Ілья Стоґоff

Революція негайно!

Глави з документального роману

© И.Стогоff, 2001

Глава 12

АрГумент від гранатомета
Справа про бомбу для консула

12 квітня 1999 року. За десять восьма ранку. Сорокасемирічний двірник 193-ї школи Санкт-Петербурга дядько Саша підмітає довірену територію. Біля самої стіни, за комерційною яткою, він наштовхнувся на зашморганий поліетиленовий пакет. З лементом “Знову насмітили, гади!” двірник зібрався підчепити пакет мітлою.

Якби підчепив, то і від самого дядька Саші, і від більшої частини будинку залишився б лише сизий димок. Усередині пакета знаходилося трохи менше, ніж чотири кіло тротилу.

Через кілька хвилин замдиректора школи вже набирав 02. За мить міліціонери перекривали рух на вулиці Восстанія і переписували номери припаркованих машин. Дітей евакуювали зі школи, а кабінетами ходив кінолог зі службовою вівчаркою.

На місце виявлення пекельної машинки прибули фахівці з ФСБ. Квартал оточили ЗМОПівці. До половини дванадцятої знахідку відвезли, а дітям дозволили повернутися до школи. Двох водіїв, що їх затримали було на розі Гродненського провулку, відпустили з Богом.

А до чого, власне, така метушня? Річ у тім, що будинок школи впритул сусідить із резиденцією американського консула. У тому, що бомба призначалася саме для нього, сумнівів у оперативників, з якими мені вдалося поговорити, не було.

Людмила Петрівна, продавщиця з ятки, під якою була закладена вибухівка, сказала мені, що добре роздивилася вибуховий пристрій. Дев’ять стандартних тротилових шашок по чотириста грамів кожна здалися їй схожими на бруски господарського мила.

Директор школи Александр Константіновіч заявив, що слідчі просили його не висловлювати жодних гіпотез із приводу інциденту. Щодо мешканців будинку з зірково-смугастим прапором на фасаді висловився коротко: “Хлопці симпатичні”.

Років десять тому саме під вікнами американців відбувалися шкільні заняття із муштрового вишколу. Ті обурювалися “дитячими мілітаристськими демаршами”. Александр Константіновіч наказав перенести заняття у двір, і після цього його стали регулярно запрошувати до консула на горнятко чаю.

Бомба для консула була закладена через кілька днів після того, як літаки НАТО почали бомбити Белґрад. Антиамериканські виступи відбувалися тоді у всій країні. У Петербурзі перші акції нагадували радше гепенінґ.

В’ячеслав Маричев, екс-депутат Думи, з’явився під вікнами консульства в сукні коханки президента Клінтона, Моніки Левінскі. Пляма сперми на сукні, за його словами, формою нагадувала Югославію. Футбольні фанати метали в будинок чорнильниці і репетували: “Ви не люди, ви – іноземці!”

Щоб уникнути інцидентів, вулицю Фурштатску, де розташоване консульство, терміново перегородили. Навіть уночі біля будинку чергували до двадцяти п’яти вартових. Один зі співробітників ГУВД по секрету розповів мені, що під виглядом міліціонерів чергували співробітники ФСБ. Коли я попросив віце-консула США Томаса Лірі прокоментувати це повідомлення, той заявив, що у справах терміново летить на батьківщину.

Два додаткових вартових були виставлені і біля резиденції, що розташована в парі кварталів від консульства. Варто було мені спробувати підійти ближче, як з арки відразу виринув вусань у цивільному, котрий поцікавився, що я тут роблю.

Охорону усередині будинків і консульства, і резиденції несуть військовослужбовці США з підрозділів морської піхоти. Водій консульського “Шевроле-Ауміна” проходив спецпідготовку охоронця.

Однак, незважаючи на всі запобіжні заходи, чотири кілограми тротилу біля стіни резиденції все-таки з’явилися.

Гей, зомбі, що в тебе на гадці?

Вона влетіла у двері з розмаяним волоссям, маскою на обличчі й автоматом напереваги. “Лягти! – репетувала вона. – Усім пиками в підлогу!” Священика в єзуїтському капелюсі, який надто повільно рухався, вона вдарила прикладом в обличчя...

Куш того дня ми взяли добрячий: мільйон пезет! А через двадцять хвилин після акції я вже взяв її, зовсім оголену, розпашілу, на скрині із стріливом.

Під її розмаяним волоссям виднів напис на кришці скрині: “Смертельно небезпечно!”...

Це цитата з книги письменника Крістобаля Сараґоси “І Господь на іншому березі”. Там йдеться про одну з акцій радикального угруповання іспанських басків “Еускаді та Аскатасуна” (Країна басків і Воля – ЕТА).

Свою національно-визвольну боротьбу ЕТА веде вже майже сорок років. За цей час жертвами радикальних басків стали майже чотири тисячі осіб. У 1992-му вони ледь не зірвали Олімпіаду в Барселоні. У 2000-му застрелили дванадцять держслужбовців, трьох журналістів, п’ятьох юристів, сім офіцерів армії та поліції, а також лідера іспанської Соцпартії.

Коли поліція заарештувала лідера ЕТА Уррутікоечеа Бонгоечеа (знаного під псевдо Хосе Тернер), ЕТА очолила Ірена Ідіа (товариш Маргарита). Тридцятидворічна Маргарита без царя в голові окрім усього іншого відома тим, що щотижня знімає собі нового коханця на дискотеці. На відміну від Клеопатри вранці радикальна дамочка відпускає бойфренда з миром.

Основними вимогами ЕТА є воля і незалежність баскського народу. Вороги баскських націоналістів не усередині нації, а поза нею – у мадридському уряді. Так само виглядає націоналізм курдів з Курдської Робітничої Партії й ірландців з Ірландської Республіканської Армії.

Назвати ці організації “групами терористів” язик не повертається. Лідеру КРП Абдуллі Оджалану уряд Анкари інкримінує убивство ста тисяч турків. Бойовики ІРА обстрілюють міста з важкої армійської артилерії. Після однієї подібної акції дублінська рок-група “Cranberries” присвятила “Армії” знаменитий гіт “Зомбі”.

Російські націоналісти другої половини 1990-х орієнтувалися саме на ці зразки. Росія – територія, окупована Заходом. Колишня наддержава перетворилася сьогодні в колонію. Саме проти Заходу і належало скерувати основний удар.

Лідер однієї з ультраправих груп казав:

Той, хто заради чистоти раси намагається загнати росіян у межиріччя Оки і Волги, є не націоналістом, а ослом. Ворог Росії – це не мітичні жидопланетяни, а цілком реальне НАТО.

Сьогодні російським націоналістом може і повинен бути чуваш, татарин і навіть єврей. Аби не дурень чи негідник! Кров не важлива, важливе ставлення до країни, яка тебе виростила, яка усе тобі дала...

Відродження країни почнеться з очищення кремлівських кабінетів. Але відразу ж після цього наші танки вирвуться за межі Східної Европи.

Світ ще здригнеться від слів “російський десантник”...

Честь і Звитяга

Головною проблемою для бійців ультраправих у середині 1990-х був цілковитий брак діла. Можна на півроку з’їздити в Нагорний Карабах чи Югославію. Можна певний час займатися патрулюванням ринків і парків. Однак коли так продовжується з року в рік...

Лідер Націонал-Більшовицької партії Едуард Лімонов писав:

Помилка усіх правих рухів у Росії в тому, що вони відразу ж квапливо починають створювати бойовиків, обряджати їх у форму. Збирання бойовиків у партію може розтягтися на десятиліття. До того ж – що таке непрофесійні чи напівпрофесійні бойовики проти одного бойового взводу?

Цей шлях неминуче веде до секти, до створення групок, а не партій. Створивши бойовиків, потрібно зайняти їх боями. А боїв немає! Коли боїв немає довго, бойовики розбігаються, або починають громити далекі від політики ятки...

В умовах повної ізоляції від участи в політиці ніщо не могло зупинити загони ультраправих від переходу в кримінал. До другої половини 1990-х чиказькі пристрасті навколо націоналістів стають навіть нудними.

Кандидати в депутати Думи від Русской партії тримають злодійський общак усієї Тюменської области...

Відсоток осіб з кримінальним минулим серед членів націоналістичної ПНО складає 100...

Машина начштабу РНЄ з двома бійцями потрапляє в засідку. У закривавлених тілах лікарі налічують ледь не сотню кульових отворів. У багажнику Баркашов недорахувався $50000...

Подібні повідомлення більше не тягнуть на сенсацію і публікуються де-небудь у підвалі обсягом рядків у тридцять.

В Орлі троє ультраправих прийняли замовлення на убивство молодої жінки та її дитини. Жертв вони зарізали заточеними напилками. Прокурор твердив, що замовника і виконавців убивства познайомив між собою глава орловського РНЄ Семенов, упевнений, що потенційні жертви – євреї.

На суді Семенов відповідав, що це неможливо, позаяк “у списках євреїв міста Орла прізвища жертв не зазначені”. Суд прийняв це до відома. 3 квітня 1998 року Семенов був виправданий.

У жовтні 1995 року у Владивостоці в під’їзді будинку 22-а на вулиці Связі стався вибух. Від отриманих поранень на місці помер гендиректор АТ “Приморрибпром” Захаренко.

Цьому убивству передувала ліквідація даху Захаренка: місцевих авторитетів Баула (Сєрґєй Баулов) і Макара Стрєляного (Александр Макаренко). Першого утопили в Японському морі, іншого застрелив снайпер.

Спадкоємцем Захаренка на посаді голови ради директорів “Приморрибпрому” став підприємець Олег Тен. Через три місяці його автомобіль зрешетили автоматні черги. Водій Тена був убитий. Сам бізнесмен був дуже важко поранений, але залишився живим.

За підозрою в цих убивствах були затримані спершу двоє, а відтак іще вісім соратників приморського РНЄ. На допиті вони показали, що убивства були вчинені ними на прохання бізнесмена Александра Брєхова, що є основним спонсором їхньої організації.

Для виконання замовлення щодо Захаренка лідер приморського осередку РНЄ Шестопалов відрядив двох соратників, колишніх спецназівців. У РНЄ вони спеціалізувалися на виготовленні вибухових пристроїв. Один з них установив у під’їзді бомбу, а другий повинен був у разі потреби довершити справу двома гранатами Ф-1 і РГД.

За кожну акцію бойовикам було обіцяно по $2500 кожному. Оскільки передача грошей затримувалася, соратники почали підозрювати один одного в шахрайстві. Напередодні арешту в будинку одного з них відбулися розборки. Один з бойовиків був озброєний автоматом “узі”. Двоє інших – пістолетами Макарова. Застреливши товариша по партії, вони скинули його труп у море.

І тим несподіванішими на цьому тлі виглядають зовсім інші акції зовсім інших людей.

Дайте мені гранату, я зупиню НАТО!

У квітні 1999 року“Вісті” писали:

В Єкатеринбурзі слідчі ГУВС і УФСБ шукають терористів, які підклали вибуховий пристрій під будинок Генконсулъства США на вулиці Гоголя. У розшук оголошені автомобілі “ауді” і “москвич”, які від’їхали з місця події за кілька хвилин до вибуху...

Пекельна машинка спрацювала в суботу, біля шести ранку на дипломатичній стоянці, у трьох-п’яти метрах від будинку консульства. Вибух був такий потужний, що у всіх найближчих будинках вибило вікна...

У консульстві в друзки рознесло віконні рами на всіх чотирьох поверхах. На міліцейському посту біля головного входу зірвало з петель броньовані двері. На асфальті залишилася лунка діаметром близько метра і глибиною близько сімдесяти сантиметрів...

За кілька хвилин до вибуху охороною консульства була виявлена сумка, в якій працював годинниковий механізм. Прибулі на місце сапери не встигли розпочати розмінування. У пристрої знаходилося не менше трьох-чотирьох кілограмів тротилу...

Ще радикальніше підійшли до питання в Москві. У неділю, 4 травня 1999 року, у 13.42 напроти будинку посольства США, скреготнувши гальмами, зупинився білий “Опель-Фронтеро”. З вікна машини по будинку була випущена автоматна черга. Мітки прокреслили фасад від другого до четвертого поверху.

Міліціонери, які отетеріли від такої нахабности, кинулися до машини. У цю мить із “опеля” висів молодик у камуфляжі. Підкинувши на плече гранатомет РПГ-26, він спробував вистрілити у бік будинку. З невідомої причини пострілу не відбулося.

Машина з терористами полетіла по Садовому кільцю. Але залишилися два гранатомети і двадцять одна стріляна гільза. Спроба перехоплення “опеля” результатів не дала. Порожня машина була виявлена через дві години в дворі будинку на вулиці Трьохгорний Вал. Затримані біля неї четверо підозрілих типів виявилися випадковими перехожими.

Незабаром з’ясувалося, що “Опель-Фронтеро” належав не кому-небудь, а полковнику міліції Миколі Лебедєву, начальнику Координаційного відділу міліції громадської безпеки ГУВС Москви. Саме цей департамент координує дії підрозділів з придушення масових заворушень.

Сам Лебедєв розповідав, що об’їжджав на службовому авто гарячі точки на довіреній території. У 13.30 він зупинився біля світлофора на Смоленській площі. Зненацька в салон заплигнули двоє чоловіків у камуфляжі, масках і спецкасках “Сфера”.

Приставивши полковникові до носа автомат, вони наказали йому їхати до посольства. Він також сидів за кермом, коли машина утікала від міліцейської погоні.

Ця пригодницька історія не здалася переконливою ні журналістам, ні публіці. У розповсюдженій заяві відповідальність за акцію брав на себе раніше невідомий “Союз імені митрополита Іоанна”. Теракт – справа рук ФСБ, вважали більшість аналітиків.

Журнал “Експерт” писав:

Упродовж двох із лишком тижнів під вікнами посольства США цілодобово діялося казна що. Обурена бомбардуваннями Сербії юрба закидала будинок яйцями і пляшками з фарбою.

Дипломати скаржилися, що їхня робота паралізована. Кілька співробітників посольства були побиті демонстрантами. Скільки посольських піджаків виявилися безнадійно заляпаними, порахувати неможливо...

Інцидент із обстрілом дав владі відмінний привід у лічені години згорнути несанкціонований мітинг. Те, що історія дзеркально дублює справжній теракт чотирирічної давнини, нікого не збентежило...

Статуетка для слідства

Атака на посольство, вчинена в 1999-му, дійсно робила враження інсценівки. Жодного разу не потрапити в будинок, стріляючи з п’ятдесяти метрів відразу з двох гранатометів, – для такого потрібне незвичайне тренування. Інцидент же 1995 року, про який згадали журналісти, лише дивом не скінчився великою кров’ю.

Обстріл бойовими гранатами посольства просто в центрі десятимільйонного мегаполіса – подібна подія відразу була названа найголоснішим терористичним актом середини 1990-х.

Тоді, 13 вересня, близько 17.30 в арку магазина “Ткани”, розташованого в будинку №18 на Новінском бульварі, увійшов чоловік. Він вийняв з коричневого паперового пакета ручний протитанковий гранатомет “Муха”, поклав його на плече і натиснув на курок.

Кумулятивна граната встромилася в стіну на рівні шостого поверху і вибухнула. З вікон посипалося скло... Оперативники, які прибули на місце події, знайшли в підворітті деталі від гранатомета, маску і гумові рукавички. Затримати бойовика по гарячих слідах не вдалося.

Нахабність бойовиків дивувала слідчих. Слідство водночас вели фахівці МВС, МУР і ФСБ. Найменших зачіпок у бригади не було.

Спочатку розглядалася версія, згідно з якою теракт був профінансований кимось із арабських нафтових шейхів. Потім з оперативних джерел просочилася інформація про те, що подібним шляхом свої проблеми вирішував хтось з чеченців, які мешкали в Москві. В обох випадках інформація стукачів виявилася дурнею.

Не знаючи, за що вхопитися, спецслужбісти висувають звинувачення одному з найвідоміших у країні кримінальних авторитетів Владімірові Татаренкову (Татаріну). Потім у Петербурзі затримали колишнього спецназівця, на квартирі в якого була знайдена певна кількість вибухових речовин.

При чому тут Татаренков, виразно пояснити ніхто не міг. Єдиним доказом проти підозрюваного спецназівця була виявлена при обшуку статуетка людини з гранатометом на плечі. Звинувачення в обстрілі посольства довелося зняти і з нього.

І все ж слідчим вдалося відрапортувати нагору про розкриття голосного теракту. Через більш ніж п’ять років після події вони затримали сорокалітнього Сєрґєя Ґаврюшина, заступника гендиректора “Авто-ВАЗ-Любліно”.

Зовнішнє спостереження за Ґаврюшиним було встановлене за кілька місяців до арешту. Увечері 10 жовтня 2000 року той поїхав на тренування із східних єдиноборств. На Ставропольській вулиці машина Ґаврюшина була блокована. СОБРівці в масках витягли його назовні, заштовхали в міліцейський спецтранспорт і помчали у бік “Лефортово”.

Куля винуватого знайде

Маму Свєту жбурнуло вибуховою хвилею на одинадцять метрів у сусідню кімнату. Вона блювала і гірко плакала. Було образливо і самотньо. У небі дзижчали фріци, а на підлозі смачно хрумтіла шибка.

Усі подруги і їхні батьки з близькими накрилися пиздою у бомбосховищі. Від них залишилися тільки криваво-запилюжені ганчірочки. А тобі, пацан, потрібні, ганчірочки замість близьких?

Буде тобі, фріц, новий Сталінград! Тільки вже на Райні – Великій Русскій ріці! Ми знову будемо ґвалтувати чотирнадцятирічних німецьких дівчаток у берлінських підвалах, як у 1945-му, навесні, коли набухали бруньки і дівочі стогони чергувалися із трассерами ППШ у мертве арійське небо!

А ще ми складемо багаття з Ґете і Гайне, партитур Ваґнера і Штрауса. І станемо пити горілку – жадібно, з казанків, адже горілкою важко втамувати спрагу. І все це – при світлі багать із ваших нікому не потрібних книг.

Німецька, латина і грека. Красиві мертві мови. Їх будуть вивчати в університетах русскіє хлопці і дівчата. І важко здавати сесію. Тремтіти і боятися: раптом Фауст дістанеться? А його і взяти ніде! Фауст, ти де? Немає Фауста! Весь вийшов у дим мертвого німецького неба...

А в тебе, пацан, встане на чотирнадцятилітню злякану біляву фройляйн із рожевими сосками з-під розірваного батистового плаття і пиздою в рудих і мокрих завитках волосся?

У мене – встане! І не один раз! Щоб їй, суці німецькій, життя медом не здавалася!

Пам’ятай маму Свєту і Сталінград!..

Хто б не підривав будинки із зоряно-смугастими прапорами, розрахунок терористів зрозумілий. Навіть у випадку, коли винуватців спіймають, покарання не буде занадто суворим – людських жертв у жодному випадку не виявилося. Зате акції викличуть симпатії у більшості росіян і забезпечать організаторам серйозний політичний багаж.

Проте підозрюваний в обстрілі посольства Сєрґєй Ґаврюшин сів. Ситуація виглядає так, що сів він надовго. Чи справді він має відношення до теракту – невідомо.

Колеги арештованого знизували плечима. Батько двох дітей. Активіст профспілки. Людина, яка за двадцять років роботи на одному місці піднялася від слюсарів до заступника директора. Навіщо йому стріляти по посольству?

Ще перед Ґаврюшиним за ґратами опинився терорист, який заклав бомбу в Єкатеринбурзі. За даним фактом обвинувачення було пред’явлене Сєрґєю Вавирдіну. Слідчі вважають, що окрім вибуху біля консульства ультраправий радикал Вавирдін підірвав також пам’ятник Лєніну в уральському селі Березіно.

Якщо підривникам буде інкримінована стаття “тероризм”, не виключено, що на волю вони зможуть вийти лише для того, щоб вечорами розповідати казки правнукам.

І все ж не перевелися на Русі охочі помститися за маму Свєту. “Ціль обрана вірно. Невірні лише методи”, – вирішили вони.

У ніч на 22 червня рівно в 4.00 під завивання сирен і гуркіт вибухпакетів у будинок німецького Генконсульства в Петербурзі летять освітлювальні ракети. Перш ніж з’ясувалося, що штурмом брати консульство ніхто не буде, напівголі німці навіть намагаються розпочати евакуацію будинку.

Французькі державні органи заарештовують російське вітрильне судно “Сєдов”. Наступного дня в Новосибірську був розгромлений французький бутік “La Vall”. У Польщі на знак солідарности з чеченськими сепаратистами юрба громить російське консульство в Познані. Увесь наступний тиждень у будинок польського посольства в Москві летять “коктейлі Молотова” і балони з незмивним чорнилом.

Латвійські органи влади перейменували вулицю Космонавтів у проспект Джохара Дудаєва. У відповідь невідомі за одну ніч відґвинтили всі таблички і перейменували вулицю в проспект Лаврентія Берії. Шеф Поліції безпеки Латвії генерал Яніс Апеліс узяв розслідування цієї справи під особистий контроль.

Улітку 1998 року група молодиків розгромила ресторан “Макдоналдз” біля метро “Елєктрозаводская” у Москві. Були перевернуті столи, потрощені вікна і побиті кілька відвідувачів. Вся акція зайняла менше трьох хвилин. За свідченням журналістів, погром почався з вигуків: “Братки, хробаки?!” Дев’яносто років тому з цього вигуку почалося повстання на броненосці “Потьомкін”...

Усі ці акції були красиві і безкровні. Карне звинувачення нікому з учасників акцій інкриміновано не було.

Відповідальність за всі ці акції взяли на себе російські націонал-більшовики.

Глава 14

А тепер час умирати

У книзі “Анархія Non-Stop” Алєксєй Цвєтков писав:

Перекрутити мило через м’ясорубку. Залити цим півпляшки. Другу половину – бензином, на крайній випадок – ацетоном, гасом, спиртом. Пляшку поставити в окріп на 20-30 хвилин. Перед вживанням енергійно збовтати.

Запалювати через відкрите горлечко. Краще не полінуватися і зробити ґніт. Кидати в ціль з юрби, через голови тих, що попереду. Бажано, щоб вони співали.

Налипає на щити і не гасне. У великих кількостях – запалює асфальт. Випробувано в Північній Ірландії, на Корсиці, в Атенах, на території басків.

Сотня таких пляшок прокладе вам і вашим товаришам шлях в історію. Але йти палаючим шляхом вкрай боляче. Біль партизана складніше терпіти, аніж біль поліцейського. Але це – обраний, а не заподіяний біль. Тому він сприймається партизаном як нагорода.

Перший дарунок... Знак відмінности... Джин із пляшки...

Людина, яка підірвала мечеть

Крихітна вулиця Малая Ґрєбєцкая. Навіть ті, хто усе життя прожив на Петроградській стороні, не відразу зметикують, де вона. Перший поверх кособокого будинку. У парадній – розводи сечі. На оббитих картоном дверях олівцем написаний номер квартири. Дзвінок не працює.

Двері відчиняє дуже літня жінка в східному платті і туфлях із загнутими носаками. Неосвітлений коридор, задушливе повітря, усюди навалені тюки з ісламською літературою. У кімнаті мінусова температура. Ні унітаза, ні умивальника в квартирі немає...

Чоловік, до якого я прийшов за інтерв’ю, зветься Гафіз Мехметов. Тридцять років тому Гафіз Валієвич працював імам-хотибом петербурзької Соборної мечеті. На посаді протримався недовго. Восени 1977-го з формулюванням “за фундаменталізм” його зняли.

– Нам сказали, що ми інакомислячий, некерований релігійний фанатик. За допомогою агентів КҐБ нас інтригами і провокаціями відсторонили від релігійної діяльности. Родину з чотирма малолітніми дітьми, так би мовити, викинули на вулицю, хоча була середина листопада. Вони зібрали наші речі і викинули геть.

Ми не скаржимося, ні. Весь цей світ – Будинок Іспиту для справжніх мусульман. Вороги віри від ненависти і безсилля почали посилено нас переслідувати. Прописку постійну в нас знищили, а іншу не дали. Дружина моя, от ця, була змушена улаштуватися двірником, у житлову систему, щоб дали квартиру. Нам самим теж довелося улаштуватися двірником.

Якщо чоловік десять років проробив двірником, то житло за законом ставало його власним. А вони не хотіли цього і вдавалися до провокацій. Тому, хоч ми і старалися, добре працювали, нас усе одно постійно звільняли за статтею. Говорили, що ми п’яниця. Хоча ми, як віруючий мусульманин і представник духівництва, який дотримується приписів шаріату, краплі у рот не брали.

П’ятнадцять років так продовжувалося. Ми терпіли страждання за віру. А потім вони за сина нашого взялися. Вони в армію його забрали, хоча він був інвалід. Коли він відтіля прийшов, знову забрали його і посадили в “Хрести”. Потім стали забирати наших учнів, та-ак.

Син сидів кілька місяців, а нам нічого про нього не казали. Спеціально через нього на нас хотіли надавити. Передачі для сина не приймали, побачень не дозволяли, і потім відправили його в божевільню. Але ж діти людині ближчі за все. Заради дітей людина що хочете зробить...

Самому Мехметову на вигляд було далеко за сімдесят. Він виглядав серйозно хворою людиною. Проте саме проти нього була порушена кримінальна справа з приводу двох голосних вибухів у Соборній мечеті. Милому дідку інкримінували закладення в будинок більш ніж кілограма тротилу...

Після інтерв’ю Мехметов подарував мені випущену в Ірані брошуру. У ній я прочитав, що якщо довго гнути лозину, то вона може зламатися. А може, навпаки, розпрямитися – та так, що мало не буде.

Усупереч усім стереотипам на початку і в середині 1990-х тероризм у Росії був справою людей старшого і найстаршого покоління. Розпач і безвихідність штовхали старих на важко з’ясовну жорстокість.

Шістдесятип’ятирічний пенсіонер Іван Орлов на машині під’їхав до Кремля і зажадав зустрічі з президентом Єльцином. Коли йому було відмовлено, Орлов підірвав свій “москвич” біля самого в’їзду в Спаські ворота. У результаті загинули троє військовослужбовців кремлівської охорони.

Колишній військовий Віктор Дряннов записався на прийом до мера міста Амурска Віктора Каделенка і зарізав його десантним ножем. Не менш ніж шість пенсіонерів підірвали себе бойовими гранатами в людних місцях. Зроблено це було з розрахунком на значну кількість жертв серед випадкових перехожих...

Преса постаралася не афішувати всі ці інциденти. Усім здавалося, що через кілька років старі з усім їхнім розпачем самі собою зникнуть з політики, і про терор можна буде забути.

Однак до кінця десятиліття в тероризм прийшла молодь.

Кров Великого князя

Тягнучи тушу вбитого коня, подана до під’їзду упряж понесла у бічний проїзд. Самому бомбокидачеві скалками вибило око і відірвало два пальці на лівій нозі...

Після того, як дим розсіявся, на місці вибуху лежала тільки безформна купа висотою вершків у десять, що складалася з дрібних частин карети, одягу і жмутів людського трупа. Видовище було гнітюче...

Тіло Великого князя виявилося спотвореним. Голова, шия, верхня частина грудей з лівим плечем і рукою були відірвані і лежали ледь осторонь. Ліва нога переламана із роздробленням стегна, від якого відокремилася стопа...

Велика княгиня Єлізавета Федоровна неодягнена вискочила і побігла до останків чоловіка. Усі стояли в шапках. Княгиня помітила це і стала кидатися від одного до іншого з вигуками: “Як вам не соромно! Що ви тут дивитеся?! Ідіть звідси!”

Лакей звернувся до публіки з проханням зняти шапки, але на юрбу нічого не діяло. Лише поступово, після прибуття поліцейських, усі стали розходитися. Хтось з очевидців вибуху ідучи штовхнув ногою студенисту грудку, яка лежала на бруківці, і процідив: “Треба ж... виявляється, у нього і мізки були”...

Так газети описували події 4 лютого 1905 року. У цей день Бойова Організація партії есерів виконала вирок, винесений партією дядькові імператора Ніколая II, Великому князю Сєрґєю. Людину, яка метнула в карету вибуховий пристрій, звали Іван Каляєв.

Чому молодь береться за тротилову шашку і револьвер? Близький приятель Каляєва Боріс Савінков згадував:

Я не знаю, чому я опинився в терорі... але я знаю, чому опинилися інші.

Генріх переконаний, що так треба. У Федора убили дружину. Ерна каже, що їй соромно жити. А Ваня Каляєв...

Напередодні я призначив йому побачення в кепському трактирі. Він прийшов у високих чоботях і піддівці. У нього тепер борода і волосся підстрижені в дужку.

Він каже:

– Послухай, ти думав коли-небудь про Христа?

– Про кого?

– Я знаєш, перший раз як Бога побачив? Був я в Сибіру, на засланні. Пішов раз на полювання. Небо низьке, сіре. Ріка теж сіра, а берегів не видно, наче їх немає. Навкруги болото, берізки гнилі, мох. Блукаю, качок стріляю. А як вечір упав, стало темно, вирішив до берега добиратися. Ступнув, чую – ноги грузнуть. Я було на купину хотів – ні, тону в болотній рідоті. Знаєш, поволі так тону, на вершок у хвилину. Дощ пішов. Смикнув я ногу – ще на вершок загруз. Стою майже по коліно в баговинні. Тиша, тільки вітер свище. Думаю: зав’язну, пухирі наді мною підуть, і буде як колись – одні зелені купини...

Захолонув я весь. Гину на краю світу, наче муха. І знаєш, порожньо в мене на серці стало. Думаю: усе одно гинути, смикнув ще раз, чую – висмикнув ногу. Бродень у болоті загруз, нога вся в крові. Став обома ногами, боюся й поворушитися. Крок ступлю – назад провалюся. Так усю ніч не ворушачись і простояв.

Дощ мрячив, небо було темне, вітер вив. В оцю ніч я і зрозумів... усім серцем зрозумів, до кінця: Бог над нами і з нами. І було мені так, знаєш, радісно.

– Це від страху, Ваня. Перед смертю багато хто Бога бачить.

– Може і від страху. Адже перед смертю душу напружуєш, межі видно... У себе надворі я часто читаю Євангелію. І думаю: як жити? Якщо любиш... якщо по-справжньому любиш... можна тоді убити чи не можна?

– Убити завжди можна.

– Ні, не завжди. Убити – тяжкий гріх. Але згадай: немає більше тієї любові, як коли хто за други своя покладе душу свою. Не життя, а душу. Потрібно хресні муки прийняти. Потрібно для любові на усе зважитися. Але неодмінно з любові і для любові. От я і живу. Молюся: Господи! дай мені смерть в ім’я любові! І знаю ж: мало в мені любові, тяжкий мій хрест.

– Так не убий. Піди.

– Як можеш ти це сказати? Ось душа моя уболіває смертельно. Але я не можу не йти, тому що я люблю. Якщо хрест важкий – візьми його. Якщо гріх великий – прийми його. А Господь пошкодує тебе і простить.

– І простить, – повторює він пошепки...

За убивство Великого князя Каляєв був засуджений до страти. Повішений він був у дворі Шліссельбурзької фортеці о другій годині ночі 9 травня 1905 року. Від сповіді перед смертю Каляєв відмовився.

Через майже сторіччя прозаїк і радикал Алєксєй Цвєтков писав про мотиви, якими керуються радикали нашого часу:

Коли автобус оточили, то кров, їхня спільна кров, була повсюди: на стінах, сидіннях, бинтах, гумовій підлозі. Він, останній, узяв із рук мертвого заручника пластикову пляшку з недопитою мінералкою і вичавив туди трохи крові з порізаних пальців.

На мить подумавши, що це кров мертвих, він цими ж пальцями взяв ще кілька крапель чиєїсь крові. Збовтав у пляшці коктейль, зробив кілька великих ковтків і полив собі голову. Дотик губами до джерела. Освіжаючий фінальний душ.

І отут увірвався з брязкотом спецпідрозділ – відразу з трьох боків. Він не збирався стріляти, він уже доволі сьогодні стріляв. Але він не бажав і віддавати зброї.

Нікого з заручників уже не можна було звільнити. “Заручники! – думав він, так і не встигнувши в сутінку розділити спецпідрозділ на окремі фігури. – Заручниками їх зробили задовго до нашої акції. Ми усього лише зробили очевидним їхнє ганебне становище. Чи можна було ставитися до них, як до живих? Де межа життя? І чому держава так любить захищати трупи?” – запитував він.

Автобус був повний тіл, схожих на перезрілі, порепані плоди. А він усе питав, доки серце, вилікуване кулею, не одержало відповідь...

Пси антитерору

Середній вік есерівських бойовиків був дев’ятнадцять-двадцять три роки. Загальна кількість членів Бойової Організації ніколи не перевищувала п’ятнадцяти-тридцяти п’яти осіб. Придушити розв’язану ними динамітну війну силовики царської Росії намагалися півтора десятиліття. Результати виглядали мізерно.

РВСовець Соколов, націонал-більшовик Ґребньов, анархістка Рандіна і голомозий поет Токмаков – ровесники Івана Каляєва. Офіційні лідери і лівих, і правих ультра стверджують, що молодь, прагнучи прямої дії, приходить до них щодня.

Що робити з цими людьми? І взагалі – чи здатна сучасна Росія справитися з наростаючою хвилею молодіжного тероризму?

Під час обговорення тактики боротьби з радикалами вітчизняні аналітики найчастіше посилаються на державу Ізраїль, яка за жодних умов не йде на переговори з терористами. Російські силові відомства в ста випадках зі ста також віддають перевагу силовому вирішенню проблеми.

Думка про всемогутність російського антитерористичного спецназу міцно утвердилася в суспільстві. У 1997-му році президент Єльцин навіть пропонував перуанському лідеру Фухіморі скористатися послугами підрозділу “Альфа” для звільнення японських дипломатів, захоплених бойовиками “Руху імені Тупак Амару”. На думку Єльцина, альфівці вирішили би проблему менш ніж за півгодини.

Офіційно антитерористичною діяльністю в країні займається лише Федеральна Служба Безпеки. У підпорядкування Департаменту боротьби з тероризмом ФСБ входять групи “А” (“Альфа”) і “В” (“Вимпел” – спеціалізується на ядерному антитерорі). Підрозділи, готові до боротьби з тероризмом, створені також при армії і міліції (загін “Вега”) і декількох силових міністерствах.

Головний російський підрозділ антитерору – “Альфа”. Група була створена при 7-му Управлінні КҐБ 29 липня 1974 року. Поштовхом до цього послужило захоплення палестинськими бойовиками з групи “Чорний вересень” ізраїльської збірної на Олімпіаді в Мюнхені. Подія наробила багато галасу. Саме тому куратором совєцького антитерористичного проекту спершу був особисто голова КҐБ Юрій Андропов.

Ще в 1970-х “Альфа” вступала у сутичку з терористами принаймні три рази. Упродовж 1980-х – близько десяти разів. Операції закінчилися не надто успішно. Сьогодні про перші млинці в “Альфі” воліють не згадувати.

Якийсь час уся “Альфа” складалася лише з тридцяти бійців. Набирали їх з-поміж експрикордонників і спортсменів. Обов’язковою умовою прийому була наявність московської прописки.

Упродовж десятиліть структура росла. Нині в групу входить безліч підрозділів, включно із загоном бойових плавців і спецбригадою кінологів. Скільки усього спеціалізованих підрозділів існує усередині “Альфи”, спецслужбісти воліють замовчувати.

Широка публіка довідалася про вітчизняні загони антитерору в 1988-му, після захоплення родиною музикантів Овечкіних Ту-154 (знаменита “Справа Семи Симеонів”). Елітні підрозділи нарешті одержали шанс виявити чудеса підготовки і тактичної майстерности.

Результат жахнув усіх.

Щоб звільнити заручників, бійці однієї з груп канатом улізли в кабіну пілотів. Прочинивши двері в салон, кілька командос відкрили стрілянину. Тільки коли магазини спорожніли, з’ясувалося, що терористів у носовому відсіку немає.

Тим часом другий загін через багажне відділення проникнув у кормовий відсік. Там перебували відразу кілька терористів. Пролунав вибух. За офіційною версією, кнопку натиснули Овечкіни. Свідки ж твердили, що спецназівці не знайшли нічого кращого, аніж метнути в салон з п’ятдесятьма чотирма пасажирами бойову гранату.

Після вибуху літак зайнявся. Почалася паніка. Один з пасажирів, двадцатишестилітній аспірант Ігор Мойзель, згадував:

Коли почалася пожежа, усі стали стрибати з літака вниз, на смугу. Я упав на землю навпочіпки. Мені викрутили руки назад, притисли обличчям до бетону і вистрелили в спину. Пробивши поперек, куля навиліт пройшла через легеню.

Якийсь час мене били ногами. Намагалися влучити в обличчя і по голові. Я закривався руками. Потім мене відтягнули убік і веліли, не рухаючись, лежати: обличчям вниз, руки за головою. Лікар сказала, що, коли приїхала “швидка”, пульс у мене практично не намацувався...

Вижити в процесі звільнення вдалося далеко не всім заручникам. У результаті спецоперації чотирнадцять осіб було убиті, дев’ятнадцять назавжди залишилися інвалідами. Тим часом Овечкіни були озброєні всього двома обрізами мисливських рушниць. Жодного пострілу вони так і не зробили.

Після цієї спецоперації журналіст “Комсомольськой правды” радив потенційним заручникам: чим ближче до терористів ви опинитися в момент появи рятувальників, тим цілішими будете.

У тому ж ключі виявили себе антитерористичні бригади і під час інших знаменитих терактів.

У лютому 1992-го в петербурзькому СІЗО “Хрести” у заручники були узяті кілька працівників в’язниці. Злочинці забарикадувалися в камері. Для зйомок операції з їхнього звільнення до “Хрестів” підтягнувся репортер Алєксандр Нєвзоров.

План був красивий: одна група захоплення вириває з вікна ґрати, інша виламує двері, і всі разом бійці вриються до камери. Двері почали вибивати кувалдою. На це пішло двадцять хвилин. Ґрати вдалося висмикнути трактором тільки з третьої спроби – через п’ятнадцять хвилин.

Цього часу майже беззбройним терористам вистачило. Лише злегка заточеним металевим штирем вони зуміли перепиляти горло одному з заручників, батькові трьох дітей.

Крім крайнього непрофесіоналізму груп антитерору, відіграє роль чисто вітчизняна специфіка. У 1994-у “Альфа” не змогла вилетіти для звільнення заручників у Мінводи. Причина – “керівник польотів не зміг розшукати командира екіпажу виділеного групі літака”.

Через кілька годин начальство плюнуло, і “Альфі” дали інший літак. Він виявився малим. Усередину вмістилися тільки двадцять сім чоловік і біля третини устаткування. Коли група прибула на місце, терористи вже пили вино, смажили барана і усіляко веселилися за кілька кордонів від Мінвод.

Власне антитерором бійці спецбригад займаються сьогодні рідко. Іноді вони патрулюють вулицю навколо в’язниці “Лефортово”. Іноді стежать за порядком під час візитів закордонних політиків у Москву. Іноді – чим-небудь ще веселішим. Принаймні двічі справа доходила до того, що літаки захоплювали саме бійці загону боротьби з повітряним тероризмом.

За всі двадцять п’ять років існування “Альфи” у групі загинуло одинадцять бійців. З них двоє – в Афґаністані. П’ятеро – у Чечні. Один – при придушенні громадянських заворушень у Москві в жовтні 1993-го. Двоє – у “гарячих точках” СССР, причому щодо одного із загиблих ходять вперті чутки, що боєць був застрелений власним командиром.

Лише один боєць групи загинув під час антитерористичної операції. Його застрелили не бойовики, а “альфовські” снайпери. Це трапилося 19 грудня 1997 року, у Москві, під час провальної спроби звільнити захопленого терористом шведського торгпреда.

Симптоматично, що загиблим виявився не хто-небудь, а Анатолій Савельєв. В “Альфу” полковник Савельєв прийшов одним з перших і відслужив у спецпідрозділі майже чверть століття. На момент загибелі від куль бойових товаришів він посідав у групі посаду заступника начальника управління. Саме цей офіцер вважався одним із творців російського антитерору.

Той, хто здатний вразити гідру

Не варто думати, що з терористами не можуть дати собі ради тільки російські спецназівці. Практично жодну антитерористичну операцію в жодній країні світу упродовж останніх ста п’ятдесяти років не можна вважати стовідсотково вдалою.

У кінобойовиках спецпідрозділи завжди застосовують особливу тактику захоплення терористів. Насправді це не так. В усьому світі єдиною тактикою спецназу є ногою вибити двері в приміщення і від живота поливати свинцем усе, що рухається. У підручниках антитерору втрати серед заручників у 30 відсотків вважаються нормою.

Ще менш результативна профілактика терактів (на кшталт французького плану “Віжи-Піра”) чи ії оперативного пошуку злочинців у першу годину після теракту (на кшталт вітчизняного плану “Перехоплення”).

Ідея про те, що в умовах демократичних суспільств із тероризмом можна боротися силовими методами, заснована на нерозумінні ситуації. Редактор італійського спеціалізованого журналу, присвяченого проблемам армії й озброєнь, на моє прохання розповів про підхід европейців до проблеми боротьби з тероризмом.

У демократичних державах людина, яка вирішує взяти в заручники, скажімо, літак і висунути політичні вимоги, домагається свого при абсолютно будь-якому розкладі. Якщо вимоги терористів не виконують, з’являються трупи. Якщо виконуються – держава демонструє своє безсилля. В обох випадках результат – відставка уряду. Це як у грі в “хрестики-нулики”: хто робить перший хід, той і виграє...

На відміну від героїв голлівудських фільмів реальні політики Европи і Північної Америки розуміють цю закономірність. І їм зовсім не хочеться у відставку. Саме тому в західних демократіях члени урядів підуть на все, аби не доводити ситуацію до вибухів і захоплень заручників...

З іноземним колегою згодний і провідний політичний оглядач Петербурга Ян Травінскій:

Я читав пам’ятку для демонстрантів, випущену німецькими радикальними екологами в 2000 році. Там дається порада: демонстранти повинні триматися за руки, а поверх рук надягати пластикові труби. “Тоді розтиснути рукостискання можна буде, тільки зламавши людям руки”. Припускається, що поліція не піде на таке нізащо.

Прочитавши це, я, пам’ятаю, довго сміявся. Які зламані руки?! У Росії ЗМОПівці до смерті заб’ють яких-небудь беззбройних студентів і після цього будуть розраховувати на премію і зайвий тиждень до відпустки!..

У суспільствах, де відсутні клапани для випускання пари, молодь береться за динамітну шашку автоматично. Наївшись лівацького терору 1960-70-х, західні уряди мобільно перешикувалися. Таких “клапанів” там сьогодні безліч – інше питання, наскільки вони дієві. А в нас, як і в часи есерівських бомбістів, влада переконана, що будь-яку бузу можна буде оперативно придушити силами козачого роз’їзду.

Сьогодні хвиля молодіжного терору лише піднімається. За оцінками спецслужб, увесь “червоний” терор останніх років, включно з акціями РВС і НРІ, був улаштований групою осіб із десяти.

Тієї миті, коли, втомившись від рейву і пива, у радикальну політику прийде принаймні сотня молодих людей, життя в Італії часів “Червоних Бригад” видасться росіянам дитячою казкою...

Така думка незалежних аналітиків. А що з приводу боротьби з терором думають самі радикали, видно з процитованої нижче статті, опублікованої одним із друкованих органів російських екстремістів.

У якому саме – не важливо.

Якщо ситуація в країні не зміниться, то радше за все, у кожній з них буде з’являтися дедалі більше подібних матеріалів.

Останній політ першої ластівки

Нешановний суд! Добродії присяжні засідателі!

Свій захист я беру на себе. І ось чому. Адвокат, якого мені всучили, мляво намагався переконати вас у моїй неосудності, афектації в момент інциденту. Навмисно не кажу “злочину”, тому що я нічого не порушував. У такий спосіб адвокат намагався пом’якшити мою провину.

Заявляю з усією відповідальністю, будучи при здоровому розумі і твердій пам’яті, що, по-перше, ніякої провини за собою я не почуваю, і, по-друге, в момент інциденту я був цілком осудний і діяв у згоді з розумом.

Спочатку розповім, що трапилося. Ви проінформовані про це з усіх боків, але тільки не від мене. Під час проведення нашої акції протесту якась сволота розпорядилася припинити її найрадикальнішими засобами. І на нас, наче так і треба, влада випустила спецкоманду ЗМОПу. “Aтy їх, мужики, ату!”

Одна з цих горил, шести футів зросту і вагою під центнер, прихопила мене. Не обтяжуючи себе роздумами, він схопив мене за руку і вперіщив гумовою палицею по вусі та по спині.

Ну, його зрозуміти можна. Хлопець тільки що від сохи та від солдатської кирзи. Звик командувати новобранцями і був, напевно, швидкий на розправу. У юнака було гіпертрофоване почуття всесилля і перекручене поняття про порядок і справедливість. Сам він, у силу своєї обмежености й атеїстичности, може, і не був у цьому винуватий.

Його так виховали з пелюшок – від батьків до міліцейських начальників. Йому вдовбали, напевно, аж у підсвідомість, що він представник влади, а значить – сам влада. Що своїм кийком міліціонер захищає державу від тих, хто намірився на свята святих – чиновницьку годівницю.

Але зрозумійте і мене. З кулаками лізти на такого броньованого бугая мені, з моєю комплекцією, усе рівно що на пам’ятник Дзержинському. Я на голову нижчий і на тридцять кілограмів легший. Я курю, п’ю горілку і люблю читати Кортасара і Пруста. Наш двобій був нерівний із самого початку.

Чи знаєте ви, добродії присяжні засідателі, що таке, коли вас зацідять кийком по вусі? Це моторошно, нестерпно боляче. Начебто тисячі голок утикаються вам у мозок. В очах танцюють червоні чорти, а руки-ноги судомить.

Я ненавиджу біль. Я людина жива, а не боксерська груша. Нікому не дозволено мене копати, чи то окремим дебілам, чи цілій державі.

І отут я дістав з кишені маленьку металеву штучку, яку запопав саме для таких випадків. У вас у паперах вона проходить під ім’ям пістолета Макарова, але насправді це частина мене самого. Мій кулак. І я скористався своїм кулаком, своїм усеосяжним правом на захист. Інакше навіщо мені потрібен кулак?

Коли фараон побачив спрямовану на нього цівку, він, бідолаха, подумав, що це газовий пістолет. Він швидко прикрив блакитні вічка і, як учили, затримав подих. Я натиснув на спуск, і з дула вилетіла куля – концентрація моєї люті, болю і сорому. Дев’ять грамів не свинцю, але гідности та мужности.

Куля знала свою справу. Вона пробила повіку. Легко і граціозно пройшла через роговиці та інше очне причандалля. Залишивши позаду криваву очну яму, вона розмолотила у фарш половину мозку і на останньому подиху вибила потиличну частину мозку і частину шолома.

Ось так виглядала справа.

Коли я намагався пояснити це стариганові-слідчому, гемороїдальній мавпі, той давай мені плести щось про перевищення меж необхідної оборони. Які межі можуть бути в оборони? Коли вас, добродії присяжні засідателі, кусає комар, ви ж не кусаєте його у відповідь, а мочите падлу з усією ненавистю...

Я знаю: ви винесете мені обвинувальний вердикт, а це розстріл. Недаремно ви заповнили залу родичами, друзями і товаришами по службі убитого. А більше нікого не впустили. Вироком ви мене не здивуєте. Але тільки не думайте, що я буду помирати гідно і командувати своїм розстрілом, як герой-параноїк у старої ідіотки Войнич.

Те, що я зараз спокійний, нічого не значить. Мене хочуть убити! Конвоїрам доведеться нести мене силою. Я буду кусатися, копатися, битися, репетувати. Я перед смертю перетворю в пекло життя моїх катів. Нехай вони навіть заб’ють мене до смерти.

Ви уб’єте мене, але знайте – я повернуся. І мій камбек буде страшним. Я повернуся низкою трун, у яких потягнуть на цвинтар охоронців правопорядку, що вирішили, буцім їм усе дозволено. Не думайте, що люди суцільна худоба і бидло, і їх можна безкарно гнати на бойню.

Я – тільки перша ластівка, що створює прецедент. І коли будуть мочити оборзілих мєнтів і іншу шушваль, згадайте – це я дістаю вас з того світу!

Крига рушила, добродії присяжні засідателі...

Я все сказав...

Переклав А.П.