Тарасій Антипович

Лємберґ убер алєс

Впадання у мемуари в часі, коли жанр максимально втратив актуальність, та ще й у віці, коли згадувати майже нема чого, треба вважати великим свинством. Але, можливо, саме така оцінка і спонукає до подібних писань. Усі події реальні, імена переважно видозмінені...

Нас було: я і Аскела. Я, щоб ви знали – Товтак (це мені таке ім’я). Аскела – самі розумієте, хто. Ми ковтали шнапси в підземному бункері “Домової Кухні”, “Домовухи” (далі в тексті – ДМ). Брали пляшку горілки, дві пива і порцію пельменів, просотаних оцтом. Нам було того цілком достатньо. Ми були аскети. За сусіднім столом світило достигле вишневе лице богеміста Ягоди. На протилежній стіні височіла народницька баба у віночку, стрічках і з короваєм. Фотографічна джоконда в стилі кіч. Так і припрошувала вийти з бункера через її безвимірну плоть. Шнапси діяли. Посміхалося стигле личко Ягоди, посміхався Аскела, посміхалася баба з короваєм. Я завше соромився посміхатися, але теж посміхався...

ДМ у Львові більше не існує. На цьому місці тепер МакДоналдз (далі в тексті МД) – дешеве їдло для тих, хто його вигадав, і дороге незадоволення для нас. Я нічого не розумію в східних філософіях, рівно, як і в західних. Я не люблю всі ці теорії, екзерсиси, екзегези, опуси. Особливо ж не розумію кабали і тори, але саме переставляння літер зіграло в нашому випадку зловісну роль. МД, як відомо, – то зовсім не ДМ, а скорше навпаки. Львів шляхом цього переставляння позбавлено ще однієї меки, чакри. Не стало одного з інфернальних вимірів міста, весь урбаністичний космос просів на один поверх. Хто відповість за це перед бункерним народом? Які шамани канцелярій, які алхіміки з державних веж, які мольфари галицького підприємництва підсунули цей вишкірений акваріум МД замість потаємної вологости ДМ?..

Але тоді шнапси, як я вже казав, діяли. Обличчя достигали, застигали. Суцільний червень посеред зими. Блював Аскела чи ні – це мене не цікавило. Ми були друзі. Чи блював я, сказати теж не можу. Що могло вигнати нас із цього раю “для ніщіх і шутов”? Тільки мистецтво, хоч і звучить це слово зараз дещо непатетично.

Одвічний львівський фестиваль “Контрасти” (а, може, то був і не він) багатьох вабив хаосом програми, однак ми, Аскела з Товтаком, були людьми перебірливими. Чому ж тоді виповзли з катакомб? У храмі Лазаря, над вулицею Коперніка мав грати Циндровський. Аскела виношував до нього великий сентимент. Я не завдавав собі клопоту з’ясовувати, хто цей Циндровський і чому він там грає. І те, блював Аскела чи ні, мене також не цікавило. Ми були друзі. Ми просто йшли. Ходою старих обважнілих лижників розтинали древню містечкову сльоту...

Прийшли зарано. Аскела всівся на гойдалку в сусідньому з храмом дворі. Гойдався. Може, й побльовував стиха – хіба я знаю. Я смиренно долав хвилини на лавці. Коли добіг час початку концерту, в шлунку вже відчувалася рухомість магми. Усе воно було навіяне вчорашнім гороскопом, де якісь фарисеї застерігали, мовляв, некорисно Ракові вживати продукти бродіння. Ніколи не можна вірити віщуванням зірок. На Циндровського треба було заходити вже або ніколи, через обмежену кількість місць.

Ми, Аскела з Товтаком, засіли на другому поверсі. Очі були на рівні перил, крізь які виднілися якісь дуже червоні картини. Коло сцени сиділа, знову ж таки, баба в кольорових стрічках, а, може, й цілих дві. Це видиво переслідувало нас, активізуючи й без того антимистецькі рефлекси. Та ще той стиглий плодово-ягідний колір картин...

Циндровський заграв на роялі. Сидячи, хилитався, як і належить маестро. Полинув спів. Весь час я думав, що співає баба в стрічках. Усе було нормально. Вокал гамував нудоту. Це велике щастя – вилізти бункерним щуром посеред свята музики. Аскела сумирно куняв. Світ розвиднявся. Аж тут крізь дірку перил я помітив, що баба не має мікрофона, не рухається і майже не дихає. Співав Циндровський! Ледь гугнявим жіночим сопрано, чи як його там! Я в’мент протверезів. Хто після такого не повірить у диво мистецтва?..

Всі наші бункери і храми є малими моделями пекла і раю. Пройти всю різницю між ними, навіть на хитких ногах – то і є “дорога до штуки”. У місті обцасів і бруківки дві названі сфери завжди перебували поруч і в необхідній рівновазі. Не знаю, як зараз. І досі бачу цей буфонадний кадр, де ми, Аскела з Товтаком, п’яно гупаємо в браму мистецтва, так і не вгледівши, що вона відчинена. Кажу собі: “Лємберґ убер алєс”. ТАМ ми були наполегливі у своєму безумстві.

Листопад, 2000