі для дітей і мильні серіали для дорослих – усе це результат спотвореного сприймання символів світу, який щойно для нас відкрився. Тим часом економічна криза автоматично спрямувала мислення у сторону сприйняття демократії як жорстокости. Якщо соціалістичне минуле завжди заставляло нас вірити у якісь світлі і добрі ідеали (в сумі ця індоктринована добродушність не заважала нам жити в природно жорстокому суспільстві), то перші хвилі інфляції зробили нас страшними реалістами. Наш реалізм водночас і фатальний, і цинічний, та, принаймні, він дає нам змогу зрозуміти, чому цей світ такий злий і поганий. Тому ще одне улюблене слово “українського постмодерну” – ґеополітика – вдало заповнило лексичний вакуум постсовєцької політичної (та й не лише політичної) дискусії.

Ґеополітика як фундамент реалістичної парадиґми виховала у нас за десять років якусь “приреченість” – між культурами, між цивілізаціями, між Росією і Европою... Абсолютно некритичне визнання географії як детермінанти політики викликає фатальне розуміння політичних перспектив: в епоху, де всім керує людський розум, ми, немов язичники, віримо у детермінованість нашого життя горами, озерами і напрямком вітру. Часом доводиться чути, що через своє географічне положення ми “приречені бути в Европі”, але оця приреченість відкидає нас усе далі від “голубої мрії”: нехтуючи елементарними демократичними принципами заради “незалежности”, “стабільности”, “реформ”, “добробуту”, “щастя майбутніх поколінь”, захоплюючись образом Піночета і найгіршими етапами в біографії де Ґолля, ми перетворюємось в антагоністів Европи. Якщо висловлюватись лаконічніше – ми прораховуємось... Наш досвід повинен бути уроком для Европи – у демократичні інститути і норми, за якими так уважно слідкують европейські організації, не вдалось вдихнути ідею, тому вони спокійно стали інструментом нового явища, позначеним ще одним популярним словом “олігархія”. Можливо це навіть помилка Европи – занадто самовпевненою вона була щодо нашої демократизації.

Ще одне “кічове” слово нашого “перехідного періоду”, який ми не знати коли перейдемо (та й чи перейдемо взагалі, відомо ще менше) – “середній клас”, те, що має стати базою для економічної демократії. Було б недалекоглядно стверджувати, що у нас немає потенційних носіїв економічної свободи. Безперечно, є, але увесь соціально мобільний і активний елемент, навіть, ті хто голосують за комуністів, не здатні висунути державі конкретні вимоги, а воліють тікати “шукати золота” у Польщу, Грецію, Італію, Росію а хто менш гнучкий – на звичайні ринки, неформально контрольовані квазі-державними групами, які ми заради романтичности називаємо мафією. Коли немає соціальної групи – носія цінностей, – цю функцію бере на себе держава.

Хочемо ми того, чи ні, але саме совєцька держава у 30-і роки стала носієм епохи індустріального суспільства, звичайно, надаючи перевагу кількісно-економічним вартостям і жертвуючи якісно-духовними, включно з безпосередньо людськими. Це совєцький апарат навчив неписьменну країну читати, робітничий клас визнав правлячим, а жінкам дозволив кидати бюлетені у виборчі урни і працювати (навіть кувальницями важкого молота). Ситуація немислима у деяких европейських країнах ще на початку сімдесятих. Та, провівши модернізацію “згори”, комуністична система відійшла від своєї кінцевої мети: як би не хотіла селянсько-пролетарська держава перетворити пролетаріат у монолітний “панівний клас”, їй не вдалось уникнути логічного результату індустріалізації – диференціації інтересів і створення нових соціальних ієрархій, характерних так само і для західних суспільств.

Проте, на відміну від суспільств, які от-от збирались сприйняти цінності постіндустріальні, наша диференціація відбувалась на основі привілейованого доступу до матеріальних ресурсів: міста перетворились у десятилітні черги за автомобілями, холодильниками і “стінками”. В умовах тотального одержавлення власности держава, виконавши “на всі сто” програму мобілізації економіки, стала ще й нашим працедавцем, тобто об’єднала у собі функції реґулятора і учасника можливих соціальних конфліктів. У містах не було індустріальних заворушень і вимог підвищити зарплату – тотальна держава все відреґулювала заздалегідь, а можливість пізньо-індустріальних “заварушок” попередила навіть на період після своєї смерті – до “зрівняння” у правах жінок, “рівности шансів” у освіті, і вульгарного егалітаризму (навіть домогосподарка може правити країною) ми теж прийшли чи не на півстоліття швидше, аніж деякі европейські країни. Як рівно ж із проблемою фактичної меншости титульної нації у великих містах – з нею багаті країни ідеалістичної Европи, куди тягнуться найактивніші елементи бідного світу (і ми у їх числі), поступово зіштовхуються теж.

І ще раз про демократію. Теоретик неокорпоративізму Філіп Шміттер називає країни пізньої демократизації неодемократичними [5]. Неодемократія – нова, “запізніла” версія демократії. У неодемократії може мати місце сицилійський клієнтелізм, портуґальська аграрність чи грецька православність. Чи можлива неодемократія в Україні? Раціональному оптимістові варто повірити, що так. Є тут лише одне “але”: демократії потрібна традиція – нова чи стара, в даному разі несуттєво. Країні, що пережила тоталітарну модернізацію “згори”, коли індустріальні цінності насаджувались адміністративним апаратом, варто остерігатись насаджування постіндустріальних цінностей теж апаратом – аби під привабливим шатром демократії не відбулась неототалітарна постмодернізація. Апарат може сприйняти вестернізацію “для себе”, але його цілком задовольнятиме азійство поза своїм полем. Ось як Бердяєв відгукувався про апарат царської Росії: “Петро Перший секуляризував правовірний російський народ і повів Росію шляхом просвітництва. Та зумовлений цим процес европеїзації заторкнув лише верхні прошарки російського суспільства, дворянства і бюрократії. Народ же залишався вірним давнім релігійним віруванням і звичаям” [6].

Чи доступна нам неодемократія? Оптимістично процитуємо слова Макса Вебера, виголошені більш як вісім десятиліть тому перед німецьким студентством: “Весь історичний досвід підтверджує, що можливого ніколи б не досягли, якби у світі знову і знову не прагнули до неможливого” [7]. Питання у тому, чи є у нас це прагнення? Чи розуміємо ми, що наблизимось до Европи тоді, коли нарешті усвідомимо: там, у світі економічного добробуту, демократія – це категорія, яка не потребує доведення, її можна удосконалювати, але від неї не можна відмовитись. Демократія – не інструмент для особистих цілей, і від неї не можна відходити, мотивуючи це необхідністю зберегти “незалежність” для націонал-демократів, чи добитись “зростання ВВП” для ліберал-реформаторів. Найбільша небезпека інструмента – що в певний момент він виявляється непотрібним і його можна засунути у якийсь закапелок і забути, а можна просто викинути. І тоді поняття “тимчасової, зумовленої історичною необхідністю і ґеополітичною ситуацією” відмови від демократії перетвориться у постійність, аж поки не появиться нова соціальна сила, здатна прокричати на весь світ ірраціональне: “Так не має бути!”

У політичній історії авторитарним тенденціям завжди протистояла міська культура, більш гнучка і менш традиційна, здатна засвоїти нові вимоги часу. Можливо, у нас замало міст, що характеризуються не просто кількістю мешканців і часткою зайнятих у промисловому виробництві, а міст як осередків мобільної урбаністичної культури, вільної артикуляції інтересів і індивідуальної свободи. Навіть якщо і були в Україні міста европейської культури, то усі вони вже давно не те, що ми собі уявляємо, заглиблюючись в історію. Бо те, що було колись, не означає, буцім воно існує сьогодні. Карл Шльоґель, завдяки якому багато “американізованих” німців післявоєнної ґенерації відкривали для себе все, що східніше Берліна, писав про Львів: “Хто приїжджає до Львова, потрапляє у велике совєцьке місто, а не у fata morgana габсбурзьких часів. Львів – це місто ілюзорних мандрівок, та той, хто хоче потрапити у реальність, зрозуміє, що насправді все зовсім не так” [8].

Наші міста – це релікти аграрно-індустріального минулого. Совєцька архітектура робить нас країною двох світів, коли нечисленний “середній клас”, живучи в “хрущовках”, які легко можна порівняти з пролетарськими районами Заходу часів Маркса, одягає вранці дорогий костюм і йде на престижну “постіндустріальну” роботу в “крутий” офіс, де з нових “Пентіумів” викачує дедалі більше інформації – основної цінности ґлобального суспільства. Працює він (себто “середній клас”) по 10-15 годин на добу і повністю залежить від працедавця, оскільки система захисту прав найманих робітників у нас – теж з епохи “Капіталу”.

Ми свідомо не заторкуємо теми села – про це варто говорити окремо, але тут принаймні аграрна культура відповідає епосі, в якій це село існує. Присутність аграрного не є проблемою – воно здатне додати у візерунок десятирічної України певний колорит.

Політика ж сьогодні твориться в містах, і якби в Україні було б хоча одне місто, здатне в потенціалі сприйняти виклики політичного постмодерну, старообрядницька консервативність Полісся і язичницька містичність Гуцульщини були би просто яскравим елементом української неодемократії. Історія інколи таки залежить від одного міста, особливо, коли його немає...

---

1 Paul Valery. La crise de l’esprit // Euvres (I), – Paris, 1962.

2 Hagen Schulze. Europaeische Identitaet aus historischer Sicht // Studie nach europaeischen Identitaet, Bonn, 1995.

3 Александр Зиновьев. Гомо советикус. – М., 1991.

4 Рональд Инглхарт. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества // Полис, №4/1997.

5 Филип Шмиттер. Неокорпоративизм // Полис, №2 / 1997.

6 Николай Бердяев. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., 1990.

7 Макс Вебер. Покликання до політики / Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К., 1998.

8 Lemberg–Lwow–Lviv / Peter Faessler (Hrsg.) – Koeln, 1995.