Ганс Маєр

1968 рік: у ролі університетського професора

“Не вір тому, кому за тридцять!” – таким був своєрідний пароль руху 60-их. Цей рік я пережив у Берліні і Мюнхені, мені вже було за тридцять. Як на тодішні мірки я був достатньо молодим – 37 років. Певний час я навіть був наймолодшим професором у мюнхенському університеті, тому мені постійно доводилося вести протоколи засідань ради “геронтократичного” економічного факультету. Це було важким завданням, особливо тоді, коли доводилось викладати слова професорів на папері – складність полягала у тому, що в протоколі мало міститись те, що вони думали, а не те, що говорили.

До подій 1968-го я був неготовий, тому сила, з якою вони розвинулись, вразила мене ще більше. Академічні святкування і засідання були зірвані безпрецедентною наругою над традиціями. Лекції теж зривали. Починалась війна академічних станів. Старий університет раптом ніби помер. І що прийшло на зміну? Тоді цього не знав ніхто, і насамперед ті, що так самовпевнено говорили про “критичну науку”, “трипаритетність” і “демократизацію”. Лише згодом почали оцінювати те, що трапилось цього неспокійного року. А щось трапилось – і перш ніж ми це зрозуміли, це “щось” уже минулось.

Від середини 60-их політичний ландшафт Німеччини змінювався. Аденауер відступив; Ерхард був при владі тимчасово, ніби і популярний, та йому бракувало лідерських задатків. Економічний спад злякав відданих традиції і вже звиклих до стабільности німців. Правоекстремістська НДПН продемонструвала небезпечний успіх. Пізніше, у 1967-му, у відповідь на успіх правих радикалів створилась “Позапарламентська опозиція” (АПО). Велика коаліція ХДС/ХСС і СДПН під керівництвом канцлера Кісінґера (1966-69) розпочала нову перетасовку карт, поставила нові акценти у німецькому питанні та східній політиці; опозиційні вільні демократи під керівництвом Вальтера Шееля готувались перейти на сторону соціал-демократів. Після виборів до бундестаґу 1969 року вже запанувало переконання, що ера Аденауера остаточно завершилась: Брандт став канцлером, перервалась коаліція соціал-демократів і лібералів; християнські демократи перейшли в опозицію.

Передумовою політичних пертурбацій були глибокі зміни у суспільстві, які виявлялись то у революційних формах, то у вигляді театралізованого фарсу; це зміни у мові, звичаях, зміни серед громадськости і соціально-політичних інституцій. Студентський бунт запровадив американські форми протесту (teach-in, seat-in) на перевантаженій академічній сцені. Вимоги партиципації, діалогу, паритетности у процесі прийняття рішень призвели до гострих конфронтацій у середовищі вищої школи. Смерть берлінського студента Бенно Онезорґа, який брав участь в антишахській демонстрації, від кулі полісмена 2-го червня 1967-го року викликала загальнонімецьку солідаризацію навколо несприйняття політичного істеблішменту. Багато де протести супроводжувались відкритим насильством. Бунт і його основне ядро, тоді легендарна, а тепер уже забута СДС (Німецька соціалістична студентська спілка), взяла на себе роль своєрідного носія форми мислення і мовлення. Захоплення навчальних аудиторій віталося як початок нового часу, а слово “критичний” розповсюджувалось зі надприродною швидкістю, отож здавалось, що найкритичніший розум цього не витримає.

“Лівий фашизм”

Тоді я був представником Баварії у Німецькій раді з питань освіти, яка була однією із земельно-федеральних інституцій, сформованих великою коаліцією, і перед якою стояло завдання підготувати план реформування системи освіти. Ми здебільшого мали засідання у Берліні, часто у приміщенні рейхстаґу. Таким чином, я пережив події червня 1967 року у безпосередній близькості до того, що відбувалось: звістка про смерть Бенно Онезорґа, потужна студентська демонстрація, яку вона викликала, жорсткі дії поліції, які призвели до обурення громадськости, а це у свою чергу – до відставки начальника поліції. Я також добре пам’ятаю похорони Онезорґа в Гановері і промову Юрґена Габермаса, улюбленого молодого промовця, але також критичного провідника бунту. Саме тут вперше прозвучали слова “лівий фашизм”; мова йшла про Руді Дучке, якого я бачив багато разів на берлінських демонстраціях і який через свою фанатичну рішучість, ревне переконання і подеколи безцільний акціонізм завжди був мені чужим. Проте я знав і інші думки: один мій достатньо розсудливий колега, Карл Дітріх Ердманн, слідкуючи за словами Дучке, шепотів мені на вухо: “Це молодий Лютер! Молодий Лютер!”. Замах на Дучке, що відбувся наступного року, стривожив і жахнув мене; власне, це була прелюдія до великодніх заворушень 1968 року, коли студентські протести дійшли і до широкої громадськости.

Ескалація (яке слово для цього часу!) лише розпочиналась. Це проявилось, між іншим, і в Мюнхені, коли на початку зимового семестру 1967-68 рр. під штурм трибун, сміх, шипіння, запускання повітряних і мильних бульбашок і марні намагання Баварського державного оркестру під диригуванням Майнгарда фон Цаллінґера дограти до кінця святкову увертюру Брамса, провалилась передача ректорської посади від Карла Беккера до Людвіга Коттера. Ми, професори, сиділи одягнені у свої мантії (тоді ще так було!) в іншому кінці Великого залу університету; студентські групи захоплення використали стратегічне положення і зібрались на балконі. Гельмут Кун назвав це потім зворушливими словами “Кінець забави”; фактично, це була цензура. Мали пройти роки, навіть десятиліття, щоби в німецьких університетах знову відбулись академічні свята. Вища школа втратила свою представницьку функцію. Особисто я не мав жодних сентиментів щодо мантії, і звичайно, що деякі ритуали з університетської історії варто було критично проаналізувати. Але кожна інституція потребує хоч мінімуму форми, а організована неформальність аж ніяк не була для мене альтернативою. А й взагалі, чи досягала колись Німеччина справжньої середини між уніформою і неформальністю?

Я багато що добре пам’ятаю з того часу, зимового семестру 1967/68. Перше, що пригадується, це teach-in, яке організувала AStA (студентська профспілка – прим. перекл.) 18 грудня на знак протесту проти депортації іранського докторанта Фаразі, якого поліція збиралась через дав дні вислати з країни у зв’язку з його неявкою під час візиту шаха в Мюнхені; коли виявилось, що ректор не бере участи в акції, студентські групи посунули на його лекцію з вимогами висловити свою точку зору і зайняти позицію з цього питання; Беккер перервав лекцію. Врешті-решт, Фаразі не депортували. Наступною подією був teach-in, організований СДС 25 січня: тут уже мова йшла про звинувачення у “лівому фашизмі”, до якого залучались усе ширші кола. Запрошеним професорам – Куртові фон Фрітцу, Гельмутові Куну і мені – довелося вислухати різкі напади зі сторони речника бунтарів у Мюнхені Райнера Єндіса. Сцена перетворилась на трибунал – із закликами бойкотувати нашу діяльність в університеті. Психологічно цей вечір вплинув на мене серйозно і надовго. Причиною такого мого стану була не лише елітарна зверхність та демагогічні випади студентського речника, а й антисемітські, ледь замасковані під антисіоністські, випади проти єврейських колег (і емігрантів) Гельмута Куна і Курта фон Фрітца. Трохи пізніше, вже у Берліні, я довідався, що і там професори-євреї, Ернст Френкель і Ріхард Левенталь, відчували напади студентських груп. Ще раз я відвідав у Берліні Ернста Френкеля: кількамісячні зриви занять деструктивно вплинули на його душевний стан, і зрештою він виїхав з Берліна. Тоді він сказав мені таке: “Знаєте що, якби я міг, я б емігрував зараз так само, як у 1933-му; мене стримують лише берлінські робітники”. Потім, коли 23-го лютого у Мюнхені відбувся вибух на святі Ґешвістер-Шолль-Файер – один із заходів післявоєнного університету, який творив його ідентичність, - мені увірвався терпець. Тоді, перебуваючи у своїй мюнхенській квартирі, я сказав одній журналістці: “Цим людям я університету не віддам. Я організую контрвиступ”.

Контвиступ

Так я і зробив, відповідно до своїх можливостей, – тоді у 1968-му і пізніше. Разом зі своїми колегами я написав “Мюнхенський маніфест” – це була контрпозиція до концепції реформування вищої освіти, оголошеної Габермасом. Разом з декількома сміливими асистентами – тут слід згадати імена Раймунда Баумґертнера, Гайнріха Оберройтера і Вольфґанґа Квінта – я організував опір проти зриву лекцій, часом це нам вдавалось, а часом не дуже. Це тривало декілька років, аж поки ці акції зриву не вщухли. У доповіді про завдання збитків навчанню і дослідницькій діяльності, яку я склав разом з Паулем Боккельманом і Вольфґанґом Клеменом (це було аж 63 сторінки!), ми зробили такий висновок щодо літнього семестру 1969 року: в результаті систематичних деструктивних і терористичних екстремістських акцій зірвано вісім лекцій з приблизною кількістю слухачів 1500 чоловік; перешкоджено проведенню біля сорока процентів усіх лекцій і семінарів, передовсім на філософському, економічному і правничому факультетах, так що вони або були перервані, або коштом неймовірних зусиль їх вдалось довести до кінця (один професор читав лекцію під бомбардування яйцями і помідорами). Поліція у цей час ще до університету не приходила. Зате були там лікарі: у багатьох професорів траплялись серцеві напади і їм була потрібна медична допомога. Приміщення двох інститутів були повністю захоплені і спустошені, у шістьох інших все було сплюндроване і знищене; зірвана факультетська нарада, те саме – із засіданням сенату... Громадськість практично нічого не довідалась про ці події. Те, що університет перетворився у місце, де право діяло лише теоретично, стало вже звичним явищем. Усі були задоволені хоча б з того, що не трапилось нічого справді виняткового, лише якісь напади і протиправні дії.

Я не заперечував, що німецьким університетам потрібна була реформа, яка змінила б їх лише кількісно, а не якісно. У всіх своїх тодішніх виступах я ставив конкретні вимоги у реформуванні. Але я не сприймав трьох речей: насильства як засобу реалізації політичних цілей; ідеологічної односторонности і несприйняття інших точок зору; і перш за все – зухвалих випадів проти традиції правового регулювання університетського життя. Елітарна бундючність СДС і прихильників, неприховані шкурницькі інтереси загальнофедеральної конференції асистентів, несміливість великої частини професури, страх “мовчазної більшости” у вищій школі, загальна резиґнація, страх перед конфліктом чи перед безпомічністю держави – усе це демонструвало необхідність серйозно подумати про те, як повернути в університет спокій і мирний робочий ритм. Мова йшла не про те, щоби відкинути державне регулювання, але і не про те, щоби все робити виключно з державою.

Мужність і солідарність

Той, хто перебував у вирі подій 1968 року, зробить власні висновки. Багато що розчаровувало, гнітило і мучило, та дещо подавало надії. За місяць можна було втратити друзів, опинитись у безвиході. Хтось пристосовувався, а хтось просто боявся. Кожен з нас мав колег, яких після того важко було впізнати. Та, з іншого боку, з’являлись нові зв’язки, часом між людьми з різних політичних таборів – була солідарність, була мужність і готовність чинити опір. З багатьма соціал-демократами я ділився своїми переживаннями про розвиток освіти і про загрозу правовому порядку, тут я нагадаю про Ріхарда Льовенталя, Германа Шмітта-Фоккенгаузена, Германа Люббе і Томаса Ніппердея, з якими пізніше, 1970 року, я заснував Спілку свободи науки. Трохи важче було з інтелектуалами: я вів інтенсивне листування з Гайнріхом Бьоллем стосовно 1968 року і його “Катаріни Блюм”, але у той же час Ґюнтер Ґрасс та інші такої готовности до дискусії не виявляли. Відійшла в тінь Гільде Домін, яка пізніше, у 1972-му, писала до Жана Амері: “У внутрішньому дворі гайдельберзького університету висить “Розбий морду спокою”. Викладачів обзивають “противними”, на них кричать... Шлях до людяности не пролягає через нелюдськість”.

У серпні 1968-го я поїхав зі студентами у навчальну поїздку до Швеції й Данії. Це були чудові дні, проведені у країні фйордів. Уже коли ми повертались до Стокгольму, один студент привітливо-саркастично сказав: “А що, як ми зараз скинемо нашого професора Маєра у воду – як ви на це?”. Це все були жарти, але тоді від цього могло стати моторошно. Та все-таки після 1968-го багато що змінилось, можна сказати, помутніло у моїх відносинах із студентами і колегами. Але, з іншого боку, співпраця стала тіснішою, з’явилось більше взаєморозуміння, зв’язки стали міцнішими.

Я й сьогодні із задоволенням згадую про те, що тоді, під час літнього семестру 1968-го, у часи протесту проти надзвичайного стану, коли через “активний страйк” у більшости студентів не було занять, я читав свої лекції. Мені видавалось неправильним отримувати професорську зарплату і нічого не робити. Одного ранку перед важкими дверима Великої зали мене перестріла група студентів з “Червоних бригад політичної науки” і хотіла заблокувати мені вхід. Я разом зі студентами, які хотіли бути на лекції, пройшов вперед і спробував відчинити двері. Нарешті нам це вдалось і група з неймовірними криками відійшла – один із тодішніх слухачів (сьогодні він ректор одного з баварських університетів) якось нагадав мені про цей випадок, хоч я уже й забув про нього. Зрештою, я мав щастя: їх тоді було не так багато. Це тому, що моя лекція починалась о дев’ятій, а о тій порі революція зазвичай спала, принаймні, її більша частина.

Рани співчуття

Та було дещо таке, від чого опускались руки: кампанії проти старших, вразливих учених, які не могли витримати таких навантажень, були навіть самогубства (я знаю про два, у Франкфурті і Берліні). Насамперед виникало запитання, як так раптово у середовищі молодих (та й, на жаль, не лише молодих) мешканців країни з такими науковими традиціями деградували розум і наука, щоби на зміну прийшли нові глухі сентименти, ідеологічний фанатизм і гучні демарші. У 1969 році, тоді вже в AStA керували ліві, я побачив, як вони сидять по-турецькому на земл,і у ритуалізованій формі, під ритмічні викрики “Хо-Ши-Мін” розкидають листівки – просто якась маячня. Я ставився до них з таким же співчуттям, як в молодості до Мартіна Гайдеґґера, коли побачив його у Фрайбурзі. Після 1945 року він був засуджений до виправних робіт з прибирання вулиць – за його необдумані діяння у часи Третього Райху. Нові світоглядні течії приходять на зміну старим, але сума людських помилок і політичних дурниць, як на мене, завжди залишається незмінною. Я з вдячністю і подивом згадую свого дідуся по маминій лінії, який був звичайним селянином і війтом, – його у 1933 році арештували нацисти, та він ані на секунду не засумнівався у своїй правоті. Чому він був політично мудрішим від Мартіна Гайдеґґера і Герберта Маркузе?

Світ нової мови

Що залишається після 1968-го? Якщо подивитись у ті часи з точки зору сьогоднішнього, то слід зазначити зміни у мові і свідомості, крайню поляризацію, усунення широкого (подеколи вже аж занадто гармонійно-привітного) консенсусу і вихід на поверхню суперечностей і живих конфліктів. Раптом знову заговорили про “бідний і багатий світ” (а не про розвинені країни і країни, що розвиваються), про “капіталістів” і “робітників” (а не про соціальне партнерство), про “могутніх” (а не про обраних чи призначених посадовців). Розвинувся зовсім інший мовний світ – аж до рівня тодішнього бундестаґу. Після двох десятиліть егалітаристських тенденцій відбулося відчуження політичної мови від її тодішньої основи, тобто від її базування на конституційних інститутах; розвинулась емоційна, водночас провокативна і формалізована, німецька мова; увесь світ раптом заговорив мовою Маркса і Енгельса.

“Нове старе”

Те, що сьогодні дещо драматизовано називається “студентським бунтом”, було лише видимою ознакою далекосяжних змін політичної тектоніки. Коли в Бонні керувала велика коаліція, на периферії заявила про себе “Позапарламентська опозиція”. Свою революційну силу вона черпала не з настроїв більшости, а з “осмисленої свідомости”. Центром її діяльности був університет, який повинен був стати вільним простором для розгортання відкритого дискурсу, де б готувалася суспільна реформа і революціонізовувалися політичні структури. Це все нагадує старі німецькі ідеалістичні зразки, в основі воно було радше неполітичним, аніж політичним (спершу у супроводі вимог про автономію і імперативний мандат в освітніх радах). Але багато людей – серед них були і політики – вважали це “старе” чимось “новим” і перспективним. Протиправність і насильство виправдовувалось ідеєю добра. Бунт заявив про себе як “лікувальний захід” і стимул до розвитку творчого потенціалу суспільства. Так з’явився міф покоління-68, який і досі не втратив свого значення.

Ключовим словом цього часу була “демократизація”. Усе треба було демократизовувати – сім’ю, школу, церкву, університет. “Демократизація” стала символом боротьби проти статусу-кво, встановленого принципами права і парламентаризму. Знову випливли на поверхню двоякості старої Ваймарської республіки: наприклад, дихотомія “конституційне право – конституційна дійсність” і протиставлення “формальної” та “реальної” демократії. Модель процесів, які відбувались на рівні мислення і мови, була та сама: брались слова з буденного політичного лексикону (які якраз не були достатньо гострими з точки зору практики), тоді чисто нормативно, по-німецьки, “до поняття”, і це все розбивалось об неправильну дійсність. Таким чином, обґрунтовувалась теза, що наші конституції не відображають “суспільних протиріч”, а лише їх “формально інтеґрують”.

Метаморфози революції і збройної боротьби

Врешті-решт, з роками (і це теж Ваймарський синдром) у політичну мову ввійшли організаційні, технічні і навіть парамілітарні поняття, наприклад, волюнтаризм і акціонізм, якими озброїлись нові політичні рухи. До цих понять належать і відоме “перефункціонування”, систематичне “обненадійливість”, означення власників посад і мандатів як “панувальників” і багато іншого. Знаковим є те, що парамілітарна ідіома спершу застосовувалась і у сфері шкільної та вищої освіти й виховання: там ще тоді, коли політичні концепції лівих були лише академічними фантазіями і предметами семінарських дискусій, йшла мова про “перенаправленість соціалізаційних зразків”, “коґнітивні операційні модуси” і “навчальні стратегії”. У 70-их на порядку денному були вже не тільки “дискусії про стратегію” – поряд з метафорами революційної гри на сцені з’явилась нова дійсність “збройної боротьби” RAF, яка вже не просто бавилась науковими категоріями. Екстремуми зближувались: багато тез із програмного документу RAF “Служити народові” взято з ранніх творів Ернста Юргена – зв’язок акціонізму, пафосу смерті і естетизму лівих груп у своєму мовному виразі набував форм, подібних до тих, що і у крайніх правих.

Багато що з надбань 68-го зараз втратило ціну. Значною мірою це спричинено зсуванням частини руху у бік акціонізму і тероризму. Та багато що залишилось: нова ціннісна оцінка конфлікту, гостра дискусія. Нового змісту набули такі старі поняття, як вільний простір, поразка, партиципація, емансипація; зрештою, клімат, сприятливий для змін, який дещо спрощено можна звести до такої формули: до 1968-го необхідність змін треба було обґрунтовувати, після 1968-го – це данина традиції.

1968-ий не був подією століття. Насправді безпосередній вплив був незначним також тому, що лідери руху говорили жаргоном, незрозумілим простому народові. Громадськість досить швидко забула про революційні ігри дітей бюрґерів, у які вони бавились у стінах університетів. Академічні стовпи не означають, що на них тримається увесь світ. Але – опосередкований і довгостроковий вплив бунтарів не можна недооцінювати. Так, 1968-им роком датується невпевненість у вирішенні проблеми насильства – це означає, що з цього часу відкритим залишається питання про можливість, допустимість, необхідність і конечність силових дій держави стосовно дій окремих груп громадян. Після бунту вища школа відчутно політизувалася: паритетність, резулювання партиципації, корпоративні структури, зміни в академічній ієрархії; на задньому плані усього цього знаходиться робота, дослідження і конкуренція наступних років.

Одне було все-таки позитивом: 1968-ий змусив політичний істеблішмент захищати ідею конституційности і демократії, залучаючи до цього більше фантазії, інтелігентних методів, а не обмежуючись арґументом “все має бути так, як є”. А це вже щось. Сам я зробив для себе багато важливих висновків, наприклад, що завжди вартує виступити проти, і не обов’язково поступатись агресивним групам тиску, які, може, лише на перший погляд здаються такими потужними. На порушення права треба дивитись не як на хлоп’ячі витівки. Не можна звикати до несправедливости. Університет не є територією, вільною від впливу права. Права і обов’язки простих громадян повинні стосуватись і вищої школи. Автономія навчальних установ не може бути використана для того, щоби переступити право. А до цього у 1968-му було дуже близько. Те, що ми цю небезпеку подолали (і багато в чому силами самих університетів), є для мене ще одним доказом життєвости нашої демократії, яка завжди знаходить сили попередити необдумані спроби насильницького вирішення проблеми і бути здатною до реформування.

Текст базується на доповіді, виголошеній 23-го червня 1998 року в рамках колективного курсу лекцій у мюнхенському університеті під назвою “1968 – 30 років опісля”. Опубліковано в щомісячнику „Die politische Meinung”, №378, травень, 2001.

З німецької переклала Ярина Боренько