|
|
|
Марк ТіттлейНовий підхід до теорії молодіжної субкультури© Mark Tittley Ця стаття вивчає новий підхід до розуміння формування молодіжної культури та молодіжної субкультури, який заперечує ідеї, що побутують серед загалу ще з 50-их років. У своїй розвідці я намагаюся узгодити декілька робіт (більшість з них можна знайти в Інтернеті), які піддають сумніву ідеї, що їх популяризував Centrе for Culturаl Studies (Центр культурологічних студій) у Бірмінґемі, Великобританія. Усі коментарі чи лінки до подібних рецензій надсилайте мені, Маркові Тіттлею (Mark Tittley), на адресу mark@btc.co.za 1.Формування субкультури та культурологічні студії Вступ Ґрент МакКрекен (Grant McCracken) у своїй праці “Plenitude: Culture by Commotion” (“Повня: культура, породжена сум’яттям”) вирізняє три риси сучасного світу: (а) усюди панує відмінність: “світ – збуджений і мінливий”, “оселя з багатьма кімнатами” [1], місце великого розмаїття та відмінностей”; (б) наш світ динамічний: “усе перебуває у майже безперервному русі”; і (в) це – світ, який творить: “десь глибоко у цій культурі існує постійний генеративний імпульс”. МакКрекен вважає, що раніше ми могли поділити світ на категорії на підставі класів, психологічних типів, поколінь, способів життя та ін. Але світ, здається, все сильніше протистоїть нашим класифікаторським схемам. Коли ми роззираємося довкола, то бачимо без ліку різних варіантів та гетерогенність. МакКрекен називає це plenitude (повнею). Він стверджує, що у 1950-их роках було лише дві категорії підлітків: або ти належав до головного річища культури, або ж був Джеймсом Діном [2]. Ти мусив вибрати й бути або таким, або іншим. Зате нині існує багато варіантів, які відрізняються своєю інтенсивністю. У цитованому нижче уривкові з книжки Ґрент МакКрекен показав дещо з того розмаїття, яке він відкрив, коли розпочав вивчати підлітків: “Коли я почав розмовляти з бі-дівчатами (b-girls), ґотами (goths), панками й скейтерами (skaters), то виявив, що вони мають зовсім різні цінності, світогляди, точки зору. З’ясувалося, що відмінності у моді, одягові – зовнішні відмінності – позначають відмінності внутрішні, відмінності у цінностях та їхній градації. Часом експерти тільки перешкоджають нам побачити глибину цих відмінностей. Деякі стверджують, що вчинками підлітків керує бажання здобути визнання однолітків. Вони вважають, що важливою є тільки гризька непевність цього життєвого етапу, а все інше: зачіски, одяг, мова, проводження вільного часу, музичні смаки – це просто дивацтва та данина моді – такі собі неістотні “шум та шаленство” старшої школи, вульгарне мавпування, необхідне, щоб належати до спілки. (Заувага: Цей абзац розкриває погляд на молодіжну культуру як на природну послідовність – Вплив однолітків) Другий табір приховує глибину відмінностей у інший спосіб. Вчені, які до нього належать, наполягають на тому, що причина такого сильного та жвавого розмаїття у підлітковому світі зводиться до одного. Всі ці нові стилі самопрезентації, поведінки, зовнішности – насправді вияв міжвікової та класової ворожнечі. Підлітки переступають межі. [Stuart Hall and Tony Jefferson, eds., Resistance through Rituals: Youth Subcultures in Post-War Britain (“Протистояння через ритуали: молодіжні субкультури у повоєнній Британії”) (London: Hutchinson, 1976). Феноменальний опис скінгедів міститься у праці Діка Гебдіґе (Dick Hebdige) Hiding in the Light: Youth Surveillance and Display (“Ті, що ховаються у світлі: спостереження та образ молоді”) у Hiding in the Light: On Images and Things (“Ті, що ховаються у світлі: про образи та речі”) (London: Routledge, 1988). Але зверніть увагу на цю характерну фразу: “Коли незадоволена неповнолітня особа із ґето, а точніше – незадоволена безробітна неповнолітня особа, вдається до символічного чи справжнього насильства, вона послуговується єдиною можливістю, яку має: можливістю збентежити. Можливістю похизуватися – похизуватися своєю небезпечністю”. Див. також Пол Вілліс (Paul Willis), Learning to Labor: How Working Class Kids Get Working Class Jobs (“Навчаючись важко працювати: як діти з робітничого класу стають робітничим класом”) (New York: Columbia University Press, 1981). Я не стверджую, що у світі підлітків нема протистояння чи що такий погляд неправильний. Я лише кажу, що це не може бути наперед визначеною і незмінною вихідною точкою наших досліджень та їхнім постійним результатом. Ще інші критичні зауваги можна знайти у таких працях: Sue Widdicombe and Robin Wooffitt, The Language of Youth Subcultures: Social Identity in Action (Мова молодіжних субкультур: соціальна ідентифікація в дії) (New York: Harvester Wheatsheaf, 1995); John Davis, Youth and the Condition of Britain: Images of Adolescent Conflict (Молодь і становище Британії: опис конфліктів між неповнолітніми) (London: Athlone Press, 1990)], (Заувага: цей абзац розкриває погляд на субкультуру як на протистояння – Протест). В обох випадках ми не хочемо бачити того, що насправді відбувається. А те, що відбувається, просто вражає. Сум’яття на поверхні підліткового світу походить від глибшого, систематичного процесу оновлення, який викидає на поверхню різні типи підлітків, кожен з яких має власні ідеї, цінності та ідеологію. Ці типи чітко виражені, їх легко вирізнити, для них властива узгоджена підтримка і енергійне управління. Якщо вплив однолітків або протест були б справжніми причинами повні підліткового світу, у всьому цьому не було б необхідности, воно було б добровільним. (Заувага: Цей абзац упроваджує новий погляд на молодіжну культуру – Насиченість) Зважте на такі особливості різних культур. Гіпі 90-х років, так само, як і гіпі 60-их, надають перевагу пасторальності, природності, духовності й невимушеності, спонтанності, рівності та щедрості. Цей набір цінностей чітко виражений і дуже послідовний. Рокери майже все це відкидають. У найгіршому випадку рокерів переповнює бажання домінувати та ворожість до всього інакшого, чужого чи невідомого, і через це хлопаки з “This Is Spinal Tap” [3] виглядають, як ерудовані добре виховані особи. Вони слухають гучну музику, яка скидається на гімн і музику племен, тоді як музика гіпі – духовна й ніжна – лине до невідомого. Отож і тут “зовнішній вигляд” – це водночас і “мова”, формулювання особливого погляду на світ. У певному сенсі бі-хлопці та бі-дівчата – це ті ж рокери, тільки сформувалися вони в американському ґето, що й вплинуло на зміну їхнього стилю. Бі-хлопці приймають насильство, яке панує на вулиці. Вони культивують зовнішність бандита, подобу, яка є випереджуючим ударом. Їхній образ декларує таку твердість, що рокери про неї можуть тільки мріяти, а гіпі – жахатися. Та ближче до суті: ідеологія бі-хлопців та бі-дівчат – це відповідь на особливі умови ґето – расизм і бідність, отож, вона створена в і для культурних обставин, геть несхожих на ті, в яких виникли рокери чи гіпі. Це – широкий і послідовний світогляд. Головне для ґотів – самоаналіз та меланхолія. Вони схильні поетично висловлюватися про “гарну смерть” та симпатію до вампірів. Та якими б театральними не були ґоти, вони не (або ж не лише) ламають комедію та драматизують своє становище. Їхній світогляд – послідовний, визначений і привабливий, він включає потойбічні сили та створіння, яких нема у космології гіпі, рокерів та бі-хлопців. У чорних пелеринах, з чорним фарбованим волоссям і підведеними очима ця спільнота підлітків відрізняється від інших не лише виглядом, а й омовлює власний відмінний культурний всесвіт. Дехто вважає, що панки – це азійські монахи нашого суспільства. У найліпшому випадку, це молоді люди, які зреклися міщанського світу, щоб навчати решту про зрадливість бажань та ілюзорну природу матеріального світу. Панки скажуть вам, що вони самі роблять татуювання, щоб приголомшити рокерів, і самі ж роблять пірсинґ, щоб вибити нас із в’язниці суспільних стандартів. Вони порушують правила, щоб їх виявити. І цьому притаманний нігілізм, який би жахнув гіпі, вразив рокера, спантеличив бі-хлопця і викликав огиду у ґота. Але їхній нігілізм добре сформований, це світ сам для себе. У кожному з цих випадків ми бачимо складне культурне ціле, щось значно більше, ніж поверхові відмінності. Кожна з цих груп є тим, що, за браком ліпшого терміну, я б назвав “малою культурою”. Це правда, що багато з цих груп вдаються до протестів, але цікаво те, як по-різному (та при цьому внутрішньо злагоджено) вони це роблять. Тож пояснювати всі підліткові субкультури як один і той самий акт протесту – це узагальнювати саме там, де нам слід зважати на особливості. Себто, це означає жертвувати ґрунтовними поясненнями кожної окремої культури заради спритненької загальної істини. Дозвольте мені ствердити, що в майбутньому підлітки належатимуть не лише до однієї культури, вони постійно рухатимуться від однієї культури до іншої, а навіть час від часу “змішуватимуть і поєднуватимуть” ці стилі. Але зауважимо, що це – не постмодерний pastiche. Бо існують основні групи підлітків. Вони залишаються сталими й завжди актуальними, характеризуються певними цінностями, діяльністю та стилями. Ми (поки що) не живемо у світі, де б кожен підліток сам творив себе за допомогою відкритих ним нових культурних та естетичних засобів. Адже коли відбувається змішування та поєднання, то це завжди змішування та поєднування готового матеріалу. (Іншою мовою, мовою лінгвістики, морфеми з’являються, як то морфемам і пристало, напівготовими). “Чувак, та це ж ґоти” – цей акт розпізнавання можливий, часто має місце і необхідний. Цей огляд дуже поверховий, але його, напевне, достатньо, щоб вказати на дві речі. По-перше, підлітковий світ аж тріщить від відмінностей. По-друге, культура сум’яття не просто викидає назовні різноманітність. Вона породжує глибші культурні типи, кожен з яких має власну думку про світ, кожен сам становить цілу культуру у зменшеному розмірі, витворює власний погляд на світ. Якщо видимі відмінності вражають, то від глибших відмінностей просто забиває дух. Загалом, культурам це невластиво. Вони, фактично, призначені цьому запобігти. Повня – це новий і потужний вірус. Чи припущення МакКрекена, що “підлітки належатимуть не лише до однієї культури, вони постійно рухатимуться від однієї культури до іншої, а навіть час од часу “змішуватимуть і поєднуватимуть” ці стилі” може бути ключем до нашого розуміння того, як формується молодіжна субкультура у 90-их, та й не лише у 90-их роках? Далі у своїй книжці він засуджує теорію субкультури: “Існує маленька групка соціологів, які вивчають “субкультури”. Спершу видається, що ця концепція відповідає нашим завданням, але насправді, всупереч сподіванням вона перетворюється у вправляння в самообмеженні. Цю спільноту вчених цікавлять лише певні аспекти певних субкультур. І як результат, повз увагу проходить справжній характер повні. Показовою тут є постава професора Брейка (Brake): “Субкультури існують там, де існує певним чином організована й визнана сукупність цінностей, поведінки та дій, на які реагують як на відмінні від прийнятих стандартів”. [Mike Brake, Comparative Youth Culture: The Sociology of Youth Cultures and Youth Subcultures in America, Britain and Canada (Порівняння молодіжних культур: соціологія молодіжних культур та молодіжних субкультур в Америці, Британії та Канаді), London: Routledge & Kegan Paul, 1985, Page 8. Ключовим текстом тут є Dick Hebdige, Subculture: The Meaning of Style (Субкультура: значення стилю), New York: Methuen, 1979]. Ці вчені заявляють нам, що субкультури розвиваються у відповідь на “домінантну смислову систему”. Вони намагаються відокремитись від головного річища культури за допомогою актів протистояння, протесту, відмови. Зрозуміло, що деякі субкультури схилялися до протистояння і сформувалися через нього, але якщо сприймати їх лише так, то це спричинятиме проблеми. [Цією різницею майже завжди нехтувала Бірмінґемська школа]. Адже головне річище культури перестає бути центральним. Ми живемо у світі, де спільноти все більше накладаються одна на одну, де існує океан можливостей. Головного річища нема – зате є багато течій. Руйнуються “домінантні смислові системи”. Усе менше зрозуміло, чому мають опиратися “ритуали протистояння”. І це – погана новина для теоретиків субкультури. Головна причина наукового почину зникає. Субкультури вже не можна розглядати як такі, що “відштовхуються” від масиву культури. Нині їх можуть викликати й інші мотиви, спричинені іншими намірами. Та якщо культурні відмінності викликає тепер не політичне протистояння, тоді що? Теорія “оселі” не в змозі відповісти на це. Теоретики субкультури не можуть пояснити існування тих, хто захоплюються хороводами, фанатіють від гольфу чи ловлять морських окунів, так само як і інших “субкультур”, які вони так перебірливо іґнорували. Незрозуміло навіть, чи зможуть вони пояснити існування у світі повні опозиційних підлітків”. Ґрент МакКеґан пропонує нам не ставитися серйозно до спроб звести все розмаїття культури до певних категорій за допомогою нової всеохопної ідеї, як, наприклад, це зробили Ґейл Шігі (Gail Sheehy), вирізнивши 9 (включно із “Бурхливими тридцятими” й “Спокійними шістдесятими”) чи Майкл Адамс (Michael Adams), виділивши 12 (включно із “Матеріалістами в пошуках гострих переживань” та “Новими любителями акваріумних рибок”) категорій. Він закликає не протистояти сучасній культурі, а охоплювати її, постійно досліджувати, класифікувати та пояснювати нові суспільні різновиди. Чи зможемо ми створити світ, де “розмаїття стає багатством, а не провокацією, приводом радше для допитливости, аніж для антагонізму”? Цей світ прославляв би повню. Інші автори також звертаються до нового бачення молодіжної культури та молодіжних субкультур. 1.Формування молодіжної субкультури та культурологічні студії Ґордон Тейт (Gordon Tait) у своїй праці “Education Research and Youth Subculture Theory” (“Дослідження освіти та теорія молодіжних субкультур”) критикує підхід теорії субкультури. Коротко: загальноприйнято, навіть у Австралії, ідентифікувати молодіжні субкультури (одне з досліджень вирізнило боґанів (Bogans), нердів (Nerds), скеґґів (Skeggs), джоків (Jocks) і ґотів (Gothics); інше – боджів (Bodgies) та віджів (Widgies), субкультури серфінґістів, окерів (Ockers), диско-маніяків (Disco-maniacs), дітей вулиці (Street Kids), лутсів (Louts) і леджендів (Legends) та ін.) на підставі одягу, музичних смаків, мови та способів поведінки. Теорія субкультури підпорядковує собі дослідження молоді з середини 70-их, коли її вперше популяризували автори з Centre for Contemporary Cultural Studies (Центру сучасних культурологічних студій) у Бiрмінґемі (CCCS). Фундаментом цього підходу, що виник на підставі низки описів окремих груп, є ідея боротьби проти гегемонії та спроби повоєнної молоді вирішити соціальні проблеми та суперечності, викликані їхнім матеріальним становищем. Атрибути ж стилю кожної субкультури утворюють частину коду, за допомогою якого її члени спілкуються із “добропорядним” світом. Цю працю критикували, бо (а) скидалося на те, що єдиними змінними, які використовувалися у цьому субкультурному рівнянні, були клас та вік, а на такі фактори, як ґендер та раса / етнічне походження, не зважали; (б) вина теорії субкультур полягала в тому, що вона романтизувала групи і тим натякала, що “звичайні дітиська” – надто сірі та пасивні, щоб їх досліджувати; і (в) СССS дотримується глибоко детерміністської позиції, мовляв, члени субкультур поводитимуться певним чином і дотримуватимуться певних цінностей відповідно до свого економічного класу. Подальші критичні зауваги підважують фундамент, на якому зведений субкультурний аналіз: застосування теорії субкультур критикують за те, що вона (1) зводить усе до одного, (2) узгоджує все зі стандартами, (3) має тенденцію до дихотомії. А. Зведення до одного – група у моделі теорії субкультур, що складається з різних осіб, розглядається як єдність із особливими кодами поведінки та способами спілкування із зовнішнім світом. Але “молодь” не є однорідним об’єктом. Слід пам’ятати, що поняття “молодь” з’явилося для позначення об’єкта урядового регулювання, щоб вирішити юридичні, освітні, медичні та психологічні проблеми. Напевне, найпридатнішим для застосування є той підхід до молоді, який визнає, що вона виникла як додатковий результат суспільного розвитку, який характеризувався тим, що Мішель Фуко назвав урядовістю (governmentality) – себто молодь творять взаємопов’язані прийоми, які управляють часовими, інституційними та силовими відносинами й класифікують, розрізняють та відносять окремі особи до різних категорій. Сучасне суспільство характеризується спеціальними методами контролю за часом індивідів – як-ось у школі чи на роботі. Кожна теорія, яка не ставиться поважно до впливу діяльности суспільства на молодь, буде неадекватною. Анормальна поведінка, антисоціальне поводження, неврози, ексцентричність, надто велика кількість друзів або їх відсутність, сварливість або замкнутість, надмірна або недостатня засмученість чи страх – усі ці відхилення від стандартів пов’язані, бо означають непристосованість. Отож, це наштовхує на думку, що дуже часто таких відхилень можна уникнути за допомогою урядових дій та втручання, покликаних сприяти правильному вихованню молоді. Така тенденція зводити все до одного – це проблема теорії субкультур. В. Узгодження зі стандартами – субкультурний підхід до молоді є водночас помітно нормативним. Суспільні, юридичні, психологічні та медичні стандарти зміцнюють саме через моделювання патологій та визначення їхніх меж (як-от, непристосованости, про яку йшлося вище). Цей процес особливо очевидний, коли його адресатом є молодь. Проте нормальність є не чимось об’єктивним, а оцінкою: отож, така концентрація уваги на молодих правопорушниках і віднесення деяких з них до різних субкультур – це частина процесу, в якому індивідів безперервно характеризують і оцінюють у порівнянні зі суспільними стандартами. У суспільстві, поряд із процесом об’єднання молоді й “узгодженням” її зі стандартами, відбувається й процес диференціації. С. Дихотомія: остання тенденція теорії субкультур – послуговуватися ґлобальними протистояннями, як-от домінування – підкорення, протистояння – улягання, впорядкованість – експресивність, молодь – старші. У випадку СССS, існування субкультури пояснюють на підставі складних відносин, які, як вважається, існують між домінуючими та підпорядкованими суспільними класами, між поколіннями, між тими, хто улягає суспільним правилам, та тими, хто цього не робить. Членів субкультур зображають як таких, що постійно шукають механізмів, якими можна пробити ідеологічний та поколіннєвий гніт над ними і тим самим створити для себе простір. Більше того, ця форма протистояння через особисте вираження часто протиставляється характерному “нормальним” уляганню законам суспільства. Молодих людей не лише протиставляють дорослим, а й поляризують різні групи молоді через їхні стосунки з дорослими, наприклад, на “ґотів” та “скеґґів”, які, відповідно, “уникають та ненавидять дорослих” та “жорстоко їм протистоять, оскільки вони представляють собою владу” з одного боку, та “нормальних” із “добрими аж до чудових” стосунками з дорослими, які навіть “радяться з дорослими з приводу проблем”, з іншого боку. Це приховано вказує на поляризацію між тими, хто протистоїть, і тими, хто улягає суспільним стандартам. Ця форма дихотомії наперед визначає результати досліджень молоді і має тенденцію приховувати складнощі суперечливих питань. Автор робить висновок: “важливо сказати, що у сфері молоді та освіти було зроблено багато потрібної роботи. Проте у цій розвідці я стверджую, що при дослідженні “молоді” надто часто автоматично застосовують теорію субкультури. Вона вже неадекватна. У рамках ширшої соціологічної полеміки відмовилися від більшости ідей та арґументів, які підтримували субкультурний аналіз. Праці таких авторів, як Мішель Фуко, творять тепер значно продуктивніше підґрунтя для розуміння “молоді”, ніж звернення до романтичних та надмірних “ритуалів протистояння”, описаних CCCS. 2.Формування молодіжної субкультури таґлобальна зміна Конні МакНілі (Connie McNeely) у праці “Understanding Culture in a Changing World” (“Розуміти культуру в мінливому світі”) робить огляд книжки Венді Ґрісволд (Wendy Griswold) “Societies in a Changing World” (“Спільноти у мінливому світі”) і стверджує, що “світ, відображаючи процесиґлобалізації, стає усе більше взаємопов’язаним. Парадоксально, але цяґлобалізація одночасно впливає на процеси об’єднання та фрагментації”. У цьому якраз і може полягати один із головних факторів диверсифікації, яку ми можемо спостерігати у світі молодіжної культури. Скидається на те, що у відрізаних від ЗМІ та всіх інших засобів, що поширюють інформацію та ідеї, спільнотах значно менше розмаїття. Швидкість, з якою сьогодні поширюються у світі культурні об’єкти та ідеї, помітно впливає на кількість вирізнюваних молодіжних субкультурних груп. Светлана Кілмова (Svetlana Kilmova) у своїй праці “Youth, Socialization and Social Change” (“Молодь, соціалізація і суспільні зміни”) стверджує, що швидкість змін у суспільстві впливає і на створення субкультурних груп. У суспільствах, де темп суспільних змін повільний, перехід до дорослости проходить рівно й молодь схожа на своїх батьків. Нове покоління і покоління батьків – єдині та солідарні. У суспільствах, де відбуваються швидкі суспільні зміни, гладкий перехід до дорослости вже не можливий, з’являється значна несхожість із поколінням батьків. У цій ситуації індивід уже не може слідувати тому зразкові, з яким ідентифікували себе його батьки, оскільки він більше не вписується до суспільного контексту. А що молодь усвідомлює, що досвід минулого нічому їх не навчить, то шукає нові актуальні ідентифікації. І це знову ж таки вказує на позитивну роль, яку відіграє молодь у творенні своєї культури. 3.Формування молодіжної субкультури та продуктивне сприймання Цей новий підхід пропонує автор рецензії на працю “Reconstructing Pop/Subculture” (“Реконструюючи поп/субкультуру”). Він стверджує: “Нова книжка професора культурології Ван Кейґла (Van Cagle) “Reconstructing Pop/Subculture” пропонує загальну теоретичну схему, яка поєднує поняття продуктивности зі сприйманням і переглядає важливі співвідношення між стилем, молодіжною культурою, гегемонією та протистоянням, зосереджуючись на способах, якими фани підхоплюють запропоновані мас-медіа напрямки та засвоюють їх через тренування. Водночас у цій книжці описується історія напружености, що виникла у Західній культурі у 60-их і 70-их роках між різними угрупованнями, які були змушені вступити у відверту конфронтацію. “Тут акцентується на способі, яким молоді люди творять свою культуру у міру того, як отримують образи та ідеї зі ЗМІ або масової культури (продуктивність із сприйманням). Молодь підхоплює концепції, якими їх постачають ЗМІ, засвоює їх через активний і творчий процес, створює новий продукт. Цей новий підхід до молодіжної культури – оптимістичніший, ніж старі, які, здавалося, стверджували, що молодь є лишень пішаками у руках ЗМІ, а їхня культура – це просто реакція-рефлекс (бунт або протистояння), який вони, фактично, не можуть контролювати. Згідно з новим підходом, молодих людей сприймають як таких, що змішують та поєднують запозичені у ЗМІ образи та ідеї, які хочуть використати у творенні ідентичности, що слугуватиме їм у їхньому плаванні від дитинства до дорослости. 4.Формування молодіжної субкультури та ітеративний дискурс Позитивний погляд на формування молодіжних субкультур знаходимо у праці Стіва Мізраха (Steve Mizrach) “Iterative Discourse and the Formation of New Subcultures” (“Ітеративний дискурс і формування нових субкультур”). Він стверджує: “Нові субкультурні жаргони не виникають просто так, несвідомо й без поштовхів – це суміш запозичень із попередніх молодіжних культур,ґлобальної попкультури, мас-медіа та інших джерел. Усе набуте таким чином перебуває у постійному процесі оновлення, бо люди додають нові поняття через потребу описати у своїй субкультурі почуття, дивну поведінку, міжгрупову ворожнечу та суперництво, нестійкі ідентифікації та ін. Субкультурні жаргони існують не лише для того, щоб виключити стороннього, їхнє завдання – дослідити і випробувати нові можливості та варіанти для головного річища культури загалом. Молодіжні субкультури 90-их створили опозиційні дискурсивні системи – але вони не просто відкидають загальну культуру, а радше кидають їй виклик, через що вона мусить адаптуватися і змінитися. Субкультурний жаргон – це “лінґвістична лабораторія”, тому що субкультурні поняття неминуче просочуються у загальну культуру”. 5.Формування молодіжних субкультур та творче враження Шірлін Нордін (Shirlene Noordin) у праці “The Mat Rockers” (“Рокери на матах”) наводить приклад того, як молодь використовує культурну індустрію чи масову культуру, щоб створити свою ідентичність. У Синґапурі погано (або й взагалі не) освічені юнаки-малайці із робітничого класу, які не бачили перспектив на майбутнє, використовували культуру рок-музики та “важкого металу”, щоб створити окрему від домінантної малайської культури ідентичність. “Метал” та рок разом із пов’язаним із ними стилем стали емблемами цієї субкультури, що була відгуком молоді на проблеми, які стояли перед малайцями з робітничого класу. То був притаманний поколінню вираз альтернативної системи цінностей. Цю молодь усунули на марґінес суспільства, тож вона створила альтернативну систему цінностей, у якій по-своєму визначила успіх та невдачу. Але вони не були контркультурою, бо зберегли деякі риси домінантної малайської культури. Ця субкультура вмирає тому, що через “обуржуазнення” середнього класу і все більшу кількість молоді, яка вступає до університетів та проходить професійне навчання, у молодих людей відпала потреба у такому відгуку. Крім того, тепер існує ліпша локальна мережа, яка вирішує проблеми, що з ними у 80-их роках стикалася молодь із робітничого класу. У міру того, як молодь ставала дорослою, а соціальний контекст змінювався, більшість залишала цю субкультуру, що була відгуком покоління робітничого класу на тогочасні проблеми. Сама стаття і її заголовок узагальнюють такий погляд на субкультуру: Часто субкультури – це творче вираження марґінальними групами культурних відмінностей. Стів Мізрах (Steve Mizrach) у своїй праці “Technology and the Transformation of Identity” (“Техніка та трансформація ідентичности”) стверджує, що кібернетична епоха сприяє творенню нових ідентичностей, як-от кіборг (cyborg), слекер (slacker), віртуал (virtual), мутант (mutant) та медіант (mediant). Він закінчує свою статтю словами: “Ці п’ять різних сутностей не виключають одна одну, ми можемо очікувати, що громадяни постіндустріальної епохи будуть мати деякі або й усі риси цих ідентичностей одночасно. Отож, у майбутньому можна очікувати, що особиста ідентичність буде складатися з кількох, орієнтуватиметься на певну сферу, буде більш гібридною та технологізованою, більше орієнтуватиметься на електронне вираження, а менше – на роботу, а також менше базуватиметься на фізичних ознаках. Багато теперішніх субкультур (кіберпанки (cyberpunks), рейвери (ravers), сучасні примітивісти (modern primitives), зіппі (zippies)) вже експериментують із цими новими видами ідентичностей, наче проводять якусь репетицію або вправляються перед тим, як це стане розповсюдженим явищем. Як і завжди, у своєму мікросвіті ці субкультури показують, куди у майбутньому прямуватимуть більші частини суспільства. Субкультури допомагають розвиватися домінантній культурі. Хоча вони аж ніяк не є відповіддю людей, загнаних у безвихідь, що за допомогою ритуалів протистояння з усіх сил борються за життя, проте, як здається, багато субкультур, перебувають на самому вістрі – і ведуть ціле суспільство в нові площини розвитку. 6.Формування молодіжної субкультури та нові категорії Джоф Бредшоу (Geoff Bradshaw) у своїй праці “Majoring the Margins, Minoring the Norm: Rethinking the Culture Concept with the Grateful Dead” (“Збільшуючи марґінес, зменшуючи стандарт: переосмислюючи концепцію культури разом із Grateful Dead)” стверджує: “Згідно з традиційною термінологією, на групу людей, як, скажімо, фани Grateful Dead, чіпляють ярлик “субкультура”. Проте начепити групі ярлик “субкультура” – означає припустити, що вони перебуває у відносинах підпорядкування із невизначеним “стандартом” (у цьому конкретному випадку) американської культури. Але ж на якій підставі ми повинні приймати ці ієрархічні відносини?” Він показує, що американська культура – далеко не гетерогенна культурна цілість. Проте його стаття, приділяючи багато уваги проблемам таких традиційних категорій, як культура / субкультура; більшість / меншість; стандарт / марґінес, зовсім не допомагає знайти нові способи опису груп у суспільстві та їхньої взаємодії. Але все ж таки вона є різким контрастом до домінантного у 70-их та 80-их роках розрізнення культури та субкультури, бо ґрунтується на розумінні розмаїття у суспільстві, яке викликає нове – базоване не на понятті ієрархії, а на рівності, толерантності і традиційному антропологічному внескові культурного релятивізму, ставлення до культурного плюралізму чи мультикультурности. 1. Біблійна ідіома, яку використовують для позначення сучасної багатовимірної культури (прим. перекл.) 2. Джеймс Дін (1931-1955) – американський кіноактор, культовий герой підлітків, символ підліткового протесту проти цінностей середнього класу. (прим. перекл.) 3. Американська кінокомедія про рок-групу невдах гіпі |
 ч
|
 |
|