зміст

Виступ на конференції прем’єр-міністрів держав Центральної Европи (Братислава, 11 травня 2001)

© Збіґнєв Бжезінскі, 2001

І Европейський Союз, і Північноатлантичний альянс роблять ставку на розширення. Союз провадить переговори про вступ нових членів. Я гадаю, що зростає політична підтримка пропозиції, аби процес розширення НАТО рухався у напрямку прийняття наступних членів.

Доказом цього може послужити лист до Президента Дж.В. Буша сімнадцяти впливових сенаторів, у тому числі республіканців Джессі Гелмза [Helms] та Джона Мак-Кейна [McCain] і демократів Джозефа Лібермана [Lieberman] та Джозефа Байдена [Biden]. У Німеччині два чільних представники правлячої СДП також нещодавно опублікували статтю із закликом про запрошення до союзу нових держав уже на наступній зустрічі на найвищому рівні лідерів НАТО. Ці приклади можна наводити і далі.

Поміркуймо, як виглядала б сучасна ситуація в Европі, коли б НАТО дав себе залякати і відмовився б від розширення, коли б альянс прислухався до голосів, які протестували проти його втручання у Косово. Якщо сформулювати це лаконічно, то держави Центральної Европи, в т.ч. Литва, Латвія та Естонія відчували б серйозну загрозу, а Балкани залишалися б тереном конфлікту.

Цього, на щастя, не трапилося. Отож, ми можемо поміркувати над тим, у якому напрямку ми повинні рухатися, пам’ятаючи насамперед про те, що характер НАТО останнім часом зазнав докорінних змін. Союз розпочав своє існування як угода, укладена задля гарантій безпеки низки суверенних держав і формально така ситуація існує й надалі, хоча кількість членів збільшилася до 19. Однак, з іншого боку, водночас із інтеґрацією та розширенням Европейського Союзу НАТО дедалі більше починає нагадувати союз між Америкою та Европою. Майже усі европейські члени НАТО водночас входять до Европейського Союзу, а три нових члени уже ведуть переговори про вступ до ЕС. Політичні критерії членства в НАТО та ЕС ідентичні. Зв’язки і практичне взаємопереплетення НАТО і Союзу стали новою ґеостратегічною реалією. Її повинні обміркувати зустрічі на найвищому рівні лідерів ЕС у Копенгаґені та НАТО у Празі, які відбудуться в наступному році.

Ми знаємо, що ЕС розширюватиметься, позаяк уже сьогодні він веде переговори про вступ з 11 европейськими державами, а невдовзі матиме понад 20 членів. Було б абсурдно, коли б у майбутньому НАТО відповідало за безпеку, скажімо лише трьох чвертей ЕС, а не усієї території. Така ситуація призвела б до ґеополітичної двозначности, яка б могла чинити дестабілізуючий вплив і поглиблювати відчуття небезпеки у чверті, на яку не поширювався б захист НАТО. Звичайно, одночасне членство у Союзі та НАТО не повинно відбуватися механічно, але в довгостроковій перспективі винятки повинні чинитися лише для держав, які, будучи членами НАТО, висловили б переконання, що не бажають вступати до ЕС і навпаки.

Черговий чинник, який заслуговує на увагу, – це факт, що уже зникла головна зовнішня загроза, яку створював СССР. У Росії зараз відбувається важкий і неоднозначний процес самоокреслення у нових умовах. Відтак розширення НАТО передбачає трансформацію із оборонного союзу, який зосереджувався колись на цілком визначеній загрозі, у зінтеґровану коаліцію колективної безпеки, яка поширює свій вплив на евроатлантичні простори і здатна відреагувати на загрозу миру і на власній території, і у безпосередньому сусідстві. Отож НАТО відіграє тепер водночас оборонну і превентивну роль, доказом чого може послужити інтервенція в Косово.

НАТО може виконати таку роль, позаяк є водночас військовим союзом і незалежною системою безпеки. Тому його розширення не можна оцінювати виключно з точки зору мілітарної придатности нових членів. Ясна річ, треба вимагати, аби кожен член альянсу робив конкретний внесок для забезпечення спільної безпеки. Але процес розширення союзу із метою виключення територій ґеополітичної двозначности сам по собі є процесом зміцнення безпеки Европи в цілому.

Позаяк НАТО – військовий союз, а не однобічна гарантія захисту, кожен новий член альянсу повинен вірогідним чином підтримувати свою здатність до самооборони, аби здобути колективну безпеку. Він також повинен бути готовим внести істотний вклад у цю колективну безпеку, навіть тоді, коли йому безпосередньо небезпека не загрожує. Для утримання політичної життєздатности процесу розширення НАТО незмірно важливим є виконання трьома наймолодшими членами союзу усіх зобов’язань, які вони прийняли на себе перед їхнім прийомом. В іншому разі, недотримання зобов’язань з боку Польщі, Угорщини чи Чехії неминуче буде використане противниками подальшого поширення союзу.

Важко не зауважити того політичного факту, що процес прийняття рішень, які стосуються нових членів, – доволі непередбачуваний і залежить від коливань кон’юнктури. Так не повинно бути. Розширення НАТО не має бути ані результатом бухгалтерської калькуляції, ані бюрократичним гаданням на кавовій гущі, ані політичним ринком. Задля здобуття політичної довіри держав-заявниць цей процес повинен стати об’єктивнішим, передбачуваним і вірогіднішим – навіть якщо остаточне рішення залежатиме від політичних і стратегічних рацій. Отож, він повинен насамперед віддзеркалювати прозору візію майбутнього обсягу і форми Европи, а також її ставлення до Північноатлантичного союзу.

Я переконаний, що настав час покласти край непевності. Тому альянс повинен зважитися на те, що:

1. Кожна держава, яку вважають такою, що виконує вимоги членства в Европейському Союзі, повинна автоматично вважатися країною, гідною членства в НАТО. Звичайно, за умови, що вона готова буде зробити об’єктивно співрозмірний внесок у свій власний захист і спільні операції НАТО.

2. У випадку держав, які просять про прийом до НАТО перед вступом до ЕС, або не мають наміру до нього приєднуватися, застосовуватиметься чинний на сьогодні набір політичних, соціальних, економічних та військових критеріїв.

3. Держави, які подали заявки до НАТО, отримають формальне запрошення на саміт керівників держав союзу у Празі, але початок процесу ратифікації у кожному окремому випадку залежатиме від дотримання критеріїв членства в НАТО. Союз повинен водночас опрацювати процедуру щорічного розгляду статусу кожної країни-заявника.

4. У випадку найкраще підготованих кандидатів, кількість яких до початку наступного саміту складатиме не менше трьох, і включатиме принаймні одну балтійську республіку, НАТО погодиться прийняти їх на саміті у Празі та урухомить процедуру ратифікації.

Запропоновані рішення напевне не розв’яжуть усіх двозначностей і не окреслять чіткого графіку прийому. Але, незважаючи на це, вони стануть засадничим кроком у розбудові віри у те, що розширення НАТО є сталим, а не принагідним вчинком, покликаним обмежитися прийомом у найближчому майбутньому одного, максимум двох нових членів. Окрім того, рішення про прийом мінімум трьох або й більшої кількости нових держав уже в наступному році та проголошення обіцянки прийняти кілька наступних, стало б свідченням того, що НАТО не триматиметься жорсткого ліміту кількости членів.

Тут варто заторкнути проблему Росії. Її майбутнє важко передбачити. Наслідки геноциду у Чечні отруїли її політичні ініціативи. Росія і далі перебуває під впливом імперської ностальгії, зокрема щодо колишніх республік СССР. Іноді вона поводиться так, наче хоче відокремити Европу від Америки. Однак, навіть великі держави вдаються до перегляду власних позицій, коли їх до цього змушують обставини. Росія не має у довгостроковій перспективі іншого вибору, аніж нав’язати ближчі стосунки із евроатлантичною спільнотою. Якщо вона не вчинить такого кроку, то неминуче опиниться в ізоляції у ґеополітичному укладі, в якому ворожий мусульманський світ на півдні та могутній Китай на сході серйозно загрожуватимуть її території. Болючим та іронічно несподіваним наслідком цього могла б стати Европа до Уралу.

Розважливі росіяни це чудово усвідомлюють, хоча можливо й неохоче. У останньому виданні “Литовського Огляду Міжнародних Стосунків” Владімір Лукін виразно констатував, що Росія повинна продемонструвати, що “европейський пріоритет є для неї не лише теоретичним поняттям, але й реальною політичною орієнтацією”, і що вона може зробити це лише тоді, коли демократія та фундаментальні европейські вартості стануть для неї “не тільки гаслами ... але й практикою”. Важко не погодитись із подібним баченням справи. Але ця візія також повинна передбачати повагу до прав сусідів Росії на вільний вибір і визнання, що через нещодавню історію , зокрема коли йдеться про совєцьку добу, деякі сусіди Росії вкрай зацікавлені у членстві в евроатлантичній спільноті.

Повне акцептування Росією історичних реалій найкраще послужить інтеґрації цієї країни з евроатлантичною спільнотою. А нічого іншого не послужить результативніше такому акцептуванню, як послідовне і передбачуване розширення НАТО.

Не варто забувати, що всього лиш десять років тому, коли ми казали “Европа”, йшлося тільки про Західну Европу. Усе на схід від Ельби ми вважали Східною Европою. Сьогодні ця Східна Европа називається Центральною Европою, а на схід від неї лежать Україна та Росія. У свою чергу, під поняттям “Европа” ми тепер розуміємо колишню Західну Европу та сучасну Центральну Европу. Разом із розширенням Европейського Союзу та НАТО зовнішні кордони Европи і надалі зазнаватимуть переозначень. Тому сьогодні аж ніяк не є маячнею передбачення, що, можливо, мине якийсь час, і саміт ЕС відбудеться у Москві, а саміт НАТО – у Києві.

До празького саміту НАТО і копенгаґенського саміту ЕС залишилося менш ніж півтора року, які треба використати для докладнішого опрацювання принципів розширення і НАТО, і Европейського Союзу, а також для того, щоб переконати усіх членів союзу у необхідності прийняти на саміті в Празі чітке зобов’язання про готовність прийняти усіх, хто подав заявки. Треба також використати цей час для того, аби завдяки швидкому прийому кількох нових членів процес розширення НАТО став справді вагомим, а також опрацювати процедури ознайомлення, які дозволятимуть процесові прийому нових членів щороку прогресувати.

Напевне цей план облаштування Европи, завдяки якому усі народи континенту, великі й малі, відчуватимуть себе у безпеці, – дуже амбітний. Але я вважаю, що його можна втілити.

Скорочений переклад Андрюса Вишняускаса