Ришард Капушціньскі

Імператор

(уривки з книги)

Від переклача

12 вересня 1974 року відбулась детронізація короля Ефіопії Гайле Селласіє і владу перейняв Тимчасовий військовий комітет. Короля не стратили – він спокійно доживав свої дні в неволі і бездумно повторював: “Якщо революція відбувається для добра людей, то я підтримую революцію”. Проте його численним урядникам різних рангів – скарбникам і доглядачам звірів, охоронцям і кухарям, лакеям і писарям – доводилось роками переховуватись від переслідувань революційного уряду. На прикладі монологів прислужників правителя автор “Імператора” відтворює атмосферу імператорського двору і настрої, які панували напередодні революції в Ефіопії – одній з найбідніших країн світу. Важливу роль у революційному підйомі відіграли і студенти – африканське покоління шестидесятників. Але, як і у багатьох інших країнах, спроби реформування суспільства закінчувались терором.

Вечорами я вислуховував тих, хто знав двір імператора. Колись вони були двораками, або мали право доступу до палацу. Небагато їх залишилось. Частина пішла під розстріл. Інші втекли за кордон або сидять у в’язниці, яка знаходиться у підваллях того ж палацу: із салонів їх перевели додолу. Були і такі, що крились у горах або, переодягнені під монахів, жили в монастирях. Кожен хоче пережити це по-своєму – які в кого можливості. Лише жменька з них залишилась в Аддис-Абебі, де, як виявляється, найлегше обійти настирливу чуйність влади.

Я приходив до них вечорами, коли вже стемніло. Потрібно було постійно міняти автомобілі і одяг. Ефіопи дуже недовірливі і не хотіли повірити в щирість моїх намірів: а я лише хотів віднайти світ, який змінили кулемети Четвертої дивізії...

P.M.: Якась манія, друже, охопила цей шалений і безмежний світ, манія розвитку. Усі хочуть розвиватись! Кожен думає, як би ото розвинутись, та не так просто, як у праві Божому, яке гласить, що людина народжується, розвивається і помирає, але хоче розвиватись нечувано швидко, динамічно і потужно, розвиватись так, аби всі дивувались, заздрили, кивали головами. Звідкіля це взялося – невідомо. Люди, як осліплені, неначе стадо бездумних баранів – тільки довідаються, що на іншому краю землі хтось розвинувся, і самі собі налягають, штурмують, вимагають, щоб їх теж розвивати, щоби піднести і зрівняти, а вистачає, мій друже, аби хтось не помітив тих жадань, відразу маємо бунт, крик, невдоволення, переворот, протидія, фрустрація. Але ж монархія наша існувала сотні, навіть тисячі років без явного розвитку, а однак і владу шанували, і поклонялись їй богобоязнено. І цар Зера Якоб, і Товодрос, і Йоганес – перед усіма кланялись. Кому б то прийшло до голови, впасти перед монархом лицем вниз і благати, щоби розвивав! Та світ тепер став такий мінливий, отож зробив наш пан з цього вірний висновок і щедро наслав отого розвитку, оцінюючи користь і красу дорогої новизни, а оскільки завжди мав слабкість до всякого прогресу, навіть більше – любив він прогрес, отож і цього разу найшло на нього доброчестиве бажання діяти, та ще й неприховані амбіції, щоби з роками ситий і радісний люд скандував, прославляючи його заслуги, – гей, ото він нас так розвинув! Ну і в годину розвитку – між четвертою і п’ятою після обіду – виявляв наш пан особливе пожвавлення і зацікавленість. Приймав він у себе каравани економістів, фінансистів, директорів, спілкувався, запитання різні ставив, заохочував, хвалив. Одні планували, інші будували, пішов, одним словом, розвиток не на жарт. Невтомний пан постійно в роз’їздах, то новий міст відкриє, або летовище, і надавав він тим об’єктам своє ім’я – міст імені Гайле Селласіє в Оґадені, лікарня імені Гайле Селласіє в Гаразі, зал імені Гайле Селласіє у столиці, і так завжди, що не з’являлося, усе отримувало ім’я імператора. А він же і камінь закладав, за ходом будівництва слідкував, стрічки перетинав, при урочистому пуску трактора участь брав та все запитував, заохочував, вихваляв. У палаці вивісили карту розвитку країни, на якій – якщо всевладний пан натискав кнопку – запалювались лампочки, стрілочки, зірочки, крапочки, а все це блимало, мигало, так що достойні могли натішитись, хоча дехто вбачав у цьому просто дивацтва монарха, але, для прикладу, різні іноземні делегації, чи африканські, чи то світові, помітно пожвавлювались при вигляді карти і, вислухавши пояснення імператора про лампочки, стрілочки, зірочки і крапочки, спілкувались, запитання різні ставили, заохочували, вихваляли. І так це все і йшло би роками, на радість нашого достославного пана і його достойників, якби не наші нещасні студенти, які з часу смерті Ґермане все частіше почали підносити голову, говорити дурниці, нерозумно і нахабно виступати проти палацу. Оті жовтодзьобі, замість того, аби виявляти вдячність за монарше добро і розвиток в освіті, почали зрадливо мутити воду своїми фантазіями і пустослівством. На жаль, друже, невесела то правда, що не бачили вони, як пан наш повів країну шляхом розвитку, студенти почали звинувачувати палац в демагогії і брехні. Як можна, казали вони, говорити про розвиток, коли народ у злиднях, цілі провінції мруть з голоду, мало хто має бодай пару черевиків, заледве жменька підданих уміє читати і писати, хто серйозно захворіє, то помре, бо ні лікарень, ні лікарів немає, довкола темнота, варварство, усіх принижують і топчуть, деспотія і сатрапія, відчай і безнадія, і так далі в такому стилі, дорогий прибульцю, закидали, спотворювали, а щоразу агресивніше, гостріше і впертіше виступали проти, користуючись добротою великодушного пана, який рідко коли наказував стріляти до отої збунтованої черні, яка щороку все більшою масою вилинала зі стін університету. Врешті настала пора, коли вони виступили із зухвалою забаганкою – реформування. Розвиток, проголосили вони, неможливий без реформ. Треба селянинові дати землю, ліквідувати привілеї, демократизувати суспільство, викорінити феодалізм і визволити державу з-під чужоземної залежности. З-під якої такої залежности, запитую я, якщо ми і були незалежні. Були ми незалежною державою три тисячі років! Ото вже ця безвідповідальна і безцільна балаканина. Зрештою, запитую я знову, як реформувати, щоби все це не завалилось? Як порушити, щоб воно не впало? Чи вони, один з другим, задаються таким питанням? З іншої сторони, водночас розвивати і нагодувати важко, бо звідкіля ж брати гроші? Ніхто не ходить по світу і не розкидається доларами. Монархія мало що продукує і не має чим торгувати. Отож як наповнити казну? Ось проблема, над якою постійно і настирливо задумувався наш володар, надаючи їй найбільшого значення, що і проявлялось під час міжнародної години.

Z.S.-K.: Рік минув після повстання в Ґоджамі, яке продемонструвало потворність нашого люду і навело страху на найвищих достойників, та й не лише на них, але на нас теж, бо і у нас, простих служників, мороз пробіг по шкірі. Саме в цей час спіткала мене ще й особиста біда, бо син мій, Гайлу, у ті жахливі роки студент університету, почав думати. Так і є, він почав думати, а мушу тобі, мій любий друже, зауважити, що здатність думати була у ті часи страшною проблемою, а може й небезпекою, і найясніший наш великий пан у своїй турботі про добро і щастя підвладних ніколи не забував боронити їх перед тією крамолою. Чого ж люди, які повинні беззастережно віддаватись справі розвитку, мали марнувати час, порушувати свій внутрішній спокій і забивати голови всілякими неправильними думками? Нічого доброго не могло появитись з факту, що хтось вирішив думати чи з необережности, чи демонстративно приєднався до товариства мислячих. А таку власне необережність вчинив мій син, і першою це помітила моя дружина, материнський інстинкт якої підказував, що над нашим домом збираються грозові хмари, і яка одного дня сказала мені, що певно Гайлу почав думати, оскільки ходить він весь час явно засмучений. А так то тоді було, що той, хто розглядався по монархії і задумувався над тим, що його оточує, ходив невеселий і засмучений, з якимсь неспокійним виразом в очах, ніби передчуваючи, що трапиться щось незрозуміле, несподіване. Найчастіше такий вираз був на обличчях студентів, які – і тут це треба сказати – приносили нашому панові щораз більше неприємностей. Аж дивно, чому поліція не натрапила на цей слід, на зв’язок між здатністю думати і настроєм, якби це вчасно відкрили, то могли б легко знешкодити усіх думаючих, які своїми наріканнями, поголосками і злісною відмовою у виявленні задоволення життям принесли стільки клопотів на голову вельми любого пана. Однак імператор, демонструючи більшу оперативність, аніж його поліція, розумів, що засмученість може схиляти до мислення, знеохочення і деструктивности, тому він і розпорядився організовувати по цілій країні забави, танці і маскаради. Сам достойний пан наказав освітлювати палац, робив для бідних забави, заохочував до веселощів. А коли всі понаїдались, повитанцьовувались, то хвалили свого пана. І тривало то роками, і так ті веселощі позабивали людям голови, що коли вони зустрічались, то пересміювались, обмовляли маскаради, переповідали байки і тільки тих розмов і було, що про забави. Хоч бідно, та ми бавимось. Хоч голодно, та не холодно. Хоч голі, та все ж веселі. І лише тим, хто щось думав і бачив, як усе старіє, порохнявіє, топиться у болоті і обростає лишаєм, було не до забав і не до вибриків. При тому вони ще й додавали іншим неприємностей, схиляли їх до думання, але інші, хоч і немислячі, були мудріші, не давали себе в це втягнути, і якщо студенти починали говорити і переконувати, то інші закривали перед ними вуха і зникали чимдуж. Бо навіщо ж знати, якщо краще не знати? Навіщо говорити, якщо краще промовчати? Навіщо втручатись у справи монархії, якщо і у своїй хаті скільки роботи? Ото, мій друже, як побачив я, у яку небезпечну халепу влізає мій син, старався його відхилити, витягнути з того, заохочував до забав, посилав на виправи, я би навіть волів, щоб він вів якесь нічне життя, аніж приєднувався до тих змов і маніфестів. Можеш собі уявити мій пригнічений стан від відчуття того, що батько в палаці, а син в підпіллі, що я виходжу на вулицю і від власного сина, який бунтує і цілить у мене камінням, мене охороняє поліція. Я йому говорив – дай спокій з тими думками, воно ж ні до чого не приведе, кинь думати, стань таким же розкутим, глянь на інших, що слухаються мудрости, живуть спокійно, усміхаються, не хмурять чола, бавляться, якщо і мають якісь турботи, то аби кишеню чимось набити, а до таких клопотів і намірів пан наш завжди з розумінням ставиться і постійно думає, як би це життя полегшити. А як це так – відповідає мені Гайлу – може бути суперечність між мислячим у мудрим, якщо він не думає, значить – немудрий. А тому і мудрий – відповідаю я йому, – тільки він свою думку скерував у безпечне русло, убік, туди, де тихо, а не поміж жорна, які все перемелюють, і так там цю думку влаштував, прилаштував, що ніхто і не вчепиться, і не оскаржить, а він вже сам забув, де вона є, і без неї, думки, навчився жити. Та де там! Гайлу вже жив у іншому світі, бо на той час університет, який був розташований біля палацу, перетворився у справжній антипалац, і лише відважні туди приходили, бо територія між імператорським двором і студентським бастіоном дедалі більше нагадувала поле битви, на якому тепер вирішувалась доля монархії.

Z.S.-K.: Одразу після повстання в Ґоджамі принц Касса хотів зібрати лояльних студентів і влаштувати демонстрацію на підтримку імператора. Все було вже приготоване, портрети і транспаранти, але раптом найдостойніший пан довідався про це і різко зупинив принца. Не могло бути й мови про якісь демонстрації. Почнеться підтримкою, а завершиться протестом! Почнуть з овацій, а закінчать стріляниною. І прошу, мій друже, ще раз всеугодний і найсвятіший продемонстрував свою гідну подиву проникливість розуму. Та в загальному хаосі не вдалось відкликати той захід. А коли рушив похід на підтримку імператора, який скадався з полісменів, перевдягнених під студентів, в колону увірвалась збунтована студентська маса, і ця ворожа чернь поринула в сторону палацу, і не було вже іншого виходу, як виставити проти них військо і наказати йому навести лад. У нещасливому зіткненні пролилась кров, і загинув лідер студентів – Тілагум Ґізав. І яка ж іронія у тому всьому – загинуло декілька полісменів, зовсім невинних! Я пам’ятаю, коли це відбувалось, наприкінці грудня шістдесят дев’ятого року. Наступний день я пережив неймовірно важко, Гайлу і всі його друзі пішли на похорон, а такий натовп зібрався при труні, що вийшла з цього ще одна демонстрація, а не можна було дозволити, аби в місті продовжувались такі заворушення і бунти, отож найдостойніший пан вислав бронетранспортери і наказав шкидко навести порядок. А у процесі отого швидкого наведення порядку загинуло біля двадцяти студентів, а я вже і не порахую, скільки було поранених і арештованих. Пан наш вирішив закрити на рік університет, чим врятував життя багатьом молодим людям, бо якщо б вони і далі вчились, то збирались би, штурмовали би палац, і монарх знову змушений би був відповідати бійнею, стріляниною і пролитою кров’ю.

Z.S.-K.: Велике незадоволення, а навіть осуд, обурення, панувало в палаці з приводу такої нелояльности зі сторони европейських урядів, які дозволили містеру Дімблебі і його команді наробити стільки розголосу з приводу голодної смерті. Частина достойників була за те, щоби і надалі усе заперечувати, але це вже було неможливо, оскільки сам міністр заявив кореспондентам, що найясніший пан надає проблемі голоду першорядного значення. Краще вже піти іншим шляхом і закликати закордонних благодійників допомогти! Раз у самих немає, то нехай інші подадуть, скільки можуть. І не пройшло багато часу, як почали надходити відгуки. То якісь літаки зі збіжжям прилетять, то кораблі з мукою і цукром. Приїхали лікарі і місіонери, різні люди з благодійних організацій, студенти із закордонних університетів, а також переодягнені під медиків кореспонденти. Усе це посунуло на північ, у провінцію Тіґре і Волло, а також на схід, до Одаґени, де, як розповідали, голодною смертю гинули цілі племена. У монархії розвинувся великий міжнародний рух! Одразу зауважу, що в палаці з цього приводу надмірного задоволення не спостерігалось, бо ніколи не варто пускати стільки чужоземців, вони ж усьому дивуються, та ще й критикують. І уяви собі, містере Річард, що передчуття наших достойників не обдурило. Бо коли ті місіонери, лікарі, фельдшери і медсестри – як я вже говорив, то були переодягнені кореспонденти – попали на північ, то побачили, як потім розповідали, речі для них нечувані, а саме: тисячі помираючих з голоду, а поруч ринки і магазини, повні їжі. Є їжа, є їжа, говорять, тільки був поганий урожай і селяни мусили віддати все панам і нічого собі не залишили, а спекулянти скористались зі ситуації та так підвищили ціни, що мало хто може купити хоча б жменю збіжжя, і звідси усі біди. Прикро, містере Річард, оскільки звідси випливало, що наші намісники були тими спекулянтами, а як це так можна, назвати спекулянтами представників найяснішого пана? Офіційний і спекулянт? Ні-ні, так же не можна говорити! Тому, коли заяви отих місіонерів і фельдшерів дійшли до столиці, в палаці одразу почали говорити про висилку тих благодійників і філософів. Але як – говорять інші – просто вислати? Не можна ж переривати акцію допомоги голодаючим, раз сам найясніший пан надає їй першорядного значення! І знову невідомо, що вдіяти, вислати – погано, залишити – теж недобре, така от утворилась ситуація, зовсім неясна і незрозуміла, аж тут – новий грім рознісся. Тепер ці місіонери і фельдшери б’ють на сполох, що нібито вантажі з мукою і цукром не доходять до голодуючих. Щось таке відбувається, говорять благодійники, що допомога зникає по дорозі, і потрібно вияснити, де саме вона пропадає, і вже вони самі розпочинають розслідування, втручаються, розумієш, і мутять навколо воду. Знову виявляється, що спекулянти усі вантажі на своїх складах тримають, ціни загинають, і все до своєї кишені запихають. Як це все викрили, сказати сьогодні важко, хіба що десь мав статись витік інформації. Все ж було визначено так, що монархія загалом приймає допомогу, але сама займається розподілом дарів, а куди піде мука і цукор, нікому не треба знати, бо тоді це трактуватиметься як втручання. А тут наші студенти вирушають на бій, виходять на вулиці, демонструють, викривають корупцію, закликають винуватих під суд віддати, ганьба! ганьба! ганьба! кричать, голосять про кінець монархії. Поліція б’є, арештовує. Крик, бунт. Тими днями, містере Річард, мій син, Гайлу, рідко бував дома. Університет вже був у стані відкритої війни з палацом. Цього разу почалось все із зовсім банальної справи, від малої, ніякої події, такої незначної, фактично нульової, що ніхто би її і не зауважив, ніхто б навіть не подумав, а однак надходить певно такий момент, коли найнезначніша подія, якась дрібничка, будь-яка дурниця, викликає революцію і розв’язує війну. Тому і правий був наш комендант поліції, генерал Їлма Шібеші, коли казав шукати діри усюди, не лінуватись, а ретельно шукати, дмухати на холодне і ніколи не відходити від засади, що коли із зерна проростає паросток, то одразу, не чекаючи, допоки підросте, слід його зрізати. Але і генерал шукав та, видно, не відшукав. А незначна подія полягала у тому, що американський корпус миру організував в університеті показ моди, хоча усі зустрічі і збори були заборонені. Та американцям достойний пан не міг відмовити, і от – студенти використали цей показ, аби зібратись у натовп і рушити на палац. І відтоді вони вже не дались затягнути себе домів, вже мітингували, затято і поривчо штурмували, і вже не відступали. З цього приводу генерал Шібеші рвав на голові волосся, бо навіть йому таке не спало на гадку, щоби революція з показу мод могла розпочатись! Але саме так у нас трапилось. Батьку, говорить мені Гайлу, це початок вашого кінця! Ми не можемо так жити далі. Ми покриті ганьбою. Країна тоне в корупції, люди помирають з голоду, на кожному кроці темнота і варварство. Нам соромно за цю країну, говорить, ми соромимось тієї країни. Але, говорить, нема у нас іншої вітчизни, ми самі повинні витягнути її з болота. Ваш палац скомпрометував нас перед світом і цей палац не може існувати далі. Ми знаємо, що у війську неспокійно, і в місті заворушення, і зараз ми не можемо відступити. Не можемо більше соромитись. Так воно є, містере Річард, тими молодими, шляхетними, але водночас безвідповідальними людьми, рухало почуття сорому за батьківщину. Для них існував вже лише двадцятий вік, а може навіть цей очікуваний вік двадцять перший, у якому запанує благословенна справедливість. Усе інше їм вже не підходило, воно їх дратувало. Вони не бачили довкола себе того, що хотіли б побачити. І тепер, видно, вирішили так облаштувати цей світ, аби можна було глянути на нього із задоволенням. Ех, ті молоді, містере Річард, занадто вже вони молоді!

З польської переклала Ярина Боренько

Перекладено за виданням:
Ryszard Kapuscinski. Cesarz.
“Czytelnik”, Warszawa 2000. Wydanie XII.