Данута Заґродзка

Йошка Фішер

Йошка Фішер, який восени 1998 року став віце-канцлером і міністром закордонних справ Німеччини, роками боровся проти держави, яка врешті-решт призначила його на одну з найвищих посад. Він походить зі славетного покоління 68-го року. Він швидко освоївся у своїй новій ролі і став одним з найпопулярніших німецьких політиків.

У статечній, дещо огрядній Німеччині це призначення розбурхало емоції, але зовсім не ті, яких би можна було сподіватися, знаючи бурхливу біографію нового міністра. Йошка Фішер – приручений революціонер, він здавна присутній на офіційній політичній арені. Ба більше, він – улюбленець ЗМІ. Преса, звичайно, не відмовила собі у задоволенні нагадати про найпікантніші деталі із життя “фахового революціонера”, як він сам себе колись назвав, але радше задля того, щоб зробити оповідь барвистішою, ніж налякати. “Його історія – це історія блудного сина, котрий сам себе навернув; юнака, що не бажав продовжувати освіту, але самотужки навчався упродовж усього життя; особи, яка порушувала будь-який лад, а водночас навчилася цінувати демократичний лад, яка боролася проти можновладців, аби самій зрештою уособити владу”, – написала у біографії Фішера журналістка Сибілла Краузе-Бюрґер.

А яке ж суспільство не любить блудних синів? Адже саме вони найкраще підтверджують слушність обраного цим суспільством шляху. Біографія Фішера називається “Марш крізь ілюзії”. Це перефразоване колишнє гасло революції 1968 року, яке запропонував її німецький лідер Руді Дучке: “марш крізь інституції” був покликаний переорати їх і загалом змінити, а ще краще – ліквідувати к бісу. Тим часом, це швидше інституції змінили колишніх революціонерів (окрім екстремальних випадків), хоча й ті значною мірою вплинули на них.

Історія Йошки, його відступництва і повернення у лоно обивательського суспільства, навдивовижу цікава і як доля однієї людини, і як образ ґенерації, непересічним представником якої він є. Вона також багато що говорить про шлях, який від початку 60-х пройшли німці. Зрештою, хоча це, може, і звучить ризиковано, вона добре демонструє схожість між недосвідченими зеленими (уже багато років це партія Фішера), які тільки-но входять у політику, і нашими [польськими] молодими за стажем політиками, – і ті, й інші мали клопоти з освоєнням у демократичній процедурі, управлінською рутиною, умінням укладати компроміси.

Угорське коріння

Йозеф Фішер народився 1948 року в ультракатолицькій родині “вигнанців” з Угорщини, його обидві старші сестри з’явилися на світ іще на передмісті Будапешта. Фішерового батька кликали Йошкою, і малий теж став Йошкою. В роки бунту Йошка охоче розповідав про злидні своєї родини і занапащену долю батька-різника, котрий помер на робочому місці від крововиливу. Вражаюча розповідь про просякнуту тваринним лоєм і кров’ю батькову сумку, яку синові повернули після того нещасного випадку, була важливою частиною іміджу, який він собі витворював. Тепер усі вже знають, що родина Фішерів була шанованим, осілим в Угорщині від XVIII століття різницьким родом. Вони мали власний показний будинок, приватну бойню, домашню прислугу. Іншим родичам також незле велося. Однак, після війни Фішер-батько визнав своєю рідною мовою німецьку, а отже, був виселений з Угорщини. Примус не був абсолютним, значна частина родини зосталася в Будапешті. Йощині батьки вірили, що в Німеччині їм житиметься краще. Сповнені надій, вони вирушили до вітчизни предків. Після річного перебування у таборах для переміщених осіб старший Фішер орендував бойню. До 1955 року родина безтурботно мешкала собі у мальовничому Лянґенбурзі.

Щастя скінчилося, коли виникла потреба відремонтувати бойню, а старшому Фішерові забракло на це коштів. Переселення до Еффінґена, що неподалік від Штуттґарта, стало для дітей чимось на кшталт вигнання з раю. Помешкання скромне, батько вперше в житті не був власником підприємства, а працював як найманий робітник на місцевій бойні. Мати, найвагоміша постать у житті Йошки, обрала для проживання Еффінґен, позаяк це місто було ультракатолицьким анклавом у протестантському оточенні. Міцна і вимоглива католицька побожність матері, супроти якої Йошка бунтував і яку відкидав, залишила важливий слід у його житті. Коли його запитували, чому він не виходить з церковної громади (що в Німеччині трапляється доволі часто), Йошка відповідав: “Я туди не вступав, то й виходити не буду”. Себе він завжди називав католицьким атеїстом, але коли 27 жовтня 1998 року Ґергард Шрьодер став першим в історії німецьким канцлером, котрий при принесенні присяги не покликався на Бога, і за його прикладом так вчинили сім міністрів уряду, Йошка Фішер виразно і без вагань проказав формулу: “І нехай мені допоможе Бог”.

В Еффінґені юний Фішер швидко почав дуситися. Йому було занадто тісно в помешканні, в маленькому містечку, під сталим дрібноміщанським контролем. Пізніше він скаржився, що родичі не відчули його настроїв, не стимулювали хлопця, а суворо обмежували. Але вони робили усе, що могли, тільки що на власний розсуд. Трійко дітей ходили до гімназії, що в ті часи у робітничих родинах – а саме до такого статусу опустився Фішер-батько – не було аж надто поширеним явищем. Мати навіть ненадовго найнялася прибиральницею, аби заробити грошей коханому синові на репетитора. Але сам Йошка вирішив жити по-іншому.

Йошка тікає у світи

Як це трапляється з підлітками, молодий Фішер несподівано “з’їхав” у навчанні. Коли виявилося, що він не зможе скласти іспитів, незадовго до кінця навчального року Йошка назавжди покинув школу. Тоді йому ще не виповнилося й 17 років, і в його молодечому бунті не було нічого політичного. Пересічний юнак у типовій для свого віку кризі дозрівання. Ані домашні, ані вчителі навіть не намагалися його зупинити, хоча схоже, що це не було б надміру важко. Йошка страшенно багато читав.

1965 рік став вирішальним у його подальшому бурхливому житті.

Фішер мріяв побачити світ! Шлях до інших країн мала б відкрити йому професія фоторепортера. Однак у фотоательє він довго не затримався, після першого ж зауваження власника Йошка гнівно спакував манелі. І вирушив у світ дослівно – автостопом до Англії, оази свободи у ті часи. У Лондоні було холодно, швидко закінчилися гроші. На зворотному шляху поліція затримала Фішера, який спав на гамбурзькому вокзалі, слушно підозрюючи, що юнак утік з дому. Викликали матір. З похнюпленою головою хлопець мусив повернутися до Еффінґена, де знайшов роботу у бюро з працевлаштування. Там, щодня у костюмі і при краватці, разом із трьома старшими колегами, котрі видавалися йому схожими на персонажів п’єси Беккета, Йошка переглядав прохання. Це було ще гірше, ніж у школі чи у фотографа. Мабуть, він непогано справлявся, бо сам директор запропонував йому службову кар’єру, обіцяючи, що коли Фішер добре працюватиме, то зможе доробитися навіть до посади референта. Але це було зовсім не те, про що той мріяв.

Йошка знову втік. Тепер він хотів дістатися до Індії, Мекки молодих і спраглих пригод. Фішер знову автостопом вирушив до Англії, аби через Францію, Іспанію, Італію, Грецію та Югославію добратися до Кувейту. Там, як він згадує, тоді найкраще платили за донорську кров. У Кувейті його наздогнала звістка про смертельну хворобу улюбленої 23-річної сестри Марі-Франсуази. Прив’язаність до родини була у нього такою міцною, що він негайно повернувся. Йошка найнявся торгувати іграшками. У листопаді за один тиждень померли сестра і батько. Начебто саме тоді, розглядаючи закривавлену батькову торбу, він сказав собі: ні, я так жити більше не буду, ні. Йошка оселився у матері, певний час він навіть міркував, чи не здати екзамени на атестат зрілости у вечірній школі. Але щось гнало його далі.

Йошка одружується

З політикою усе це не мало нічого спільного. Коли б Йошка покинув школу у 50-х роках, слушно зауважує його біограф, то напевне швидко повернувся б на протоптану стезю, заочно підготувався до іспитів, навчився б якійсь професії. Однак, у другій половині 60-х років кожен, хто принаймні на йоту збочив зі шляху, негайно потрапляв в обійми революції. Фішер був втягнутий у неї опосередковано, завдяки штуттґартському клубові “Вольтер”, куди його привів приятель, син іспанського комунара. Клуб був одним із численних осередків, де визрівав бунт, зрештою, доволі безневинний, у колись ґречному, міщанському Штуттґарті. Це було саме те, що треба для Йошки, який прагнув порвати із усім, з чого виводився, а водночас і далі в усьому цьому жив. У клубі Фішер вперше випробував свої здібності промовця.

У “Вольтері” Йошка зустрів Едельтро, на рік молодшу збунтовану дочку поліцейського. Він її не зауважив. Але одного дня перестрів дівчину на корсо. Вона розповіла йому, що вже тікала з дому, спала в Парижі під мостами, а завтра збирається знову втекти. Йошка не хотів бути гіршим і сказав, що поїде разом з нею. Коли вони зустрілися наступного дня, у дівчини в кишені було 20 марок, а юнак взяв у дорогу канапки з язиком і спальний мішок. Молоді люди навіть не знали прізвищ одне одного. Лише на автостраді виявилося, що воно однакове – Фішер. Доля?

Автостопом вони доїхали до Парижа, відтак перебралися до приязної та ліберальної Голландії. Там на дурничку роздавали гарячий чай і хліб з цибулею.

В Амстердамі Фішери несподівано зауважили, що закохані навзаєм. З любов’ю в серці вони вирушили на теплий південь – до Марселя. Там кілька місяців жили за рахунок розмальовування килимків – Йошка рисував Христа із піднятою для благословення рукою, а Едельтро – радше абстракції. Коли їм набридло мандрівне життя, дівчина повернулася до батьків, а юнак оселився в закинутій альтанці, куди Едельтро носила йому їжу. Але сусіди підгледіли і донесли в поліцію. Довелося повернутися до матері.

Це були часи до сексуальної революції, коли ніхто не цілувався і не обіймався просто неба. Батьки, які дозволили б своїм дітям займатися коханням у рідній домівці, підлягали в Німеччині суворому покаранню. Була весна 1967 року. Суспільний контроль діяв невблаганно, світ іще залишався “порядним”, і Йощина мати мусила вислуховувати від сусідів: “Ваш син дві години був удома наодинці з дівчиною, це непристойно”. Але ні одна, ні друга родина не хотіли погодитися на шлюб молодої пари. Отож, молоді подалися у рай для закоханих – англійську місцевість Ґретна Ґрін, де шлюби давали конвеєрним методом, ні про що не запитуючи. Повернулися вони уже законним подружжям. Фішерова мати, яка дуже соромилася усієї цієї історії, зокрема перед священиком, знайшла їм невелике помешкання і трохи меблів, аби вони могли жити по-людськи.

Несерйозно укладене подружжя протривало, принаймні формально, 17 років. Йошка працював листоношею, пізніше знову взявся за малювання. Фішери вдавали модних тоді дітей-квітів: “Make love, not war”. Вони почали брати участь у великодніх мирних маршах – цій наймасовішій маніфестації збунтованих і “прогресивних” того часу. Вони повставали проти школи, батьків, істеблішменту, атомної зброї. Усе це було кумедним дітвацтвом, безперервним гепенінґом.

Йошка вчиться

Йошка подумав було: а чи не отримати атестат зрілости? Але саме тоді він потрапив у середовище “прогресивних”, де будь-які екзамени вважалися актом репресії. Справою чести було не дотримуватися жодних міщанських умовностей, зокрема обов’язку робити кар’єру. І Йошка вирішив, що ніякі посвідки і дипломи йому не потрібні. Однак, він був людиною амбітною, і чим далі входив у середовище революційних студентів, тим дошкульніше відчував брак освіти. Отож, Фішер почав відвідувати лекції в університеті, ночами поглинав гори книг – він прочитав усе, що було обов’язковим для тогочасних інтелектуалів, які вважали себе прогресивними – Маркса “від дошки до дошки”, Геґеля, Канта. Йошка зацікавився філософією, ходив на семінар, присвячений творчості молодого Маркса, пізніше, уже у Франкфурті, слухав лекції Адорно і молодого Габермаса. “Я здобув глибоку теоретичну освіту, можна сказати, найвищого рівня, не отримавши ні посвідки, ні диплому, і черпаю з цього джерела досьогодні”, – каже Фішер.

Молоді німці бунтують

2 червня 1968 року відбулося політичне хрещення Йошки. Цього дня берлінський поліцейський Куррас застрелив студента Бенно Онезорґе. Той був Богу духа винний, він не брав участи у демонстрації проти приїзду іранського шаха, а стояв збоку і дивився.

Ця безглузда смерть зіграла роль запаленого бікфордового шнура. У середовищі німецької молоді уже певний час тлів бунт. Довга, 14-річна ера правління Аденауера закінчилася, але й новий уряд нічого не хотів змінювати. Конрад Аденауер, безумовно, мав значні заслуги: він збудував демократичну, мирно налаштовану німецьку державу, міцно пов’язав її із Заходом, заклав підвалини німецького добробуту, але у сфері звичаїв, способі правління, формуванні еліт ця держава й надалі мала чимало спільного із довоєнною Німеччиною.

Канцлер був літнім, і еліти також були підстаркуватими. У правлячому класі було чимало колишніх нацистів. Денацифікацію проводили переважно альянти. Здобувши певну свободу дій, Аденауер дуже швидко дійшов висновку, що неможливо відбудувати державу у глибоко поділеному суспільстві без досвідчених кадрів. Він працював із тими, які були, а практично всі державні службовці були пов’язані зі старим режимом. Навколо нацистських злочинів постала змова замовчування, батьки не хотіли розповідати дітям про те, чим вони займалися у роки війни, як усе трапилося.

Коли надміру ревний поліцейський застрелив невинного студента, німецька молодь, яка бунтувала, як і повсюди в Европі та Америці, проти всевладдя старих, знайшла привід, якого досі бракувало. Сваволя поліції – це вияв насильства вороже налаштованої держави, достоту повернення до репресивної політики Третього Райху! Розпочався бунт проти усього, що старе (“Не вір усім, кому за тридцять!”), а також проти ладу і закону взагалі. Цей бунт радикально змінив Німеччину, оприлюднив і засудив гріхи батьків, трансформував увесь спосіб життя і погляди на більшість проблем, зокрема поширив межі толерантности, а водночас започаткував низку жахіть – тероризму і даремних смертей.

З тридцятирічної перспективи добре видно, що тогочасним німцям необхідно було струснутися, але студентська революція зайшла надто далеко. Вона спрямувала своє вістря проти держави, яка на той час уже була демократичною і правовою.

Помилка в оцінці повоєнної німецької держави, недосконалої та, можливо, занадто консервативної, зумовила надмірну легкість у засвоєнні учасниками бунту ідеології, яка зі свободою та демократією не мала нічого спільного. Ідеалу вони шукали у тогочасному Китаї, В’єтнамі, ворога – насамперед в “імперіалістичній Америці”, втягнутій у в’єтнамську війну, та “системі” загалом. Покоління’68 із молодечим завзяттям топтало усі старі вартості, а відтак спричинилося до морального релятивізму і втрати орієнтирів значною частиною суспільства. Старі німецькі чесноти: порядок, працьовитість, послух були висміяні і дуже швидко їх замінили нові – насамперед прагнення до самореалізації індивіда, за яким ховалися егоїзм і втрата відчуття спільноти. Коли сучасні 50-літні, колишні революціонери, зазвичай пов’язані з лівими партіями та організаціями, міркують про те, чому в Німеччині сьогодні так важко мобілізувати людей до спільного зусилля, то визнають у цьому власну вину.

Йошка стає революціонером

Йошка Фішер був одним із перших, хто усвідомив перелічені помилки. Але в період, про який ідеться, він лише відкривав свою стихію. Нею виявилася політика. Понад два роки він бунтував проти авторитетів. Тепер цим займалися усі, і це звалося політикою. “У політиці він знайшов пояснення усьому, що протягом двох останніх років робив із матір’ю і з собою самим. Стало зрозуміло, що він дозволив потокові часу підхопити себе... Революцію він почав уважати своїм фахом, зрештою, іншого він і не мав. Йошка почав вірити, що знайшов себе у ролі фахового революціонера”, – пише з певним патосом Сибілла Краузе-Бюрґер.

Наслідки фахового заняття революцією Фішер дуже швидко відчув на власній шкурі. Коли у Штуттґарті він разом з Едельтро та іншими кричав: “Геть Джонсона! [Ліндон Джонсон – Президент США у 1963-1969 роках. – Прим. перекл.]” і “Солідарність з в’єтнамською революцією!”, наскочила поліція, побила їх і потоптала ногами, а Йошку звинуватили у чиненні опору владі та порушенні громадського порядку. Він відчував себе невинним, його почуття справедливости було глибоко уражене, тим більше, що він не вдавався до насильства, тоді ще ні. Його засудили двічі до триденних виправних робіт і до шести місяців тюрми без права зміни вироку на умовний. Друге покарання підпало під амністію, але 6 днів він таки мусив відсидіти. Фішер вважав це покарання дуже принизливим, а водночас воно зміцнило його рішучість у боротьбі з державним насильством.

Одного дня листоноша поклав на сходах для Йошки і Едельтро бандероль з Китаю із замовленою ними книгою Мао всередині. Сусіди викликали співробітників управління охорони Конституції [служба державної безпеки у ФРН. – Прим. перекл.]. Фішери відчули, що за ними спостерігають і їх переслідують, ця манія була у ті часи притаманна усім революціонерам. Це стало останнім арґументом на користь рішення перебратися до Франкфурта, який, поруч із Берліном, був головним осередком бунтарського духу. Лише там Йошка став справжнім революціонером.

У німецькій пресі Фішера називають “Strassenkaempfer” – “вуличний боєць”. Сам він розповідає про свою участь у боротьбі мало і з недомовками. На запитання, чи кидав він каміння і брав участь у бійках, відповідає, – я боровся. Однак відомо, що насильницька відповідь на вживання державою сили вважалася у середовищі бунтівників справою цілком виправданою. “Насильство, – пояснює постфактум Йошка, – було сумішшю ідеології, мужности і досвіду, який здобувався у сутичках з поліцією. У ті часи існував різновид революційного міту, який включав у себе В’єтнам і Че Ґевару”.

Значно пізніше, вже у сімдесяті роки, коли головне полум’я революції пригасло, а бої з поліцією переважно точилися за покинуті будинки, самовільно захоплені молоддю (сквоти), Фішер у дискусії з Даніелем Кон-Бендітом і Карстеном Фойґтом (донедавна провідним політиком СДПН) сказав, обґрунтовуючи застосування насильства для захисту захоплених будинків: “Поліція хотіла довести, що опір знизу неможливий. Тому у голови представників системи полетіло каміння. І тут, товариші, чітко окреслюється альтернатива між реформізмом, який зрештою виявляється практикою капіталу – у Франкфурті ми це пізнали на собі, – і тим, що дехто називає акціями політруків, але що насправді означає організацію масового опору реакційній владі”.

Це хороший зразок тогочасної мови, яка, напевне, здавалася цим молодим людям свіжою й украй революційною, а нам відгонить жахіттям п’ятдесятих. Взагалі, читаючи записи тодішніх диспутів, висловлювань, заходів, людина із досвідом реального соціалізму постійно із здивуванням протирає очі. Як могли вони добровільно пертися у сюрреалістичний світ, мешканці якого були позбавлені власної волі, де панували тотальний контроль і фальшиві ідоли? Тим не менше, один заможний приятель Йошки подарував увесь свій успадкований маєток В’єтконґові.

В усьому цьому шаленстві необхідно відзначити одну позитивну рису Фішера: від самого початку він не схвалював і не шукав обґрунтування для терору, який народився на марґінесі революції. Він вважав його помилкою і трагедією.

Йошка зустрічає Дані

Важливою подією у житті Фішера стало знайомство у Франкфурті з Даніелем Кон-Бендітом, божищем студентської революції по обидва боки Райну – у Франції та Німеччині. Він був ним зачарований. Ішлося не лише про репрезентовану Дені ідеологію спонтанної, постійно відроджуваної революції, що давало підстави для ведення способу життя фахового революціонера, але й про його стиль життя, космополітизм, свободу. Для дрібного міщуха, яким і далі залишався Йошка, Кон-Бендіт уособлював непереможний “чарівний шарм буржуазії”. Яка то була розкіш, коли брат Бендіта привозив з Франції вантажівку устриць, а він, Йошка, учився висмоктувати їх із мушель! “Разом з Дані до Франкфурту прибув анархосиндикалізм, але також і цілком новий стиль життя”, – згадує Фішер. Перш ніж наприкінці 70-х вони стали рівнорядними партнерами, Йошка подовгу мешкав у Дані, ставлячись до нього, як до старшого брата і провідника.

У брошурі “Лівий радикалізм: ліки проти старечої хвороби комунізму” Кон-Бендіт проповідував ліквідацію будь-яких ієрархічних структур всередині усіх організацій у суспільстві та революційному русі. Фішерові це дуже імпонувало, він приєднався до “спонті” – так називали групу прихильників Кон-Бендіта. Революційний рух був розколотий на масу дрібних фракцій.

Невдовзі Йошка і Дані оселилися в т.зв. “комуні”. Подружжя з Едельтро розпалося, але ж подружжя було буржуазною родимою плямою. Революція, скерована проти старих, держави, споживацтва, покликана була визволити від лицемірства та забріханости також джентльменсько-дамські стосунки. “Хто два рази спить із тим самим партнером, належить до істеблішменту”, – проголошувало одне з тогочасних гасел, а істеблішмент – це щось найгірше на світі.

Певний час Йошка заробляв на життя перекладами з англійської мови (хоча й не надто добре володів цією мовою) “м’якого” порно, з милим відчуттям, що в такий спосіб він служить революції. Але справді важливим для нього було в ті часи те, що усі вони вважали революцією: брати участь у демонстраціях, захоплювати будинки, робити скандали, влаштовувати бійки, писати статті до “Брукованого пляжу”, видання, створеного Кон-Бендітом, і говорити, говорити, говорити безконечно. “Ми продискутували усе, і усе було прошито політикою – і політика, і життя, і джентльменсько-дамські стосунки, і подружжя, – згадує Кон-Бендіт. – Це була перманентна дискусія про реальні та уявні проблеми”.

У комуні все робили гуртом, вона також стала рідною домівкою для тих, хто покинув свої міщанські родини, аби горіти полум’ям революції. Переважно це були діти з т.зв. “порядних” родин.

Йошка іде в народ

Ґергард Шрьодер, сучасний канцлер Німеччини, ровесник бунтарського покоління, коли його одного разу спитали, чим для нього була революція’68, відповів, що не брав у ній участи, вона радше йому перешкоджала, бо не давала змоги вчитися. Для нього, сина прибиральниці, який з величезними зусиллями зумів потрапити до вищої школи, диплом був єдиною можливістю досягнути подальшого життєвого успіху, а безконечне мітинґування студентів і професорів віддаляло його від мети.

Народ помірковано цікавився революцією, щоб не сказати, ігнорував її. За зразком російських народників, Йошка вирішив піти в народ, аби пропагувати революцію. Вперше в житті він влаштувався працювати на конвеєр заводу Опеля. Чи ж не було обов’язком освічених німців допомогти людям, визискуваним істеблішментом, пізнати правду і спонукати їх до революційних виступів?!

Пригода з фабрикою була для нього особливою самопосвятою – у дитинстві завжди казали, що коли він не вчитиметься, то піде працювати на завод, і це бриніло як найгірше з можливих покарань. Тільки місія, яку він був покликаний здійснити, змушувала його витримати таке знеславлення. Але місія зазнала повного краху. Робітники не хотіли ані перманентної, ані жодної іншої революції. У Німеччині тривало економічне диво, робітники, насамперед у машинобудівній галузі, отримували високу зарплатню і прагнули досягнути рівня життя середнього класу. Революція їм і на гадку не спадала. “Після трьох місяців роботи на Опелі я переконався, що наша теоретична концепція неправильна. Тамтешні робітники не хотіли революції”, – згадував Фішер. Вони ставилися до цієї ідеї як до цілковитої дурниці. Кращі умови праці, вища платня – так, а решта їх не обходить. Незважаючи на це, Фішер через півроку виголосив на зборах трудового колективу полум’яну промову, закликаючи робітників до страйку. Почалася бійка, аж крісла в повітрі літали. Зрештою, вилетів і Йошка – негайно і назавжди.

Ця конфронтація із реальним життям, після десяти років блукання в імлі теоретичних конструкцій, дала йому поживу для роздумів і знеохотила до політики. Ще повчальнішим виявився фах таксиста, яким він, за прикладом колег-революціонерів, заробляв на життя упродовж 5 років. Саме за кермом, як патетично стверджує Фішер, він пізнав людину в усій її величі та ницості, а те, чого він тоді довідався і навчився, стає йому у пригоді сьогодні як політикові.

Пореволюційне похмілля

Революція, безперечно, умирала, наставало отверезіння, а останні сумніви розвіяв тероризм кінця 70-х років. Особливо тривожним був у Німеччині 1977 рік. Терористи з РАФ застрелили головного прокурора республіки, голову Дрезденського банку, президента спілки працедавців Шлеєра, викрали літак Люфтганзи з пасажирами на борту, вимагаючи звільнення ув’язнених РАФ-івців. У листі, опублікованому після вбивства президента спілки працедавців, вони написали: “Ми ніколи не забудемо про кров, яку пролили Шмідт [тогочасний соціал-демократичний канцлер, який не погодився на вимоги терористів] і імперіалісти, які його оточують. Боротьба тільки-но починається. Свобода через антиімперіалістичну збройну боротьбу!”

Цей лист обурив Фішера до глибини душі. Сини, які бунтували проти злочинної спадщини батьків, чинили достоту так само, як і вони. Вони стали політичними убивцями зі спокійним сумлінням і вдаючись до аналогічних методів. “Це призвело до того, що я опинився у точці, де треба покінчити з політикою, звичайно ж, з тією політикою, яка становила досі сенс мого життя!” – написав він. Але, всупереч запевненням, він так і не зміг покинути політику. Революція умирала, залишаючи по собі фрустрацію і пустку, однак уже наростав новий бунт, про масштаби якого революціонери’68 могли тільки мріяти. І цей бунт зовсім не був виключно лівим бунтом.

У нурті зеленої ріки

Екологічний рух, спрямований проти атомної енергетики та забруднення довкілля, розливався країною, наче повінь. У ньому брали участь учителі та священики, селяни і особи з університетськими дипломами, молодь, дрібні міщухи і буржуа. Справді масовий рух, консервативний за духом, він мріяв про ідилічний світ незабрудненої природи, повернення до натури і простих цінностей.

Із “спонті”, Бендітом і Фішером екологісти мали тільки й того спільного, що також були рухом і вдавалися до подібних методів боротьби – демонстрацій, блокад, захоплення об’єктів, скандальних сварок. “Ми добре зналися на бешкетах. Ми вміли обходитися із поліцією”, – твердив Фішер. Отож, цілком природним чином відбулося зближення “спонті” та зелених. Спершу вони проводили спільні заходи і дискутували, а відтак заснували разом партію. Однак дуже важко було узгодити засадничо різний досвід і ідеологію – поділ на реалістів і фундаменталістів (“реалос” і “фундіс”) існує понині. Тільки спільна участь в управлінні країною дещо злагоджує ці суперечности.

“Спонті” Бендіта відкидали участь у будь-яких офіційних структурах. Революція’68 створила рух позапарламентської опозиції АРО як втілення безпосередньої демократії. Парламентом вони гордували, повторюючи слідом за Розою Люксембурґ слова про “кретинський парламент”. Демократію вони вигадували від основ, знизу, усвідомлюючи її як безперервне вічування і абсолютну рівність. Щоправда, багато хто з покоління’68 пішли у 1969 році за Віллі Брандтом, першим після війни соціал-демократичним канцлером Німеччини, повіривши його гаслу “Більше демократії!”, але решта залишалися в опозиції. Наступник Брандта, також соціал-демократ Гельмут Шмідт, колишній офіцер вермахту і технократ, ще більше знеохотив їх до соціальної демократії та парламентаризму.

Непримиренні не брали участи в голосуванні з принципу. Коли Кон-Бендіт вперше пішов голосувати, руки у нього впріли і дрижали від хвилювання. Фішер взагалі не зміг зважитися на цей крок. Але як до мозку кісток політична тварина, він усвідомлював, що революція закінчилася, і коли він хоче щось змінити, то це можна зробити тільки ізсередини системи. Він негайно відкинув задум зелених фундаменталістів увійти до Бундестаґу як антипарламентська група і там влаштовувати протести. “Чого б це революція, яка не спрацювала на вулиці, мала б функціонувати у парламенті?” – запитував Фішер.

Хоча він розсудливо полемізував і влучно оцінював ефективність революції, але йому знадобилося аж три роки, аби дорешти порвати з опозицією. Коли Йошка записався до зелених, то мало не одразу вирішив кандидувати до Бундестаґу. Кон-Бендіт не захотів брати в цьому участи. Він боявся усієї цієї партійної коломийки, через яку треба було пройти. Фішер – навпаки, випробування його мобілізували. Йому вдалося здолати фундаменталістку Ютту Діттфурт, яка була головним ідеологом тогочасних зелених, і, спритно маневруючи, він опинився на третьому місці у партійному виборчому списку.

Дозрівання до парламенту

У своїх перших виборах 1983 року зелені отримали 5,6% голосів і увійшли до Бундестаґу. Цей момент став переломним для німецької політичної сцени, він продемонстрував, що партія висловлює прагнення, істотні для суспільства. Ніч з 3 на 4 березня 1983 року була для Йошки виповнена емоціями, хоча він уже знав, що так чи інакше увійде до парламенту. Адже зелені вигадали собі ротацію депутатів під час каденції, аби ніхто задовго не засиджувався на парламентській лаві. Коли не в першому, то в другому турі йому було ґарантоване місце у Бундестазі. Вранці виявилося, що він таки став депутатом.

Йошка одразу став журналістською сенсацією. Він сам казав, а інші охоче повторювали за ним, що депутата із такою барвистою біографією в німецькому парламенті ще не було. Інтерес до його персони був ґарантований, і це йому подобалося. Безумовно, про політику він знав значно більше, аніж його колеги по партії, зелені в сенсі партійної приналежности та парламентського стажу. Недосвідчені екологи з їхніми вічовими замашками допартійних часів опинилися у Бундестазі в товаристві старих досвідчених стріляних горобців. Три тижні тривали дискусії, хто має стати головою фракції, а хто – першим спікером. Усе мусило узгоджуватися з базою, ніякого вождівства, ніякого узурпування для себе якихось особливих заслуг. Отто Шилі, теперішній міністр внутрішніх справ від СДПН, а в ті часи адвокат, оборонець РАФівців, єдиний, хто мав хоча б якийсь досвід інституційної політики, не міг стати першим промовцем, аби занадто не виділятися. Зрештою, були обрані аж три рівноправні репрезентанти партії зелених. Йошки поміж ними не було. Досі зелені мають у парламенті двох рівноправних спікерів – і на чолі партії, і на чолі фракції завше мусить бути один “фунді”, а другий “реало”, особа чоловічої статі і особа жіночої. Йошку обрали адміністративним керівником фракції – він язикатий, дасть собі раду. Ця функція давала йому контакти і змогу впливати на організацію роботи в парламенті, а також нагоду учитися. Його провідником у парламентському лабіринті став сучасний шеф ХДС Вольфґанґ Шойбле.

На перше засідання зелені прийшли, прикрашені галузками золотого дощу та ялини. Фішер у цьому маскараді не брав участи. Однак перший його виступ у Бундестазі закінчився повною невдачею. Вірячи у свій талант промовця і досвід трибуна, він взагалі не готувався. Йошка безжалісно бичував коаліцію, але в його словах не було ні ладу, ні складу. Нічого, поза критикою, з його промови не випливало. Представники коаліційних партій вигукували: “Бідна Німеччина!”, зелені також залишились невдоволеними.

Фішер страшенно перейнявся і вирішив, що такого більше не трапиться. І справді, не трапилося. Невдовзі він став одним із найцікавіших ораторів Бундестаґу. Через багато років після цього тижневик “Die Zeit” писав, що коли Фішер виходить на трибуну, увесь обслуговуючий персонал парламенту біжить до зали, “як коні у цирку, коли чують певну музику”. У нього є великий талант промовця, він дотепний і гострий на язик, не цурається також патосу. Як каже Елізабет Вебер, активістка партії зелених, “він мислить риторично”. Свій язик Йошка гострив на канцлері, що додавало його виступам розголосу і вагомости.

Найбільшої слави він зажив своїм звертанням до головуючого у Бундестазі: “Я перепрошую, пане президенте, але ви – срака”, – після того як президент по черзі викинув із зали засідань двох зелених. Він також мусив вийти. Пізніше Фішер написав листа із вибаченням, і на цьому справа закінчилася. Натомість за воротами парламенту його вітали, наче героя. Його вигук увійшов до аналів Бундестаґу, а може й до історії парламентаризму загалом. Коли Йошка став міністром закордонних справ, не було газети, яка б не пригадала йому цієї фрази.

Визрівання до влади

На жаль, безперервна лафа скінчилася навесні 1985 року. Фішер мусив поступитися місцем наступникові. Він почувся глибоко нещасним, тинявся забігайлівками, пив, не знав, що б його учворити. В депутатстві він знайшов чергове своє покликання.

На щастя, через півроку зелені утворили разом із соціал-демократами земельний уряд Гессена. Потрібен був зелений міністр довкілля. І Йошка став першим у Німеччині зеленим міністром. Він наперед усвідомлював, що це завдання буде значно важчим, аніж депутатство, бо треба буде маневрувати між вимогами екологістів та економічними реаліями, – і він не помилився.

Але спершу Фішер мусив якось візуалізувати свою інакшість у світі ненависних колись для нього інституцій, адже всі камери під час принесення присяги будуть скеровані саме на нього. А отже – джинси, картата сорочка і тенісні туфлі! “Взутий у сніжно-біле, принесу завтра свою присягу в ляндтаґу Вісбадена, а потім ніколи більше не носитиму тенісних туфлів!” – написав він у своєму щоденнику тих часів, пізніше опублікованому під назвою “Урядування понад студіювання”. Він завжди мав талант до самоінсценізацій. Тенісні туфлі опинилися в Будинку Історії в Бонні як документ новітньої історії.

Про управлінські функції Йошка мав ще менше поняття, ніж про депутатські. Він оточив себе приятелями франкфуртського періоду, котрі зналися на цьому так само мало, як і він. До того ж, зелена організація прагнула прилаштувати якомога більше своїх на державну службу, і Фішерові пізніше дорікали, що він небачено роздув штати міністерства. З притаманною йому працьовитістю і впертістю він узявся засвоювати премудрощі адміністраторського фаху, і коли через 14 місяців йшов у відставку, то користувався повагою навіть у старих чиновників.

Перше міністерство Йошки завершилося відставкою – наприкінці проти нього почала влаштовувати демонстрації його ж партія. Соціал-демократи не хотіли відмовитися від використання атомної енергії, чого домагалися зелені. Перша в історії Німеччини червоно-зелена коаліція закінчилася фіаско.

Цей прецедент, а також безугавні пізніші суперечки з зеленими в інших земельних урядах, давали підстави скептично дивитися на перспективу приходу червоно-зеленої коаліції до влади в усій державі. Тому до останньої миті перед минулими виборами вірили радше в альянс соціал-демократів і християнських демократів. У коаліцію серйозних людей. Але зелені виявилися вченими. Вони сховали до кишені свої принципи, випустили вперед Йошку, і правлять.

Ще в травні 1998 року здавалося, що все втрачено. На з’їзді в Маґдебурзі всупереч Фішерові, який майже не виступав, фундаменталісти проголосували постулат підвищення цін на бензин до 5 марок за літр, чим ударили в найсвятіше для німця – в автомобіль, висловилися проти участи німецьких вояків у миротворчих операціях і за розпуск НАТО, а до всього злого одна з представниць цієї фракції публічно заявила, що німці у далекі відпустки повинні їздити не частіше, як раз на п’ять років, бо треба берегти довкілля від шкоди, якої йому завдають літаки.

У соціологічних рейтингах популярність зелених почала стрімко падати. Але все швидко вдалося компенсувати. Зелені напружилися, встали муром на захист керівника парламентської фракції, хоча вони з ним дуже часто не погоджувалися. Зелені знали, що тільки з ним мають шанс, а вдруге подібна нагода може не трапитися. У переговорах про коаліцію зелені виступили із несподівано поміркованих позицій, задовольнившись “зеленими акцентами”. Уряд створили на диво швидко і справно. Чи зелені нарешті подорослішали?

Канцлер Коль перед виборами викликав бурю, сказавши, що уявляє собі зелених партнерами в коаліції з християнськими демократами років так через десять. Він також тепло висловився про політичні таланти Йошки, який добряче залив йому сала за шкіру. Але Фішер, як і Шрьодер, шанував старого канцлера.

“Реало” Йошка Фішер шлях до реальности пройшов значно швидше, ніж інші зелені, інстинкт влади також у нього був сильніший. Його погляди на світ і економіку тверезіші та відвертіші, ніж погляди низки соціал-демократів. До того ж, він постійно вчиться.

Пан міністр Фішер про европейську інтеґрацію

До посади шефа дипломатії він готувався уже давно. Фішер побував у Боснії, і побачене там справило на нього велике враження, – він переконаний, всупереч становищу колег по партії, що вояки ООН, в тому числі й німецькі, там дуже потрібні. Він віддавна підтримує стосунки з Ізраїлем. З нагоди ратифікації вступу Польщі до НАТО, коли чимало зелених голосували проти розширення, Фішер виголосив у Бундестазі полум’яну промову на користь Польщі.

Влітку 1998 року Фішер виступив у престижному німецькому Товаристві Зовнішньої Політики, окресливши власне бачення німецької закордонної політики.

Він почав від головної дилеми Німеччини: суперечности між стратегічною могутністю об’єднаної країни з одного боку, і силою колективної пам’яті чи прокляттям історії – з іншого. Що німці робитимуть із своєю новою могутністю? – запитують ближні та далекі сусіди.

Фішер відповів, що, звичайно ж, могутня Німеччина буде миролюбною, демократичною, пов’язаною із Заходом і Европою державою, але факт, що такі питання постають, змушує до рефлексії. Сталим елементом німецької політики повинен залишитися заснований на історичному досвіді принцип самообмеження. Країна і надалі не може безпосередньо захищати німецькі національні інтереси і вдаватися до сили при розв’язанні міжнародних проблем. Якщо молодше покоління політиків із тих партій, які переймають владу, наполягатиме на енергійнішому відстоюванні німецьких національних інтересів і спробують втілити ці принципи у життя, то Німеччина дуже швидко відчує єдиний фронт опору інших держав, – застерігав він.

З боннської до берлінської республіки треба перенести також і зв’язок із Заходом. Розрив цього зв’язку означав би руйнування дуже важливої демократичної традиції.

Третій важливий елемент – европейська інтеґрація. Фішер передбачав, що в найближчі роки може відбутися руйнування загального консенсусу у цій справі, насамперед під тиском німецьких правих партій, як це трапилося в Англії та Франції. “Я голосував за розширення НАТО на Схід, бо вважаю, що вкрай необхідна інтеґрація політики безпеки, але також і тому, що коли Польща, Чехія та Угорщина хочуть увійти до НАТО, то мають для цього дві причини, насамперед Польща. Одна з цих причин – Росія, інша – Німеччина. Відмова полякам була б інтерпретована цілком інакше, ніж тут”.

Вирішення інших великих світових проблем стане можливим лише тоді, “коли Европа стане конкретною реальністю, і коли берлінська республіка поставиться до цієї справи з усією серйозністю і використає Німеччину як двигун інтеґрації об’єднуваної Европи. Це найважливіше завдання найближчого часу”, – сказав Фішер.

Коли він усе це говорив, це були тільки міркування. Сьогодні він – керманич політики, і те, якою вона є, значною мірою залежить від нього. На початку його урядування консервативна “Frankfurter Allgemeine Zeitung” посміювалася, що нерішучість його політичних заяв поступається лише білизні його одягу.

І справді, певний час він залишався на роздоріжжі, вивчав ґрунт, на якому доведеться працювати. В одному з перших великих інтерв’ю для тижневика “Die Zeit” на більшість запитань він відповів по-дипломатичному ухильно. Але принаймні щодо двох справ він від самого початку займав недвозначну і окреслену позицію: щодо історичної відповідальности Німеччини, яка повинна визначати політику цієї країни (у цьому він виразно відрізнявся від нового канцлера), і щодо прав людини та захисту інакодумців та опозиціонерів. “Ми маємо власний каталог основних вартостей, і до них належить солідарність із людьми, які у важких умовах виборюють демократію. Цей обов’язок також випливає з мирних змін 1989 року”.

Щодо питання про розширення Европи Фішер говорив: “Воно майже таке ж важливе, як і впровадження евро – вперше ми подолаємо кордони холодної війни”. Але ніяких дат: “Так швидко, як вийде”. У наступному інтерв’ю для “Шпіґеля” він висловив подібну обережність, однак зробив ляпсус, який викликав значне невдоволення у стані союзників, зокрема американських. Він сказав, що варто було б провести переговори з ними про те, аби вилучити з документів НАТО положення про можливість випереджуючого ядерного удару, позаяк ситуація в світі радикально змінилася. Це, однак, не означає, що Німеччина хоче йти власним шляхом, запевнив він одразу. Але це нікого ні в чому не переконало. Радше викликало враження, що зелений міністр повертається до пацифістських переконань своєї партії, і це врочить клопоти з Німеччиною. Фішер не є пацифістом уже дуже давно. Ще у 1985 році, як нагадує “Die Zeit” він, усупереч більшості у партії, голосував проти виходу Німеччини з НАТО. Він також ніколи не висловлював антиамериканських переконань. Але тінь перестороги щодо зелених, яка почала було згасати, відродилася. Чим іще він може здивувати? Єдине, що справді вражає у цій загалом симпатичній, жвавій постаті, то це зовнішня трансформація, яку він втілює із залізною непохитністю. Ще недавно недбалий товстун, любитель доброї кухні та напоїв, менш ніж за ри роки Йошка перетворився у худорлявого, ледь сивого пана із шляхетними рисами обличчя, котрий харчується виключно водою і листям салату. Через невдачу в коханні – його покинула третя дружина Клавдія, гарна і незалежна, бо їй набрид чоловік, якого ніколи не буває вдома і який не хотів мати дітей (у нього є двійко від першого шлюбу, але він ніколи не мав часу про них подбати) – він ґрунтовно змінив спосіб життя, перестав їсти, почав бігати, і усе це робив настільки рішуче, що це межувало з фанатизмом. Фішер схуднув на 33 кілограми, пробіг тисячі кілометрів.

Приятелі скаржаться, що разом із кілограмами він втратив почуття гумору і гостроту язика. Його біограф пише, що він і справді страждав, але роль страждальця йому була до вподоби.

На думку преси, чимало речей він робить напоказ. Але не напоказ він усе життя вчиться і розвивається. Чим він ще може здивувати? Як представник невеликої партії він радше не має шансів стати канцлером. А президентом? Хто зна.

Переклад Андрюса Вишняускаса