Любко Дереш

NАRКОТИЧNІ RОSЛИNИ SХІDNОЇ ЕВRОПИ

(ЦИКЛ ТРЕТІЙ: психоделічний словник молодого візіонера
( уривки з роману)

© Л.Дереш, 2001

Шульц пригадує, як невеличка компанія – він, д’Армограй та ще Аничка Л. – будучи добряче накетаміненими (тоді радості фармакопеї лиш почали відчиняти свою ляду, а Бензольна Зоря щойно тільки бралася жевріти), відвідували виставку в “Дзидзі”. Галерея була відразу біля Шульцового помешкання, був травень, виставка лишень відкривалась, і мав бути фуршет... Реланіум не міг дозволити, щоби халява пропадала.

Публіка зачаровано замовкла, ловлячи кожне її слово, як пси хапають ротом сперму повішаного. Несподівано Серж д’Армограй голосно, зів’ялим, мов курага, язиком, вимовив:

– Шульц, давай я вийду... Я їм ВСЬО скажу... шо я про тих... це саме... ДУМАЮ!

Шульц знизав плечима – його мало хвилювало, що робитиме накетамінений, п’яний товариш. Але Аничка (тоді ще така хороша й ніжна – як мід на душу), смикнула того за рукав сорочки.

– Я вам обом т а к скажу, – продовжував д’Арм, не зауважуючи того, що говорить голосніше за грубу цьоцю. – То всьо – богемна болтовня, як каже брат наш менший москаль. А по-простому, по-нашому – то є ПОВНА ХЄРНЯ!!!

Ораторка миттю залилась червінню, від чого стала схожою на зварену живцем відьму – жертву темної інквізиції. Чиясь міцна рука схопила д’Армограя за лацкан шкіряного піджака і потягла до виходу. Д’Армограй з дитячою усмішкою на невинному лиці махав їм на па-па руками, вигукуючи:

– Ну всьо! Наразі, рідні. Я буду біля Жаби!

А потім, упізнавши у миротворцеві працівника “Дзиґи”, почав розпитувати:

– О, слухай, а де тут такий дядько, Іва... Івашшишин? Я маю нові вірші! Та не тягни ти... не тягни так! МАР-КІ-Я-НЕ! Де Івашшишин? Іваш-ш-ш-шишин!

Д’Армограй, відбиваючись від чоловіка, що волік його, зачепив рукою кілька полотен, скріплених в одну інсталяцію, і ті з тріском упали на кам’яну підлогу.

– Ой! – стривожено зойкнув він. – Я діко ізвіняюсь, шановний! Ти ж бачив: я ненароком!.. А може, то взагалі не я, га?

Шульц пішов за колєгою, щоб довести того до пам’ятника Шевченкові й укласти на якусь лавку. А при потребі й повернути голову, аби той не захлиснувся власним пінявим блювотинням.

Ще довго тривожили ансамбль вулиці Вірменської благання про пиво, і про нові поезії, і шипіння, наче від проколотої шини, і вигукуване по складах, мов рефрен, ім’я директора культурного центру.

Аничка потерла долонею чоло і сіла під одним із полотен. Це було за три місяці до того, як виникла потреба відправити її на Кульпарштрассе, 95. Однак перші ознаки почали з’являтись десь приблизно тоді.

Зрештою, цього разу все було досить непогано: восени п’яний, мов чіп, д’Арм лежав осьтутечки на підлозі й хапав відвідувачів презентації за ноги. Тоді він ще, пригадується, обригав славнозвісний Пам’ятник Усмішці.

Але погано він не кінчив, бо, якщо вже виводити всіх на чисту воду, то найменше шанував себе не д’Арм, і не Реланіум, й не Аничка Л., і не циган Вано Романош, лідер експериментальної рок-групи “Північний Пекельний Шум”, холодні, вкриті кетаміновою піною уста якого мав нещастя витирати саме Шульц – Вано помер у під’їзді будинку, на стриху якого жив Ігорко. Помер, не знайшовши сил доповзти на п’ятий поверх, де – Вано не сумнівався в цьому ні секунди – Шульц допоможе йому. Найменше з усієї пістрявої компанії хіміків-випробовувачів любив себе саме Ігор.

Він, не щадя живота своєго, вганяв собі по ампулі анестезуючого препарату прямо в роззявлену вену, перевищуючи допустиму швидкість введення кетаміну у три-чотири рази. Це тобі не автострада Шегині-Львів, де за перевищення швидкості ти розпрощаєшся з п’ятдесятьма гривнями. При швидкому введені могла наступити зупинка дихання, після чого – судома, а відтак – останній мандат. Забирають права, знімають номери і ставлять на довічний штрафмайданчик.

Таких от прикрих трафунків було десь вісім. Шість із них припало на той період, коли виявилася Травма в малої. Тепер, на дистанції у два роки, Шульц вважав, що це були підсвідомі спроби суїциду.

Спроби – тобто ще два інциденти, один із яких довів його до реанімаційної “Богдан-Бориса” – повторились, коли у світ інший пішла Аничка Л. Зрештою, на кому, як не на ньому, лежала відповідальність за сироту? І хто, як не він, винен у її кончині?

Шульц знав небагатьох істинно одержимих – з тих, що жили в стольному граді Лева. До таких він відносив, перш за все, Свірга, і циганчука, румунина, нонконформіста-екстремала, творчого ядра групи “NNN” Вано Романоша.

Витримки з андеґраундного часопису “Львівське Метро №4”

Вано Романош розмовляв із мертвими. Вся його музика насправді була розмовою з потойбічним.

“Північний Пекельний Шум” існував раптом якихось півтора року, проте за цей час ця вельми специфічна музична (якщо це слово можна застосовувати в їх випадку) формація збурила більше шуму (у певних колах, ясна річ. По “Території А” їх не показували), ніж усі зьвьоздочки украинской эстрады разом узяті.

Достатньо сказати, що творчість Вано і “шумиків” рухалась у напрямку noise-аrt’у, засновником якого вважається доктор фільозофії, професор Місканонікського університету Мануель Льлобос-і-Каталіна, Маґістр Шуму; перейшла через територію, названу критиком із лондонського неформального часопису “I.T.” і підхоплену петербурзьким журналом “Fuzz” – т.зв. “concrete-rock” (“бетонний рок”), подолала повну небезпек смугу, що до цього часу належала виключно гурту “King Crimson” – “heavy consrtuKction” й опинилась у тих районах музики, які картографи мейнстриму називають “НЕДОСЛІДЖЕНІ ТЕРИТОРІЇ” або “КРАЙ, ДЕ ВОДЯТЬСЯ ЗМІЇ”.

Вано можна без застережень вважати учнем Каталіни, бо він став тим, хто зумів підкорити Шум. Їх останній концерт, через добу після якого Вано спочив у Бозі, вважається новим кроком у музиці, абсолютно новим підходом до аранжування, теорії зміщення ритму, неперервного атонального звучання та використання світлових ефектів, покликаних стимулювати виникнення стану ідіосинкрезії (стан, що супроводжується зміною .........)

Вано вчився на хемічному факультеті Львівського Університету. Він був алхеміком у повному розумінні цього слова – безупинно, як навіжений електрон довкола ядра, вишукував він філософський камінь, а філософським каменем сучасности для Вано став героїн, до якого не розвивається звикання. Але Вано згорів на порошках, згорів, як гази у хвості комети, немов астероїд у фотосфері Сонця. Можна було до мозолів у горлі сперечатися про його смерть, арґументуючи передсмертними словами Курта Кобейна про те, що краще вибухнути, аніж згаснути, трясти в повітрі танатологічною філософією смерті Моррісона чи розважаннями буддистів про те, що дарунок смерті – найбільший дарунок, який ми можемо отримати, бо життя наше – гівно, а людина – піщинка під ногами Будди, сон у його Свідомості... тільки чомусь цього ніхто не робив. Усі тихо визнали, що помер Вано явно завчасу. І смерть вийшла ідіотською.

“Північний Пекельний Шум” складався із шести осіб – трьох перкусистів, гітариста, що грав на дванадцятиструнній гітарі й ситарі, клавішника-синтезаторника і самого Вано – мультиінструменталіста, який давав собі раду з гобоєм, дримбою, саксофоном-тенором і таємничим духовим інструментом тибетських чаклунів Бон-по – товстій дерев’яній флейті із вражаючим хрипким звуком (весь “Шум”, все його трансцендентне звучання було акумульоване в її захриплому протяжному витті).

Дивувала, з першого погляду, велика кількість бубністів. Дві розширені барабанні установки, осідлані задуманого вигляду студентами філософського факультету ЛНУ, молодиками із затуманеними очима, плюс ексцентричного вигляду афроамериканець, а попросту кажучи – негр-мулат, що екзальтовано вибивав ламані ритми на конґолезьких дерев’яних барабанах.

Концепція Вано полягала в тому, щоб заманити раціональну частину свідомости в лабіринти ритмів – лідерство підхоплював то перший бубніст, то другий, їхні партії накладались, заплутувались у вузли аритмії, перехоплювались пульсаціями електронних тонів клавішника, чи розчинялись у ритмах барабанів Конґо. Його наступним задумом був потаємний ритм чотири на чотири – також непомітно підтримуваний то одним, то іншим бубністом, він використовувався для введення слухачів у стани зміненої свідомости. Тони, гітари, ситари, дримба, гобой і т.д. – вібраціями діяли на найглибші шари свідомости, пробуджуючи до життя те, що мешкало на самісінькому дні нашого еgо. За три місяці до смерти лідера групи мені поталанило взяти у них інтерв’ю після їхнього концерту в невеликому андеґраунд-клубі “Скатологія”.

Флойд Морфінський: Наскільки мені відомо, ти присвятив частину свого життя кінематографу...

ВР: та... хе-хе-хе... Разом із хлопцями з “Phenomena” я зняв два третьосортні фільми жахів з бюджетом у п’ятдесят долярів кожен... хе-хе... вони називались “Ніч велетенських глистів” – про гельмінтів, що виросли на радіоактивному харчі до фантастичних розмірів і вступили у Львів, залазячи переляканим на смерть обивателям прямо в дупу; ну і “Пляцки смерті” з Квадром Шкурупієм у ролі Кухарика-родом-з-Пекла. Про інфернальні Пляцки смерті згадується також у Реланіума (йдеться про Влодка Реланіума, львівського поета-модерніста, відомого своїми скандальними витівками, не менш епатажними, аніж концерти “Nordic Nosferatu Noise” – Ф.М.)

ФМ: а що то була за книжечка, випущена обмеженим тиражем на твій День Народження?

ВР: я трохи постібався з товариша Ґайдара... Була така в нього штучка, називалась “Тимур і його команда”, пам’ятаєш, нє? Сюжет я залишив без видозмін, але деталей побільшало. Скажімо, там описані всі ті брудні речі, якими займались в гарячі літні полудні Тимур і його подружка дівчинка Женя, в той час, як решта команди була на партзаданіях: “Тимур пропхав великі пальці під гумку її трусиків і повільно стягнув їх, залишаючи Женю лежати голою на соломі, покритій її червоним сарафаном”, ну і так далі... в такому ж дусі... Армійські ремені, вазелін, шовкові стрічки – сам знаєш (сміється, скотина).

ФМ: о’кей, тоді перейдемо до серйозніших речей, як от ваша музика. Ти вважаєш себе новатором? Чи натрапив ти на музичну Шамбалу, недосліджену її ділянку?

ВР: (сміється) почасти. Але новатором – ні. Дехто порівнює нашу групу із британською командою “COIL”, яка, зокрема, славиться довгими трансовими композиціями. Я вважаю нашу музику набагато ефективнішою. Вона – це ґрунт, в якому проростає коріння підсвідомого.

ФМ: що може Вано Романош розказати про свою біоґрафію як музиканта?

ВР: раніше я грав на гобої у невеличкій кришнаїтській групі “Свідомість Кришни”, потім – разом із панками грав у “Піроманії”, згодом робив музику для виставок групи дизайнерів-графіків “Phenomena”, десь приблизно з 1998-го я почав стягувати їх (киває головою на решту хлопців). Спершу ми заснували експериментальну індастріал-групу “Der Meskalinrausch” (“Інтоксикація мескаліном” – за назвою книжки К. Берінґера, повністю присвяченої експериментам із пейотом, кактусом, що містить цей галюциноген. – Ф.М) Але якось самі дійшли до теперішнього звучання, і концепція попередньої групи нас уже не задовольняла. Наше переродження відбулось, мабуть, під час концерту на закинутому ангарі в Тернополі. Тоді я виконав одну композицію, майже що імпровізацію – грав лиш один гобой, а хлопці відбивали ритм, стібаючи батогами чавунні труби. І ті підвиваючі звуки, ті циркулюючі мелодії... вони якось повпливали на слухачів. Після сейшену до нас підходили люди з великими від здивування очима, і вони казали: “Так, це круто... це Нове Слово!”

ФМ: чи правда те, що якось на сцені Ви з’їли людську плаценту?

ВР: я би волів на це запитання не відповідати... а хто тобі про це розказав?

ФМ: чи правда, що Вано Романош має т.зв. “десницю слави”? (кисть покійника, над якою провели відповідні магічні ритуали. – ФМ)

ВР: це запитання такого ж плану.

ФМ: кажуть, має вийти Твій альбом?

ВР: це не тільки і не стільки альбом. Це, фактично, проект... концептуальний проект... Він включатиме в себе кілька гепенінгів, три концерти на нічних вулицях Львова, власне альбом і невеличку брошурку з текстами Еленіума. Її повинно випустити видавництво “МіМ”.

ФМ: Еленіум? Цебто, Влодко Реланіум, так? До речі, ваші постаті і творча манера мають багато чого спільного. Яка роль у проекті відведена йому?

ВР: Та, це буде своєрідний путівник по нашій творчості... З одного боку, ключ до загадки. А з іншого – чергова, іще містичніша головоломка. Можливо, не так важливо розгадати її, як віднайти і правильно сформулювати для себе власне загадку. Це дійсно важливо, бо це не розвага типу кросворда, – це реально –наголошую, РЕАЛЬНО – може змінити твоє життя. Додам тільки, що тексти супруводжуватимуться візіями від графіків з “Phenomena”... якщо все, що я сказав до цього, не зацікавило тебе, то останній факт розсіює останні сумніви, що це буде балансуванням на межі реальності і галюцинацій. Я бачив ще недокінчені ескізи і одну готову роботу... Це як епіцентр психозу від дії ЛСД без самого ЛСД.

ФМ: як називатиметься проект?

ВР: “13 відтінків чорного: передсмертні видіння Вільяма Блейка”...

ФМ: повернімося до сьогоднішнього концерту... Скажи відверто, це була суцільна імпровізація, єдиний мікс із пісень “NNN”, чи, може, одна композиція?

ВР: це не був концерт, це була вистава. Але замість форми був звук. Взагалі-то, ми з’єднали три п’єси в одну протяжну noise-композицію. Назва відповідає концепції дійства (“Пустоти”), вірші – мої й Еленіума, задум – колективу “NNN”.

ФМ: твоя музика направду моторошна... Вона нагадує прогулянку нічним Ермітажем. Ти розмовляєш з її допомогою з мертвими?

ВР: чорт забирай, ти вловив це! Але не я розмовляю з мертвими: мертві промовляють до вас через мене. Я – двері.

ФМ: що є Ключем до Дверей “Вано Романош”?

ВР: трави... гриби... Світ трав набагато різноманітніший, ніж ти собі уявляєш, і в цьому гіт-параді конопля займає далеко не першу сходинку. Не віриш – спитай он у того хлопця (киває вбік), його звати Шульц. А ще – немедикаментозні методи розширення свідомості.

ФМ: чи не думає “Північний шум” бодай трішки комерціалізуватися? Не думаю, що у нашому місті знайдеться бодай сотня людей, яка щось чула про Вашу групу, не кажучи вже про те, чи толерує вона Вашу музику...

ВР: чесно кажучи, мені байдуже, скільки людей приходить на наші спорадичні концерти сюди, у “Скатологію”. Про існування САМОГО КЛУБУ чули одиниці... Але чули ті, кому приходити сюди є сенс. Тут немає випадкових, і сюди не приходять підчепити дівчину чи ще щось в такому дусі. Тут надзвичайно обмежений, але такою ж мірою й сталий континґент слухачів. А щодо нас, то ми грали і граємо навіть тоді, коли в барі сидять лише двоє – власник і бармен “Скатології” Бурий і вже згаданий мною Шульц, мій хороший колєґа.

ФМ: є якісь ґлобальніші ідеї стосовно групи?

ВР: наразі я веду листування з досить відомою співачкою Діамандою Ґалас, і є дуже високі шанси, що вона приїде наступної осені до Львова сюди, на запрошення “Скатології”. Вона хоче дати один сольний концерт для обмеженого континґенту і один спільний з “NNN”.

ФМ: ну що ж, з нетерпінням чекатимемо наступного дійства. Дякую за інтерв’ю.

З гуртом розмовляв

Флойд Морфінський,

спеціально для “Львівського Метро”

***

Шульца завжди цікавило запитання: “А навіщо ж жити взагалі?”. Запитання цікавило його не просто так – воно стало символом усього його життя. Це запитання було більш ніж класичним – при неправильному трактуванні його можна було сприймати як кіч, у філософському плані, звісна річ.

Але навіщо жити?

Нашо ходити до школи?

Навіщо закохуватись?

Навіщо вступати до університету?

Навіщо доглядати за хворим на рак, помираючим татом? Навіщо?

Навіщо писати курсові? Навіщо заробляти гроші?

Навіщо займатися сексом і навіщо вживати наркотики?

Навіщо слухати рок-н-рол?

Навіщо писати дисертацію? Навіщо її захищати? Хто це все оцінить? Кому це потрібно? Хто зважає на всі твої спроби самовираження? Навіщо БУДЬ-ЯКІ спроби самопізнання?

Навіщо ходити на вибори, цікавитися політикою, виробляти паспорт, платити податки, переобладнувати хату, робити евроремонт, відвідувати перформенси Вано Романоша, упадати за Аничкою Л., навіщо лікуватися від нікотиноманії, алкоголізму, навіщо ходити вулицями і прокидатися щоразу у своєму ліжку?

А навіщо взагалі прокидатися? Навіщо лягати спати?

Навіщо удавати, що ти говориш правду? Навіщо обдурювати когось, роблячи вигляд, що ти щирий, як ніколи до цього? Навіщо робити вигляд, що ти віриш у щирість свого співрозмовника? Навіщо це все, питається?

Існувало рівно сорок сім тисяч дев’ятсот двадцять три запитання, на які треба було знайти відповідь.

Коли він зустрів Аничку Л. – дівчину в бузковій футболці й оранжевому сарі, дівчину, що сиділа на лавці біля оперного о четвертій годині ночі й розмірено потягувала пиво, зневажливо обводячи поглядом нічних бандитів, маніяків, ґвалтівників, мандрьох і сутенерів, – він отримав відповідь.

Відповідь була лаконічною і дуже в дусі Анички.

“Нінащо”.

Чорт, а він здогадувався, здогадувався, що так і є!

Аничка була критою кобітою. Божевільною, це точно. Пригадується, жидівка з Мідних Бук казала про їхню сім’ю так: “Мальчік у вас був со странностямі, а дівчьонка вапшє слігка етава...”. Якби Мара Львовна якось устигла побачити Аничку Л., перш ніж урізати дуба, вона сказала би щось на зразок цього: “Ну да, всє ані чьокнутиє, а нєвесту єво відалі? Прям’ с дуркі збєжала, да-да!”

Певний період Аничка жила з Шульцом на Вірменській, в мансарді. Ну, а потім була та темна історія, пригадувати яку зараз Шульцові дуже не хотілось, а потім Аничка упокоїлась в Бозі. Але вони провели непоганих пів року, достоту непоганих. Власне кажучи, Шульц вважав ті шість місяців найщасливішою порою свого життя.

А що ж місто? Місто вмерло. Мабуть, до цього ще ніхто не додумався, але це було так. Шульц міг судити про це досить об’єктивно. Будучи місцевим, п’ять років живучи у Львові, а потім повернувшись, він заціпенів від жаху.

Воно й ДО ЦЬОГО не було особливо людяним. Вважалося, що в Мідних Буках живе близько чотирьох тисяч чоловік.

Насправді їх було куди менше. Шульц підозрював, що Хороші, Варті Чогось Люди вже виїхали, і тепер місто набирає нових квартирантів. Різну сволоту. Місто мало здатність притягувати до себе покидьків усіх прошарків населення.

От, наприклад, повернувся наркоман Ігорко Шульц. Це факт.

Але люди вмирали, виїжджали, а бувало, і зникали...

“А шо, Бузько, може сходимо до братів Нер? На пляшку пива?”

“Так Нери вже роки три як звалили в Сан-Франциско... По Ґрін-карті”.

“Ну тоді заглянемо до Гладкого Гіпі, він же не поїхав з Нерами в Америку, так?”

“Та ні, не поїхав... Вони з матінкою перебралися десь до Тернополя... він вступив до медінституту, а потім й одружився на якісь дівасі... навіть не дзвонить”.

“А Зеник? Як щодо Зеника? І Лідки, його сестриці?”

“Зеник? Як, а ти... ти хіба не чув? Лідка, її хлопець Юра, Зеник, його жінка Натка і Тадьзо, їх малий... ти дійсно не чув?.. ”

“Ні”.

“Розбилися. Поверталися з Шацьких озер своєю машиною. Якийсь ваділа виїхав на зустрічну смугу... Про таке москаль каже: “всмятку”. ВСІ, ВСІ ДО ОДНОГО. І малий Тадзьо також, Шульц”.

“Трагедія. Ну гаразд, а Христя, як вона тут поживає?”

“Гм-м-м, стрьомно поживає. А точніше, не така вона вже й жива, як би того хотілося... Власне кажучи, вона спилася... А потім її дім згорів, разом із нею самою. Вочевидь, від цигарки. Хоча ходять чутки, що то могла бути справа рук Гіпі... Але то брехня, я ж бо його ЗНАЮ”.

“Тю, та не може бути!.. А Ірка-Шкірка? Твоя однокласниця?”

“З нею трохи вже краще... Пише, що вже відходить від того всього...”

“Стоп-стоп... Пише? Відходить?!”

“Ну та... її мама була виїхала в Португалію, а потім забрала її і старого. Старий пішов працювати на будову, і йому на голову впала балка і проламала череп”.

“А Олька, Віра, Сашко Сухотник, Бодя – вони ж то всі на місці, живі-здорові?”

“Не зовсім... Тобто, може, і здорові, але вони всі виїхали звідси нафіг. Перебралися в райцентр, в Бобехів, бо там є робота”.

“А Перебенді? Лилики? Навії?”

“Євка... по-моєму, стара Євка Навія ше жива. А всі решту вже спочивають на кладовищі. Таке життя, Шульц”.

“Стрьомне життя, скажу я тобі... то скільки ж людей залишилося? Десь тисячі зо дві, не менше?”

“Дві тисячі? Я готовий з’їсти твій записник без солі, якщо тут набереться більше вісімсот чоловік... не рахуючи коледжу. Але коледж – це люди зі сторони”.

“Але ж ходять вони до міднобуківських крамниць, на наші базари, нє хіба?”

“Вони не в рахунок. Вони наших вулиць не заповнюють, і хоронять не їх на нашому кладовищі. Ти був на цвинтарі недавно?”

“Іще не встиг...”

“Твого тата поховали в дев’яносто дев’ятому... зараз 2001-ий... Так от, той ряд, де його поховали, заповнився за два місяці. Тепер людей ховають на іншому боці поля... Померло чоловік сто, не менше. Залишилася купка немічних, які сидять у себе дома, п’ють трав’яну суміш “Гуцульська”, бо на чай грошей немає, і дивляться УТ-1. Шульц, місто вмерло, і це не метафора”.

***

Тато сказав, що їде в Трускавець підлікуватись.

“Ну-ну, вузькоокасуко, – подумала Леся: – Вадзяра, дзєвкі, паціфон, чи, може, я помиляюсь, татку?”

А може, і тихенько пробурмотіла собі під ніс.

А може, сказала це вголос, а потім подумала, що пробурмотіла, а потім засумнівалась, чи говорила вона, а чи тільки думала, і чи чув тато, і чи сказав щось у відповідь (вона ж бо не чула – постійно намагалася пригадати, казала вона, бурмотіла, чи все-таки лиш подумала), але заплуталась, знову спробувала знайти початок шнурка, але вже й забула, що власне треба було знайти... і чи треба це шукати й надалі.

Леська часто плуталась у власних думках.

Мама поїхала до цьоці Оксани, маминої сестри, яку в сім’ї чомусь називали Сяською, а старий, скориставшись нагодою, звалив заливати за ковнір.

Алкоголік нещасний, доволі мирно подумала Леся. В цій думці вона не плуталась, і до неї звикла. Як звикла й до старого піаніна “Petroff”, що стояло на веранді їхньої хати. На піаніні лежали старі газети, різні шмати й запорошені півлітрові слоїки, які варто було б занести в пивницю, але які ніхто не чіпатиме ще років сім.

Вусик – білий пухнастий котик, іще зовсім малий, – гримотів порожньою мискою для їжі, розмазуючи рештки ставриди по вицвілому блідо-рожевому лінолеуму.

– Перестань, Вусику! – прикрикнула вона. Лесі було паскудно, і не тішило вже її ніщо: ані те, що матінки не буде днів так зо п’ять, ані те, що старий “зригнув” на води, тобто, теж появиться не скоро.

Вусик перестав витрушувати з миски залишки сніданку й енергійними стрибками приплигав до господарки. Леська нагнулася під стіл (ніжки того були вкриті дряпинами, немов слідами від віспи, але вони залишались невидимими для її ока, як і піаніно), і пошкрябала коту спинку. Кіт зафурчав, як стара “Пабєда”. Леська любила цей звук, але від простої котячої радости, доступної навіть безголовому Вусику, що сцяв направо й наліво, захоплено мітячи свою територію, Лесі робилося ще гірше.

Якби хто-небудь спитав, чи може нефізичне переживання приносити фізичний біль, Леся довго не думала б. Зрештою, відповідь читалася у синцях під сірими очима.

Вона підхопила здивованого Вусика на коліна й запалила. Довгих дамських цигарок, які свого часу спричинилися до втрати нею невинності, наразі не було; в кіоску навпроти не продавали ані “Davidoff”, ані “Vogue”, ані “R1 Мinima” (“Бажана легкість!”), ані ще чогось такого... була “Прима оптима”, і були “Прилуки”, і ще була – Боже, порятуй, – “Верховина”, в яку, здається, підмішували стружку з вулканізованого каучука.

Далі, ніж до кіоску навпроти, сил ходити Леська не мала. Хіба що до Олени... але подібний візит забере в неї останні крихти панування над собою та власними емоціями. Ну, прийде вона до Оленки, І ШО?

(А то, дараґая, шо ти знову розпустиш соплі, як ТОДІ, і це буде як серпом по яйцях, хоча звідки мені знати, ЯК ЦЕ – серпом по яйцях, але здогадуватись я можу. Звісно, можу – оце так, як зараз)

До Оленки йти не варто. Не варто і дзвонити, бо плач по телефону звучить іще бридкіше, ніж звичайно – від цього дуже вібрує мембрана.

Леська випустила сивий дим “Прилук”, і відчула, як пливе. Біль був разом із нею – найкращий товариш, – от хто не зрадить, так це він.

Біль зародився в закамарках її душі, але його коріння виявилось гострим, як у пирію, і він ріс. Біль росте. Біль, він як наркоман, його джанк – твоя свідомість, твоє тіло. Він постійно розкумарений – цей біль, котрий живе в душі.

Біль проріс крізь думку в тіло, стискаючи дихання своєю чіпкою лозою. Це відомо всім невиліковно закоханим – болить не серце: болить у легенях і пече стравохід. Леська переконалась у цьому на власній шкірі.

Вусик зіскочив із колін, бо господарка вирішила зазирнути в холодильник за згущеним молоком. Вона ніколи не мила рук після кота, хоч і знала прекрасно і про токсоплазмоз, і про цисти глистів, і багато інших стимулюючих апетит фактів. Якщо чесно – їй було пофіг. Леська була фаталісткою, і якби їй одного ранку сказали, що у крові, яку вона здала на ревмопроби, виявили вірус імунодефіциту, вона б не здивувалась. Засмутилась – безперечно. Але не здивувалась.

Погримівши покришками, Леська витягла сріблясту бляшанку. Охоплений цікавістю, Вусик заліз на нижню порожню полицю.

Леська поїла трохи згущенки (вона, хоч страждань і не знімала, зате життя підсолоджувала).

– Вилазиш? – спитала в кота. Вусик збуджено винюхував глибини холодильника, в якому, крім запахів, за два дні вже нічого й не залишиться. Що могло бути терміновішим і цікавішим у його котячому житті, аніж бажання пізнати ці запахи, м-м-м, ці запахи, гострі й доступні, як стиглі фрукти, ні, Вусик не пробачив би собі, якби пішов із цієї холодної яскині радости так швидко. Леська махнула на кота рукою й заклацнула дверцята. От почистить зуби після гівняних “Прилук”, – і візьме його зі собою до озера.

Тільки б не забути.

Вона почистила зуби (під горлом стояв звичний клубок приспаного плачу), натягла старі джинси.

– Ти в них виглядаєш, як дівка з панелі, – неодноразово казав тато. Будучи п’яним, він ніколи не відмовляв собі в насолоді пляцнути доню по затягнутій тканиною худій дупі.

– Ти в них виглядаєш, як курва, – пошепки перекривляла вона старого, зачісуючись. – А може, мені так подобається вдягатись, га? Може, я сповідую нон-кон-фор-містичність? Шо, не знаєш такого слова? А доцю мацати ти знаєш, та?

Сама не завваживши, вона перейшла на високі тони, звертаючись тепер до матері:

– І взагалі, бля, ви ні фіга не шарите! Сидите в чотирьох стінах, слухаєте “колгоспник”, старий п’є, а ти дивишся, і тільки триндиш, шо я вар’ятка, бо коли ти була молодою, все було зовсім по-іншому, була якась ПОРЯДНІСТЬ, була МОРАЛЬ. А я аморальна, бо мені так подобається, і мене харить, шо ви намагаєтесь контролювати мене, влазите в моє життя, бля! А сама, сука, читала потайки мій щоденник! Ше мені після того шось хочеш втирати? Шоб я не курила? І шоб носила хусточку до церкви, і шоб ходила з хлопчиками за руку після того, як поступлю? А ЯКШО НЕ ПОСТУПЛЮ? Якшо зараз заберуся і поїду до Львова, і заберу документи, і срати на то, шо я вже відробила практику?! Шо тоді? Хто казав, шоби я поступала тільки на економічний, бо старий має там бєшені плечі, і шо козел їздить до Львова не закладати з вуйцьом Толіком, НЄ, боронь Боже, він їздить пробивати нашшот економічного факультєта, і пофіг, шо Леся хтіла би піти на географію, зате які в тебе, дитино, потім бабки будуть! А ШО Я ТАМ П’ЯТЬ РОКІВ РОБИТИ БУДУ, НА ТОМУ ВАШОМУ ЕКОНОМІЧНОМУ? “Дитино, знаєш шо? Не вказуй своїм батькам, де тобі поступати, чи ти, може, хочеш сидіти на хлібі з водою, зате з географічною освітою, та? Та твоя мама в шістнадцять років у технікумі була старостою групи, займалася туризмом, а не курила! Замість того, щоби гуляти з хлопчиками, я ПІДРОБЛЯЛА і ДОПОМАГАЛА БАТЬКАМ, а ти – невдячна креатура!” Тоді ти стара сука! СУКА!!!

Вона жбурнула щітку до волосся коридором, цілячись у вікно. Накрохмалені фіранки зупинили удар. Щітка зі стуком впала на вицвілий лінолеум.

Від безсилля навіть розбити вікно її голову проколов спалах болю. Леська вчасно закусила нижню губу, бо та почала зрадницьки тремтіти. Якщо вона розплачеться, то не зупиниться до вечора. Відразу згадала про Олену, і про все, що цій темі супутнє.

(О чорт, цей спазм у горлі, і біль у голові, наче кілька насінин ломикаменю проникли їй у мозок, поки вона спала, і тепер, у теплі й темряві, проростають – бліді анемічні паростки, що пробурюють собі шлях до світу Божого; вони проростуть десь у районі скронь, судячи з больових відчуттів. )

Вона недбало натягнула теніски, заламавши задні стінки п’ятками (“Ну дивіться, я їй купляю в шо взутися, а вона така пані, шо їй тяжко нормально мешти надіти! Дивіться на неї! Ну дивіться, я спини не розгинаю, шоби ти мала в шо взутися, а вона...” – мамин голос перетворився в одну замкнуту борозенку на вініловій платівці, і голка патефона в її голові не могла з неї вискочити, програючи ту саму фразу до безконечності). Вискочила з хати на спеку полуденної вулиці, злісно затраснула двері, ледве стримуючи крик у глибині горла: “Заткнись, стара дура!”

Леся побрела до озера, може, скупнеться, а може (якщо матиме достатньо щастя), нахлептається води і втопиться. На мілководді біля пірса на протилежній стороні больбалися діти. Спека і волога дивним чином напружували повітря, і Леся не могла сказати напевне, кричали ці діти з радості, чи верещали з болю.

Вона скинула майку, штани і трусики (низ живота повільно заповнювався болем – схоже, мали починатися ділá), сховавши їх за великим каменем; про всяк випадок, щоби ніхто не спіонерив. Обережно, стараючись не поранити ніг об розсипи річкового каміння, підійшла до води.

Леська пірнула, а потім плавала на спині, вдивляючись в небо на хмари типу страто-кумулюс. Вода перетягувала заряд божевілля з її шкіри на свою поверхню, знімаючи цю нездорову напругу і страх.

Пірнувши ще раз, Леська поплила холодними водами до берега.

– Прівєт! Я лізу до тебе, а?

По спині побігли мурашки, і біль у голові миттю повернувся. Якийсь рагуль побачив її голою, і вже сам, певно, роздягається, щоб трохи скрасити собі полудень.

Вийшовши по пояс із води (від холоду її груди не надто вражаючих розмірів піднялись і затверділи, а соски стали болючими на дотик... діла таки будуть), вона протерла очі. На неї впритул дивився, дебілкувато посміхаючись, русявий місцевий рагульчик, класичний екземпляр – спортивні штани, заправлена в них сорочка на короткий рукав (на спині велика темна пляма поту, напрочуд симетрична), на голові – кепка. Хлопець, який цієї осені співатиме “Нє плачь, дєвчьонка” і писатиме червоною пастою в листі: “мама кормлять мало але то ше нічого. Всі афіцери пагані а ше дєди б’ють дуже сильно”, вже знімав штани. Залишившись у боксерських трусах, сиріч портках, він відважно глянув не переобтяженим інтелектом поглядом на голу натуру. Його прутень вороже підпирав майтки зісередини, достоту як палка – намет.

– Харош, а?

– Пішов на хуй! – викрикнула Леся, прохлюпала по воді, прямуючи до криївки з іншого боку, щоб забрати свій одяг з-під каменя. Добре, що вона здогадалась його заховати.

– Да чьо ти, ми ж уже не діти...

Леська затулилась своїми лахами, тремтячи від холоду і роздратування. Ну чому їй навіть тут не дають спокою?

– Я тобі сказала: іди на хуй, мудак! – а потім ні з того, ні з сього кинула одежину вбік, взяла до рук каменюку й пожбурила нею в непроханого гостя.

Камінь відскочив від його плеча, хлопець ойкнув, вилаявшись – не так від болю, як із несподіванки.

– Да чьо ти? Дурна зовсім? – ошаліло спитав він, не вірячи власним очам.

– Вали звідси, козел! – вона підібрала ще один камінь, і той із відстані п’яти метрів влучив хлопцеві в незахищені груди. Леська взяла по кругляку в руку і вийшла з води. Гість не відав, що робити: його погляд розгублено метлявся між піднятими грудьми дівчини, її виголеним міжніжжям і двома зловісними уламками породи в її руках.

– На, бля, а то заїбав, бидлоїд! – один із каменів відбився від лівої брови: хлопець закричав, схопившись за голову, а з-під руки потекла яскрава кров. Неймовірно, але хлопець, схопивши одяг на оберемок, почав хникати.

По спинному мозку, як по лінії електропередач, в голову вдарив струм: Лесею почало трясти від нервів і тупої люті. Ще два камені вдарили купальника у череп над скронею і груди.

– ПРИПИНИ! – закричав тремтячим голосом, відступаючи. Він розвернувся й побіг, але й ганебна втеча не врятувала його від жмені дрібних камінців, що впилися в голі ноги й спину. В ту хвилю Леська ладна була закидати його бодай землею.

Відбігши на безпечну відстань і витерши сльози, хлопець прокричав:

– Ти, сука йобана, в псіхушці тобі місце, дура!!! Я ж купатися прийшов!!!

Почувши ці слова, Леська кинулась за ним. Видершись по крутішому схилу, вона побігла протоптаною стежиною, але перечепилась за корінь і витягнулась на землі у весь зріст. Від чергового приступу безсилля вона гупнула кулаком по землі. На очі знову набігли сльози.

Встала, помилась від налиплого сухого листя та глиці, промила подряпину на нозі, вдягнулась і, криваючи на забиту ногу, пошкутильгала геть.

(в псіхушці тобі місце)

Подумай, дараґая, що ти зробила: ти закидала камінням хлопця, який прийшов скупатися, чуєш, СКУПАТИСЬ! Поплюскатись у водичці!

Ні хрєна, я знаю, що йому треба, йому хотілось когось віддухопелити, я ЗНАЮ, і не вчи мене! Якщо йому так вже хотілось поплавати, чому він вибрав місце поруч зі мною? Озеро має берегову лінію довжиною у вісімсот тридцять два метри, а він вирішив похлюпатись саме коло мене... просто так, та?

Та, ти тупа дівко, сюди веде стежина, тому він і натрапив на тебе.

Прямо так він вже й захотів купатись саме в той момент, що і я... це, скажеш, також випадковість?

Думай собі, як хочеш, але ти закидала його камінням. Ти десь чула, щоб таке робили хороші дівчата? А дівчата взагалі? Ти псіханута істеричка і тобі пора в дурдім.

Я ЗАХИЩАЛАСЬ, а не закидувала його, так що не перекручуй факти!..

А ти подумай, як би відреагував на таку історію Шульц... Адже ти ще капельку любиш його, ні? Незважаючи на те, яка він свиня...

Та шо там Шульц, який хоч і свиня, але все одно завжди добрий до тебе. Подумай про Олену... Оленка, га? В неї висить портрет Ґанді, а ти ж любиш і Олену? Чи Ґанді хоч раз закидав когось камінням?

А я, чорт забирай, не пацифістка, мені можна! Чого він за мною стежив? Підглядав! Хотів мене трахнути...

А чого ти на голяса плавала?

А ТОМУ ЩО Я ДІВЧИНА БЕЗ КОМПЛЕКСІВ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

А знаєш, як би відреагувала на це все Олена, якби дізналася? Вона би стала до тебе такою холодною, як ти до своєї старої після тої історії з щоденником. Вона би ніколи більше не розказувала тобі своїх таємниць, ви б ніколи більше не ночували разом зимовими ночами, на одному ліжку, вона ніколи б тебе не запросила в дощовий день прийти, попити імбиру з лимоном і попоїсти кексів із повидлом, послухати “Radiohead” і пошаманити... НІКОЛИ!

Ой, ну перестань, страшна меція – кинула кілька каменюк в одного мудака! Нічого б Олена мені не казала.

Але ж він прийшов тільки скупнутись...

Тоді чому саме на те місце, де була я? На всьому озері, прибережна лінія якого рівна восьмистам тридцятьом двом метрам.

Бо туди веде стежина ... … …

І так без перерви, по колу. Наче змія, котра гризе себе за хвіст.

Леська пішла до Олени. Скоро мав повернутись і Шульц з роботи. А Шульц умів заспокоювати, і він умів вселяти в неї відчуття порядку і нормальности, якого їй зараз так бракувало. А може, їй усе-таки вдасться розкрутити його, і запис у щоденнику, який прочитала мама, виявиться не еротичним маренням, а чудовною реальністю.

Голка в голові шарпнулась і знову потрапила на замкнуту доріжку платівки, і голос піляв те саме знову і знову...

...і знову. Від голосу в голові хотілося стати цапки, задерти голову до блідого місяця на блакитному небі й протяжно завити вити вити вити вити

щоби прогнати голос геть, або принаймні придусити його.

Спершу вона побачила єдине на ціле місто дерево магнолії, а потім вже всі божевільні добудови, прибудови і підвісні мости цього безглуздого міні-Шанхаю.

Олена десь там, на гарячому піддашші, маленька і красива, добра й компанійська, довірлива. Лесі хотілося дитини, вона хотіла доню, і хотіла, щоб тою донею була Олена. Доглянути її, піклуватися про неї, оберігати її від таких, як отой мудак на березі, і любити, любити, закутати її у свою любов, як у добрий старий коц холодним вечором.

(Але матері не хочуть від доньок того, чого, здається, хочеш ти... чогось такого ніжного й забороненого... солодкого. В її житті – а воно, судячи з медичної картки та діагнозу, буде не надто довгим... та що там: коротким, як бабине літо – було мало солодкого. Чомусь усе, до чого вона доторкалась, перетворювалось на полин, а то й зовсім на гівно. Леська боялась, як би такого не сталось із Бузьком... чи Шульцом... чи, боронь, Боже, з Оленою. Думка про можливість, – а то й НЕМИНУЧІСТЬ – останнього кидала її в мутний чорторий панічного жаху.)

Лесьці було по барабану те, що вона не здобуде вищої освіти. Єдине, в чому вона була певна, – це те, що вона хоче встигнути народити дитину. Відчути, як це – дати життя ще комусь. А тоді можна і йти... Їй хотілось дитини саме від Шульца.

Минувши хащі борбуляка, петуній та винограду, човгаючи ногами по бруківці, між якою проросла трава, Леся ввійшла в тінь божевільного будинку – апофеоз еклектизму і ракового психозу, що виріс у чашці Петрі, де агар-агаром слугувала освіта архітектора. Двері не були зачинені (навряд чи в Мідних Буках взагалі хтось зачиняв хату на ключ до заходу сонця.) З відчиненого дверного прорізу віяло холодом і сирістю. Китайські дзвіночки – довгі срібні трубочки, підвішені на нитках – подзеленькували, перешіптуючись про щось із гарячим вітром.

Леся зазирнула на привітну кухню – порожньо й сонячно; на столі (на місці Олени) стояла склянка з недопитим рожевим компотом, розлізлою м’якоттю аличі на дні й мертвою осою на поверхні. На кухні пахло борщем і помиями, що вже почали бродити.

Привідкривши люк у підвал, Леська вмить повірила, що зараз побачить там старого доброго Самі-Знаєте-Кого, ляже поруч і трохи поплаче йому на плечі, а якщо вдасться, то й трохи потрахається... але підвал пустував також.

Леська піднялася сходами на другий поверх, минаючи полотна Шкурупія – копії Клода Моне, а звідти по драбині вилізла на горище.

У мансарді стояла духота, незважаючи на відкриті навстіж вікна. У кімнаті гули мухи. На журнальному столику поруч із Оленчиним ліжком лежала книжка Бенджаміна Спока про те, Як Виховати Вашого Шибеника. На книжці лежала жменя лез “Gillette”, під столиком – скинуті папірчики, схожі на маленькі білі конвертики, в які ті леза були загорнуті. Леська відчула, що в голові стало гаряче й загули джмелі, а перед очима запурхали чорні мушки. Одне з лез використали як закладку. Леська обережно відкрила Спока: початок, де описується четвертий-шостий тижні вагітности. Від крові, що стекла з леза, сторінки в цьому місці зморщилися у цупкі бурі хвильки.

Книжка вислизнула їй з рук, по котрих наче пропустили перемінний струм.

“Це все я, не знаю, яким чином, але це через мене, молоду панну Мідас, все до чого я доторкаюсь, перетворюється на лайно”, – стрельнуло в голову синхронно зі свіжим залпом болю.

Леська почула схлипування і в очікуванні найгіршого глянула у протилежний край кімнати, де дах під кутом стикувався з підлогою. Тільце дитини, одягнутої в майку, задерту на спині, й дорослі чорні трусики, здригалося від схлипувань.

Леська стала навкарачки і по-собачому побігла по дощатій підлозі до дівчини-дитини. Вона витягла її з павутинистого кутка, розвернула Оленку обличчям до себе і жахнулась: фіолетові синці під очима, бліде, злегка зеленкувате обличчя, перекошене відчаєм; затуманений, розфокусований погляд. Оленка знову спробувала згорнутись у позу ембріона. Леська зауважила тугу бинтову пов’язку на лівому зап’ястку і маленьку плямку крові, що просочилася на світ Божий.

– Оленко, що таке з тобою? Дитино, шо сталося?! – Леська у відчаї кусала нижню губу, стримуючи сльози від жалюгідного вигляду малої. Її з головою накрило тверде переконання, що всі кари єгипетські, які впали на руду голову Олени – з вини її подруги Леськи.

– Я не думала, шо станеться шось подібне, шо він покличе за собою таке... таку... такий відчай. Та сталося: він стався, і ти знаєш, до чого приводять аборти у твоєму віці? Та, знаю, а чи ти хочеш тої дитини? Ні, не хочу, і вже ніколи не буду мати, тільки з тою різницею, шо захочу дитину ще не раз, хоч Володька Хващун і казав, що всьо було гладко, чисто й акуратно, все, як книжка пише, я не вірю... Не вірю.