Марек Цезари Ґротовскі

Людська нора

Східний Берлін. Знайомий німець із кимось розмовляє. Несподівано його співрозмовник зсуває дошку, яка лежить посеред тротуару, і спускається кудись униз. Отвір має дещо більше, як метр у діаметрі. Униз треба спускатися металевою драбинкою. Внизу панує темрява. Треба ступати дуже обережно, тим більше, що під ногами чутно нерівний ґрунт. Минаю щось, схоже на двері. З’являється “світло в кінці тунелю”, чутно гамір. За розвішаною ковдрою видніє малесеньке приміщення. Посередині його стоїть старий стіл для гри у м’ячики. Далі – велика зала. Одна зі стін закрита маскувальною сіткою. На іншій стіні порозвішувані шматки автомобільного двигуна. Умеблювання складається з кількох дерев’яних столиків. Сидіння також різні: вікліновий фотель, пара дерев’яних крісел, якийсь пуфик і велика канапа. В усьому приміщенні панує легкий напівморок, у носі крутить від цигаркового диму. Це бар мешканців сквота.

Бар обслуговують двійко панків. Вони одягнуті у старий витертий одяг, на голові дреди, обличчя прикрашені пірсинґом. Виявилося, що вони розмовляють польською. За мить підходить хлопака з шаленою зачіскою. Він сідає на канапі, і йому зовсім не перешкоджає, що вона мокра.

– Називай мене Млоди – каже він польською. – Я з узбережжя, точніше з Елка. Мені дев’ятнадцять. На Заході я прожив приблизно третини свого життя. Я познайомився тут з багатьма людьми, коли приїжджав на концерти до Берліна, – пояснює Млоди. – Це дуже гарне місце. Грають класну музику, і пиво дешеве. Шкода, що ти не прийшов раніше. Була непогана пиятика, і то надурняк.

Бармен відчиняє невеличку пічечку в кутку і докладає кілька шматків вугілля.

– З опалюванням трохи клопіт, – тлумачить Млоди.– Але як покомбінувати, то можна незле улаштуватися. Тут, у Німеччині, а особливо у Східному Берліні, добрі умови для таких, як ми. В околицях після падіння муру багато покинутих кам’яниць. Бува, що в деяких сквотах можна мешкати місяцями. Підключаєшся до струму, і все гаразд. Трапляються й такі, що мають Інтернет, – останні слова він уже вигукує.

Розмову обриває голосне гарчання, гавкіт і псяче скавуління. Виявилося, що майже кожен тут має пса. Байдуже, що між тваринами доходить до бійки, їхні власники обмежуються кількома прокляттями і повертаються до попередньої справи.

– Пес для більшости нас – це наче брат, член родини – оповідає спокійним голосом Млоди. Питаю про родичів. Хвилю мовчить, зрештою каже: – У мене троє братів і три сестри в Польщі. Мені за ними не сумно. Менше думаєш, швидше забуваєш, крім того там не було ніяких перспектив. Закінчив автомобільне і що? Бути безробітним, як і мої родичі? Тут кілька годин на день помию шиби і зароблю коли 30, коли 50 марок. Вистачить щось з’їсти, приємно провести вечір, дрібні видатки та на квиток по місту. Тут жахливо чіпляються, а з поліцією я намагаюся жити мирно, – додає він. – Як тільки я приїхав, мені вкрали пашпорт та усі речі. Але це не така вже й велика проблема – втратити пашпорт. Я без нього пів-Европи проїхав, у Голландії був, Бельгії, Іспанії, Франції.

Мою увагу приваблює літній чоловік із засмаглим обличчям і в картатих штанях. Він придивляється до нас. Питає про щось Млодого.

– Це Папа Дестрой, іспанець, він був у Іноземному Легіоні, йому вже за п’ятдесят, – розповідає Млоди. – У нас тут люду з усього світу. Ми пацифісти, дехто втік сюди від воєн, інші ненавидять міщухів, їм не по дорозі із звичайним способом життя: робота, обід, газета, телевізор – усе це не для них. Життя у сквоті багате на сильні враження, і цього нам досить. Я нічим не обмежений, можу робити, що схочу. Я люблю мандрувати, тому багато їжджу. Мені страх подобається новий парламент – вхід коштує лише п’ятірку, – додає Млоди.

Мовчанку я перервав запитанням про клозет. Клозет за ковдрою. Треба відсунути завісу і пройти коридором. Праворуч – приміщення, посередині якого якісь скриньки і дошки. Прямо – клозетна мушля, під’єднана до каналізації. До мушлі підведена трубка від водогону, яка виконує роль зливу. Зліва на стіні висить на мотузці туалетний папір. Повертаюся. Млоди пояснює стосунки між ними і скінами.

– Це не зовсім так, як про це кажуть у Польщі. Якщо ти не напрошуєшся, то тобі нічого не зроблять. Вони не б’ють просто так. Я багато разів ночував на лаві, чи просто на клумбі, і ніхто мене ніколи не побив. Я також кілька разів брав участь у бійках, але це зовсім інша справа. Я бився за місце для сну або роботу. В нашому житті немає часу на розчулення. Нікому з нас не вистачить грошей на лікарню. На щастя, німецька служба охорони здоров’я до нас прихильно ставиться, напевне найкраще в усій Европі. Як піду до пункту надання допомоги, то перев’яжуть мене, про ніщо не питаючи, не треба їм ніяких документів. Наша громада не хоче надокучати іншим. Я мию автомобілі, і коли бачу, що їде той сам, що й годину тому, то не підходжу до нього. Отож люди ставляться до нас краще, аніж, скажімо, до наркоманів, – нарешті похвалився він.

Кілька секунд у темряві переходу, і цікавий світ залишається під землею.

Переклад Андрюса Вишняускаса