Алєксандр Ґеніс

Феномен Пєлєвіна

Я сентиментальний, якщо ви розумієте, про що йдеться;
Я люблю країну, але не терплю того, що в ній відбувається.
Я не лівий і не правий,
Просто сьогодні я сиджу вдома,
Гублячись у цьому безнадійному екрані...

Ці слова з пісні Леонарда Коена “Демократія” стали епіграфом до найгучнішого роману останнього часу – нової книги Віктора Пєлєвіна, яка має гібридну російсько-американську назву “Generation П”.

Мабуть, жодного твору в нинішню постлітературну епоху не чекали з таким нетерпінням. Роман Пєлєвіна накочувався на читача з Інтернету чутками, здогадами, уривками, навіть рецензіями на усе ще не опублікований текст.

Коли роман нарешті був опублікований, його чекала звичайна для пєлєвінських книг доля – миттєвий успіх у читача і оскаженіла відсіч критиків.

От від цього дивного ефекту мені й доведеться почати сьогоднішню бесіду, присвячену не тільки і не стільки книзі “Generation П”, скільки феноменові Пєлєвіна загалом. Один із найзагадковіших аспектів цього літературного явища – майже одностайна реакція на нього критиків: одні говорять про Пєлєвіна крізь зуби, інші – бризкаючи слиною. Арґументи при цьому зазвичай заміняє спортивна лють, яку постійно розпалює безперечний і зростаючий успіх. Так, Андрєй Нємзер, найлютіший з викривачів Пєлєвіна, придумав для своєї жертви невимовний неологізм – “бестселермахер”, покликаний раз і назавжди знищити автора, який повернув читача сучасній книзі.

Я ніяк не можу зрозуміти, що викликає таку ворожість. Невже та і справді образлива обставина, що Пєлєвіна читають дедалі більше, а, нас, критиків, дедалі менше?

Так чи інакше, на читачів Пєлєвіна усі ці гнівні відсічі зовсім не діють. Можна, звичайно, пояснити це невимогливістю смаків, але в мене є підстави сумніватися у вірності такої відповіді. У 93-му році мені довелося бути членом Букеровського журі. Як відомо, крім головної нагороди правила передбачають і вручення малої Букерівської премії – щоразу за здобутки різних жанрів. У тому році її давали за збірки оповідань. Напередодні засідання журі, яке зібралося в Англії, я запропонував колегам прочитати першу книгу Пєлєвіна “Синій ліхтар”, чотири екземпляри якої спеціально задля цієї мети привіз до Лондона. Ранком доля премії була вирішена. Оскільки таких читачів, як Булат Окуджава чи академік Іванов, важко назвати невимогливими, краще говорити про неупередженість.

На свіжу людину, далеку від вивихів вітчизняного літературного процесу, Пєлєвін чинить приголомшливе враження. Про це можна судити і з його західних успіхів. Пєлєвін – один з дуже нечисленних російських письменників, які увійшли в американську літературу не через славістичні двері. Так, у США його друкує видавництво “New Direction”, знамените своєю зухвалістю – “тут опубліковані усі книги Езри Павнда”. Та й американська критика поводиться з Пєлєвіним значно краще, аніж вітчизняна. В Америці його порівнюють не лише з Булгаковим і Довлатовим, але й з автором легендарної “Пастки-22” Джозефом Геллером.

Те ж саме відбувається в Англії, Японії, Франції, де зараз із великим успіхом продають “Глиняний кулемет” – так тут переклали назву роману “Чапаєв і Пустота”.

Я уділив стільки уваги колишнім успіхам Пєлєвіна не для того, щоб переконати його численних критиків – цього мені все одно не вдасться зробити, і не для того, щоб підтримати його незрівнянно численніших шанувальників – вони цього не потребують. Мені просто хотілося за кошт західної точки зору злегка скорегувати ту літературну панораму, на тлі якої з’явився роман “Generation П”, що й послужив приводом для нашої розмови про “феномен Пєлєвіна”.

23 березня Масахару Нонака, 58-літній менеджер токійської фірми, яка торгує ключками для гольфа, висловив невдоволення реконструкцією компанії. Під час адміністративної наради він зняв піджак, розв’язав краватку, стягнув сорочку і зробив харакірі ножем для розрізування риби.

Усі, хто читав “Чапаєв і Пустота”, “а чи багато залишилося тих, хто цього ще не зробив”, упізнають в цій історії ту кращу главу роману, де дія відбувається в московському офісі однієї японської фірми.

У тій же книзі стверджувалося, що всі ми живемо у всесвіті підступного Котовського. Судячи з того, як оживають епізоди роману про Чапаєва, ми потихеньку перебираємося у всесвіт, вигаданий його автором.

Треба сказати, що коли я надіслав вирізку про нещасного менеджера Вікторові Пєлєвіну, котрий гостює зараз в Америці, той анітрішки не здивувався. На інтернетівській прес-конференції він цілком серйозно розвивав тезу про нищівний для дійсности вплив вимислу на реальність: “Література значною мірою програмує життя, у кожному разі життя того, хто її пише”. В числі іншого звідси випливає, що автор найшвидше потрапляє під вплив власної літератури.

Жертвою цього правила стала книга “Generation П”. Сучасний лубок, поетику якого Пєлєвін так мистецьки застосовував у власних цілях, нарешті помстився авторові: новий роман вийшов гіршим від колишніх. Щоб зрозуміти, чому і як це відбулося, варто розглянути останній твір Пєлєвіна в контексті всієї його поетики. Її головна особливість – принципова межовість.

Усяка межа підкреслює, а іноді і створює відмінності. При цьому вона не тільки розділяє, але й поєднує. Чим більше меж, тим більше прикордонних зон, де виникають умови для такого суміжного співіснування, при якому не стираються, а перебільшуються риси і своєї, і чужої культур. Межа породжує особливий тип зв’язку, де розходження, навіть антагонізми, служать в’яжучим матеріалом. Ворожнеча, у чому легко переконатися, глипнувши на політичну карту, поєднує міцніше від дружби.

Пєлєвін – поет, філософ і побутописець межової зони. Він обживає стики між реальностями. У місці їх зустрічі виникають яскраві художні ефекти, пов’язані з інтерференцією – одна картина світу, накладаючись на іншу, створює третю, відмінну від перших двох. Письменник, який живе на зламі епох, він населяє свої тексти героями, які живуть відразу в двох світах. Совєцькі службовці із оповідання “Принц Держплану” одночасно живуть у тій чи іншій комп’ютерній відеогрі. Люмпен з розповіді “День бульдозериста” виявляється американським шпигуном, китайський селянин Чжуань – кремлівським вождем, совєцький студент обертається вовком. Але винахідливіше за усе тема межі обіграна в новелі “Міттельшпіль”. Його героїні – валютні повії Люся і Неллі – у совєцькому житті були партійними працівниками. Щоб пристосуватися до змін, які сталися в країні, вони поміняли не тільки професію, але і стать.

Усі ці митецькі кульбіти критики часто зводять до анекдоту. Але, щоб виправдати подібний критичний редукціонізм, треба позбавити пєлєвінську прозу другого алегоричного плану.

Межа – це провокація, яка породжує метаморфозу, “яка підштовхує героя в потрібному авторові напрямку”. У Пєлєвіна є “message”, є свій символ віри, який він розкриває у своїх текстах, і до якого він хоче привести своїх читачів. Усупереч тому, що прийнято говорити про бездуховність нової хвилі, Пєлєвін схильний до спіритуалізму, прозелітизму, а отже й до дидактики. Вважають, що він пише сатиру, але радше – це байка.

Серед інших меж, обжитих Пєлєвіним, був і рубіж, який розділяє непримиренних супротивників – літературу і масову літературу. Освоюючи цю зону, він перетворив її в нічийну землю, на якій чинні закони обох ворогуючих сторін. Пєлєвін пише для всіх, але розуміють його по-різному. Прикриваючись загальнодоступністю популярних жанрів, він насичує їхні невибагливі форми потаємним, езотеричним змістом.

Утім, основна теза усіх його книг не належить авторові. Радше, кажучи по-пєлєвінськи, це автор належить своїй основній тезі. Мова йде про універсальну для сучасної культури проблему зниклої реальности. Вирішуючи її, усяка серйозна книга силкується сьогодні стати репортажем із безодні. Автор робить читача свідком ланцюга криз. Спершу він демонструє зникнення “об’єктивної реальности”, яка виявляється артефактом, сконструйованим мовою і культурою. Потім на очах вражених глядачів автор розчиняє в повітрі і суб’єкт пізнання – власне особистість, що після Маркса і Фройда стало сприйматися грою класових сил чи підсвідомих прагнень. Завівши нас у цю гносеологічну прірву, художник залишає читача наодинці з порожнечею.

Саме її Пєлєвін і зробив прізвищем героя свого дзен-буддистського бойовика “Чапаєв і Пустота”. Буддизм у ньому – не екзотична система авторських поглядів, а неминучий висновок зі спостереження над сучасністю. Однак принадність цього роману не в посланні (message), а в засобі зв’язку (medium). Заслуга автора в тому, що шлях від однієї порожнечі до іншої він проклав по з’їждженому просторі. Роман заграв від того, що зміст – буддійську сутру – Пєлєвін перелив у форму чапаєвського міту.

У цієї книги непроста доля. З одного боку, вона незворотньо утвердила репутацію автора, як найдотепнішого і найвинахідливішого письменника свого покоління. Але, з іншого боку, для багатьох роман залишився незрозумілим.

Уявіть собі читача “Майстра і Маргарити”, який не тільки не знає, але й не хоче нічого знати про християнство. Абсурд! Однак, саме це відбулося з пєлєвінським “Чапаєвим”. Пєлєвін, узявши фольклорні фігури “чапаєвського циклу” анекдотів, перетворив їх у персонажів буддійської притчі. Так, Чапаєв став наставником, учителем, що у властивій східним мудрецям ексцентричній манері веде до просвітління свого улюбленого учня – петербурзького поета Петра з дивним прізвищем Пустота [порожнеча], відомого також у якості чапаєвського ад’ютанта Пєтьки. Вихідним матеріалом для такої метаморфози Пєлєвіну послужили незліченні чапаєвські анекдоти, у яких він побачив дзенівські коани, буддійські запитання без відповіді. У романі Пєлєвіна кожен такий коан із супутнім поясненням служить Пєтьці черговою сходинкою на шляху до просвітління.

Чапаєвський апокриф при всій його оригінальності органічно вписується в складну, але строгу і по-своєму логічну систему пєлєвінської прози. По суті, Пєлєвін поводиться із реальністю достоту так, як з нею поводилися художники за всіх часів – він її мітологізує. Совєцька влада служить йому такою ж сировиною, як Троя для Гомера, чи Дублін – для Джойса. У пошуках придатного мітологічного обрамлення для вигадливих артефактів совєцької цивілізації Пєлєвін звертається до архаїчних вірувань, до найдревніших шарів свідомости. Цей шлях підказав йому совєцький режим із його спрямованістю в майбутнє. Пєлєвін пише: “Коли вони зметуть усе, що, на їхню думку, застаріло, оголиться те, що було під ним – тобто щось куди древніше [...] Усе спадкоємне: учорашнє вкладене в сьогоднішнє, як мотрійка в мотрійку, і той, хто спробує зняти стружку із сьогодення, щоб потім розфарбувати його під майбутнє, у результаті западеться в дуже далеке минуле”.

Цю цитату я взяв із ще одного мітологічного опусу Пєлєвіна із характерною для нього назвою “Зомбіфікація”. У ньому розповідається про маґічні практики, що існували в СССР. Наприклад, про гасла-закляття, на кшталт того, яке висіло над будинком вокзалу в Казані: “Коммунизм – пыздыр максымардыш пыж!”

Вірний своєму принципу сполучити найновіше із найдавнішим Пєлєвін продовжує пустувати і у просторі постсовєцької реальности. У його новому романі московські рекламники виявляються членами таємної Гільдії Халдеїв, які поклоняються великій шумерській богині Іштар.

Нова книга Пєлєвіна – “Generation П” зшита за тією же викрійкою, що й роман, який приніс йому славу – “Чапаєв і Пустота”. Але цього разу об’єктом медитації на порожнечі служить телевізор.

Ще чверть століття тому американський художник-концептуаліст Нам Джун Пайк, посадивши перед блакитним екраном Будду, виділив метафізичний аспект цього дивного апарату. З одного боку, телевізор формує нашу особистість, з іншого боку – він показує тільки те, чого ми хочемо. Потрапивши в систему відображень, реальність нашого буття сходить до нуля. Телевізор, машина віднімання, яка продукує порожнечу, просто напрошується на роман з Пєлєвіним.

Я не буду переказувати складну фабулу книги, щоб не псувати читання тим, хто її ще не купив. Досить сказати, що вона розповідає про кар’єрне і духовне сходження рекламного сценариста Вавілена Татарського на вершину службових сходів, які водночас виявляються магічним зикуратом – Вавилонською вежею.

Дія в романі відіграє важливу, але другорядну роль. Як усі пєлєвінські книги, “Generation П” розповідає про маніпуляцію свідомістю, результат чого покликаний довести її, свідомости, повну відсутність. Як завжди в Пєлєвіна, цей космічний нуль одягнутий під загальновідомих фольклорних персонажів. Якщо в “Житті комах” ними були герої байки “Бабка і мураха”, якщо в “Чапаєві” він використовував Васілія Івановіча і Пєтьку, то “Generation П” експлуатує нового росіянина. Свій вибір Пєлєвін пояснив у інтерв’ю журналові “Експерт”: “Фігура, відображена у фольклорі, – це подоба польового командира часів Громадянської. Начальник усієї реальности в зоні безпосередньої видимости, чия тачанка мало відрізняється від шестисотого “Мерседеса”. Мене цікавить фольклорний тип, який клонує себе в реальному житті, а не справжні багатії, про яких я мало що знаю”.

Вибір героя вселяє сумнів. Новий росіянин не дає собі ради із нав’язаною йому мітологічною роллю. Для фольклору він занадто юний, простий і порожній, щоб у ньому знайшли вираз ті глибокі шари вітчизняної ментальности, з якими звик працювати Пєлєвін. Новий росіянин з “Generation П” нагадує гоголівського “іноземця Федорова”. У ньому немає ні совєцької самобутности, ні космополітичної універсальности. Гібрид, складений із американських “слоганів” і російського мату, художньо нежиттєздатний.

Мітичний шар роману занадто тонкий. Він не витримує натиску бульварного жанру, який намагався використовувати Пєлєвін. Цього разу жанр використовував його. Спокушений і покинутий лубок збунтувався. Форма захопила зміст – бойовик зґвалтував ідею.

Першою ознакою невдачі роману стала його мова.

Пєлєвіна часто і несправедливо лаяли за невміння писати красиво. Це, звичайно, нісенітниця. Пєлєвін шукає – і зазвичай знаходить – нові мовні шари. Про це він цікаво говорить в інтерв’ю російському “Плейбою”. (До речі, воно супроводжує публікацію оповідання “Chelsey-hotel”, побудованого на піснях того ж улюбленого письменником Леонарда Коена). Отож, на питання, “що для вас постперестроєчна Росія в мовному плані” Пєлєвін відповідає наступним чином: “Логос втомився “зберігатися”, втомився упрівати в роті безсилого інтелігента – і відродився в мові воюючих демонів. У мові братків міститься неймовірна сила, позаяк за кожним поворотом їхнього базару реально мерехтять життя і смерть. Тому на їхній мові дуже цікаво формулювати метафізичні істини – вони оживають”.

У “Чапаєві” чимало таких стильових мутантів. Ось, наприклад, теологічний диспут на блатній фені: “Може, не тому Бог у нас ніби як пахан з блимавками, що ми на зоні живемо, а навпаки – ми тому на зоні живемо, що Бога собі обрали у подобі кума із сиреною”.

Стиль Пєлєвіна вимагає граничної точности. Кращим пєлєвінським творам властивий перфекціонізм телефонної книги. Мова тут функціональна до повної прозорости – ми її не зауважуємо, поки вона виконує свою роль, перевозячи нас від однієї сторінки до іншої. Але не зважати можна тільки на правильну мову. Кожне зайве чи “приблизне” слово призвело б до таких же наслідків, як перекручена цифра в телефонному номері – повідомлення не знаходить адресата.

“Generation П” написаний звично скупо, але незвично недбало. Коли автор хоче щось похвалити, чи то “товста ручка” чи “вузькі лацкани”, він пише “неймовірно”. Кожного разу, коли йому не вистачає епітетів, він обходиться без них: “якесь нестерпно важке знання”, “якась чудова обіцянка наче обривалася в небі”.

Від розпаду мови постраждала вся конструкція роману – його структура не витримує задуму. Хоча сюжетові заламують руки, він відмовляється тягти читача до необов’язкової розв’язки. Почасти цьому перешкоджає надмір деталей. Уся книга заросла лісом каламбурів. Зв’язуючи вузлом шари різних реальностей, вони повинні відігравати ключову роль. Іноді їм це вдається: “Незабаром, незабаром зі стапелів у місті Мурманську зійде ракетно-ядерний крейсер “Ідіот”, закладений з нагоди 150-річчя від дня народження Достоєвського. . . Дедалі гучніше лунають голоси, які пропонують закласти інший крейсер такого ж типу, “Богоносець Потьомкін”, настільки величний, що моряки називають його плавучим селом”. Однак, далеко не всі пєлєвінські каламбури так щільно упаковані культурними ремінісценціями. Часто вони обходяться простішими засобами. Але навіть вдалі жарти в романі – як родзинки у булці. Їх ціль – поліпшити продукт, не змінюючи його якості. Книзі не вистачає проробленої глибини тла: емаль на жерсті. Тому навіть смішні вигадки стирчать, як колони, на які чомусь треба спиратися. Тим часом, сам же Пєлєвін і привчив нас до того, що його письмом керує принцип Віттґенштайна: якщо якась деталь машини не працює, значить вона не є деталлю машини.

Підводячи підсумок, доводиться визнати, що в новій книзі Пєлєвіна занадто багато зайвого і занадто мало необхідного. Роман не органічний – він не народився, а трапився. Одна частина нагадує інструкцію до відеогри, інша – трилер, третю складає трактат, переказ ленінською мовою ідей Мак-Люена і Маркузе.

Щоб не завершувати бесіду вироком, я хочу згадати паризького критика Сєрґєя Рафальского, котрий любив починати рецензію словами: “Я не знаю, скільки років автору. Якщо молодий, пораджу йому Пушкіна з Лермонтовим. Якщо старий, нехай пише, як хоче”.

Пєлєвін за десять років бурхливої діяльности допоміг розвернути вітчизняну словесність обличчям до XXI століття. Він повернув книгу читачеві, який гидливо не хотів її брати до рук, заволодів Інтернетівською молоддю, розсердив вітчизняних критиків, привабив увагу сонного Заходу, написав три томи творів і усе ще не добрався до сорока.

“Generation П” – його перша невдача. Цей написаний за інерцією роман – привід для зупинки. Наступну книгу варто писати лише тоді, коли вона обіцяє стати несхожою на попередні.

Радіо Свобода, 24-04-99

Переклав А.П.