Андрій Кирчів

Еталонний (швайцарський) федералізм

© А.Кирчів, 2001

*Експонат Виставки Досягнень Европейського Політичного Господарства
*Виробництво – Швайцарія
*Рік випуску – 1291
*Конструктивні особливості – 26 автономних модулів, чотиримовна панель керування.

Для початку – дві невеличкі ілюстрації.

…Вулицею Львова спекотного літнього дня йшов собі молодий чоловік. Політично стурбовані перехожі безпомилково впізнавали у ньому одного з 450 народних обранців, либонь із тих, приречених на бодай два-три парламентських терміни. Та увагу привертав не стільки сам достойник (набачилися в найрізноманітніших іпостасях і комбінаціях!), скільки його футболка, вірніше те, що на ній красувалося. На темно-синьому трикотажному тлі в ореолі золотавих ЕСівських зірочок спочивав червоний із білим хрестом усередині силует мапи Швайцарії. А під усім цим – напис, запозичений із добре знаної завсідниками номерів західних готелів картки, котру зазвичай перед сном вішається на зовнішню клямку дверей: “Do not disturb” (“Не турбувати”). І якось раптово всім нутром відчулося, як одного прекрасного вечора, йдучи до сну, 78 відсотків населення “маленького европейського глитая” (як іноді дозволяють собі дражнити неприступну Конфедерацію деякі еврожовті ЗМІ) вивісили ці карточки на дверях своїх майже іграшкових гольцбавних будиночків і замкнулися на всі засуви перед самісіньким носом нетерпеливої Співдружности. “Вони проголосували дверима”, – скрушно коментуватимуть вранці наступного дня результати застосування прямої демократії у сусіда европейські агенції новин, навіть не намагаючись приховати негативних емоцій похмілля від ейфорії переможного крокування в усіх напрямках Старого континенту…

…Чи бували Ви коли-небудь у Берні? Якщо ні, то перебуваючи у цьому чудовому “ведмежому” побратимі Берліна з дещо редукованим іменем, неодмінно зверніть увагу на цікавий факт: уздовж усіх центральних вулиць на фасадах будинків рясніють різнобарвні знамена. Це зовсім не карнавальне розмаїття – штандарти всіх 26 кантонів, які всюди і повсякчас нагадують мешканцям і гостям обраної плебісцитом 1848 року столиці Конфедерації про її суто представницьке функціональне призначення.

Трошки історії з доповненнями і відступами.

На початку I ст. до Р.Х. перші кельтські племена гельвеційців перекочовують із Південної Німеччини на Центральне Плато. Вони продовжують рухатись на захід, аж поки безпосередньо не стикаються із римлянами. У 58 р. до Р.Х. війська Юлія Цезаря остаточно витіснили гельвеційців на Центральне Плато.

Після цього територія, зайнята гельвеційцями, стала частиною Римської Імперії. У цей період розвиток набув особливої активности. Територія вкрилася мережею доріг, почали зростати міста, зокрема Авентікум (тепер Авенш) та Августа Равріка (тепер Огст), піднялася культура землеробства.

Після періоду романізації на територію Швайцарії вторглися германські племена, мовне розмаїття яких неабияким чином відбилося на сучасній багатомовности країни, але до цього явища ми ще повернемося окремо.

Навернуті у християнство бургунди осіли на заході і були швидко асимільовані римлянами, в тому числі і мовно. Схожа доля спіткала і племена ломбардів (лонгобардів), які оселилися на півдні нинішньої Швайцарії. Та наймасовішими імміґрантами виявилися алемани, які зайняли простір поміж Райном та Ааре. До певної міри нинішні рето-романці своєю ідентичністю можуть завдячувати байдужости домінуючих тоді алеманів до проблем асимілювання Ретії (нинішній кантон Грізон чи Граубюнден). Не слід, звичайно ж, недооцінювати і факт внутрішнього опору процесові асиміляції населення цього клаптика швайцарської землі, яке донесло успадковані від предків колорит та автентику своєї мови до наших днів. Етнос, колись розпорошений на просторах Південного Тиролю, Форарльберга та Фріулі, у період Середньовіччя відійшов у високогірні долини Грізона, щоб автономізуватися і зберегти себе для прийдешніх поколінь. Без цього могутнього інстинкту самозбереження рето-романські діалекти було б швидко поглинуто основними довколишніми мовними групами.

Таким чином було сформовано основу нинішньої чотиримовности: у римській та бургундській зонах осідлости розмовна латина трансформувалася у франко-прованський діалект, а зайняті алеманами реґіони до 900 р.Б. стали повністю німецькомовними. Мешканці долин на півдні обрали для спілкування галло-італійські ломбардські діалекти, в той час як в горах Грізону продовжувала звучати рето-романська мова.

У XIII-му столітті на територію, де нині знаходяться кантони Урі, Швіц, Об- та Нідвальден (тоді – Унтервальден), декілька разів потикалися австрійці, та зустрівши рішучий і організований опір місцевого населення, полишили назавжди ідею загарбання цього шматка гористої місцини. А згуртовані боротьбою проти спільного ворога, ці кантони “дозріли” до офіційного облаштування свого рівноправного союзу, що й трапилося наприкінці XIII ст. Конфедерація, як форма існування, ще задовго до її, так би мовити, правового оформлення, виникла на ґрунті ліги міст і вільних селянських угідь довкола них. Немає достовірних фактів, чи поширювалась на ці території безпосередня влада правителя Священної Римської Імперії, проте достеменно відомо: мешканці альпійських долин (особливо тих, які були у безпосередній близькости до стратегічних гірських перевалів) організувалися в комуни (Talgenossenschaften), скуті священними клятвами вільних людей, влада яких поширювалася на увесь простір цих долин. У 30-х роках XIII ст. готовою організацією влади Урі та Швіца спробували скористатися Гогенштауфени, запропонувавши свій патронат. Але контролювати такий віддалений і рельєфно складний шмат території сил явно не вистачало: все було кинуто на боротьбу з папською владою на Апенінах. Тим часом організаційно примітивніші гірські племена розв’язали на цих землях справжню різню, намагаючись заволодіти власністю долинних комун. Війна тривала до 1270 р., коли в Австрії на престол зійшов принц Рудольф I Габсбург і в т.зв. “лісових кантонах” (Waldstatte) було відновлено мир. Після смерті цього імператора трапилось те, про що вже було сказано: 1 серпня 1291 року у Рютлі поблизу Люцернського озера нобілітет “лісових кантонів” поклявся спільно звільнити підвладні йому землі з-під австрійської “опіки”. Всі без винятку середньовічні хроніки згадують символ початку боротьби за незалежність Швайцарії – легендарного Вільгельма Теля, який убив судового виконавця (насправді ця гарна легенда з’явилася у літописах як результат компіляцій щонайменше років так за двісті після описаних подій). Та невдовзі був цілком реальний розгром австрійського війська при Моргартені у 1315 році, що прискорило відрив від Габсбурзьких володінь Люцерна у 1332 році. Через дев’ятнадцять літ повсталі гільдії приєднали до Конфедерації Цюріх, а ще через два роки і Берн вирішив, що розширювати свої володіння на захід безпечніше, маючи за плечима такий союз. Та коли на такі кроки відважилися споконвічні території Габсбурзької монархії – Глярус і Цуг – імперія слушно сприйняла це як виклик, проте вже нічого вдіяти не могла. В переговорах і битвах конфедеративні території спромоглися вирвати незалежність у своїх імперських зверхників і встановили власний територіальний суверенітет, підняли рівень престижу і безпеки нового квазідержавного утворення, ведучи війни, скуповуючи землі та укладаючи угоди з монастирями і місцевими землевласниками, які отримували натомість права муніципальних громадян.

Перемоги конфедератів під Земпахом (1386) та Нефельсом (1388) фактично поставили крапку на пануванні Швабських міст на цій території, а підписані в результаті цих перемог Земпаський та Пфаффенський конкордати юридично закріпили факт політичної влади Альянсу Восьми Старих Кантонів, і наприкінці XIV ст. створили прецедент існування незалежної (хоча й наразі хисткої) держави всередині імперії (і хто посміє заперечити, що історія зазвичай повторюється, навіть якщо й не буквально?).

Насичене війнами XV століття закінчилося значним розширенням Конфедерації і перетворенням її з альянсу 8-и в союз 13-и. В результаті війни з Бургундією до Конфедерації приєдналися Фрібур та Солотурн, Швабська війна сприяла приходу Базеля і Шафгаузена, а Міланська кампанія підштовхнула до союзу Апенцель. Сен Галлен, Мюлюз (як “союзні кантони”), а також комуни Граубюндена (Грізона) та Валє отримали особливий статус віз-а-ві Конфедерації. Більше того: тринадцять кантонів не лише посідали свої (і чималенькі) території, а й здійснювали спільне адміністрування в Ааргау, Тургау, сільської місцевости Сарганса та півдня Готара. Всі проблеми, які виникали в процесі адміністрування, врегульовувалися шляхом голосування на конференціях, причому кожна підвладна територія мала двох представників, але лише один голос. Ці Збори були першою спільною інституцією Конфедерації. На початку XVI ст. було запроваджено конституційну форму правління, яка проіснувала майже 300 років і розпалася щойно у 1798 р.

Паралельно до класичних для всієї тодішньої Европи селянських виступів проти міста, у XVI ст. на землях Конфедерації набули розвитку щонайменше два специфічних явища. Першим із них стало найманство. Слава про швайцарських піхотинців сягла далеко за межі країни і почала пригасати лише з початком широкого застосування бойової артилерії. Після того, як у міланській кампанії зійшлися в бою швайцарські “вільні вояки”, які захищали інтереси трьох різних сторін – Мілану, Папи та Франції, кантони актом від 1503 року спробували під страхом смерти заборонити несанкціоноване найманство, проте охочих заробити таким чином не стало менше. Лише згодом Люцерн врегулював юридичні рамки підготовки та продажу гвардійців у двори европейських монархів, хоча саме даниною традиції і визнання доблести і відданости їх власне в часи міланської кампанії є й нинішня швайцарська Папська Гвардія.

Другою специфічною особливістю стала Реформація, яка прийшла на терени Старої Конфедерації через Цюріх, разом із послідовником Лютера Гульдріхом (Ульріхом) Цвінглі, і дуже швидко поширилася на всю територію країни. На кінець 1530 року католицькими залишалися лише Люцерн та Цуг у центральній частині Конфедерації, а також Солотурн і Фрібур на заході. Проте, на відміну від міст, села залишалися католицькими, чим і скористалася церква, піднявши повстання. У 1531 році Цвінглі загинув у бою, а пропаговане ним вчення на певний час відійшло в тінь. А через п’ять років у Берні поселився Жан Кальвін, і Реформація знову набрала сили, користаючи з підтримки двох третин населення та головних економічних центрів. У 1566 році, всього за два роки після смерті Кальвіна, лідери прихильників обох протестантських рухів підписали Confessio Helvetia posterior, яка об’єднала їх у єдину організаційну структуру. Тепер протиставлення її католицизмові у сусідніх німецьких землях набувало суто політичного протистояння незалежної Конфедерації та імперії, що її оточувала. Католицькі ж кантони, усвідомлюючи смертельну небезпеку релігійного розбрату для суверенітету, скористалися територіями спільного адміністрування для утворення в них т.зв. “католицьких коридорів” (вузьких ділянок території для безперешкодного спілкування з єдиновірцями з-за кордону). Таким незвичним способом Реформація, замість ослаблення Конфедерації, незмірно зміцнила її. Іншою, не менш важливою заслугою цієї епохи на теренах майбутньої Швайцарії, став перегляд багатьох заборон, випродукуваних перегинами Інквізиції. Завдяки цьому набули розквіту такі тепер традиційні галузі, як виробництво шовкових та вовняних тканин, годинникарство, ювелірна промисловість, а також будівництво, в т.ч. і “під ключ”.

У XVII столітті різниця між правами та привілеями міського і сільського населення невпинно зростала і досягла свого апогею під кінець Тридцятилітньої війни (1618-1648). Стара Конфедерація, за винятком Граубюндена, участи в ній не брала, проте кантональні правителі незмірно підняли податки “під соусом” зміцнення зовнішніх кордонів. Невдоволення сільського населення в 1653 році вилилося у повстання, кероване заможними селянами із Ементаля та Ентлєбуха, яке доволі швидко охопило кантони Люцерн, Берн, Солотурн та Базель. Посідаючи неабияку військову силу, “отці міст” спромоглися таки того ж року пригасити повстання і стратити його лідерів, проте оживили ворожнечу між католицьким селом і протестантським містом, яка раз-пораз матеріалізувалася у збройних сутичках наступних три роки, аж поки вирішальна битва під Вільмергеном не закріпила привілеїв католицьких кантонів на наступні півстоліття.

На той час утримання релігійного протистояння в суто внутрішніх рамках Конфедерації і торгівля найманцями стали чинниками швайцарського зовнішньополітичного нейтралітету. Мотто “Pas d`argent – pas de Suisse” (“Немає грошей – немає швайцарців”) стало настільки популярним серед европейських монархів, що не раз допроваджувало до абсурдних за своєю суттю випадків (як у битві за іспанську корону під Мальплаке у 1709 р., коли між собою боролися швайцарські “солдати удачі”, оплачені французьким та голландським державцями). Проте збагачені таким чином міські кантони у 1712 році спромоглися взяти реванш у повторній битві під Вільмергеном. Гіркий досвід міжконфесійного конфлікту знайшов свій розв`язок у скасуванні релігійних привілеїв і обов`язковому рівному представництві католиків і протестантів в адміністраціях підконтрольних територій.

Користаючи з нейтралітету і відносного внутрішнього спокою, Швайцарія впродовж XVIII століття змогла настільки ефективно скористатися благами індустріальної революції, що на час Гельвеційської революції (цього разу – політичної) була вже найіндустріалізованішою країною континенту. Трансформація і диверсифікація суспільства відбувалася за принципом поділу на прихильників та опозиціонерів правлячих кіл т.зв. міських родин католицьких патриціїв, що виливалося то у повстання (Женева,1737), то у підпільний рух (Берн, 1749). Нарешті, у 1794 році, під впливом Французької революції, лідери непривілейованих земель з-над Цюріхського озера підписали Стефський Маніфест, у якому вимагали рівности між містом і селом, свободи торгівлі, виробництва, ліквідації все ще існуючого феодалізму, вільного доступу до університетів та командної еліти війська. Хоча і вони були жорстоко покарані, сам факт появи документа такого штибу став знаком: зміни не за горами.

Нейтралітет Конфедерації Наполеона не обходив: готуючись до походу на Мілан, він окупував перевали у гірській частині Юра, який перебував під володінням Базеля. Революційна ейфорія охопила майже всі кантони Старої Конфедерації, а самопроголошена Республіка Лєман оголосила визвольний похід на Берн. 5 березня 1798 року, здобувши перемогу у вирішальній битві при Граугольці, революційні війська увійшли в Берн. На місце Конфедерації прийшла унітарна і централізована за французьким зразком, “єдина і неподільна” Гельвеційська Республіка, перша стаття нової Конституції якої проголошувала: “Від нині не існує жодних кордонів між кантонами, а також між кантонами і підконтрольними територіями”. Жорстке правління виконавчої “п`ятірки” і централізаційна вертикаль неабияк прислужилися розвиткові Швайцарської держави. За десять років існування нової Конституції кантони вирівнялися у правах, а до тринадцяти “старих” приєдналося ще шість: Ааргау, Тургау, Тічіно та Вод, а також колишні Об`єднані Кантони – Сен Галлєн і Граубюнден. Завдяки посередницькому хистові самого Наполеона та вдалим політичним маневрам вдалося збалансувати інтереси унітаристів та федералістів, що було закріплено у 1803 році перейменуванням Гельвеційської Республіки у Швайцарську Конфедерацію (сучасна офіційна назва держави). Поразка Наполеона теж позитивно вплинула на розвиток Конфедерації, оскільки Віденський Конгрес 1815 року закріпив нейтралітет і приєднання до Швайцарії ще трьох кантонів – Женеви, Валє та Нойшателя, а також віддав Юра (у вигляді компенсації за втрату Ааргау і Вода) у власність Берна. На певний час до аристократів повернулася частина їх привілеїв, але ненадовго. Заворушення в Парижі у 1830 році покликали до життя багато соціально-політичних змін, які згодом було об`єднано під загальною навою “Регенерація”: відбулися вибори до кантональних урядів, були прийняті локальні конституції, запроваджена рівноправність мешканців адміністративних центрів і провінції тощо. На територіальному устрої цей процес позначився лише поділом кантону Базель на два півкантони (1833 рік) внаслідок локальної громадянської війни міста і провінції.

Економічна криза і голод 1845 року, спричинений картопляною чумою в Европі, призвели до гострої політичної кризи. Крім того, у 1847 році ліберали та радикали, репрезентуючи більш як 80% населення, мали у Діеті (вищому законодавчому органі) всього 12 із 22 голосів. Генерал Гійом Енрі Дюфур зібрав стотисячне військо федералів і повів його на Люцерн – осередок католицької реакції і міжнародного військового союзу Зондербунд, прихованого під егідою єзуїтів. Після короткої кампанії 29 листопада 1847 року Люцерн і Валє капітулювали. Ця дата стала точкою відліку в існуванні сучасної соціально-політичної структури нейтральної федеративної швайцарської держави. Нова Федеральна Конституція гарантувала повний спектр громадянських свобод, зокрема – вільного пересування і проживання на території Конфедерації, зборів і асоціацій, рівність перед законом. Забезпечення прав меншин знайшло своє відображення у законодавчих актах, які гарантують кантонам всю повноту суверенітету, проголошення державними чотирьох основних мов – німецької (швайцарський діалект якої – швіцертютш – лише віддалено нагадує оригінал), французької, італійської та ретороманської, а також двопалатний парламент, у якому після 1848 року декілька десятиліть поспіль федералісти-ліберали мали абсолютну більшість (зокрема, всі сім членів верхньої – Палати Федерації – до 1891 року). У 1874 році цю Конституцію було повністю переглянуто з метою перетворення її в оригінальну Швайцарську (попередня була мало не факсимільною копією французької), проте всі громадянські права і свободи було збережено. Тоді ж з’явилися її унікальні особливості: положення про т.зв. напівпряму демократію, тобто всезагальні референдуми з питань загально-конфедераційного значення, а також гельвеційська система військового обов’язку, згідно з якою громадяни Конфедерації віком від 20 до 42 років є військовозобов’язаними і повинні зберігати вдома свій однострій і особисту зброю, оскільки що два роки проходять тритижневу перевірку боєготовности та перепідготовку. Забігаючи наперед, слід зазначити, що редакція 1874 року із незначними змінами, продиктованими потребами нового часу, проіснувала до 1 січня 2000 року, коли було завершено більш як тридцятилітню працю над новим текстом, проведено загальношвайцарський плебісцит і затверджено його результати в обох палатах парламенту. А практика референдумів, як спосіб управління державою та корегування її суспільної ролі, наперекір загальноевропейським твердженням про її безнадійну застарілість, виявилася напрочуд живучою і ефективною: якщо поміж 1900 і 1950 роками відбулося 94 плебісцити, то за наступних півстоліття – аж 324. Перший референдум 2001 року стосувався членства Конфедерації в Евросоюзі...

За більш як півтори сотні років відшліфувалися і сягнули вершин досконалости банківський і фінансово-біржевий бізнес (Цюріхська біржа – найсучасніший і один із п’яти світових центрів цього виду діяльности), високотехнологічні високоточні галузі промисловости (годинникова, електронна, авіаційна, збройна), транспортна, курортна і туристична інфраструктури, окремі специфічні галузі сільського господарства – словом, усе те, на що могла спромогтися гірська і бідна на природні ресурси країна. Дві сотні років нейтралітету (від часу інвазій Наполеона і Суворова на території цієї альпійської країни, за винятком найрізноманітніших мілітарно-розвідувальних резидентур у мирні тавоєнні часи, іноземних військ не було) перетворили Швайцарію у центр проведення всесвітніх мирних конференцій, який не втратив свого значення навіть після переїзду головної штаб-квартири Об’єднаних Націй з Женеви до Нью-Йорка і слугує неабиякою рекламою світової значимости семимільйонної федерації (те, що майже 20% населення її мають право на постійне проживання, але не є громадянами – ще одна специфічна еластика пристосування до ґлобалізаційних вимог).

Що ж все-таки утримає цю єдність різноманіття 26 кантонів і напівкантонів (напівкантони – Обвальден та Нідвальден – частини колись єдиного Унтервальдена; Базель розділився на місто і провінцію; Апенцель складається з Внутрішнього та Зовнішнього Родів) з їхніми власними парламентськими, виконавчими, судовими та податковими структурами і нормами, де майже 64 відсотки населення розмовляє на кількох десятках діалектів швіцертютш, 19 - французькою, 7 - італійською і неповний 1 – рідкісною ретороманською, де на рівні комун можуть втручатися і корегувати загальнофедераційні закони і програми? Географія, спільна історія, традиції, незрівнянно вищий добробут всіх і кожного (у порівнянні з відповідними показниками довколишнього европейського моря), окремість, нейтралітет? Вочевидь – всі перелічені фактори разом, помножені на свободу і федералізм, – речі, які для багатьох европейських і світових теорій та практик виявилися взаємовиключними.

*Висновок Виставкового комітету: модель несумісна з існуючими на сьогодні системами. Причина – недосконалість останніх.