Антон Борковський

Біг

© А.Борковський, 2002

Абсолютно неважливо, спека чи мороз, вітер чи сльота, сніг чи печія. Ніхто не відчує Вашого болю. Ніхто не зауважить Вашої смерти. Насправді, нікого не обходить, що Ви думаєте про ситуацію в інтелектуальних колах афґанської опозиції. Насправді, всім плювати на те, що відбувається в Україні під час виборів. Насправді, всім начхати на особливості формування музичної культури Львова 1-ої половини XIX ст. Насправді, всім. Бо коли настає мить великого співставлення процесу і результату, до кінця незбагненний момент істини, виникає Вимірювач – Людина З Годинником, Той, Хто підсумовує твої зусилля. Суворе поєднання математики, механіки, насилля та природної безжалісности.

Людей, які тримають годинника в руці, цікавить лише результат. Це вони – Люди З Годинником, пістолетом, кулаком, СВД, катівською сокирою, творять світ, навколо якого обертається небо. Точніше, думають, що творять це онтологічне обертання. А насправді п’ють кров часу. Спалюють твій час. Але інколи він сиплеться піском повз їхні вицвілі очі, повз їхні пошерхлі губи – Час починає нищити їх та їхню систему відліку. Час полишає тепле кубло в їхніх годинниках і вивергається невпинним потоком роз’юшених ротів, спалених катівень, випатраних сексотів, починає розгойдуватись на терезах їхніх шибениць, незважаючи на псевдо-пульсацію фізичного Всесвіту. Час перестає віддавати належне і стає екзистенційно невловимим. Час повертає свої голоблі. І тоді Люди З Годинником втрачають і сенс, і віру. Бо годинник спиняється назавжди. І час переходить із фізико-алгебраїчної категорії до категорії, що виражається лише сурмами та співом.

Поезію вбиває піт. Дуже часто наші думки спрямовані, чи просто мимоволі згуртовані навколо певних деталей. І ці нашарування неважливого руйнуються елементарним перенапруженням фізичних зусиль Вашого організму. Вище ніж 42 за Цельсієм, і кипить Ваша кров, гине Ваш мозок. Легенький (якщо брати в ньютонах) поштовх п’ястуком у Вашу щелепу – змінитесь Ви самі. Повна реінсталяція Вашого Я. Ваше колишнє Я постає новим, досі незбагненним Я-штрих. Час від часу людина перебуває в унікальному стані – стані надзвичайної концентрації. Концентрації повної редукції. Людське буття призвичаюється до впливу обставин жорсткіших, аніж простий дискомфорт. Не просто напруження, а такий спротив організму, коли блювання видається чупа-чупсом. І тоді трава Вашої сутности проростає зовсім не тими паростками, що Ви висаджували, дерева Ваших бажань мають скривлені стовбури, а вся сила Ваших судин не до порівняння з акцентами відстаней. Ви починаєте орієнтуватись в структурах буття набагато краще, аніж пси чи птахи. І починаєте розуміти справжні лики світу, починаєте визначати абсолютні співвідношення, розкривати карти розкладу. І Ви постулюєте, що білі кольори бутійности прекрасно пасують до всього, крім асфальтових кольорів стадіону.

Треба. Це надзвичайно примітивне формулювання як для розгортання онтології. Але для поступової антропології – це все. ДАВАЙ. Ти повинен. Необхідність гравітації порівняно з необхідністю наказу завжди видавалась смішною. Велич світу пізнається, коли ти виходиш поза межі себе? Треба вміти зробити такий крок. ДАВАЙ. Це означає, що треба збільшувати кількість таких кроків. ДАВАЙ-ДАВАЙ-ДАВАЙ перетворюються у невпинність поршнів великого потужного механізму. І кроки переходять на біг. Підключається серце. ДАВАЙ. Справжні кольори буття можуть збуджувати набагато більше, ніж жінка, гроші чи страх. Адреналін своєю нескаламученою хвилею підносить Вас, але всього на сотню метрів ДИСТАНЦІЇ. Вам смішна така відстань? Ви напевно ніколи не повзли десять метрів з переламаною ногою! Поважайте міліметрові шпаринки в зубах – вони можуть принести божевілля.

Знайте, Ви смішні в теоретизуваннях бігу не менше, ніж практики астрального сексу. Ніж ті, хто вивчають “прийоми та рухи” карато-кунфу за посібниками. Ніж ті, хто практикуються на гумових бабах.

Дистанція. Не думай над цим словом, воно задовге та надто складне. НЕ ДУМАЙ. Біжи. ДАВАЙ. ТИ починаєш відчувати свої ноги, вони найправдивіші носії твого Духа. ТИ біжиш, і ось вже сірі світла навколишнього перетворюються на кольори пастельної брунатности. ТИ здатен перетворити зиму на весну. Ти не просто біжиш – Ти розриваєш павутиння рагулюватої ситої сталости. Кава зранку з цигаркою? Нема огиднішого смороду. Відчуй, ти гниєш. Порятунок в іншому. В наказах самообмеження. Але не аскетичного. Аскетизм позбавлений сенсу через прагнення долучитись до сакрального примітивним обмеженням. Ламай себе перенасиченим наднапруженням. Перетворюй сало в нагріте повітря. Біжи, давай. Відстань не така вже й страшна. Але Ти не віриш й економиш сили, ПРАЦЮЙ ПРЕСОМ, НЕНАВИДЬ. На хвилі ненависти можна бігти набагато далі, ніж на крилах радости чи любови. Ненависть в довершеності своєї спрямованої концентрації є великими ліками екзистенції перед нав’язуваними приписами. Збурювані ненавистю падали людські мури. ТАК, протриматись іще трохи. Кляті псячі фекалії. Дозволити тримати пса лише тим, кому за шістдесят. Решту тварюк знищити. А відстань більша, ніж на перший погляд. Навіть, ніж на другий. Калюжі і фекалії, паскудство романтики. Слава Богу, не війна – не треба залягати, рачкувати чи повзти. Хоча. Можливо, війна варта і більшого.

О, попереду ліс. Видно поганенько, клятий піт. Потуга ялинових схилів. Вже легше бігти але треба постійно вихаркувати слину. Бігти легше, дихати важче. Курво, курво – де повітря. Ниє ліве коліно. ДАВАЙ, ти МОЖЕШ. Слова смішні. Ти концентрований на іншому: тіло і простір. Чомусь ніхто не цікавився тим, що відбувається з небом над твоєю головою. Цікавляться переважно певними матеріальними атрибутами твого тіла. А про небо, на превеликий жаль, чути не доводилось. Ти сконцентрувався на небі, і завдяки цьому зміг відкласти на мить чергову відповідь на черговий запит буття. Нема образ, нема провокацій – є небо, слина та ТРЕБА. Решта небокраїв сховалася, спаралізована своєю кумедною зайвістю. Буття світу в твоєму сприйнятті звужується наніц. Відхаркуй і втирайся. Біжимо далі. Неси Я, долай раціональну приреченість відпочинку. Твій мозок береже себе. Мозок – не більше, ніж великий калькулятор, що запрограмований на самозбереження. Право грати свій мозок маєш лише ти сам, не вони, тому біжи. Але ТИ не тотожний твоєму розумові. Біжи, хоча він і може луснути. Тиск і кисень. Ось вони корені буття. Емпедокл, Анаксагор, Парменід, Геракліт і решта наволочі помилялась. Вогонь, вода, камінь, нус, апейрон. Маркес якось слушно зауважив, що інколи доводиться їсти у фіналі життєвої рапсодії. Вони мертві, ти живий, тому постулюй своє, не зважай на трасу за спиною. Вона зникла, перетворилась на спогад та вічну ілюзію. Біжить твоє “Я”, яке до розуму має стосунок як форма до матерії в аристотелівських категоріях. Ти маєш добігти і побачити небо. Дихання нормалізується, але до неба ще бігти і бігти. Чим менше ти жалієш себе... Всі слова до дупи, бо важливою є дистанція. Швидкість, дистанція, сила і опір рухові. І навколишні кольори. Найкращими є осінні. Не розрекламований осінній феєрверк із екстатичним помаранчевим вибухом, а справжня сувора осіння щедрість. Це та пора року, коли плюс п’ять; вранішня мряка зазвичай до обіду; земля трохи розмокла, але все одно тепла. Давай, не спи, біжи, – калюжі під ногами. І ти віриш осені. ТИ не віриш літу, щастю та інструкторам. Ти віриш осені та собі. Хоча насправді, лише осені, і потребуєш лише відпочинку. Але є домінантна структура – ТРЕБА, яка підкоряє тебе, проводить девальвацію твоїх старих цінностей і висуває нову – Чисте Повітря. Повітря і гавкіт ненависних псів. Що за ідіот назвав пса другом. Або селянин, або мент. Що за радість називати втілення наруги над людським духом другом. Пси – доволі тупі паскуди, що мріють, якщо не вислужитись, то просто порозважатись за чужий рахунок. Одній вівчарці було лінь гавкати на мене, бо знала, що я вертатимусь назад. І вже тоді вона вибрешеться досхочу. І тоді я знущався, і біг іншим шляхом. Вона була в фатальній розгубленості. Вони не мудріші від свиней, але свиню люди їдять переважно без внутрішніх переживань (окрім близькосхідних сектантів). А Пси завжди слугували насильству над людською особою. І претендували на катівську пайку. Я кажу не за маленьких смердючок, яких цілком вистачає для гри в копаний м’яч. То не пси, а коти-виродки. Пес тхне звіром, смердить концтабором і рваними пельками. Але за що ж годувати тих покидьків? “Пудель, то є арійський пес, і він дуже мудрий”, – смішно. Бридота. Франко чи Сорос мудрі. А пси? Псів різати, від кулі – тікати. Біжи – ані псові, ані снайперові ти не є леґітимною здобиччю. Ти творіння Боже і підвладний лише Страшному Суду. А решту правил вигадали, щоби вигравали підставні. Біжи. Кляте ліве коліно. Давай. Ти можеш. Нашо той біг, нашо то всьо? Відповіді нема. Сиди, відпочивай вдома, пий пиво, намалюй якусь дєвочку. Але є воля, вона витримає спокусу. З дистанції зійти неможливо. Насправді, людина – сама звір. Все найкраще, що вона оцінює як центральне в своїй бутійній ієрархії, зводиться до біологічних підстав. Грати, їсти, відпочивати. А культурні породження відлітають моментально. Баби, жрачка, сон.

Треба бігти. Бігти і дихати. І ноги несуть тебе все далі і далі. Але загалом ти розумієш велику цінність і вітру, і неслизької стежини, і несильного холоду. І бачиш в цьому дарунки долі, і час від часу посмішку Єдиного. Але все одно біжиш саме ти. Ти, і лише ти. Добре, що земля гумова. Вона виштовхує тебе на поверхню. Коли твоя втома прагне скинути карти до колоди, земля рятує. Вода спокусливо розслабить, земля пряно напружить. Не можеш грати, стань Андерсеном. Пиши байки дітям. А можеш – грай. Біжи, грай дистанцію, грай землю, грай себе. Твої кроки, кроки велетенського оленя, надають землі сенсу відлунь віденського лісу. Навіть осіння гниль і зимова сльота перетворяться на карнавальні шати. Біжи. Не зрізай кутів. Давай, давай. Коли ти дихаєш, ти насичуєш організм киснем. Дихай. Ламаний ніс не живиться повітрям, жери його ротом. Не може вміститись все? Не дихай. Впади і вмри. Здохни чи біжи. Не думай. Думка обтяжує. Що робить з людиною жага до життя?! Не перемогти, так хоча би втекти. Ти біжиш, і в тому велич твого абсолютного спротиву сталій драговині. Ти її, жалюгідну, розхлюпуєш фрикціями свого бігу. Права нога туди-назад, ліва туди-назад. А ти все далі і далі. Сотні таких як ти породжують стежки. Ви думали, що стежина з’являється сама по собі, ні, її треба вигризти в сталости. Ви думаєте, закони суспільства існують певними даностями, подібно до річкових русел, і скеровують потоки людської дії в залежності від напередвизначеної правильности? Ні, їх треба протоптати. Інстинктивно бігти навмання. Гризи піски Біломорканалу, вигризай нове буття. Біжи. Долай. Де повітря? Що таке повітря? Де серце? Нема? Не біда. Бо ти ж біжиш ногами, не серцем. Не напружуйся. Клятий підйом, де повітря? Давай, нема сили для бігу і кисню для дихання? Можеш погарчати крізь зуби, але біжи. Ти біжиш – ти багатієш, ти набуваєш. Коли біжиш – набуваєш відстань. Вона живе в тобі, перетравлена твоїми ногами. Вона стає головною цінністю, вона еквівалент твоєї внутрішньої праці, вона валюта метафізики, вона дана тобі задля входження в трансцендентність. І нею ти оплатиш свій вхід до раю. Ти можеш вільно рахувати її грошики, гривні й марки. Вони твої, в обіг їх ти зможеш запустити своїми ногами, коли –10°С, висока вологість і вітер. Але, бздури! Тікаймо, від вітру! Обганяємо зиму. Шкода, що не можна бігти та пити. Але є набагато кращий варіант: бігти і водночас... бігти. Не спи, вже стало гаряче! Ти доганяєш весну. Ти переганяєш її. Вона б’є тебе своїми гормонами. Як писав небіжчик-Кіркегор, видатний варязькій фейлетоніст та байкар – “Страх і трепет”? Смішно. ВЕСНА роздирає тебе своїми кавальчиками неба, ти бачиш як пан Бог підморгує тобі згори. До весни ще бігти 90 днів. Біжи. Коли зупиняєшся – то вмираєш. Чи навпаки, ти зупиняєшся, коли вмираєш. Брехня. Здався – вмер, а як Ви хтіли? Біжи, свого часу Сатана забере тебе. А поки що бережи спину і знай крути педалі велетенського ровера. Запускай машину світобудови. Якщо всі зупиняться, то світ впаде. Зникне момент обертання. Біжи. Печінка дає ся взнаки? Що зробиш, не треба було її пропивати. Чи тебе не попереджували? Як лусне, то шкода. Але ж не припиняти через це бігу! Поки біг сам по собі не вичерпався, ти не маєш права його залишити. Що, брате, трудно? Сніг тане на писку? Губи ся потріскали? Біжи. Не шкодуй. Грій атмосферу. Лишай за спиною збурене повітря. Вір, – воно колись обернеться ножами громадянського суспільства. Справжнє громадянське суспільство тримається на ножі. В тебе не вимагатимуть хабара, лише коли знатимуть, що ти за це заріжеш. І громада тебе виправдає, і шапку золота ще сипне. А решта все – не більше, ніж витребеньки задля виправдання своїх катедральних животінь. Поставити би якось цю зрадливу наволоч охороняти зечню під час етапування. Посміялись би всі разом.

Біжи, молодець той німак Тиквер зі своєю Лолою. Дєвка файно бігала, тільки вона мала конкретизованість, а значить була обмежена. Визначеність містить потенційну вразливість. Втілення Бога спричинило до дерев’яних будівель на Голготі. Нема конкретизованости – нема обмежености. Вона бігла, щоби чогось досягти, перемогти, врятувати. Тобто, спотворювала сутності. Але нічого, головне що бігла. Заслуга в тому, що Вона переборола відчай світового ладу, вона його обігнала. Вона обігнала, а треба змінити. Вихід у співпадінні з ритмом? Що ж так слизько? Дзєцка та їхні кляті катачки.

Не вистачає мряки, воно добре було б розчинитись в ній. А так лише сніг. І кляте треба. Можна надурити себе, і впасти. Але тоді доведеться повзти. А так – біжи. Від тих паскуд. Тікай. І створи нове тло, де кожен мазок є твоїм кроком. Ти крокуєш – ти малюєш. Переборюєш, перетравлюєш та перероджуєш. Так користай цим, стань індуїстським гуру. Біжи. Піт – то є сльози тіла. Все добре. Від твого запаху тікатимуть навіть падлоїди. Від твого вигляду ховатиметься спецназ. Біжи, лапай небокрай. Вже його можна вгризти. Зміни сонце на веселку. Най вона гріє на всі кольори. А то все сіре. Сонце ніц не робить. Біжи, вже авта сполохано звертають. Усі думали: ми стоїмо – світ стоїть. І тому перебудовуватимеш. Або бігтимеш.

Розвивайтесь. Або здихайте. Вже можна. Чекаєте знов на месію? Знову треба переконувати прикладами в потребі Вашої самопожертви? Не буде. Без мене. Факіри сплять давно. Бігти доведеться самим. Ритми танків придумаєте самі.

Геніальний Кіплінґ. “Ми йдемо по Африці”. Ми біжимо Украйною. І чуємо лише сморід. Тому стань водою. Крути колеса водяних млинів. Мели своє борошно з людських спогадів, змивай гниль та цвіль ворожих парфумів. Вирви нарешті з них правду. Вконституюй свій онтос так, щоби застиглість оточуючих уподібнювалась саморуйнації.

Коли ти біжиш – світ не має права ставати. Вони стають, аби перетравити накрадене, і тому жени їх, наганяй багнетами своєї милости. Мізерікордією своїх цілунків. Той, хто біжить, не може красти.

Най світова деструкція стане поступом. Біжи, бий в земний барабан. Най тобі відлунює сонце. І відгомін від твоїх кроків стане ритмами світобиття. Твоє паруюче дихання стане туманом нових боліт мезозою. Ти гарячіший за наднову зірку. Ти не просто біжиш – все навколишнє меркне і не витримує твоєї сліпучої неможливости. Ти не просто ірраціонально-недосяжний для буття, ти екстра-над-раціональний. Буття не може так високо піднести свою організацію. Запорукою всього навколишнього є ТИ і пан Бог. Будь-яка онтологічна система за своєю суттю є грою. Але без Тебе – вона є лише математичним співвідношенням. А Без Бога – це лише спрощений соліпсизм. Твій задум, система стосунків між речами та рух створюють сенс і можливість гри. Біжи. Маєш шанс кудись потрапити. Як одповідала Чорна Крульова дурній Алісі на питання “чому вони нікуди не прибігли, хоча бігли чимдужче?” – аби кудись потрапити треба було бігти ще швидше! Не спи, не думай, біжи. Ламай приреченість відпочинку. Повір у необхідність руху. Якщо не повіриш у неї, то й не знайдеш. Вір і матимеш. Смішно, бо за цю віру платить завжди реципієнт. Віри чи бігу. Біжи й плати.

Хіба все згоріло? Колись ти бачив потужних людей. Чомусь полишалась сама дрібнота. Вони добре вміють рахувати, але пропили свої голоси-дзвоники. Вони всередині напівмертві, не світять, максимум – відбивають світло. Вони не біжать і не екзистують – вони падають. Чим глибше падають вони, тим вищими стають твої внутрішні альпійські гірські бастіони. Де вони, ті, що сміялись і плескали розгублено? Не бійся. Твій біг не є вічною компенсаторністю – старий збоченець Фройд пробрехався. Так що біжи. Надолужуй. Єднайся з Богом.

Але ти бачиш, що поле, яким ти біжиш, пустіє. Де ті речі, що затримають плин часу, плин буття. Де сталість, якої ти сподівався? Ти чекав, що вибрані частки найкращого буття лишатимуться незмінно з тобою? І ти нами колись на перепочинку покористуєшся? Ні. Все осипається і в’ється завірюхами невловимих квіткових спогадів. А часто-густо хоровод з орхідей та колібрі переходить у поховальну процесію кажанів і гайворонів. Тому тікай. Не обертайся.

Але всяк тягнеться за тобою. Накидає на тебе обмеженість своїх уявлень про світ. Оцінюючи тебе – насправді піддає оцінці твої оцінки. Куди тобі втекти? Навіть до повної прострації ти не доріс. Просто біжи, бо коли вийдеш поза межі, будеш покараний бігом з подвійним годинником. В тюрмі рік йде за два. Подвійний відлік. Кортасаре, врятуй! Грані інтелігенти завжди оцінювали лише соробів по майстерні, й ніколи – навколишній жах буття. Навіть коли вони тікали, підбираючи обрізану свою мудрість, то звуків бігу не були чутно. Вони і бігти намагались в капцях, самокастровані філософи. Біжи й ти. Програй сутичку зі своєю іронією. Пережени себе, але спльовуй і дихай. Кисень необхідніший за друкарську фарбу.

Інколи ти пробуджуєшся і розумієш, що справжній біг лише попереду. Що ось воно – буття перед тобою. І треба спробувати підкорити його, нехай шляхом самопожертви. І прагнеш виміряти ту нездоланну марноту. І пригадуєш трьох суб’єктів гри: Кисень, Відстань, Годинник. І розумієш, що насправді твій біг не є твоїм бігом, а є лише простим співвідношенням цих сутностей. Вираженням їх задуму. Це співвідношення породжує і тебе. Ці три складові бавляться грою своєї непередбачуваної веселковости, хихотять і визначають. Але бавляться все-таки ж тобою. І гіркота цього розуміння сильніша від екклезіястової. Й спонукає до руху. І ти знову біжиш, співвідношення Добра і Зла. Танцюєш танго піфагорійських перверзій. І не можеш вийти з цього велетенського механізму. І граєш гру, граний грою. І біжиш. І кожен крок твій є міліметром істинної шахівниці. Кожна секунда – оберт Божого ключа від присадибного фільтраційного табору. Кожна краплина поту – цвях пострілів твого серця, що фіксує постійно новонароджуваний вже дві тисячі років поспіль сенс. І розумієш: всяке найменше твоє ворушіння – робота вічного велетенського серця, яке жене адамову спокуту по жилах світобудови. І раціонально не бачиш можливостей вивільнення, бо вони осягаються лише інтуїтивно. І б’єш інстинктивністю своїх схоплень у каркас, розбудований твоїм же ж розумом. І спрямовуєш силу неусвідомленого пориву. І женеш підстави своєї чуттєвости. І хапаєш повітря не задля збагачення можливих небокраїв, а в безвиході своєї напередвизначености. І біжиш, відкинутий. І лише прогностична мрія підтримує тебе. І можеш лише фіксувати прагнення, що мало би стати визначальним принципом. Але достатньо добігти дистанцію, і прагнеш перепочинку. І так все.