зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Біда в тому, що покоління восьмидесятників поза літературою не реалізувалося повноцінно майже ніде

Інтерв’ю з В.Цибульком

© Журнал "Ї", 2001

Ї: Володю, ти один з найяскравіших представників і визнаний лідер свого покоління. Як ти його окреслюєш, які риси вважаєш для нього притаманними і що, по-твоєму, відрізняє покоління народжених на початку 60-х в Україні від інших поколінь, зокрема покоління їхніх батьків-шестидесятників?

Цибулько: Якщо говорити про покоління, як його окреслили літературні критики, восьмидесятників – це проста назва, але найбільш недвозначна, вона прив’язує це покоління до певного, найбільш переломного часу змін, – то я думаю, що трансформація особистостей найяскравіших представників цього покоління співпала в часі з політичною і суспільною трансформаціями, трансформацією думки та світогляду не тільки покоління восьмидесятників, але й усього, можна сказати, українського совєцького народу.

Які найхарактерніші ознаки цього покоління?

По-перше, скепсис, а часом і відверта іронія щодо совєцької влади. По-друге, самодостатність у знаннях і, напевно, легкість, коли йдеться про зміну професій, професійних середовищ або навіть середовищ за інтересами. По-третє, перевага літераторів, – тих, хто формував це покоління в слові, а я вважаю, що саме література і сформувала це покоління.

Згадаймо шестидесятників із їхнім феноменом авторської пісні, згадаймо 70-і роки із феноменом БАМ-комсомолізації, повної комуністичної забичености молодих людей, приблизно таких за віком, якими були восьмидесятники на старті, та навіть порівняймо найяскравіших персонажів літературного життя 60-х, 70-х і 80-х.

60-і роки породили менше літературних феноменів, але більше феноменів літературно-народознавчо-політичних. Вони намагалися відтворювати, відроджувати, а до певної міри і герметизувати усе національне, що ще можна було зберегти – такою була ідея фікс 60-х років.

Для 80-х років ідеєю фікс була українська культура як елемент загальноевропейської культури або й загальносвітової. Але, для того, щоб така думка чи система оцінки з’явилася, досить добре попрацювали шестидесятники, а особливо – яскрава, феноменальна група спротиву, найвидатніші представники якої лежать на Байковому цвинтарі в Києві: Стус, Литвин, Тихий. Василь Стус був найвиразнішою, найзнаковішою постаттю покоління шестидесятників, у тому сенсі, що він, як і Шевченко, не відділив власне життя від літератури – як писав, так і прожив, на відміну від своїх дещо старших колег.

Цей феномен для восьмидесятників – жити як писати, писати як жити – він виявився, мабуть, одним із найбільш цементуючих для покоління. Але, зцементувавши, з одного боку, світогляд, він, з іншого боку, мало не навіки відбив у цього покоління не те, що тягу до політики чи до розуміння політики, але навіть призвів до відкидання політики як ще однієї форми самореалізації. По суті, серед восьмидесятників так і не з’явилося яскравих політиків, є лише невеличка група тих, хто балансує між політикою, бізнесом і літературою, – їх усіх можна на пальцях полічити.

В чому біда? Біда в тому, що це покоління поза літературою не реалізувалося повноцінно майже ніде. Такого впливу на державну політику, який чинили шестидесятники, восьмидесятники не мають. Вони зробили справжній літературний прорив, в тому сенсі, що українські восьмидесятники породили дуже добру, справжню прозу і надзвичайно професійну поезію – у цих площинах Україна реалізована чи не найяскравіше, порівняно із літературною продукцією сусідів-поляків чи росіян. Але, як це не сумно, покоління восьмидесятників – я б не називав його ані літературним, ані культурологічним, ані політичним, а просто українським, бо воно віддало себе усього без решти в ім’я України – в українській політичній системі, в системі визнаних державою цінностей це покоління ніяк не фігурує, не кажучи вже про вплив на прийняття державних рішень. Ось що є справжньою втратою.

Ї: Може, ще не пора? Може, вони активізуються, досягши віку 50-60 років?

Цибулько: Уже пізно. На жаль, політика і економіка стрімко професіоналізуються, а більшість представників покоління восьмидесятників знають ціну фаховости, і, досягши істинного, найвищого рівня майстерности в літературі, вони не підуть на те, аби бути напівмайстрами або підмайстрами в політиці. Це той випадок, коли в політику можна приходити або молодим, або вже не приходити ніколи. Дуже рідко стається так, що в політику приходять у зрілому віці і встигають швидко реалізуватися.

Далі мені б хотілося поміркувати про дещо інший формат цього покоління, вийшовши за межі українофільського чи українського середовища, – про покоління у форматі цілої держави. Хтось через призму УГКЦ дивиться на Рим і на Европу і комунікує з Европою через релігійну площину. Хтось через Російську Церкву комунікує з Москвою. Хтось комунікує з невідомо чим, оскільки прихід із демократизацією значної кількості аґресивних релігійних новоутворень призвів до виключення із суспільного балансу певної суми людей. Очевидно, нація повинна і на той вівтар ще скласти таку пожертву, аби думати про майбутнє.

Економічна площина, власне, площина споживання. Я почав із Церкви, бо релігійний світогляд до певної міри формує економічний, а етичний – світогляд споживання. Система українських цінностей повинна бути прив’язана до певної системи споживання. Не йдеться про купування виключно українського хліба і таке інше. Йдеться про те, що суспільство повинно складати певну систему запитів – культурних, економічних, інформаційних – своїй еліті, аби еліта, відповідаючи на запити суспільства, пропонувала якийсь власний проект, який би ставив українського реципієнта в систему такого ґлобального запиту, щоб еліта, відповідаючи на цей запит, виводила націю в лави найсильніших, найрозвинутіших націй, – власне в цьому полягає місія еліти.

Саме покоління 80-х сформувало певну модель поведінки. Але воно не сформувало справжнього масового запиту на, скажімо так, продукт українського інтелекту, воно не сформувало певної моди, хоча була спроба формування такої моди, яка співпала з політичними іграми в суспільстві, і тут трапилося так, що покоління, а може й суспільство загалом, обманулося у тому, що політики в своїх інтересах досить вдало використали оцю несовєцькість творчого покоління задля досягнення власних цілей. Творчому середовищу у певний момент здавалося, що воно вже справді реалізується для нації. Але не минуло після 91-го і чотирьох років, і українська книжка фактично майже зникла повсюдно, сучасні українські ідеї українськими політиками неглибоко шануються, або не до кінця їм зрозумілі, або просто не вкладаються в систему інтересів політики. Зрозуміло, тупим суспільством керувати значно легше, і, скажімо, якщо враховувати політичну мотивацію, тобто мотивацію досягнення мети, і мотивацію при консервації досягнутої мети, – це вже зовсім інші форми мотивації та арґументації. Тому ми потрапили між молот і ковадло в дуже дивній формі: спершу ми тішили себе, наче ми вже готові до стрибка, ми зафіксували цю готовність, а тут виявилося, що вже ніхто нікуди не стрибає, вже немає потреби в стрибку, в розвитку. Очевидно, що, починаючи від Львова і закінчуючи Донецьком, усі мріють про якусь нову якість. Це мікростаґнація після 99-го року.

З одного боку, всі ми пам’ятаємо розмови про “нового” Президента Кучму. Але, з іншого боку, в площині культури, гуманітарних відносин ми ніякої зміни так і не побачили. Ми побачили “нового” Президента в економічному комплексі, зокрема в аграрній сфері, але, я гадаю, що держава дозріла до зміни поколінь, хоча б для початку не у всій вертикалі державної влади, а принаймні в гуманітарній сфері, до спроби активізувати одну із сфер. Ми бачимо, який імпульс дала аграрній сфері модель із приватизацією землі, – це справді радикальний, серйозний крок. Зараз треба думати насамперед про економічну модель, яку держава може забезпечити в гуманітарній площині. Економіка гуманітарної сфери дещо відрізняється від просто економіки. Скажімо, в українському випадку загальноліберальні принципи не повинні поширюватися на гуманітарну сферу. Українська книжка за умов певної недорозвинености, недосамоозначености суспільства, не може бути домінуючою. За умови відсутности державного протекторату на мову, за умови відсутности єдиної помісної Церкви, ми не можемо виформувати стереотип споживання чи книжки, чи музики, чи освіти. Тут держава повинна взяти на себе всі протекційні функції без виключення.

Нові політики, які приходять, – продукт українського незалежицького кар’єризму, – вони з підручників знають твердження про необхідність формування єдиної політичної нації як суб’єкта держави. Досвід попередніх десяти років зводився, фактично, до того, що різні гілки влади дбали про те, аби не дай Бог не витворився українець як українець, не дай Бог буде єдина Церква, єдина мова, не дай Бог буде єдиний світоглядний первень, єдиний кістяк. А доти, доки Україна існує у площині малих груп, здається, що легше їх зіштовхувати лобами і балансувати поміж різними групами. Це глибоко помилкове твердження. Саме в системі ґеополітичних ігор раптом цілому поколінню восьмидесятників, які, окрім літераторів і художників могли породити цілу купу талановитих політиків, не вдалося реалізувати цих енергій. Що найдивніше, статус інфантів у тіні батьків-шестидесятників був настільки затишним, що в певний момент інфанти перестали помічати свій застарілий інфантилізм. Сорокалітні зберігають інфантильну свідомість, вони не готові приймати ґлобальних рішень, брати відповідальність навіть за найпростіші рішення. Це лякає. Багато моїх ровесників приречені до кінця життя залишатися пахолками в інших, – спочатку у старшого покоління, а в якийсь момент несподівано вони зрозуміють, що їм доведеться помирати пахолками уже в їхніх дітей, – ось основна трагедія цього покоління.

Ї: В спину дихає нове покоління. Яким воно бачиться тобі? Чи окреслилося вже покоління 20-30-річних?

Цибулько: Це покоління не окреслилося як явище культурне чи літературне, але як явище економічне, політичне воно дуже яскраве та самодостатнє, бо, погравшись у мистецтво, природа відігралася на дітях як на економістах і політиках. Це втішно. Але мені здається, що кожне покоління, кожна хвиля, кожна весняна молода трава, яка приходить на землю, повинна бути великим єдиним комплексом: і економіка, і мораль, і етика, і обов’язково мистецтво як те, що перше означує, визначає межі покоління, пояснює його відмінність, те, що у цього покоління ніхто не відбере.

У чому феномен тих, хто дихає в спину? Їх ніхто не окреслив як покоління, не сформулював словесно, їх ніхто не означив у мові, не відобразив у лінії, фарбі, кольорі, і, що особливо важливо, у синкретичних жанрах, як-от кіно. Найпопулярніший жанр покоління двадцятилітніх – це відеокліп. Плюс концепт-арт, концепційне мистецтво, яке є вузько лабораторним, а зовсім не мистецтвом для майданів, але участь покоління тридцятилітніх у економіці та політиці робить його і майданним, і форматним, і ґлобальним.

Людей 80-х можна було виводити на майдани, читати їм на стадіонах вірші, і це сприймалося. На тридцятилітніх не підуть на стадіони й на майдани. По-друге, після великого емоційного викиду кінця 80-х – початку 90-х та економічної депресії, яку пережили тоді люди середнього віку, українська людина як феномен поринула у пошуках своєї суті углиб себе. Вона стала людиною-лабораторією, людиною-скепсисом, людиною автоаналізу, тобто особою, яка аналізує події радше для себе, а зовсім не задля того, аби поділитися результатом пошуків із цілим суспільством і діяти згідно до цього автоаналізу. У нас з’явилися мільйони світоглядів, які переважно співіснують, але не корелюють між собою, хіба що за наявности в кишені схожої суми грошей, почерез однакові грошові знаки, однакові телеканали, завдяки яким вони насправді спілкуються поміж собою. Ми дожилися до режиму пасивного спілкування. Ми вливаємо в себе через лійку очей коктейль, який бовтається в телевізорі, через вуха вливаємо радіопередачі. Самі, не маючи гарної школи автоаналізу, намагаємося у навалі інформації віднайти якісь знаки, зерна, а насправді більшість людей стають дедалі більш розгубленими і шокованими буттям. Після такого розбалансування особистих і суспільних інтересів настає час того, що я б назвав часом фашизації (хоча й не люблю надуживання цим словом): простих рішень, простеньких ідей, простої поведінки. І це лякає ще більше ще й тому, що в умовах технологізації вростання людини в світовий масив інформації технологія простих рішень, простих ідей, простої поведінки і простих слів може підірвати врешті-решт саму ідею гуманізації людини, тобто послідовного вичавлювання з неї звіра. Бо інформація, полегшений доступ до неї дають ілюзію рівности. Але, разом з тим, прості ідеї, прості гасла, проста поведінка – це ілюзія. Це дві моделі фашизації – або через інформацію, уявлення про свою могутність, або прості ідеї, просту поведінку, прості гасла, просте вбивання простих людей, прості легіони і прості погроми простих крамниць інших простих людей.

Ї: Ти аналізував переважно покоління всередині українського соціуму, всередині держави. Чи якось воно виявилось назовні, чи може воно бути конкурентоздатним у світовому контексті, чи являє воно собою щось вагоме у ґлобальному світі.

Цибулько: Поки що це дуже камерний феномен, закритий, і в цьому сенсі цікавий для світу. Але насамперед як певний приклад, модель, – ось, є й таке. Насправді, те, чим Україна могла б означитися в світі, самовисловитися, іншої форми як еміґрація цвіту покоління саме у 90-х роках, – це фактично виключення з внутрішнього вжитку, переключення на зовнішній ринок робітничої еліти – подивіться на Чехію, Польщу, Іспанію, Росію, скільки там працює українців.

У світоглядному сенсі українська людина фактично деморалізована. Але деморалізація поступово минає, люди пристосовуються. В чому полягає внесок України у цей світ? Україна виступила великим донором, віддавши багато продуктивних людей, людського капіталу світові. Я не можу сумувати з цього приводу: Україна жива там, де є українці. І якщо держава не в стані сформулювати свою інформаційну політику, спосіб представлення себе світові, то українська нація через присутність української людини у світі, по суті, далеко не найгірше себе представила. Авторитет українців – це не лиха слава українських повій чи бандюків, а знаність українських музикантів, співаків, танцівників, які покинули театри в Україні та виступають на кращих сценах світу. Українські художники виставляються на кращих вернісажах планети. На жаль, українська книжка не виходить в найпрестижніших видавництвах світу, але, я думаю, що місія літератури полягає насамперед у формуванні внутрішнього світогляду, розгортанні внутрішнього гуманізму, що більш виправдано, аніж би ми просто бавили світ.

Розмовляв А.Павлишин


ч
и
с
л
о

24

2002

на початок на головну сторінку