Верена Вертмюллер

Покоління Берлін: бажане чи дійсне?

Археологія одного покоління

По чому можна було б розпізнати новий Берлін? Багато хто гадає, що змінені суспільства можна впізнати по їхніх дітях. Тож соціолог Гайнц Буде запровадив поняття “покоління Берлін” [1], яке підхопили “нові м’які” (die jungen Milden) фракції СДПН [2], створивши, навздогін за ознаками часу, часопис із національною проблематикою під назвою “Берлінська республіка”. Що ж саме означає це “покоління Берлін”, яке – згідно з Сузанною Ґашке – “цілком незакомплексовано заперечує мисленнєві й мовні стереотипи щодо політичної коректности, усталені й домінуючі протягом десятиліть”? [3] Чи й справді воно, це покоління – Берлін, існує, і якщо існує, то що вирізняє його з-поміж нових старих культур япі (Yuppie), таких приміром, які існують в інших німецьких містах – Мюнхені, Гамбурзі й Франкфурті? І чому не слід застосовувати це поняття до інших берлінських елітних угруповань?

Покоління Y2K

Уже декілька років книжки на тему поколінь – “Покоління Гольф” Іліє (Illie, “Generation Golf”) [4] або “Покоління Х” Коупленда (Coupland, “Generation X”) [5] стали неймовірно популярними. Причому, запитання про добротність певної категорії суспільних поколінь постає з тією ж регулярністю, що й самі покоління. Так, приблизно в один і той самий час з дискусією навколо проголошеного Буде “покоління Берлін” у газетах “Цайт” і “Таґесшпіґель” відбувалася суперечка про доречність встановлення меж між поколіннями. Доцауер, зокрема, називає розрізнювальні описи поколінь, які дедалі частіше з’являються, “манією розмежування між поколіннями”, яка зводить загальносуспільну точку зору лише до аналізу молодіжних середовищ” [6]. Роберт Ляйхт зауважує щодо цього у “Таґесшпіґелі”, що не існує “покоління в колективі” [7], адже насправді когорти поколінь часто є цілковито протилежними: тоді, як одні бунтували в 1968-му, інші одружувалися і обробляли свої перші присадибні ділянки. Ганс-Петер Бартельс виступив на захист поняття суспільного покоління як “колективної одиниці, яка структурує суспільство. Без таких синтетичних базових понять усе було б ще більше непроглядним” [8]. Покоління тут – це можливий структуруючий суспільство принцип і придатне для заголовків слово, яке часто вживається у засобах масової інформації.

Тим часом поняття суспільного покоління вже акцептується в суспільних науках, воно знайшло свій прояв у спеціальній ділянці досліджень – дослідженні поколінь. Це зумовлено зокрема тим, що дане поняття, всупереч своєму нещодавньому відродженню, запровадив ще у 1928 р. Карл Маннгайм у своїй статті “Проблема поколінь” [9]. Таким чином, ось уже майже 80 років це поняття відоме як суспільно-науковий структуруючий принцип. Маннгайм відштовхується тут від тези: “Індивіди, які зростають одночасно, зазнають у роки найбільшої налаштованости на сприйняття, хоча й згодом теж, тих самих провідних впливів як з боку інтелектуальної культури, яка справляє на них враження, так і з боку суспільно-політичних констеляцій. Вони творять одне покоління, одночасність, оскільки ці впливи – єдині” [10]. Маннгайм робить різницю між хронотопом покоління (Generationslagerung), зв’язком покоління (Generationszusammenhang) і єдністю покоління (Generationseinheit).

Хронотоп покоління – це найуніверсальніша категорія. До неї можна потрапити, “належачи (…) до одного й того ж “року народження”. Вона позначає спорідненість “в історичному потоці суспільних подій” [11]. Індивідів, які належать до одного зв’язку поколінь, поєднує не лише належність до певного року народження, але й “участь у спільному призначенні цієї історично-суспільної одиниці” [12], вони в полоні тих самих ідей. Так, наприклад, усі, народжені близько 1945 р., належали до хронотопу покоління 1968 р., це люди, які хоч народилися в цей час, але не підлягали однаковим зі своїми сучасниками формуючим впливам, а отже не розділяли зв’язку поколінь: “…спільна ситуація поколінь у жодному випадку не приводить до спільного світогляду поколінь (тобто зв’язку поколінь і єдности поколінь, – прим. авт.)” [13].

Зрештою, єдність поколінь означає для Маннгайма єдність дій: народжені приблизно в той самий час, піддані тим самим соціальним, політичним, економічним тощо впливам, користуються тими самими засобами: “Та сама молодь, зорієнтована на ту саму історико-актуальну проблематику, живе в одному “зв’язку поколінь”, ті групи, які в межах одного зв’язку поколінь опрацьовують свої пережиття, кожна в інший спосіб, утворюють, відповідно, різну “єдність покоління” в рамках того самого зв’язку поколінь” [14]. Виходячи з цього, до однієї єдности покоління, якщо залишатися на прикладі покоління 1968 р., мали б належати лише ті, які належали до АРО, захищаючи її в межах можливого, отож наприклад, в Берліні 1967 р. ця група становила щонайбільше 250 осіб [15].

Усім суспільним поколінням притаманний конфлікт поколінь: “Спільним для покоління молодших (die Juengeren), покоління скептиків (die skeptische Generation), напівсильних (die Halbstarken), покоління 1968, 1978 рр., покоління Перської затоки (Generation Golf) є відмежування від старших – на підставі власного досвіду, із власною мовою, музикою, одягом, літературою, ідеологією, організацією. Рідко всі ці ознаки покоління присутні одночасно. Вистачає декілька прикмет” [16]. У цій відмінності від попередніх або наступних покоління “приходять до переконання щодо спільного походження і різних мотивів” [17]. Особи, які належать до одного покоління, справді мають спільний досвід. Починаючи з дитинства, вони піддаються у той самий час однаковим впливам – дітьми вони дивилися разом Вечірню казку або ж Програму з мишею, підлітками слухали Мадонну, а пізніше – разом читали “Покоління Перської затоки”. “Як угруповання зі спільним досвідом і спільними спогадами, покоління на все життя конституюється завдяки пережиттю взаємних уподібнень, асиміляцій” [18].

Новіші підходи приводять Маннгайма до змін у соціальному складі: як і в дискусії про стиль життя, звертається увага на те, що традиційні соціальні категорії, такі як прошарок, клас, середовище, перестали відповідати новій суспільній ситуації початку ХХІ століття, і, відповідно, назріла потреба у розвитку нових описових категорій. “Де існує клас, панує певний вимір традиції і надіндивідуального стилю; там, де переважає соціальна мобільність, легко задіюється механізм поколінь з їх модними течіями і субкультурами” [19]. У газеті “Цайт” Ґустав Зайбт коротко резюмує: “Де мало класу – там багато покоління” [20].

Соціолог Гайнц Буде, “творець” “покоління Берлін”, наголошує на доречності твердження: “Давні соціо-структурні категорії, до яких ми звикли – клас, прошарок, середовище – завжди виводяться з уявлення про певну сталість. Поняття поколінь враховує, що існують випадкові впливи на суспільства, які протягом часу розвивають конститутивну дію…” [21]. Покоління реалізуються, зрештою, тільки тому, що “сусідні роки народження сприймаються як поєднана спільними пережиттями єдність” [22]. Таким чином, “досвід учасовлення соціального” [23] є причиною кон’юнктури поняття поколінь.

У 80-ті рр. почали заново відкривати – у зв’язку з поколінням 1968 р. – поняття поколінь. Те бунтівне покоління все ще служить мірилом і об’єктом відмежування для всіх пізніших, як наприклад для покоління 1978 р., яке вирізняється тим, “що запізно дійшло до бунту шістдесятих”, а “згодом, у вісімдесяті, опинилося перед зачиненими дверима реформованого суспільства, яке, схоже, цього покоління цілком не потребувало” [24]. Це відображається у спільній свідомості поколінь, або ж, що в цьому випадку вірніше – у не-свідомості: “Як ті, що належать до історично “зайвого” проміжного покоління, вони пролетіли крізь уявну іржу духу часу. Інакше, ніж старе покоління 1968 (die Alt-68er) і постмодерні “діти неону” (Neonkids), покоління 1978 р. не розвинуло ніякої популярної політичної чи культурної символіки, яка б зробила їх з ходу впізнаваними. У них немає своєї лейби, немає свого розпізнавального знаку” [25].

В останні роки щораз блискавичніше декларувалися все сучасніші покоління, йшлося і про дітей інтернету (Net-Kids), і про покоління X,Z,Y а також @ [26], покоління Перської затоки і покоління 1989 року, і про покоління – Берлін. Причому останні два неможливо розділити. Покоління 1989 р., відчутний відбиток на яке наклала подія падіння Берлінської стіни, творить, що засвідчать наступні інтерв’ю, однозначне ядро покоління Берлін.

“Кристалізаційним ядром” для покоління Берлін мав би бути, згідно з його творцем, Буде, “переїзд уряду з Бонну до Берліна” [27]. При цьому сумнівним є, очевидно, запитання, чи може бути лише переїзд уряду достатнім моментом для утворення нового покоління. Сузанна Ґашке, яка під впливом процитованої вище статті Буде [28], заповзялася дати визначення цьому новому поколінню, описує покоління “від двадцятирічних до сорокарічних (…), що цілком невимушено суперечать визначальним протягом десятиліть мисленнєвим і мовним стереотипам так званої політичної коректности” [29]. Це покоління зорієнтоване радше прагматично, воно скептично настроєне до лівих ідеалів, що зокрема проявляється у його позиції щодо покоління 1968 р. і RAF (“Rote Armee Fraktion – Фракція Червоної Армії, терористична організація в Німеччині того часу – прим. пер.): “У той час, як покоління 1968 р. та його пильні учні епічно-розлого займаються мотивами терористів (….), сьогодні дозволено і вже стало звичним окреслювати всю цю витівку тим, чим вона й була, а саме: серією вбивств, кривавим навіженим шалом зграї невротиків” [30]. Держава не сприймається як обмеження й утиск, опір спрямований властиво проти нав’язування все нових прав співдії (Mitwirkungsrechte) [31]. “Покоління Берлін” – це радше “позиція, ніж рік народження” [32], до нього належиш, вступивши до нього. До “покоління Берлін” належать “усі ті, кого переповнює цікавість і наївна радість нового початку: нарешті вони змогли стати учасниками “відкритої ситуації, де не все задано наперед, не все вже колись було, і де не про все вже якимось чином зналося краще”” [33].

“Я купую, а отже, існую” – Cтиль життя

Дискусія навколо стилів життя набула в останнє десятиріччя ХХ ст. такої інтентивности, що важко охопити її повністю. Cтилі життя окреслюються як “тематично всеохопні, (більш чи менш) інтеграційні, відповідні до спільних критеріїв надформування (і перевищення) життєвої реалізації” [34]. Тобто стиль життя визначається як щоденна поведінка або ж організація побуту особами і соціальними групами. Щоправда, про стиль життя у соціально-науковому сенсі говоримо щойно тоді, коли цей спосіб організації побуту, або ж виражені у ньому більш чи менш стійкі життєві установки, поділяє певна значна кількість осіб, внаслідок чого цей спосіб використовується як розрізнювальний шаблон стосовно інших осіб / груп [35]. Таким чином, стиль життя – це не лише вияв (основної) життєвої позиції людей, але завжди ще й засіб відмежуватися від інших. Об’єднуючим елементом у цьому вже не є “впорядковані системи тлумачень, які задають політичні партії, організації й медії, а (…) субкультури, які переважно самоорганізовуються і черпають свої ідентифікаційні шаблони значною мірою з індивідуальної споживацької поведінки” [36]. Тому тут чинним є гасло “Я купую, а отже, існую”, тобто споживацька поведінка як елемент витворення ідентифікації і засіб розрізнення.

Сьогоднішній дискурс стилю життя дуже істотно визначив Бурдью, який, опублікувавши у 1982 р. книгу “Тонкі відмінності”, надав цьому дискурсу вирішального поштовху. За Бурдью, стиль життя залежить від зовнішнього образу, зумовленого класовою належністю людини та її соціальним становищем. Продовжуючи розвивати Марксове поняття капіталу, Бурдью розглядає соціальне становище, а отже й стиль життя людини, в залежності від економічного, культурного – напр. освіта – і соціального (як, наприклад, суспільні відносини) капіталу, що є в її розпорядженні. Стиль життя людини проявляється у практикованих нею культурних звичках, як, наприклад, способі одягатися, облаштовувати собі житло або ж у її споживацькій поведінці загалом [37].

У науці існують дві різні точки зору на те, яким чином відбувається вибір/формування стилю життя індивіда. Один з цих напрямків виходить із того, що стиль життя є “продуктом історії індивіда” [38] і як такий залежить від структурно-варіативної належности до прошарку та класу, від прибутків та соціального становища. “Стилі життя не є свідченням свободи людини, а свідченням її несвободи” [39]. Людина підкоряється стилю життя, хоче вона цього чи ні; стилі життя не є зумисними.

Інша точка зору виходить з того, що стилі життя – це шаблони поведінки, які люди свідомо обирають, щоби досягти певної мети. “Стиль життя відображає сукупність вибору, за допомогою якого індивіди активно репрезентують свою прикметність стосовно інших. (…) У здатності до стилізації власного життя людина проявляє свою особисту свободу” [40]. А отже, стилі життя вибрані свідомо, людина дивиться на себе як на поле для творчости, перетворює себе на суб’єкт власної цілеспрямованої креативности. Цю точку зору підкріплюють зокрема дослідження Петера Ноллера і Клауса Роннеберґера [41] з Франкфурта-на-Майні, в ході яких виявилося, що люди, які працюють у суміжних професіях, мають також і подібні стилі життя, за допомогою яких вони виразно дистанціюються від інших професійних груп. Оскільки ці люди вже самим своїм народженням походять з різного середовища, виглядає, що стилі життя вони обирають відповідно до роду заняття.

Належність до певного стилю життя ґрунтується значною мірою на зовнішніх ознаках, таких як одяг, вибір житла (напр., у старому або ж у новому будинку в Берліні), вибір міського району, місця відпочинку і т.і., тобто на питаннях естетики. І саме в молодіжних культурах, таких як техно, гіп-гоп і скейтери, можна говорити про вельми свідомий вибір стилю життя. Однак і для людей поза модним молодіжним середовищем має сенс приказка “Чоловіка по одежі стрічають”, бо хто “хоче в житті чогось досягти”, той має дотримуватись певних норм поведінки.

Покоління Берлін

Після завершення останніх інтерв’ю з-посеред опитаних викристалізувалася структура із двох груп: особи, які поселилися в Берліні заради кар’єри, які не належать до творчих особистостей і наголошують на тому, що “це могло бути будь-яке інше місто”. Цю групу називатимемо надалі “берлінськими япі”. Друге угруповання становлять особи, які констатують, що “творчі нурти” Берліна важливі для їхньої власної креативности і надихають їх, а тому вони мають цілком визначене ставлення до Берліна.

Берлінські япі

Берлінські япі – це люди, які прибувають до Берліна заради кар’єри, або ж цілі агентства, які вирішують перебратися до Берліна. Ця група не має якогось певного ставлення до Берліна, для них засадничо можливим є будь-яке інше місто, вибір впав на Берлін радше випадково. Частково вони розвинули з плином часу особливе ставлення до цього міста – мабуть-таки цінують берлінську культуру, а ще – переваги життя тут, проте зауважують поміж іншим, що для них прийнятним було б і кожне інше місто. Ця берлінська група перебуває у стані постійного шаленого браку часу, внаслідок чого вона майже зовсім не має можливости користуватися культурними пропозиціями Берліна. Тут варто було б продовжити дослідження у напрямку відмінности цієї групи від інших творчих інформаційних та медійних еліт у великих містах. Пропоную таку тезу: Тут починається окреслений журналом “Таймс” образ “покоління Европа”, де образ молодих мобільних еліт загострюється ще сильніше.

До особливостей осіб цієї групи, коли в них є час, належить пошук “доброго життя” або ж акцентування на цьому факторі, тобто існує попит на якість у всіх сферах. Вони користуються культурними пропозиціями міста, живуть у центральних районах, у високоякісних старих будівлях, у модному кварталі – особливою популярністю користується Пренцлауер Берґ – і цінують високоякісні товари: “Я люблю їсти в місті і роблю це часто … з задоволенням буваю у своєму кварталі”. “Для мене важливо, щоб помешкання мало 100 кв. м (…) і щоб тут була тераса… Поза тим для мене важливий виразний дизайн, необхідні чіткі лінії, паркетна підлога, тобто має бути дерево, в мене немає фарбованих стін, усе біле (…) все мусить бути функціональним, гарні меблі з дерева, стародавні речі (…), виразні, прості речі…”. Ті, хто належить до цієї групи, дбають про свій спортивний вигляд і споживають здорову їжу – “харчі, які ми купуємо … таки високої якости”, очевидно, це типові читачі стильних журналів, таких як “Modern Living” або “Fit for Fun”, а на їхніх книжкових полицях стоять потрібні книжки – так, наприклад, один із членів цієї групи зауважив мимохідь у розмові: “Не буду ж я ставити собі на полицю книжки Гайне!” Взагалі-то, вони екологічно свідомі, але не занадто: “…так, я купую і в супермаркеті, але також і в біомагазині або на ринку (…) Я не перебираю…” Цим останнім реченням “Я не перебираю” охарактеризовано загалом стиль життя цієї групи; вона вирізняється своїм до певної міри індиферентним ставленням до життя, найважливіше – щоб життя було добрим і вигідним, наголос робиться на самореалізації, на “Я” [42].

Це індиферентне ставлення типових представників “покоління Перської затоки” [43] проявляється і вїхньому ставленні до міста Берліна: споживається те, що може запропонувати місто і квартал, проте самі вони не проявляють ініціативи і не переймаються проблемами міста, скажімо, дисбалансом між його східною і західною частинами. Так Фрідріх зауважує стосовно цієї тематики і свого кварталу Пренцлауер Берґ лише те, що “саме в районі Пренцлауер Берґ існує ще сильне відмежування старожилів від новоприбулих”. На запитання, чи бував він уже раніше довший час у Східній Німеччині, він відповідає: “Ні, ані в Східній Німеччині, ані в Східному Берліні, і навіть коли я ще жив у Кройцберґу, я більше бував у цьому кварталі, і відмінність тут була, коли я сюди переселився, скоріше соціальна, тут у відреставрованих старих будівлях мешкають переважно япі, а соціальна мішанина, та мультикультурність, що є у Кройцбергу, тут відсутня”. Вершиною тутешньої заанґажованости є участь раз на тиждень у футбольному матчі кварталу. І все ж проводиться чітке відмежування від туристів: “… я живу у кварталі Бьоцов, і мені подобається, що він не такий туристичний (…) Що я ще ціную в кварталі – то це просто наявність ресторанів, ринку, крамниць, вуличних кафешок, це, як на мене, цікаво і класно…” Ці люди споживають місто і його пропозиції, проте не вважають себе його активними творцями (Gestalter). Власне про це Фрідріх без проблем і заявляє: “… я спостерігаю за тим, що відбувається, і я просто відкритий для цих подій і вважаю, що вони, як і раніше, розвиваються цілком позитивно, все о.к.”.

Ставлення членів цієї групи до Берліна і “покоління Берлін” характеризується певною амбівалентністю: усі наголошують, що Берлін справді пропонує оптимальні можливості для “творців свого життя” або ж для творчих особистостей, проте одночасно нерідко ставиться під сумнів саме існування якогось особливого покоління Берлін. Ця амбівалентність пояснюється очевидно тим, що берлінські япі не є творчими особами і не залежать у своїй роботі від надихаючого оточення, а тому їхня оцінка – це оцінка з чужих слів.

А що ж кажуть про Берлін творчі особи, тобто креативні, як ставляться до міста вони?

Креативні

Проведені мною інтерв’ю можуть бути підставою для вирізнення принаймні двох підгруп берлінських креативних – креативних япі (kreative Yuppies) і креативну молодь (junge Kreative). Правда, обидва інтерв’ю, які аналізуватимуться тут, належать лише до групи молодих креативних. На групу креативних япі вказує у своєму електронному листі пані Нічке. На жаль, опитати цих неформалів було неможливо, оскільки їх надто добре охороняють представники преси.

Інтерв’ю дали Кріцля і Гонза, обоє з групи “Pfadfinderei” (далі назва подається у перекладі – “Стежкарство”, – прим. перекл.), а ще Янні (Крістіан Дабберт) з GRACO/Overdose [44]. Усі троє називають себе сучасними креативними, усі троє цінують у Берліні “творчі бродіння”. Або вони працюють в нетипових мистецьких осередках – GRACO, наприклад, це спреєри, які малюють ґрафіті – або ж вони працюють нетиповими методами – “Стежкарство” займається графічним і відеодизайном, причому вони працюють переважно на ПК з векторною графікою. “Ми, і особливо Кріцля, були в Берліні першими апологетами цього виду графіки, раніше існували лише погані фотографії, погані шрифти, погані флайєри. (…) … тоді Кріцля, приміром, просто прокладав нові шляхи, робив лише те, що вважав найкращим. (…) Проте в Берліні ще два роки тому щось подібне було цілком невідомим”. Вони, або ж їхні фірми/групи, завжди випереджували події, торували шлях, а Янні на запитання, чи це вони були першими в Німеччині професійними спреєрами, відповідає: “Розвиток відбувався паралельно, я б ніколи не стверджував, що ми перші, але цілком напевно, що ми – серед перших А ще я думаю, що ми тут досягли певної висоти, яка, я знаю з досвіду, в Европі єдина”. До того ж вони були першими такими в Берліні.

Їхній спосіб оформлення, тобто їхні “фірми” (хоча таке окреслення дещо спірне, бо хоч GRACO існує на правах фірми, то вже “Стежкарство” – лишень мистецька група) вийшли з молодіжного середовища, а особливо з гіп-гопного і скейтерсько-спреєрного:

“Первісно ми виникли з одного більш-менш молодіжного проєкту (…), в якому зустрілися декілька осіб, які малювали ґрафіті (…). Вони трохи робили фанзіни, таким чином захоплюючись можливою нарешті і на сході, після об’єднання, культурою гіп-гопу… і власне з цього все й виникло, тоді почались спреєри, тоді розмальовувались молодіжні клуби, а потім якось люди тут почали запитувати: “Ти не міг би якось зробити мені гаражні ворота?” або ще щось таке, і з цього утворилася, ні, не ідея, вона вже була, її можна було якось продовжувати опрацьовувати, це не була думка про фаховість чи Saleout… а: “Слухайте, а створімо Graffiti Connection”.

Мистецька група “Стежкарство” зійшлася подібним чином, розповідає Кріцля:

“Я досить рано мав справу з Макінтошем, за комп’ютером вже років десять, роблю комп’ютерну графіку і з 95 року працюю самостійно, тоді я почав працювати з флайєрами і почав робити календар вечірок, але в якийсь момент полишив це, бо інші замовлення були цікавішими, обгортки до платівок, плакати та ін. (…), і тоді з’явився Гонза, а згодом – Кодек, і Мартін, і Флорі. Мартін був нашим першим практикантом, а Флорі – його другом, і обоє вже щось таке незалежне колись разом робили і називали себе візіодійниками і, ну так, минулого року … це оформилося тут на Оранієнбурґерштрассе. Тобто ми стали студією, мистецькою групою з шести осіб”. А Гонза доповнює: “…ми не просто позбігалися докупи, як це роблять інші, і не сказали собі: слухайте, ми створимо фірму і будемо робити рекламу, і почнемо заробляти на цьому, і це буде крутий Start-up, ні, ми вже й перед тим, кожен зокрема, класно працювали, мали досвід з флайєрами і таке інше. У нас не було грошей, а потім це набрало таких обертів. Врешті-решт, всі ми просто любимо щось творити і вільно працювати”.

Молоді креативні переважно не мають спеціальної освіти, вони – самоуки, “різні люди мають за собою студії, різні люди вчилися чогось приблизно в цьому напрямку”. Янні з GRACO додає, що то був “плавний перехід” від часу, коли розпилювання спреїв приносило просто задоволення, і до тепер, коли вже вони все це роблять професійно під маркою фірми, “тоді треба було приймати рішення і, звичайно ж, ми постановили займатися цим, бо на той час воно приносило більше кайфу, чи більше цікавило, і тоді ми, власне, і сказали: о’кей, то робімо це, і все”.

Для людей цієї берлінської групи – передусім для “Стежкарства” – важливим є факт, що робота приносить їм задоволення, а це, власне, те, на їх думку, що й відрізняє їх від людей усталених аґентурних структур, і для цього їм потрібна особлива свобода. Щоб досягти її, вони не організовуються у фірми, а залишаються майстернею чи мистецькою групою. Міцніші структури, які вважаються згубними для творчости, при цьому не виключаються цілком, проте на даний момент ще не враховуються: “… ну, завжди так було, ми зустрічалися і перевіряли, чи це функціонує. А зараз воно функціонує дуже добре, і ми будемо бачити, чи колись це стане для нас економічно цікавішим”. Фірма GRACO вже підпала під цей тиск, вони заснували товариство (GbR), і їхня робота буде провадитися дещо організованіше – з менеджером тощо. І все ж, Янні (GRACO) наводить як прикметну рису свого покоління: “Що ще творить наше покоління, це перетворення гобі на професійне заняття – професіоналізувати те, що я роблю в молодіжній культурі, тобто не полишати її”.

Ця група сприймає Берлін як своє рідне місто. Тут вони виросли, тут стали очевидцями об’єднання, і саме це місто мало на них вирішальний вплив. Гонза (“Стежкарство”) зауважує, що те, чим вони займаються, вони можуть робити тільки тут, у Берліні, бо в інших місцях їм бракуватиме інфраструктури, а також мотивації: “…звичайно, це – місто, де ми почуваємося, як вдома, або яке є найріднішим, … і зрештою, треба цілком прямо сказати, що так працювати, як тут, неможливо більше ніде. У будь-якому разі не вийде, і якщо ти не народився у цьому місті, цього не доженеш. (…) Тоді треба було б мати набагато більше грошей, щоб взагалі втриматися”. Та й “інфраструктура, в якій ми вже майже десять років, у якій ми знаємо, як і куди рухатися, і в якій ми багаторазово робили щось, звичайно, що деінде це не було б можливим”.

Ті, що належать до цієї берлінської групи, щоразу наголошують на необхідності інфраструктури, співпраці, відчуття належности до групи. Тут цінується нова мистецька форма: вже не важливо те, що робить один, а лише те, що створюється спільними зусиллями. Тому не існує поділу праці, ніяких фахових знань – Кріцля пояснює це так: “Щоб залучати до великих проєктів якомога більше людей, треба розуміти, що все спрощує те, що ми не вузькі спеціалісти, а всі вміють усе…” А Гонза додає: “… один краще вміє ілюструвати, інший краще орієнтується в інтернеті. Звичайно, це настільки заплутано, що жодна людина поза межами групи справді не збагне цього, отож ми – десь на тому етапі, коли навзаєм підсуваємо собі різні ідейки… але як тільки справа стає більшою і захопливішою, трапляється, що ми збираємо проєкти від кожного, щоб згодом об’єднати їх. І тоді, на останньому етапі, спеціалізація так чи інакше відпадає”. Тут виразно помітною є ідентичність групи: намагання чітко відмежуватися від того, що “зовні”. Варто було б поміркувати, чи цей потужний аспект співпраці і групи виводиться ще й із соціалізації при соціалізмі, чи він є радше ознакою нового покоління, яке не має жодної пошани до колишніх вартостей самотнього бійця. Щодо цього Кріцля зауважує: “Назвімо це так: інші моделі, вже предостатньо випробувані, означають незламність і огидність самостійної боротьби, нерозголошування своїх секретів (…), творення лише свого бізнесу і сліпу орієнтацію лише на клієнтів. Або ж заснування якогось власного агентства і розбудову структур, необхідних для агентства, якщо воно хоче отримувати великі державні дотації… Як я казав, ці моделі – випробувані і креативних вони цілком не задовольняють”. Вони від них свідомо відмежовуються, випробовують, немов бавлячись, інші форми. При цьому креативна молодь цілком усвідомлює вплив певних ідеалів – “ми теж намагаємося певною мірою служити прикладом – тим, що ми робимо, тим, що ми просто робимо це інакше…” – і протиставляють цьому щось інше: “…те, що ми все ж можемо викомбіновувати великі речі і честолюбство може бути десь на задньому плані. Що ми – група, і в ній ніхто ні з ким не бореться, а навпаки, ми всі робимо справу разом”.

На жаль, не існує детальнішої інформації про дозвілля і споживацьку поведінку креативної молоді, однак можна, мабуть, припустити, що оскільки їх професійне заняття приносить їм задоволення і вийшло з молодіжної розваги, то працю і вільний час чітко розмежувати не вдасться. Споживацька поведінка орієнтується, очевидно, на те, що є звичним серед людей цього середовища: перевага надається певним маркам – так, GRACO має власну лейбу для одягу, а для “Стежкарства” штани пошиті за моделлю однієї колєжанки.

Усі, в кого взяли інтерв’ю, народилися і соціалізувалися в колишній НДР, а двоє з них (Гонза і Янні) виросли в Східному Берліні. Саме ця соціалізація на сході Німеччини означає для них важливе джерело натхнення. Гонза, приміром, каже, що західним німцям зовсім невтямки, “якого значного розширення світоглядного горизонту зазнали східняки, адже вони спізнали дві системи і одна з них просто розкололася по центру”, і провадить далі: “…якби хтось років дванадцять тому сказав мені, що я колись створю студію для MTV, це було б щось з розряду фантастики. (…) Саме це вже є моментом, який колосально зарядив мене енергетично. (…) Врешті-решт, звідси я й черпаю свою енергію”. Усі троє наголошують на шансі, який дає їм це зростання у двох системах – усі вони були досить юними, коли відбулося об’єднання – Кріцля зауважує щодо цього, “що ми змогли вибрати для себе з обох систем найкраще, те, що круто, а завдяки цьому маємо змогу помічати, що відбувається в новій системі, що саме ми можемо взяти для себе, і які чудові речі існували в старій системі…” Янні з GRACO теж підкреслює, що вони “є дітьми об’єднання”: “…і я гадаю, це вже щось достатньо особливе, коли ти пізнаєш дві системи”

Місто Берлін викликає у цієї групи особливе захоплення, вони відчувають якусь напругу, яка позитивно впливає на творчість. Кріцля каже: “у будь-якому випадку Берлін – це місце, в якому вже століттями існує творче нуртування, це пристановище для багатьох митців, які приїжджають сюди і з інших місць теж і зустрічаються тут, бо у цьому місті панує певна енергія, і то давно. У цьому місті щось витає в повітрі…” Цікавим є історично-метафізичний аспект: відчувається зв’язок з митцями минулих часів, а Берлін сприймається як об’єднуючий елемент. Для цієї групи місто є майже одушевленим, з ним сперечаються, через нього відбувається їхня самоідентифікація: “Щось витає в повітрі цього міста, і це ніщо інше як енергія, і ми намагаємося перетворити її в собі і згодом повернути у наших образах …” Янні з GRACO розглядає особливість Берліна радше скептично: “…правда, про місто багато говорять, а зараз воно є ще й столицею. Думаю, його штучно роблять цікавим”. Та все ж і він мусить визнати: “…певна річ, Берлін має в собі щось. Мої ідеї йдуть від Берліна, від міста”. Об’єднуючим серед учасників цієї берлінської групи є, всупереч наголошуванню на інтернаціональних зв’язках і переплетеннях (GRACO, наприклад, став за час свого існування міжнародним підприємством з філіями в Мюнхені, Ганновері, Кельні і навіть у Варшаві), їх ідентифікація з містом. Свої ідеї вони черпають зі спільної для них і для міста історії.

Як і багато інших, Янні наголошує на інтернаціоналізмі і толерантності Берліна – “так що кожен може знайтися” – і це притягає багатьох людей, тож Берлін “ще і ще добряче перемішує людей, дає поштовх до тертя, якоїсь енергії”. При цьому минуле Берліна, те, “що це місто було раніше розділене”, відіграє важливу роль і уможливлює Берлінові центральну позицію для перетину найрізноманітніших людей, “тут місцеві зустрічаються з людьми з інших міст, і в цьому, мабуть таки, найжвавіший розвиток, і місто сьогодні дає найбільше шансів молоді, бо вона тут зустрічається і власне тут виношується переважна більшість ідей”. Цю магнетичну дію Берліна на креативних він виводить з того, що “тут… найшвидше помічаєш зміни”.

Різне ставлення учасників цієї групи до покоління Берлін: в той час, коли юнаки зі “Стежкарства” кажуть про себе “То ми!”, Янні відхиляє цю нішу: “я не хотів би туди потрапити”. Кріцля і Гонза вбачають особливість покоління Берлін у тому, як воно намагається творити щось нове, випробовувати нові структури: “…люди зустрічаються не лише з метою спільного бізнесу, ні, нам добре разом і ми всі товаришуємо, і коло людей, для яких дружба є дійсним підґрунтям і між якими відбувається справжній обмін, дуже велике…ми намагаємося в якійсь формі давати приклад тим, що ми робимо, тим, що ми просто робимо це інакше…” Проте одночасно обоє наголошують, що і в інших містах, особливо великих, живуть інші люди, які мають подібні ідеали: “…всюди по великих містах живуть люди, які пробують це теж так, бо їм більше не хочеться весь час бути лише залежними від начальства…” І Янні, який спочатку рішуче заперечує етикетку “покоління Берлін” – “кожне покоління якось вивищує себе або ж каже “ми особливі”” – підкреслює інтернаціоналізм середовища: “…я думаю радше глобально”, і далі: “…ми ж активні і в інших містах, і існують паралелі з іншими, і з тими іншими можна так само поговорити, як і з людьми з Берліна, і про таку вже аж дуже велику відмінність я б навіть не хотів говорити…”. Він, як і Фрідріх з попереднього розділу, вважає, що дифірамби Берліну, а тим самим і лейба “покоління Берлін” форсуються штучно: “Берлін відіграє центральну роль, можливо, це відбувається лише в головах, адже люди повторюють “Берлін, Берлін”, яка надумана балаканина стоїть за всім цим… (…) про це місто дійсно багато говорять, (…) мені здається, з нього роблять таке цікаве місто”. Як і Фрідріх, Янні дотримується думки, що “звичайно ж те, що сюди приїжджає багато людей і що тут виникає багато ідей, є причиною багатьох тутешніх подій, люди кажуть: “у мене є ідея і я хочу тут її реалізувати”, і тоді тут справді відбувається більше, аніж в інших містах”.

Ставлення креативної молоді до Берліна дуже особистісне. Вони ідентифікують себе з містом, зі спільної з ним історії виводять власну ідентичність і творчий потенціал. Берлін для них означає “творче нуртування”, яке незаперечно означає натхнення.

Висновок

Аж до свого останнього інтерв’ю з хлопцями зі “Стежкарства” я, хоч і скрегочучи зубами, переконувалася, що покоління Берлін не існує. Жоден з моїх співрозмовників не хотів бути зачисленим до цього покоління, майже всі казали, що це поняття – всього лиш модне слово, яке з’явилося, бо наразі Берлін – це круто.

Однак, як засвідчив вищевказаний аналіз, покоління Берлін існує. Воно складається з креативних, які черпають свої творчі сили зі специфічної ситуації в Берліні, які вміють оцінити “творче нуртування” тут і долучаються до нього. Ця група складається з креативних “диких” (kreative “Wilde”), тих, які переважно в Берліні виросли і на яких це місто мало вирішальний вплив, вони частково пояснюють свої творчі ідеї своїм ставленням до Берліну або ж особливою берлінською атмосферою. Прикладом можуть бути хлопці зі “Стежкарства” (Pfadfinderei) – Кріцля і Гонза, або ж Янні з Overdose/GRACO. Усі належні до цієї групи виділили такий особливий момент, як їх соціалізація у Східному Берліні перед падінням стіни або в інших областях колишньої НДР (напр., місто Єна). Вони вважають це явище вирішальним для їх формування і надзвичайно позитивно оцінюють досвід життя у двох системах, який розширив їхню свідомість. Вони сприймають себе поколінням, яке має можливість вибору, для якого об’єднання відбулося саме вчасно, щоб не стати на заваді їхнім життєвим планам, попри все воно дало їм важливі імпульси й вони змогли вибрати для себе “найкраще” з обох систем, для прикладу можна взяти форму організації чи, вірніше, неорганізованости “Стежкарства”.

Цією спільною рисою покоління Берлін є віра в особливу надихаючу силу Берліна, яку вони використовують і трансформують для власних творчих можливостей. Покоління Берлін не є пасивним у своєму діалозі з містом, ні, воно хоче вносити в місто активні зміни і бути його співтворцем. Воно полемізує з містом, ідентифікується з ним.

При цьому покоління Берлін можна поділити на різні групи, і інтерв’ю виявили принаймні дві з них: креативні япі та креативна молодь, і цілком можливо, що серед політиків і E-Business-Start-ups виявляться інші підгрупи. До креативних япі належать люди, які приїжджають у Берлін, бо їх приваблює творча потужність цього міста. Креативних поєднує спільна з містом історія. Більшість народилася тут, тут соціалізувалася, отже, ідентифікація їх із містом є, відповідно, глибшою, ніж ідентифікація креативних япі. Значення для їхнього творчого потенціалу має до того ж не сам Берлін, а їх соціалізація у східній частині міста, їх біографія – це біографія “дітей об’єднання”. Важливим є пізнання двох систем і усвідомлення, що кожна політична система – це крихка сутність. Отож, вони ідентифікують себе зі структурами, які за своїм віком або іншими критеріями видаються їм не такими крихкими – наприклад, з містом Берлін. Креативна молодь – це переважно вихідці з молодіжного середовища Берліна, вони “перетворили своє гобі на професію”.

Отож, ідеться про творчу революцію, що спростовує тезу Горкса та інших дослідників течій і поколінь про те, що після поколінь протесту 1968 року і антиатомного руху зелених 80-их рр. разом з поколінням Перської затоки і поколінням @ та ін. прийшла черга на покоління, не здатні більше ні до якого бунту. Схоже, що набагато правильнішим було б твердження, що кожне покоління шукає собі власні течії й форми революції – пор. наприклад, найсвіжіші події, а саме демонстрації товстих (Blader-Demos) за свої права… Тут, здається, найбільший потенціал виявляють креативні, роки дитинства і юности яких минули в НДР, їм тепер десь по 25 років і вони втілюють у життя свої плани, знову ж таки не підпадаючи під класифікації дослідників суспільних рухів.

Переклала Христина Назаркевич

1. Пор. також: Susanne Gaschke, “Der Stichwortgeber. Was ist die Berliner Republik, was die 'Generation Berlin`? Der Soziologe Heinz Bude deutet neue deutsche Phaenomene”. У: Die ZEIT, N 11, 1999, а також: Heinz Bude, “Generation Berlin. In Vorbereitung auf die neue Republik”, У: Frankfurter Allgemeine Zeitung від 18.6.1998, ст. 43.

2. Florian Illies, “Frueher war alles schlechter. Heute versucht die SPD zu klaeren, was die `Generation Berlin` ist”, У: FAZ від 14.9.1999, ст. BS1.

3. Susanne Gaschke, “Die Generation Berlin. Was ist heute radikal? Die Familie. Junge Intellektuelle suchen neue Antworten auf die Fragen der 68er”. У: Die ZEIT, N 31, 1998.

4. Illies, a.a.O.

5. Coupland, a.a.O.

6. Dotzauer, Tagesspiegel від 24.2.2000, цитується за: www.single-dasein.de/akt_gen.htm

7. Robert Leicht in Tagesspiegel від 15.10.1999, цитується за: www.single-dasein.de/akt_gen.htm

8. Hans-Peter Bartels, SPIEGEL від 21.2.2000, цитується за: www.single-dasein.de/akt_gen.htm

9. Karl Mannheim, 1928 “Das Problem der Generationen”, In: Koelner Vierteljahreshefte fuer Soziologie, 7: 157-185, 309-330.

10. Mannheim, a.a.O., 163.

11. Mannheim, a.a.O., 173.

12. Mannheim, a.a.O., 309.

13. Heinz Bude, 2000, “Die biographische Relevanz der Generation”, In: Generationen in Familie und Gesellschaft, (Hg.) Martin Kohli & Marc Szydlik, Opladen 2000, 19-35, 27.

14. Mannheim, a.a.O., 311.

15. Див. також: Bude (2000), a.a.O., 26.

16. Bartels, a.a.O.

17. Bude (2000), a.a.O., 30.

18. Bude (2000), a.a.O., 30.

19. Gustav Seibt, “Aussortieren, was falsch ist. Wo wenig Klasse ist, da ist viel Genetarion: Eine Jugend erfindet sich”. У: Die ZEIT від 2.3.2000, ст. 37.

20. Див.: Seibt, a.a.O.

21. Tobias Duerr, “Von Machern und Halbstarken. Die Bundesrepublik und ihre Generationen – Interview mit dem Soziologen Heinz Bude”. In: Die ZEIT vom 20.5.1999, S. 14.

22. Vgl. Duerr, a.a.O.

23. Duerr, a.a.O.

24. Reinhard Mohr, 1992 vgl. Webpage www.single-dasein.de

25. Mohr, 1992, zitiert nach: www.single-dasein.de

26. Horst W. Opaschowski, “Von der Generation X zur Generation @. Leben im Informationszeitalter”, Hamburg-Ostfildern,1999.

27. Bude, цитується за www.single-dasein.de

28. Bude, FAZ 1998, a.a.O.

29. Susanne Gaschke, “Die Generation Berlin ist anders”, Neue Gesellschaft, число 11/ 1999б цитується за: Arnulf Baring, “Die Achtundsechziger sind perdu. Aus politischen Zeitschriften: Die Generation Berlin macht mobil”, In: FAZ vom 6.4.2000, S. 54.

30. Baring, a.a.O.

31. Baring, a.a.O.

32. Baring, a.a.O.

33. Baring, a.a.O.

34. Gerhard Froehlich/ Ingo Moerth, Lebensstile als symbolisches Kapital? Zum aktuellen Stellenwert kultureller Distinktionen, in: Das symbolische Kapital der Lebensstile. Zur Kultursoziologie der Moderne nach Pierre Bourdieu, (Hg.) dies., Frankfurt/M., 1994, 7-30, 13.

35. Див. до цього питання напр. Meyers Grosses Taschenlexikon у 25-ти тт., 7-е опрацьоване видання 1999, гасло “Lebensstil”.

36. Gregor Matjan, Auseinandersetzung mit der Vielfalt. Politische Kultur und Lebensstile in pluralistischen Gesellschaften, Frankfurt/M., New York, 1998, S. 207.

37. Das symbolische Kapital der Lebensstile. Zur Kultursoziologie der Moderne nach Pierre Bourdieu, (Hg.) Gerhard Froehlich/ Ingo Moerth, Frankfurt/M., 1994.

38. Peter H.Hartmann, Lebensstilforschung. Darstellung, Kritik und Weiterentwicklung, Opladen, 1999, S. 42.

39. Hatmann, a.a.O., S.42.

40. Hartmann, a.a.O., 42.

41. Peter Noller / Klaus Ronneberger, Die neue Dienstleistungsstadt. Berufsmilieus in Frankfurt am Main, Frankfurt, New York, 1995.

42. Пор. також: Peter Wippermann, Von der Deutschland-AG zur Ich-AG, 5. Deutscher Trendtag, 18. Mai 2000, Hamburg, unter: www.trendbuero.de

43. Florian Illies, Generation Golf. Eine Inspektion, 15. Aufl. Berlin, 2000.

44. Учасники цього креативного середовища нарікають себе новими іменами, і знаються виключно під цими іменами; тому справжні імена усіх трьох мені невідомі, хоча при потребі їх можна було б розшукати.