Всеволод Поліщук

* * *

З лаврових листочків складаю хреста
Далі склею і вчеплю на спину
Ця гра у Месію є дуже проста –
Поета чи Блудного Сина.

Потім скину і ними матраца наб’ю
І на ньому почну спочивати
І насниться мені, що уроки даю
найпростішої гри – в герострата

танець

а вона танцювала сама
заплющивши очі
а вона танцювала сама
забувши про стіни слова і свічу
забувши навіть про музику
аж та мусила згадати про неї
мусила лунати у такт деревам її ніг
котрі хитали вітром
акорди тонули у хвилях її рук
котрі плюскотіли про щось
зрозуміле їй
але незрозуміле тим
що танцювали парами
та й як могли зрозуміти її
та й як могли хоча б почути її
пара
та що не вміла почути
той що не знав як сказати
пара
той що хотів забути
та що не вміла згадати
і ще пара
тих що знайшли таки спільне
бо кожен мав в носі іншого

а збоку вогник свічі
мріяв про руки
котрі зігріє
думав що він багаття
був схожий на всіх
крім неї

кохаю

більше не сниться мені
небо найсиніше
якого ніколи не бачив

запах найніжніший
квітки
якої ніколи не нюхав

слова найтихіші
що їх ніколи не мовив

а сниться мені
та
якій в очі дивився
та й неба не бачив

та
якій квітку дарував
та й понюхати не встиг

та
з якою прощався зітханням
бо слова всі забув

УСМІХ

Знайдеш його нестримне відображення
лише в найповільнішому з дзеркал,
котре не знає ще облич ображених
й не чуло ще зловтішного “ха-ха”.

У ньому стільки доброго неспокою
і очі в нього як у малюка.
Приклею теплим словом йому ноги я,
щоб він до тебе знову утікав.

ти

краплина роси
переповнена вранішнім сонцем
хоч в очах твоїх слід
давно зниклого місяця

твій усміх
знаходить мене квіткою
злітає з мене метеликом

твій голос
блукає між стін замріяно
розфарбовує мене веселково

чекати до вечора

аби відповісти на її посмішку
і провести до найближчої зупинки
там розмовляти ніпрощо
і ховати за словами
власну розгубленість
а коли вона попрощається поспіхом
підбігаючи до маршрутки
провести її поглядом
запалити цигарку
й зітхнути

цьому вогнику

так самотньо горіти на своїй свічі
чорний птах темряви в’є гніздо довкола нього
і прозорий птах тиші вже звив гніздо понад ним
прийду до нього ніби щоб погрітись
заспіваю пісню про те що він багаття
і він цілуватиме руки мені
і розсипле тінь мою по стінах
повіривши що він багаття
і повіривши що тінь моя то купка проса
скаже одній зі стін
сійся родися жито пшениця усяка пашниця
і загасне щасливий
залишить мене самотнім
і вже довкола мене
витиме гніздо чорний птах темряви
і наді мною витиме гніздо прозорий птах тиші
відгороджуся від них стіною закритих очей
загорнуся у пісню про те
як приходиш ти
і я цілую тобі руку
і посміхаюсь тобі
і ми кружляючи в танці
будуємо гніздо червоному птахові тепла
а над нами гніздо вже звив білий птах світла
і вогник свічі розгорається знов
розхлюпує нашу тінь по стіні
як воду свячену як вино для причастя
і каже мені ти багаття
і каже тобі ти світло

тиша

блукати вулицями туманів
у вітрини неба вглядатись
немов у вічність
шукати у них себе
а знаходити у сльозі
бачити тисячу вікон
не бачити жодних дверей
забувати ключі
забивати на стіни

пам’ятати оту сльозу
що мовчала знаком питання
і на відгук не дочекавшись
спливла на байдужий асфальт
ніякого кольору
щоб він від її смаку
набув хоч би сірого відтінку

пробити дірку в стіні
щоб вона не вважала себе
кінцем і початком усьому
із цеглин її скласти трикрапку
щоб вона розказала про все
не кажучи зовсім нічого

дочекатись
доки проміжки з трикрапки
осядуть туманом
на волосся й вуста
на очі й на порожнечу
з якої не зміг втекти голос
бо тоді
сльози втечуть до своїх очей
думки утечуть до своїх людей
цегла однієї зі стін
складеться у сходи на небо
і тільки давня луна
блукатиме самотня
поміж голосів і стін
поміж стін і вух
поміж вух
поміж голосів

та ніхто не відчинить їй двері

тепер

прокидаюся зранку
нікого не чекаю
ні до кого не поспішаю
не вишукую слів
та вже й не гублю
не забуваю з’їсти сніданок
можу забути хіба шапку
виходячи з дому
або ще кілька колись майже рідних
телефонних номерів
(все одно я слів не вишукував)

невже це був я
хто раніше щовечора
запитував дуже здивовано
чому не відбулося диво

депресивне

так дивно бути заблуканим
у маленькій-маленькій кімнаті
мільйони разів перейденій
до вікна і назад

так дивно не впізнавати
прочитаних вже книжок
обплаканих або обсміяних

так дивно не відчувати
клавіш старого фортеп’яна
не впізнати жодної ноти
під ніби чужими пальцями

відчувати тільки стіну
таки очужілого тіла
котра розділяє дві тиші
почуту
і непочуту

і невблаганну шибу
котра розділяє дві краплі
найтеплішу
і найхолоднішу

* * *

Знов день запито келихом вина,
спустошенням і краплями утоми.
Ти сам. Ти там, в прозорім скельці дна
зовсім не почуваєшся як вдома.

Так, знову сам. Крізь темний небокрай
когось все не докличешся очима –
хтось втік і не сказав тобі "прощай",
хтось не забув ще й грюкнути дверима...

Налий ще келих. Словом не лінчуй
себе, – ти й так загруз у ньому.
Забудь про сенс життя і порахуй
секунди у годиннику старому.

Маски

маска "mr nice guy"

я знав приємного чоловіка
принаймні всі вважали його приємним

він був луною
коли хтось говорив
він відтворював ідеї
голос
інтонації
навіть акцент або вади мови

він був дзеркалом
коли хтось мовчав
він відтворював посмішку
плач
жести
зітхання
гримаси болю

та коли сам опинявся перед дзеркалом
не знав
що робити
не знав
що казати
стояв
ніби маска
у шафі в кутку
непотрібна до наступного маскараду

маска "дон жуан"

я знав чоловіка
який щодня іншій казав
що кохає

а коли не казав
то розповідав друзям
про те скількох кохав

насправді ж усе життя
єдину кохав
єдиній не сказав
що кохає

маска "мушкетер"

я знав чоловіка
на якому бейсболка
виглядала як капелюх
а цигарка за вухом як перо
а бейсбольна битка
як шпага

у доброму гуморі
він віддавав шану красуні та келиху

у поганому
розбивав вітрини
і фари авто

маска "риба"

я знав чоловіка
котрий навчився
слизьким бути
і навчився луску відрощувати
і навчився завжди мовчати
а плавати не навчився

маска "птах"

я знав чоловіка
який щоранку стояв перед дзеркалом
і казав собі
що він птах
а птахом не був

і чоловіка
який нічого не казав
просто руками змахував
ніби птах
а птахом не був

і чоловіка
який нічого не казав і не робив
просто сумно-сумно дивився у небо
але й він птахом не був

а ще я знав птаха
який не знав
що він птах

маска "я"

коли я брехав
і мої очі були заплакані
всі вірили мені
і жаліли мене

коли я брехав
і очі мої були байдужі
всі вірили мені
і ображались на мене

коли я брехав
і очі мої сміялися
всі вірили мені
і заздрили мені

а коли я казав правду
і одне моє око сміялось
а інше плакало
ніхто не повірив мені
всі насміхалися з мене

знімаєш маску

і стаєш беззахисним
хоч насправді кожен
міг би зрозуміти твоє бажання
бути квіткою
птахом
чи отією дівчинкою в оранжевому светрі
і кожен міг би пробачити те
що в тобі є досить багато
себе самого

але тоді довелося б зізнатись
що кожен із нас має маску
і кожен під маскою не такий як усі
і що таких як усі насправді немає
і що єдиною спільною рисою всіх
є присутність маски

ПОРИ
РОКУ

ОСІНЬ. БАБИНЕ ЛІТО

Відточені промені-жала
Вирують у сонячнім шалі
Щоби вікон граніти пробити,
Щоб від осені нас пробудити,
Щоб ми скинули сну пелену,
Передчули майбутню весну
І почули квіток серенаду
Попри сірий мотив листопаду.

ЗИМА.ТИ

Наївний перший сніг.
Він, зваблений землею,
Сумує про вершини,
Хоч впасти ще не встиг.
І вітер-супершпиг
Невидимі лілеї
Проносить крізь щілини
І кидає до ніг
Тобі. Та й ти сама
Лише за безголосий,
Простий, що аж казковий,
Танок замерзлих рук,
За кожен теплий рух
Могла б здобути оскар
За фільм цей чорно-білий
під назвою зима.

ВЕСНА. ДОЩ

танцюючі хмари
у менуеті
закрили засиділе на троні сонце

холодні об’їдки цього бенкету
сиротливими краплями впали на землю

вдовольнивши спрагу
придворні конвалії
взялися за виконання
сніжнобілого сенсу свого життя

ЛІТО. СВІТАНОК

Ніжно промені пестять
тіла вже самотніх коханок,
позіхає трамваями Львів,
мов поважний панок...
І люби не люби,
після ночі завжди буде ранок,
бо продовжує сонце
свій вічний повільний танок.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

* * *

Узяти кілька нот
і кольорів додати,
іще три краплі снів
та трішки юних мрій.
Змішай це в еліксир
і дерево полий,
щоб на його листках
із вирію вертати.