зміст

Виступ на семінарі “Ї” 23 січня 2001

Взаємне протистояння політичних сил в Україні є незрівнянно гострішим, аніж у країнах “класичної” демократії. Адже тут взаємовиключними залишаються погляди опонентів на фундаментальні засади будівництва держави й навіть на сам факт її суверенного існування, себто на речі, котрі для західних політиків є не більш дискусійними, ніж, скажімо, правила арифметики. Окреслений антагонізм має досить чітку територіальну локалізацію, тому місцеві влади, приміром, у Галичині й Донбасі, сформовано з представників сил, які належать до протилежних кінців політичного спектра. Сторонній резонер, схильний до логічного аналізу, зробив би з цього факту висновок, що в зазбручанському краї, де при владі останні десять років перебувають представники національно-демократичного табору, загальноукраїнські реформи мають проходити легше, глибше й послідовніше, ніж деінде; що тут, мабуть, ефективність народного господарства перевищує пересічні показники, корупційно-бюрократичний тягар є менш обтяжливим, а попит на вмілі руки й розумні голови – вищим; що в Галичині вільніше дихається підприємцеві й інвесторові, а відтак заможнішим є життя робітника, селянина, інженера... Певна річ, популярність ринково-демократичних ідей хутко зростала б і на Наддніпрянщині, й у Причорномор’ї, й навіть у “червоному” Донбасі, якби на “вільному Заході” все було так. На жаль, “П’ємонт української революції” не став Обітованою землею для ділової активности та европейського способу буття в Україні.

Комуно-московська імперія, як відомо, відзначалася найжорсткішою централізацією та уніфікацією всіх сфер життя. Навіть новий рецепт торта ризькі кондитери конче мусили погоджувати з Москвою... Проте всі добре знали, що на берегах Нямунаса, Дауґави, Емайиґи люди живуть “якось не так” – охайніше, культурніше, ніж деінде в Совдепії. В сучасній Україні ми не бачимо подібних внутрішніх розмежувань, і “демократично налаштованим” реґіонам у цьому плані нема чим хизуватися. Зі Львова, Харкова, Сімферополя нині однаково “далеко” до Европи й небезпечно “близько” до Московії.

То за віщо ж так жорстоко чубляться “комуняки” з “бандерівцями”? Згадаймо порівняно нещодавню епопею прийняття Конституції України. Які великі надії на неї покладалися, які баталії точилися навколо кожного її положення!.. Позитивний ефект для суспільства виявився майже нульовим. Естонці й литовці зі старою сталінською конституцією надійніше забезпечували свій матеріальний та національний добробут, ніж українці – з Основним Законом, що “відповідає всім критеріям европейської демократії”.

Цим критеріям, мабуть, не відповідає щось зовсім інше... “Конституційний прокол”, далеко не єдиний у політичній практиці українських демократів, мав би стати для них серйозною пересторогою: вони “риють” не там, де можна докопатися до справжніх причин нашого невдатного просування “европейським шляхом”. Але ж ні! Вже дано старт новим навколоконституційним змаганням, і політики знов небезпечно балансують на самісінькому краю правового поля.

***

У другій половині вісімдесятих років на евразійських теренах розпочався, а з настанням дев’яностих дістав державно-правове оформлення загадковий соціальний процес, що химерними, не раз загрозливими зиґзаґами, з дедалі примарнішою перспективою мирного завершення (про успішне давно вже не йдеться) продовжує розвиватися дотепер. Вітчизняні та зарубіжні демократи вживають для його означення терміни типу “ринкові перетворення”, “демократизація”, “повернення в Европу” тощо. Природні в рамках “єдино правильної” західної моделі розвитку, при своєму зіставлені з реаліями українського життя вони виглядають дивним поєднанням сліпоти й цинізму.

Спробуймо докладніше проаналізувати хоча б такий дивовижний феномен, як “ринкові перетворення” в Україні – цю “візитівку” українських можновладців, козирну карту офіційного Києва в зовнішньополітичних іграх. Як відомо, не існує чіткої дефініції ринку, та майже всі економісти визнають, що ринок – це економічна свобода суб’єктів у рамках єдиного для всіх закону. Отже, перетворення в Україні є ринковими лише в тому разі, якщо ступінь економічної свободи зростає порівняно з доринковими часами. Визнаного мірила економічної свободи, знов-таки, не маємо, проте... Мало хто заперечить, що економічна свобода індивіда передовсім пропорційна товщині його гаманця. Він же, себто реальний дохід пересічного українця, кількакратно знизився порівняно з добою соціалізму.

Тому “ринковими”, а чи якимись іншими є реформи в Україні? Гаразд, припустимо, що це “тимчасові труднощі”, й звернемося до інших показників економічної свободи. Поряд із рівнем доходів найпоказовішим із них, вочевидь, є свобода купівельного вибору. Її, здавалося б, тепер досхочу – товари й послуги пропонують навперейми, колись порожні ляди завалені розмаїтим крамом... Не забуваймо, однак, що для основної маси зубожілого населення ці ляди є не більш ніж музейними стендами. Себто, замість свободи вибору ми дістали лише свободу споглядання. Не вільнішими за фізичних осіб почуваються нині господарські суб’єкти, які отримують значну частину доходів через бартер, взаємозаліки тощо. Додаймо ще такі специфічно українські “ступені свободи”, як картотека, позасудовий арешт рахунків і т. д., і т. п. Крім того, “вільному” українському споживачеві пропонують зовсім не те, що він справді хотів би спожити. Грубо, чоботом у пику (де вже тому “казармовому” соціалізмові) нав’язують йому дороге імпортне взуття замість дешевшого й надійнішого вітчизняного, MacDonald’s – замість поживної й звичної української кухні, “чорнуху” в суперобкладинках – замість знайомих із дитинства письменників, Hollywood – замість “Мосфільму” чи студії Довженка...

Навіть у “класичних” ринкових країнах самостійними підприємцями є щонайбільше 4-5% громадян. Решта, себто продавці власної робочої сили, найважливішим “мірилом свободи” традиційно вважають можливість зміни місця праці. У Львові, приміром (загальноукраїнська ситуація є не набагато втішнішою), для тих, хто бажав реалізувати цю свободу, на початку 1992 р. було 5279 вакансій, а на початку 1999-го – лише 400; притому став значно “компактнішим” перелік професій, потрібних працедавцям, і зовсім мізерним – здатних запевнити своїм носіям сталий дохід бодай на рівні прожиткового мінімуму.

Але ж виникла свобода підприємництва, що її у принципі не існувало до початку реформ! Розберімося й із цією “свободою”. По-перше, мусимо уточнити, що певний, вкрай обмежений рівень підприємницької свободи існував у СССР аж до початку шістдесятих років, а в деяких інших соціалістичних країнах – постійно. На совєцьких теренах така свобода знову з’явилася ще в рамках “будівництва соціалізму” (кінець 80-х), і за десятиліття “ринкових реформ” реальний її рівень у кращому разі не зріс. По-друге, в країні зі зруйнованою господаркою і “віртуальним” ринком праці жалюгідне “підприємництво” для основної маси “бізнесменів” є засобом виживання, а зовсім не виявом вільного вибору. Головне ж, ринок означає економічну свободу в рамках єдиного для всіх закону. Однак під надійним, як могильна плита, захистом українських законів займатися підприємництвом можуть хіба що камікадзе. Справжня свобода підприємницької діяльности в Україні існує переважно поза правовими рамками. Ледь перефразовуючи класиків марксизму, зазначимо, що в нинішньому суспільстві економічна свобода існує саме завдяки тому, що її не існує для дев’яти десятих його членів.

Чи переважає “европейська” Конституція знерухомлену національну господарку (хай навіть “азіатську” за технічним рівнем і характером виробничих відносин)? Наскільки втішає “право вільного виїзду” сотні тисяч вимушених еміґрантів, які ще вчора й гадки не мали покидати рідну землю?..

Для опису процесів, що відбуваються в українському суспільстві, ми вперто застосовуємо неадекватні поняття. Але проблема не зводиться до термінологічної плутанини. Адже йдеться про осмислення фактів суспільного буття, життєву позицію громадян, політичну лінію партій і владних структур. Мова, врешті-решт, про ту нескінченну via dolorosa, якою вперто продовжує прямувати Україна вже й без фатальної ленінської руки-дороговказа: допоки, де її кінець, поворот або з’їзд на інші якісь шляхи?

Місце у колі народів... Обираючи його, мусимо розуміти, що основні позиції тут давно усталилися, а відтак наше право на оригінальність de facto жорстко обмежене. Що ж то за позиції? Можливо, вирішальне значення має ступінь свободи від чужинського втручання, а основний вододіл пролягає між суверенними державними націями й тими, що позбавлені суверенітету? Але потрібна, погодьмося, доволі бурхлива фантазія, аби стверджувати, що, приміром, сучасні Німеччина, Японія, Південна Корея “стогнуть під тягарем іноземної окупації”, а позбавлені національної державности каталонці, шотландці або франкоканадці диспонують меншим обсягом людських і національних прав, ніж цілком суверенні ланкійці, сомалійці, параґвайці... Суперечливий досвід масової деколонізації в XX ст. засвідчив, що національний суверенітет сам собою не є тією ниткою Аріадни, яка нехибно виводить народи з лабіринтів відсталости й приниження у широкий світ свободи й процвітання.

То, може, все вирішує ступінь відданости правлячого режиму ринково-демократичним принципам? Адже змагання з передовими ринковими демократіями не витримали суспільства, побудовані на інших, зокрема – на тоталітарно-комуністичних засадах. Проте, поділ країн світу на ринкові-демократичні та “інші” на схилку XX ст. втратив колишню актуальність хоча б через стрімке скорочення кількости “інших”.

У сучасному світі деколонізація (суверенізація) й декомунізація є процесами периферійними. Натомість фундаментальне значення має поділ на успішних і невдатних ринкових конкурентів, лідерів і аутсайдерів економічного розвитку, світ заможних країн і “третій світ”. Приналежність до останнього зводить нанівець основні переваги суверенітету та демократії, робить неминучими бідність, відсталість, несамостійність, непідйомний тягар боргів, принизливе почуття меншовартости.

Класики української ідеї ніколи не розробляли проблеми подолання слаборозвинености. Навіть нещадно критикуючи московсько-імперське панування в Україні, вони мовчки схвалювали (принаймні в загальних рисах) ту величезну роботу, яку було здійснено в імперському лоні для розбудови економіко-культурного потенціалу; цей потенціал, укупі з природними талантами й працелюбством українців виключав, здавалося б, можливість сповзання України в провалля слаборозвинености... Ні “класикам”, ні дисидентам-шістдесятникам вочевидь, не спадало на гадку, що постімперські проблеми незалежної України можуть виявитися докорінно відмінними від аналогічних проблем Словаччини або Естонії (які нібито були з нами в одному соцтаборі) й вельми близькими до тих, від яких потерпають географічне й культурно далекі Колумбія чи Пакистан.

Сучасні українські демократи, зорієнтовані на західні моделі поступу, доволі слабо й невдало впливають на перебіг подій у власній країні. Тим часом третього світу вони майже не відвідують, не вивчають, не враховують його досвіду в своїх політичних та соціальних розрахунках. Ми не знаємо жодного вітчизняного видання чи окремого автора, які б систематично писали про проблеми слаборозвинених країн, жодної книги на цю тему, яка б вийшла друком в Україні за роки незалежности.

Річ у тім, що “третій світ” відрізняється від розвинених країн не кількісно (за рівнем національного доходу, показниками продуктивности праці, соціального забезпечення, освіти тощо) – це інша якість суспільного буття. Це здебільшого не “відсталі країни”, бо саме поняття відставання передбачає принаймні односпрямованість руху об’єктів, – а такі, що рухаються в інший бік, ба навіть в інших системах виміру, ніж країни Заходу. В просторі реального історичного руху “третьосвітніх” суспільств координати демократії, вільної конкуренції, поступу тощо є малопридатними – принаймні в їх класичному західному сенсі – й радше дезорієнтують дослідників.

І хоч як би нам хотілося швидше вивести український корабель в облаштований европейський фарватер – мусимо визнати, що теперішні свої маневри він здійснює в зовсім інших водах. Тож хіба не потрібні нам для початку карта й лоція цих негостинних вод, чи не маємо спершу визначити реальні координати нашого корабля в Світовому океані?

Сьогодні переважна більшість країн третього світу уже давно є політично незалежними, в їхній економіці переважає ринковий сектор, зовнішні зв’язки орієнтовані на Захід, а державний устрій у багатьох випадках відповідає критеріям демократії. Між економічними принципами, політичними й адміністративно-правовими системами, скажімо, США і Болівії, Великої Британії та Ніґерії, Франції й Сенеґалу аналітик не знайде якихось принципових відмінностей. Притому, основна маса населення слаборозвинених країн стало перебуває в лабетах злиднів, невігластва, відчаю, жорстокости, в атмосфері кримінально-концтабірних міжлюдських стосунків. Маючи здебільшого достатні політичні передумови для добробуту, ці країни лишаються другорядними ринками збуту чужоземних товарів, хронічними платниками неоплатних боргів, заповідниками бідности, безробіття, звиродніння. Сотні мільйонів людей від самого народження несуть незгладне тавро “зайвости”, посилюючи своїм існуванням і без того катастрофічну нестачу їжі, питної води, помешкань, освітніх закладів, робочих місць, нічого не додаючи до національних продуктивних сил, національного інтелекту, національного багатства. В злидарських людських мурашниках автономія особистости неможлива, як і самостійний “шлях нагору”; примусового включення в кланові, клієнтельні, криміногенні структури, участи в споживанні наркотиків, проституції, садистських розвагах “братви” індивід може уникнути хіба що шляхом самогубства... Питання людської гідности, демократії, історичної справедливости, національного відродження тощо тут не мають жодної актуальности для 80-90% населення.

Доводити, що Україна за своїми соціально-економічними показниками посідає нині місце саме серед країн “третього світу” – й то далеко не чільне! – все одно, що ломитися у відчинені двері. (Про це, зрештою, відкритим текстом заявила колишній держсекретар США М. Олбрайт, проголосивши намір своєї країни зосередити особливу увагу на відносинах із Україною, Колумбією, Індонезією та Ніґерією. Погодьмося, важко повірити, що взаємини, скажімо, з Ізраїлем чи Південною Кореєю привертатимуть меншу увагу Вашинґтона. Просто це буде якісно інша “особлива увага”... ). Ми прагнемо довести інше – що основні проблеми сучасної України є типовими проблемами саме слаборозвинених країн; що теперішня українська криза якісно подібна до становища в державах “третього світу”, а не, скажімо, в США під час Великої депресії чи в Німеччині після Другої світової війни Для україністики перехід від “вестернізованих” моделей суспільного розвитку до концепцій, опертих на “третьосвітній” досвід, мав би означати приблизно те саме, що для астрономії – перехід від геоцентричної системи Птолемея до геліоцентризму Коперника.

На шляху такого переходу постають поважні перешкоди, серед яких уражене національне самолюбство – одна з найменших. Адже єдиної “теорії слаборозвинености” досі не існує; рівень вивчення соціально-економічних проблем країн ринкової периферії в багатьох випадках лишається недостатнім.. “Третій світ” є вкрай неоднорідною й доволі динамічною спільнотою, внаслідок чого “формула відсталости” виявляє значну мінливість у просторі й часі. Зрештою, мусимо рахуватися й з тим, що словосполучення “третій світ” майже нічого не говорить пересічному українцеві, й навіть знання вітчизняних інтелектуалів у цій сфері є обмеженими, фраґментарними, застарілими. Однак, принциповість проблеми не дозволяє відкласти спробу її розв’язання до кращих часів. Відтак у подальшому викладі деякі питання доведеться подавати у спрощеній формі, а власні висновки автора наводити інколи без строгого обґрунтування.

Практика показує, що нації, які виявляють масову й послідовну готовність нелукаво акцептувати ринкові правила гри (цілі нації, а не лише уряди!), швидко розв’язують проблеми з кредитами, обладнанням, фахівцями тощо. Решта змушені шукати обхідних шляхів до добробуту – це, наприклад, експлуатація унікальних природних ресурсів, експорт сировини й низькотехнологічної продукції, заробітчанство громадян по закордонах (не раз напівлегальне, на рабських умовах), кабальна “економічна допомога”, “тіньове” виробництво, контрабанда, наркобізнес тощо.

На нашу думку, фундаментальні причини слаборозвинености слід шукати передовсім у царині суспільної ментальности. Слаборозвинені країни – це країни, в психології загалу яких бракує імпульсів до свободи, конкуренції, культури, поступу, наслідком чого МОЖЕ БУТИ брак важкої індустрії й наукових досягнень, капіталу й освічених фахівців, доріг із твердим покриттям і товарів ширвжитку... Таке розуміння феномену слаборозвинености дозволяє впевнено помістити в “третій світ” і Україну з її безпрецедентно високим, як для цієї групи країн, виробництвом електроенергії, прокату, верстатів з ЧПУ й докторських дисертацій на душу населення.

Для нас, “третьосвітніх”, поширений термін “країни, що розвиваються” не є адекватним. Розвиваються бо в той чи інший спосіб усі країни світу, тому протиставлення розвинених і “тих, що розвиваються” передбачає, вочевидь, якусь підвищену, “додаткову” налаштованість на розвиток, прискорення, подолання свого відставання. Тим часом, за небагатьма щасливими винятками, саме налаштованости на поступ найбільше бракує народам “третього світу”. Отже, слаборозвинені країни – це переважно такі, що на рівні масової свідомости основних верств населення НЕ ХОЧУТЬ поступу... Термін “держави, що розвиваються” націлює уряди, ділові кола, громадськість заможних і благополучних країн на сприяння розвиткові таких держав. Однак віднайдення всередині їх гідних довіри й дієспроможних акцепторів допомоги часто виявляється справою майже безнадійною. Складається парадоксальна ситуація, коли громадян та організації, що готові ефективно сприяти розвиткові якої-небудь африканської чи постсовєцької країни, легше буває відшукати в Америці чи в Европі, ніж у самій цій країні.

Західна Европа, як відомо, тривалий час не була епіцентром уселюдського поступу. Не тут зародилися найдавніші цивілізації, не тут розквітли науки й мистецтва античности; аж до пізнього середньовіччя Захід лишався переважно імпортером складних виробів і високих технологій. Однак у XVI-XIX століттях він з лихвою надолужує своє колишнє відставання: західноевропейці проникають на всі континенти, їхні вироби скрізь стають життєво необхідними, створені ними інститути й структури набувають усесвітнього значення, а ідеї підлягають обов’язковому засвоєнню в найвіддаленіших закутках земної кулі Це ідеї особистої свободи, правової демократії, вільної конкуренції, науково-технічного поступу тощо – саме вони так дивовижно змінили обличчя західного світу й зумовили його беззаперечну перевагу над усіма “альтернативними” цивілізаціями.

Ми традиційно вважаємо себе европейською нацією, контакти ж із країнами “третього світу” ніколи не мали для України стратегічного значення й не вирізнялися інтенсивністю. Однак, сучасна українська ментальність у багатьох принципових моментах виявляє глибоку “неевропейськість” і, навпаки, надзвичайну подібність до “третьосвітніх” зразків. Ось лише деякі з таких моментів:

1) відмова суб’єкта від власної активности, очікування можливих позитивних змін лише внаслідок дії сторонніх, незалежних від суб’єкта чинників;

2) консерватизм, інертність і стереотипність мислення;

3) недбалість, непунктуальність, непорядність;

4) “звичний” розрив між словом і ділом;

5) авторитарні мислення й поведінка, слаборозвиненість уявлень про невідчужувані людські права;

6) зневага до людини, її чеснот і талантів поряд із надмірною “повагою” до зовнішніх атрибутів (посади, зв’язків, товщини гаманця тощо);

7) глибочезний психологічний розрив між “верхами” й “низами” суспільства, елітою й загалом. В Україні особливої потворности це явище набуває через практичну відсутність спадкової еліти: село вимирає, робітництво ледь животіє, а в найвищих владних кабінетах 80% посад обіймають учорашні сільські хлопці й випускники ПТУ;

8) обожнення влади, прагнення активніших суб’єктів будь-що досягти її вершин – у химерному поєднанні з масовою ненавистю до владних інституцій і тупим мовчазним опором їхнім ініціативам;

9) високий рівень масової “корупційної готовности”;

10) правовий нігілізм, нехіть до демократичних і схильність натомість до “традиційних” методів розв’язання проблем.

Цей перелік далеко не повний, та все ж, на нашу думку, дає певне уявлення про те, як глибоко загрузла Україна в трясовині слаборозвинености. Ми не випадково, не через хвилинну примху мачухи-історії опинилися в цьому болоті. “Третій світ” – концтабір без варти й колючого дроту, втеч з якого, проте, майже не буває. Для неконкурентоспроможної спільноти комунізм з його ҐУЛАҐом, “дефіцитами”, старечими маразмами генсеків і московським поневоленням може виявитися ще не найгіршою з можливих альтернатив.

***

Переважній більшості народів “третього світу” шляхи до свободи, поступу й достатку блокують насамперед бар’єри їхньої власної ментальности. Це не означає, однак, що ці народи просто “стоять на місці”. Їхня історія рухається, як вже згадувалося, ІНШИМИ шляхами, здебільшого доволі складними, що не вписуються в “класичні” історико-соціальні моделі. Оскільки це стосується й “українського шляху”, спробуймо хоча б наблизитися до його розуміння через аналіз подій, що відбулися в нас на очах.

Розпад СССР уярмлені Москвою народи зустріли в абсолютно однакових адміністративних, правових та ідеологічних “уніформах”, з однаковими економічними і соціальними структурами та досить близькими рівнями розвитку й добробуту. Не дивно, отже, що перші зміни повсюди були однотипними (бодай формально): на місці комуністичних державних структур постали демократичні республіки з виборними президентами й парламентами, а планову господарку почали заміняти інститутами ринкової економіки. Але далі новопосталі держави пішли принципово різними шляхами! Прибалтика впевнено “крокує на Захід”, повномасштабна евроінтеґрація Литви, Латвії та Естонії є питанням лише часу й темпів. У Білорусі, Молдові, Росії, Україні масовий, хоча здебільшого й пасивний опір запроваджуваним “згори” реформам призвів до поступового переродження помірно реформаторських режимів – їхньою основною метою стало збереження влади й утримання “контролю над кризою” та іміджу “европейської орієнтації” (від якого “бацька” Лукашенка, щоправда, мужньо й чесно відмовився). В Закавказзі симбіоз демократичних та авторитарних тенденцій здійснюється на тлі великої крові та руйнації – “шлях в Европу”, ринкові реформи тощо тут є щонайбільше декларацією намірів. Нарешті, середньоазіатська модель – всевладдя президента, який здійснює не так керівництво, як опіку над цілком покірним народом, прагнучи не допустити (не завжди успішно) кривавого “розквіту” ісламського фундаменталізму та міжкланової ворожнечі й дістаючи за це від Заходу мовчазне відпущення авторитарних гріхів...

Ми не знаємо жодної строгої теорії, здатної переконливо пояснити саме такий перебіг подій (варто, приміром, згадати, що на початку 90-х авторитетні західні спеціалісти оцінювали постімперські перспективи України як найсприятливіші, а переваги прибалтійських країн не вважали істотними).

Чому, скажімо, в Таллінні не обрали довічним президентом якого-небудь “естонбаші”, чому Азербайджан не “рвонув на Захід” наввипередки з прибалтами, чому криваві кошмари Закавказзя не повторилися, Богу дякувати, на поволзьких чи закарпатських міжетнічних кордонах?.. Пояснення явищам такого роду спроможна дати радше історія, ніж теорія. Справді-бо, прибалтам уже доводилося відроджуватися національно й державно та виборювати місця в західній спільноті; міжетнічні й міжкланові “розбірки” кавказців – осучаснений варіант традиційних для реґіону збройних ігрищ; в авторитарних “президентах пустель” легко впізнаємо “переодягнених” ханів та емірів, а на східноевропейських теренах драма безплідного й народовбивчого реформаторства правителів банальна, як сюжети індійського кіно.

Невивченими й поки що малозрозумілими є механізми тривалого зберігання архетипних історичних програм у національній ментальності та їх наступного суспільно-діяльнісного відтворення. В яких формах і якими способами під тоталітарним бетоном прибалти заховували свою европейську сутність, а середньоазіати плекали делікатну східну специфіку – це ми можемо пояснювати радше “на пальцях”, ніж у наукових термінах. Однак зберегли у кожному випадку незле й відтворили напрочуд швидко, хоча й не без істотних “купюр” та неминучих поправок на дух новітньої епохи. Національна ментальність є в цій ситуації своєрідною “чорною скринькою” – не знаючи достеменно її внутрішньої будови, ми, однак, простежуємо закономірний зв’язок між сигналом на вході та реакцією на виході.

Втім, архетипи здатні визначити не лише генеральний напрям розвитку суспільства, але також (і набагато частіше!) окремі сюжети, що відтворюються на історичному кону інколи як другорядні в рамках “основної теми”, а інколи й як такі, що змінюють її до невпізнання. Намітивши шлях до Европи, українські керманичі, вочевидь, не зважали на ті архетипні програми вітчизняної історії, котрі почали спрацьовувати одразу ж, тільки-но народну самодіяльність було звільнено з тоталітарних пут. Не ставлячи за мету розробити докладну систематику таких архетипів, обмежимося стислою характеристикою лише окремих з них:

1) прагнення до реалізації екстенсивних варіантів розвитку. Це надзвичайно потужний архетип, і форми його вияву напрочуд різноманітні: москвофільство, “адресні” емісії, субсидування колгоспів та інших феодальних укладів, “вибивання” кредитів МВФ, крадіжка російських енергоносіїв з трубопроводів, пошук скарбів Полуботка – й т. д., й т. п.;

2) неочікуване піднесення на суцільній національній руїні чергової хвилі українського руху – й стрімке вигасання без помітної трансформації її енергії в енергію довготривалої конструктивної дії;

3) відчайдушні змагання за булаву на тлі смертельних небезпек для нації та держави;

4) байдужість (і то в кращому разі тільки байдужість!) можновладців до поневолення українців чужинцями. Хмельницький мовчки дозволяв союзникам-татарам вертати до Криму з українським ясиром; пізніше “із города із Глухова полки виступали з заступами на лінію” за наказами гетьманів; за Шелеста й Щербицького у Сибір і в Казахстан вирушали вже цілі “дивізії”, ну а сьогодні, певна річ, Тугай-бея взяли б хіба що скромним стажистом в одну із сотень фірм, що постачають на світові ринки український живий товар;

5) неймовірно жорстока війна влади проти непроданої чужинцям частини свого народу. Ця війна спалахує періодично й цілком незалежно від поточних кольорів державного прапора та гасел правлячої династії. Частково “верхівка” виборює в такий спосіб право на необмежене збагачення й повну безкарність, але основною рушійною силою процесу є невміння досягати навіть відносної стабільности без абсолютної покори. (Ототожнення цих двох понять притаманне найширшим верствам українства – від усемогутнього олігарха до колгоспного бригадира);

6), що випливає з 5) – реформаторська нездалість “ідеально” впокореного народу (стабільність не приводить до поступу);

7), що випливає з 6) – перманентне відставання від Европи, США, а тепер уже й Азії та Латинської Америки, що спричиняє зовнішній тиск і дискомфортні відчуття частини владоможців та інтелектуалів;

8), що випливає з 7) – посилення реформаторських настроїв, поява чергових програм “модернізації згори”;

9), що випливає з 5-8) – народ “зраджує” реформаторів...

Накладімо бодай окреслені нами архетипи на “европейський вектор” українського розвитку й виразно побачимо, як Европа, замість наближатися до нас, починає стрімко віддалятися. Правдивість цього висновку доводить така статистика. За даними австрійського банку Kreditanstalt (“Поступ”, 4. 07. 2000 р.), протягом останніх 10 років продуктивність праці у Польщі, Угорщині й Чехії зросла, відповідно, на 216%, 140% і 109%; разом зі Словаччиною та Словенією ці країни нарощують ефективність своїх економік утричі стрімкіше, ніж держави ЕС, тобто реально наближаються до Европи. За той сам час продуктивність праці в Росії впала на 78%, а в Україні – на 86%. Деякі методологічні міркування, а також власні спостереження схиляють автора цих рядків уважати останні два показники перебільшеними, однак сам факт значного падіння продуктивности праці в країнах СНД сумніву не викликає...

Ми не “відстали з просуванням до Европи”, бо неможливо відстати, рухаючись у діаметрально протилежному напрямку! З наведених показників стає очевидним безприкладний цинізм розумувань офіційного Києва про “европейську перспективу України”. Адже спосіб життя нації визначає саме продуктивність її трудових зусиль! Демократична Конституція, членство в Раді Европи, транші МВФ тощо – не більше, ніж вигадки евразійських еліт, традиційно відгороджених китайським муром від трагізму повсякденного існування своїх співгромадян.

Як звабливо звучать слова “европейська орієнтація України”! Звабливо звучать – і... нікого ні на що не надихають. Простий українець жодних ознак Европи навколо себе не бачить. “Европейські” гасла сьогодні не так наближають нас до Европи, як віддаляють наших політиків від власного народу. Він небезпідставно “розшифровує” ці гасла як прокламування “европейської орієнтації” корупціонерів і олігархів після їхнього успішного збагачення в Україні.

За реальних умов трагічного буття й дезінтеґрації суспільства страх, мусимо визнати, мобілізує та об’єднує сильніше, ніж сумнівні принади. Европа безмежно далека, а жахіття “третього світу” – катастрофічно близькі. “Україні не місце в третьому світі!” – гасло реалістичне, об’єднавче, напряму пов’язане з життєвими потребами майже всіх прошарків і верств нашого громадянства. Український робітник не хоче переселятися в “бідонвіль” – але ж і український державний діяч не хоче репрезентувати “бананову республіку” (що чемні “західняки” вміють дати відчути десятками бездоганно коректних способів)! Український фахівець гірко усвідомлює свою непотрібність у слаборозвиненій країні – але ж і українського олігарха неохоче толерують у світовій бізнесовій еліті, апріорі вбачаючи в ньому корупціонера африканського штибу... “Україні не місце в третьому світі!” – гасло спільного порятунку “верхів” і “низів”, комуністів і націоналістів, Заходу і Сходу. Саме така формула національної ідеї є найдоречнішою в Україні на зламі тисячоліть.