Віктор Ґротовіч

Паризький травень: новий вимір насильства в політиці

У березні 1968 року журналіст “Ле Монд” так описував ситуацію у Франції:

Французи знудились – вони ні зблизька, ні здалеку не беруть участи у великих змінах, що відбуваються у світі. Молодь нудиться. В Іспанії, Італії, Бельгії, Алжирі, Японії, Німеччині, та навіть у Польщі студенти влаштовують демонстрації та борються. У них прокинулось відчуття звершення, відкритого виразу свого протесту, протиставлення себе абсурдові чи принаймні відчуття цього абсурду. Дискусії, гарячі промови, виступи політиків радше смішать французьку молодь. Генерал де Ґолль нудиться. Лише кільком тисячам французів не нудно – це безробітні, незайнята молодь, зруйновані прогресом малоземельні селяни, жертви остаточної ліквідації підприємств і постійно наростаючої конкуренції, забуті майже всіма старі люди. Невже вибір може існувати лише між апатією і непослідовністю, застоєм і штормом? Справжнім завданням політики є не управління народним багатством так, аби завдати найменше шкоди, – політика повинна скеровувати націю, відкривати їй нові горизонти, пробуджувати запал, навіть якщо при тому доходить до незначних конфліктів. Елан і фантазія потрібні так само, як добробут і експансія.

Безпосереднім приводом до розгортання студентських виступів були щоразу гірші умови навчання у вищих навчальних закладах Франції. У період між 1960 і 1968 роками кількість студентів зросла з 205 до 600 тисяч. Проте цій тенденції не відповідали темпи розвитку системи освіти. Певний час чинилися спроби обмежити кількість студентів шляхом запровадження рестриктивної екзаменаційної системи. У 60-их роках (перед 1968-им) від 70 до 75 відсотків студентів виходили з університетів, не склавши випускних іспитів. Половина відходила вже після перших чотирьох семестрів. Окрім переповнених авдиторій була ще одна проблема – криза форми та якости освіти. Щоразу частіше з’являлись вимоги оновлення закостенілих навчальних планів і форм викладання (передовсім, йшлося про авторитарне ставлення викладачів до молоді). До цього додавались претензії на збільшення автономії вищих навчальних закладів і допуску студентів до управління ними. Чимала група студентів постійно борюкалась із фінансовими проблемами: у 1968 році 40 відсотків студентів були змушені постійно працювати. Водночас шанси на професійний старт після закінчення навчання залишались невеликими: у тому ж році кількість безробітних випускників вузів становила 18 тисяч (у 1976-му їх було вже 120 тисяч). Ці протести були одними з найважливіших подій в історії післявоєнної Франції.

Велику роль у цих подіях відіграли дві студентські організації: троцькісти та маоїсти. Їхніми засновниками були члени студентського відділення Комуністичної партії – Union des Estudiants Communistes (Спілка комуністичних студентів) – UEC. Організація Jeunesse Communiste Revolutionnaire (Молоді комуністичні революціонери) – JCR, яка в травні 1968 належала до однієї з найпотужніших студентських груп, мала троцькістський характер. Натомість маоїсти були об’єднані в Union des Jeunesses Communistes – marxistes-leninistes (Спілка молодих марксистсько-ленінських комуністів) – UJC(m-l) і світоглядно пов’язували себе з гаслами “культурної революції” в Китаї 1966 року.

До найбільших вуличних виступів дійшло 3-го і 10-го травня 1968 року, коли після сутичок з поліцією в Латинському кварталі почали з’являтись барикади (відома ніч з 10 на 11 травня). Незважаючи на те, що сутички завжди закінчувались відступом студентів, молодь вважала їх переможними. Це відчуття підсилювалось дедалі більшою підтримкою зі сторони суспільства. 14 травня у цілій Франції вибухнув загальний страйк, у якому взяло участь біля 10 млн. чоловік. Жан-Поль Сартр так описував ці виступи:

Ці молоді люди не бажають майбутнього своїх батьків, тобто нашого майбутнього [...]; майбутнього, яке довело, що ми є хирлявими, вичерпаними, втомленими і ослабленими людьми, жертвами замкненої системи. Насильство є єдиним засобом, який доступний за кожного режиму студентам, котрі ще не увійшли в систему, яку їм підготували батьки, а також тим, хто й не хоче в цю систему входити. У наших спорохнявілих західних країнах лише студенти (а маю надію, що скоро і вся молодь) творять потенціал лівого протесту. Сьогодні студенти повинні задуматись над формами власної боротьби, і цього, кажучи відверто, вони цілком свідомі. Тому ми не в праві давати їм якісь поради, бо навіть якщо хтось протестував упродовж усього життя, то у цьому суспільстві все одно є дещо скомпрометованим.

Зводити барикади – це вже вкорінена даність у традиції французького суспільства. Барикади 1968-го року відрізнялись від своїх попередників XIX століття тим, що, попри сутички з поліцією, тут не було смертельних випадків. Виглядало так, ніби обидві сторони утримували себе в певних рамках, які не можна було переступити. Барикади набували швидше символічно-провокативної, а не мілітарної форми. Їх метою була демаскація репресивного характеру міщанського державного апарату. Письменник П’єр В’янсон-Понте написав з цього приводу:

На щастя, Парижу було далеко до репресивного стилю японської, американської чи мексиканської поліції, яка дозволяла собі відкривати вогонь навіть до беззбройного натовпу безпосередньо у кампусах.

Ескалація досягнула своєї найвищої точки 24-го травня, коли ще донедавна виключно символічний характер виступів почав набувати рис агресивної атаки, що, знову ж таки, створило ситуацію, з якої могла виникнути (як це вже трапилось в Італії і ФРН) загроза тероризму. Факт того, що і цього разу не дійшло до подібних замахів, можна пояснити специфічним ставленням французького суспільства до вуличних протестів: у Франції бійки і сутички із силами правопорядку не належать до надзвичайних форм, у яких відбувається соціальний конфлікт (на противагу Німеччині), тут навіть можна говорити про регулярність чи “нормальність” таких форм. Додаткову роль відіграє ще й ставлення до поліції: до fics (“мусора”) тут ставляться з погордою і водночас агресивно. Інша причина того, що сутички не переросли у терористичні акти, криється у тому, що обидві радикальні організації JCR і UJC(m-l) дуже вже ретельно слідували наказам Леніна і Мао, згідно з якими суспільне невдоволення мусить перерости у масову мобілізацію і масове самоусвідомлення в дусі революції. Молоді радикали були переконані, що вони перебувають близько до своєї кінцевої мети (підтвердженням цього був загальний страйк). Виходячи з цього, перехід до індивідуального терору видавався просто кроком назад.

Порівнюючи цю ситуацію з тим, як відбувались студентські протести в Німеччині, наслідком яких було виникнення Фракцій червоної армії, можна стверджувати, що оця “нормальність” розв’язування соціальних конфліктів у Франції шляхом вуличних зіткнень із силами правопорядку стала тим бар’єром, який загальмував розвиток тероризму, своєрідним запобіжником безпеки. У Німеччині, де немає такої традиції, ескалація конфлікту завершилась тим, що екстремісти перейшли до “вищої форми революційної боротьби” – тероризму. Те, що подібна “нормальність” призвела до хвилі замахів в Італії, пояснюється тим, що тут застосовувалась інша форма насильства. До італійської традиції силового вирішення соціальних конфліктів належать і вбивства. Це пов’язувалось із приходом на промислово розвинену Північ методів і форм боротьби відсталого Півдня (селянські бунти і повстання). Велика прірва у рівнях розвитку цих двох реґіонів ставала каталізатором загострення форми суспільної боротьби. Не варто також забувати і про методи мафії. Натомість у Франції не було ані глибоких реґіональних відмінностей, ані настільки кількісного і потужного люмпен-пролетаріату. До цієї категорії здебільшого належали іноземні робітники, яких, проте (на відміну від бідноти італійського Півдня), можна було легко тримати під контролем, адже вони мали незначні можливості для правового захисту, слабке культурне підґрунтя та не користувались широкою суспільною підтримкою. Такий бар’єр має обмежену стримувальну здатність і ефективно діє лише до моменту, допустимому на рівні традиції та ментальности, коли насильство утримується на певному рівні. У Німеччині й Італії цю планку переступили учасники студентських протестів, у Франції ж це відбулось значно пізніше і вже не на такому рівні.

Після загального страйку 14 травня 1968 року радикальні групи студентської молоді ще більше впевнились у правильності вибору революційного шляху. Підтвердженням цього були і сутички робітників із силами правопорядку на заводі “Рено” у Флені під Парижем і на підприємствах “Пежо” в Сошо-Монбельяр. Сутички у Флені розпочались після захоплення цехів відділами поліції. Намагання керівництва переконати працівників припинити страйк були безуспішними. Під заводом почали збиратись групи студентів і працівників. Раптом поліція рушила на демонстрантів, розганяючи їх сльозолийним газом і кийками та намагаючись відтіснити їх від заводських мурів. Так розпочались заворушення, які тривали чотири дні і увійшли в історію під назвою “битва під Фленом”. На четвертий день протестів, утікаючи від поліції, в Сені втопився учень Жіль Тотен, член UJC. Поліція, відчуваючи страх перед раптовою реакцією суспільства, покинула Флен. 11 червня кількасот робітників і студентів із UJC захопили завод, над яким вивісили червоний прапор. Це була перемога не лише над поліцією, але й над профспілками: цього дня профспілковим функціонерам заборонили вступ на заводську територію.

У цехах “Пежо” сутички були ще завзятішими. Причиною стала заява керівництва у день припинення страйку (10 червня) про те, що виробничі втрати за попередні дні повинні компенсуватись додатковою роботою в суботу та збільшеннями темпів виробничих ліній. У відповідь робітники розпочали новий страйк і оголосили про окупацію заводу. Уночі поліції вдалось розігнати страйкарів, та наступного дня тисячі працівників знову намагались відбити заводську територію. У спонтанних сутичках з поліцією загинули двоє страйкарів: один з полісменів вистрілив із револьвера у натовп. Це викликало настільки значне обурення страйкарів (яким на допомогу прийшли робітники з навколишніх заводів), що поліція, побоюючись натовпу, який постійно збільшувався, покинула територію заводу.

Обидві події стали переломними у розвиткові революційних поглядів французьких студентів й інтелектуалів. Виявилося, що “робітничий клас” здатний на силову відповідь та на боротьбу за власні права. Крім того, робітники протиставили себе офіційній (“угодовській”) лінії, якою слідували як профспілки, так і Французька комуністична партія. Події в Фленс і Сошо дозволили трактувати робітників як реального, а не лише теоретичного, суб’єкта революційної боротьби. Сартр тоді сказав:

Як вважають представники радикальних груп, у 1968 році у Франції розпочався класичний процес “класової боротьби”, який мав закінчитись революцією. Організації та групи лівих, які виникли після травня’68, намагались переконати у цьому і реалізовувати це на практиці. На політичній сцені знову з’явилося насильство як форма боротьби.

Особливе значення “паризького травня’68” у новітній історії Франції передовсім полягає у великому суспільному резонансі, з яким тоді зустрілись радикальні ліві. Ліві надали більш політичного характеру протестам і демонстраціям, первинним приводом до яких були вимоги чисто матеріального характеру (покращення умов у вищій школі, а також фінансового становища робітників). Настав якісний перехід від “звичайних”, викликаних незадоволенням певних соціальних груп, протестів, до тотального заперечення існуючої системи. Така миттєва кар’єра радикальних лівих у студентських середовищах відбулась між іншим і тому, що академічна молодь не була на той час організована і не мала сильного, авторитетного для більшости, представника. Саме цю нішу і заповнили радикальні ліві. Їхні лідерські позиції у травневих протестах зміцнювались і робітничими виступами, які відбувались паралельно зі студентськими демонстраціями. Таким чином, це призвело до виникнення у середовищі цих груп, а особливо у їх протестних частинах, ілюзії, наче саме вони є авангардом усього суспільства. Цьому допомогла і реакція влад на заворушення в ніч на 11 травня, коли поліція відійшла, створюючи враження, що визнала свою поразку (бездіяльність поліції тривала, фактично, до кінця травня). Політика де Ґолля, який грав на витримці, вдаючи, що він сприймає вимоги протестуючих, а водночас гуртуючи навколо себе політичних прихильників і готуючись до контрнаступу, справляла враження, буцім влада в Парижі перебуває у цілковитій кризі, яку ліві вважали першим симптомом перемоги революції.

Ідеологічні основи радикальних лівих ґрунтувались на таких поняттях, як марксизм, антиекономізм, антиавторитаризм, елітаризм, гедонізм та технократизм.

Марксизм. Як говорить революційна теорія марксизму, принципова зміна системи можлива лише після того, як влада перейде до рук робітничого класу. У свою чергу, цього неможливо досягнути без застосування насильства. Насильство ж залишалось абстрактним поняттям, а його реальні типи розумілись у контексті конкретних історичних подій на інших континентах: революції в Китаї, у В’єтнамі та на Кубі. Оскільки форми революційної боротьби у сучасних капіталістичних країнах не могли переймати такі зразки, то виникала потреба напрацювання власних форм. Ситуація в окремих західних суспільствах була неоднаковою, то й форми боротьби різнились між собою – вони залежали як від історичної традиції, так і від типу суспільних, політичних і економічних відносин. У Франції розвинулись дві форми застосування насильства у боротьбі за політичні цілі. З однієї сторони це були вуличні заворушення та зведення барикад, а з іншої – боротьба на окупованих працівниками територіях заводів і фабрик.

Антиекономізм. У суспільних науках поняття економізму з’явилось наприкінці XIX століття і означало редукування суспільних явищ до економічних. Вимоги реформ зі сторони робітничого руху, які ґрунтувались на економіці як теоретичній основі, студентський бунт звів до тотального заперечення існуючих структур влади і прагнень до покращення матеріальних умов життя. Подібним чином радикальні ліві трактували (тобто відкидали) політику профспілок, яка орієнтувалась на покращення умов праці. Заперечення матеріальних вимог пояснюється тим, що лідери лівих (а відтак і лідери травневого бунту) усі без винятку походили з середовища інтелігенції (діти професорів і представників вільних професій), які просто не мали серйозних матеріальних проблем. Вимоги ж, які висувались під час травневих страйків, стосувались оплат та зміцнення позицій профспілок, що було доказом розчарування з боку лівих і призвело до антипрофспілкових настроїв.

Антиавторитаризм. Характерною рисою спротиву авторитарним структурам було відкидання і намагання побороти не лише апарат міщанського державного порядку, а також більшости організованої лівиці, включно з комуністичною партією і профспілками. Протести проти цих організацій пов’язувались із тим, що комуністи та профспілкові діячі були конкурентами студентських лідерів травня’68, а це вважалося перешкодою на шляху до самоствердження у ролі авангарду робітничо-студентського протесту. Компартії та профспілкам закидали переважно те, що вони мають “сталінські організаційні структури”. Цей спротив був одним з найсуттєвіших стимулів у діяльності радикальних груп лівих (передовсім маоїстів) у майбутньому.

Елітаризм. Консервативний елітаризм деяких студентських груп перед травнем’68 (він полягав у переконаннях про те, що вони кращі, розумніші, цінніші) був замінений новим елітаризмом “робітничо-студентського авангарду”. Тисячі студентів виїжджали на заміські терени, аби будити свідомість робітників заводів, що вони поневолені та можливий лише революційний шлях виходу з такого стану. Цей елітаризм характеризувався (як і перед травнем’68) почуттям вищости щодо тих, кого повчали. Великий акцент робився на ролі меншости, яка готова на все і здатна повести за собою безвольну до того часу масу.

Гедонізм. Основним гаслом було: “Революція повинна приносити задоволення!” З тим слоганом пов’язаний геппенінговий і театралізований характер багатьох демонстрацій і протестів. Незважаючи на поняття “революційного акціонізму”, якими озброювались ці групи, їхня діяльність містила у собі елементи гри і дитячого непослуху.

Технократизм. Ідеологічні збіги радикальних лівих із технократизмом мали небагато спільного з візією вирішення суспільних конфліктів за рахунок технічного прогресу. Йшлося про несприйняття авторитарно-ієрархічних структур тодішньої Франції, і, відповідно, відбувалась їх критика. Ці структури були у багатьох випадках причиною відсталости і неконкурентоздатности промислової продукції, тому багато менеджерів і інженерів не сприймали існуючу систему управління. Під впливом травневої революції це несприйняття почало набувати політичних форм – і як протест проти тодішньої форми капіталізму, і як претензії на встановлення системи “самоврядного соціалізму”.

Французька крайня лівиця симпатизувала діяльності Фракції червоної армії в ФРН та італійських Червоних бригад. Особливо прихильними були маоїсти зі Спілки молодих марксистсько-ленінських комуністів. Ця спілка виробила своєрідну стратегію політичної діяльности з відповідною інтерпретацією подій травня 1968-го, а особливо двох переможних “битв пролетаріату” в Флені і Сошо. Згідно з цією програмою, “авангард” революційного руху повинен брати участь в усіх соціальних конфліктах, пов’язаних із “авторитарно-репресивною” природою капіталізму, а також, вдаючись до відповідних доз насильства, довести ситуацію до революційної громадянської війни. Ця стратегія розвивалась і після ліквідації цієї та деяких інших організацій 12 червня 1968 року за наказом міністра внутрішніх справ Раймона Марселлена, який був прихильником жорсткої політики. Студенти тоді висунули гасло, яке і в майбутньому мало жвавий відгук:

Травень триває!

З польської переклала Ярина Боренько

Перекладено за виданням:
Grotowicz W. Teroryzm w Europie Zachodniej. W imie narodu i lepszej sprawy. – Warszawa – Wroclaw: Wydawnictwo Naukowe PWN, 2000.