|
|
|
Василь ЧерепанинЛітаки у голові© В.Черепанин, 2002 Так уже трапилося, що мені випало відстежувати не стільки самі сучасні військові конфлікти, скільки реакцію на них з боку інтелектуалів, хоча, безсумнівно, на події 11 вересня 2001 року зреаґували не тільки представники інтелектуальної, але й масової культури. Очевидно, що голлівудська стратегія кіновиробництва зазнає певних змін, оскільки терористичні акти у США – це плід віртуальної картинки, імажинативної системи – дежа вю, ми всі це вже бачили: те, що можна було уявити (і показати), сталося. Америка отримала те, про що фантазувала (симптоматично, що один із керівників антитерористичного департаменту ЦРУ півтора роки тому випустив науково-фантастичну книгу, де розповідалось про подібну атаку з поетапним введенням різноманітних засобів протидії [1]). Те, що “це було наче кіно”, є дуже промовистим як для атаки, так і для кіно. Саме у популярній культурі ми шукаємо метафори для опису терактів. Сталося те, чого чекав багато хто, що колись обов’язково, провіденційно мало статися. В магічній інвокації цих подій американцям, крім самих себе, звинувачувати нікого. В останні роки голлівудські режисери змагалися, хто з більшими спецефектами зобразить руйнування будівель, цунамі, масову втечу із американських мегаполісів та інші жахіття. Найчастіше “діставалося” Нью-Йорку, який “знищували” землетрусом, астероїдом чи монстрами (згадаймо персонажів всесвітнього шоу-бестіарію на кшталт Ґодзілли чи Кінґ-Конґа). Всупереч постійно повторюваній фразі про те, що події 11 вересня годі було уявити, що американці начебто боялись обговорювати щось подібне навіть віртуально, в думках, західна культура уявляла і репетирувала їх роками [2]. Маємо ситуацію класичного “Термінатора”, коли самі машини раптом здобули інтелект і вирішили покінчити з ґлобальними центрами управління (зате в цікавому становищі опинився “Рембо ІІІ”). Це мультик, іграшкові літачки. І це не метафора, я висловлююсь буквально: автопілоти літаків, найвірогідніше, було переведено на зв’язок із землею, звідки, як у комп’ютерних іграх, їх скеровували на ціль [3]. До речі, щодо ігор: авіаімітатор “Microsoft Flight Simulator” точно відтворює кабіни літаків, які використовувалися терористами, і дозволяє гравцям літати над Нью-Йорком і Вашинґтоном, зображеними з усіма орієнтирами. При бажанні можна врізатися у Пентаґон чи Всесвітній Торгівельний Центр [4]. Війна ХХІ століття – це війна іграшковими солдатиками, кіно вочевидь, театр на вулиці (особливо характерні кадри, на яких люди з далекої відстані з нажаханою цікавістю спостерігають за падінням хмарочосів). Це те, що О.Сосланд називає задоволенням від апокаліпсису, апокаліптологічним оргазмом, якась міцна апокаліптична струна популярної культури. Навряд чи буде актуально продукувати стрічки, які за усіма параметрами поступатимуться тому, що всі вже бачили “насправді”. Уряд США заборонив кілька кінофільмів (один з них – за участю А.Шварценеґґера), де показано бомбардування Нью-Йорка та інші футуристичні жахи, “міцні горішки” і апокаліпсиси терміново змиваються з плівки. Імітація життя закінчилась – образ творить світ. Вже проявляється тенденція до усунення з екранів усього, що може бути співзвучне з тероризмом (військова форма, армія тощо), і створюється новий образ героя-поліцейського чи пожежника. Після 11 вересня ці “рятівники людства” повертаються. Заборонено також трансляцію в ефірі 1170 радіостанцій США більш, ніж 150 пісень, серед яких “Нью-Йорк, Нью-Йорк” Ф.Синатри, “Вигоріти до тла” “Металліки”, “Obla Di, Obla Da” “Бітлз”. Список було складено на вимогу слухачів, яким ці пісні навіювали спогади про теракти [5]. Якщо ця трагедія веде до значних зсувів у поп-культурі, відкритим залишається питання, скільки це триватиме: новизна цих атак може продукувати перевороти, які важко передбачити. Ці події мають і суто мистецький вимір. Карлгайнц Штокгаузен назвав атаки найбільшим твором мистецтва за всю історію [6]. Для директора художнього музею “Метрополітен” Филипа де Монтебелло фраґмент Всесвітнього Торгівельного Центру, який залишився після зруйнування, це вже шедевр – не тільки тому, що є образом сучасної руїни, а тому, що виглядає твором мистецтва. Образи атак 11 вересня естетизуються як “незабутні” та “іконні”, найвизначніші за всю історію медіа. Теленовини вже додають музику до монтажів з їхнім зображенням, оскільки самі по собі вони є немедіатизованою потворною реальністю. Межа між тисячами життів, які загинули у той вівторок, і мистецтвом розваг поступово стирається [7]. Люди, які втратили своїх близьких, не тільки були використані ЗМІ, але й використали ЗМІ. Ці смерті – не анонімні, вони публічні, це форма суспільного панегірику, псевдо-інтимности – медіа-інтимности [8]. На відміну від реакції інтелектуалів на попередні, до певної міри тривалі війни (Косово, Чечня), в даному випадку існує певна одноманітність, одностайність (теракти засуджують усі), але все ж можна їх розділити на три категорії, хоча “іслам” і “Захід” – неадекватні ярлики для наслідування: політкоректні сторожові пси (я абсолютно згоден зі С.Жижеком: політкоректність – це новий фашизм, при цьому пам’ятаючи про перехід в тоталітарну фазу, коли “політкоректність” перетворюється на “політичну корекцію” [9]), watchdogs офіційної позиції американсько-ізраїльського типу, риторика яких може служити типовим прикладом “шкільного” дискурсу, “поганого говоріння”, яке дивно і водночас вже не дивно чути від “інтеліґенції”, прихильники ісламського Сходу і критики (переважно ліві) антиамериканського спрямування. Але існує один специфічно-іронічний момент, принципово не наявний у решті конфліктів: тепер одні інтелектуали реаґують на інших, оскільки власне інтелектуали складали, очевидно, ядро творців мітології цього століття і нового урбаністичного ландшафту Нью-Йорка. Жан Амері, який вижив у Авшвіці, у своїй книзі “По той бік вини і спокути” розповідає, що саме інтелектуали найбільше страждали від концтабірних умов існування, тому навіть намагалися інколи пояснити поведінку нацистів у таборі [10]. Чи не простежується щось подібне у намаганнях низки інтелектуалів виправдати “боротьбу з тероризмом” чи війну в Афґаністані? М.Попович говорить про американську трагедію [11]. Але чому він не згадує про афґанську, палестинську, африканську, трагедії Сараєво, Ґрозного, Руанди, Конґо, Сьєрра-Леоне, Судану, Нікараґуа, Камбоджі, Панами, Іраку, Сомалі, Ливану та сотні інших трагедій у всьому світі? Чому про них забувають? Якби аналогічні події трапились у якійсь іншій країні – раз повідомили б – і годі. А тут безперервна трансляція CNN, ґлобальний ажіотаж, нескінченні коментарі. Як пише С.Жижек [12], Америка тільки відчула смак того, що навколо відбувається кожен день. І хіба іронія не полягає у тому, що Кабул вже 10 років виглядає так, як тепер вісім кварталів Мангаттана? М.Герольд, професор університету в Нью-Гемпширі, наводить дані, що до другого грудневого тижня американські війська знищили принаймні стільки ж цивільних афґанців, скільки загинуло 11 вересня у Нью-Йорку [13]. У 1996 р. американського держсекретаря М.Олбрайт запитали, що вона відчуває з того приводу, що 500 тис. іракських дітей загинуло внаслідок економічних санкцій США. Вона відповіла, що це був важкий вибір, але ціна того вартує. Після цього Олбрайт не втратила роботу. Вона продовжила мандрувати світом, представляючи погляди американського уряду. Ба більше, санкції проти Іраку залишилися [14] – кожного місяця там помирає 5 тис. дітей. Таке собі 11 вересня кожні 30 днів. Загалом, спостерігається те, що постійно повторюється: інтелектуали стають заручниками владних і медійних інтерпретацій, такого собі фонетичного вправляння у вимовлянні імені найпопулярнішої у світі людини – Усами бін Ладіна (“We put the USA in USAma!”). Усама бін Ляден, Осама бен Лейден, УБЛ (те саме з Аль-Каідою, Ал-Каедою, Ел-Каїдою) вже став кiнозiркою (особливо з огляду на “Usama bin Laden video”), що грає роль драматичного злочинця за сценарієм Яна Флемінґа: злий геній і мільйонер доктор Ноу починає війну проти всього світу просто тому, що він такий гад [15]. І подібні сюжети діють, бо влаштовують обивателя. У світі триває істерія тероризму – сліди радикальних фундаменталістів знаходять повсюди. “Диявол бін Ладін” – це радше бренд, лейбл, який персоналізує “ворога держави” (згадаймо фільм із однойменною назвою), символ всесвітнього зла. Цей, створений Америкою публічний ворог, всюдисущий невловимий монстр, який замінив для ФБР образ КҐБ, живе у Підземеллі Гірської Країни і за допомогою створеної ним дуже терористичної та законспірованої організації, яка складається із фанатиків-маніяків, чинить напад на головні центри Цивілізованого Світу: Всесвітній Торгівельний Центр (Годувальник) і Пентаґон (Захисник) [16]. Якби бін Ладіна не існувало, Америка мусила б його вигадати. Усама – це сімейна таємниця Америки, темний двійник американського Президента, дикий близнюк усього красивого і цивілізованого. Бін Ладін і Буш навіть запозичують риторику один в одного: кожен звертається до іншого як до голови змії, обидва закликають Бога собі на допомогу і послуговуються мілленарною опозицією “добро–зло”. Важливо пам’ятати, що жоден не є прийнятною альтернативою іншому [17]. Таліби сприймаються на Заході як квінтесенція Бармалеїзму, Карабас-Барабасизму, Горинич-Зміїзму та Ідолище-Поганизму, як щось зооморфно-сатанинське, середнє між “звіром” і “нечистю”. Те саме можна спостерігати в Росії, де за “чеченцем” закріпилася сатанинська метафорика. Портрет Буша, як і Путіна, змальовується з явними рисами “культурного героя”, деміурга, рятівника світу від диявольської “зарази”. Вони беруть на себе роль божества, яке руйнує світове зло і царство диявола. Витісняється все, що інтерпретується як негативне, і цими якостями наділяється персоніфіковане світове зло [18]. Ворожа армія співставляється із земноводною твариною – той самий Дракон, Змій, втілення Сатани. Сам Президент проектує себе на Георгія-Змієборця, який перемагає сатанинського Гада, втілення “антихриста” [19] (особливо показове бомбардування комплексу печер Тора Бора: образи бін Ладіна та його поплічників, які лазять печерами під землею, і американських літаків, які атакують їх з неба). Ще в перші дні після терактів Буш говорив, що “треба їх викурити з їхніх нір” (наче вони гризуни), а Рамсфелд про “осушення болота, де вони живуть” (наче вони змії чи болотяні істоти). Концептуальні метафори, які тут вживаються, – це “моральне вгорі”, “неморальне внизу”, а “неморальні люди – це звірі” (які живуть на рівні землі) [20]. Війна стала полюванням, оскільки використовується риторична стратегія анімалізації іншого. Це тло ґлобального політичного “ритуалу”, загальної піар-концепції, оскільки очевидно, що вся ця “мітологічність” вигадана політологами. Для інтелектуалів типово солідаризуватися з владою в кризові періоди. Д.Льюіс, професор історії університету в Ешленді, пише: “Вони хочуть, щоб Захід втратив свої свободи і цінності. Їхня ненависть до Заходу – це ненависть до добра, тому що воно добро. Західна цивілізація моральна, бо добра. Наша мораль – це мораль життя, а їхня – смерті. Ми мусимо захищати себе, тому що ми добрі” [21]. Подібної позиції дотримуються професор Гарвардського університету М.Іґнатьєв, американський письменник К.Гітченс. Англійський колеґа останнього Ф.Форсайт поширив у багатьох виданнях статтю “Кінець самоомани”, в якій проголосив, що потрібно використати всю економічну міць, аби ізолювати і зруйнувати країни, які надають притулок терористам, що немає іншого вибору, крім удару у відповідь. Є.Головаха та М.Попович теж виступають з позицій “праведного гніву”. “Ті місця на планеті, де тероризм став державним, повинні бути названі й прокляті насамперед нами, а не урядами”, – пише Попович [22]. Зберігається ще просвітницьке розділення світу на шляхетні цивілізовані суспільства і темні фундаменталістсько-антицивілізаційні плями: за Головахою, “сучасна цивілізація визнає такі категорії, як цінність людського життя, цінність особистости, однакове ставлення до людини незалежно від її етнічного чи суспільного походження, статусу, віросповідання тощо. Тож соціально-моральні обмеження, які накладаються на одну сторону конфлікту, стримують і свободу опору антицивілізаційним силам, що йдуть на все, добиваючись своєї мети” [23]. Для Поповича “спалахи кровожерности є цивілізаційним проваллям, як безумство, і їх треба досліджувати так, як досліджують психічні захворювання” [24]. Аналогічно міркують і професор Колумбійського університету Е.Саїд, для якого “страхітливий і патологічно мотивований напад сплановано купкою божевільних бойовиків” [25], і С.Гантінґтон: “Атаки не були зіткненням цивілізацій, а ударом фанатичної групи на цивілізовані суспільства” [26]. Такі визначення дуже характерні, бо за демагогічним штампом “цивілізована частина людства” не стоїть нічого, крім можливости безкарно бомбардувати кого завгодно. Теза німецьких фашистів “сила створює право” стала сьогодні гаслом американської адміністрації [27]. Система влади описує себе як глибоко гуманну і орієнтовану на найвищі цінності, а завдання інтелектуалів – очолити хор самовихваляння. Шанований ліберальний інтелектуал Роналд Стіл пише: “Вони нас ненавидять, бо ми чемпіони нового світового порядку капіталізму, індивідуалізму, секуляризму і демократії, що має бути нормою всюди” [28]. Така некритична підтримка влади близька до норми. В цьому допомагають теленовини, які нагадують радше крило військової кампанії. Голова CNN Волтер Ісааксон наказав скоротити репортажі про жертви афґанської війни і використовувати загиблих 11 вересня для їх виправдання [29]. Нам показують зелені спалахи і кажуть: ось розбомбили аеропорт, а ось – терористичну базу, а потім виявляється, що це лікарня чи мечеть. Така війна зелених спалахів влаштовує людей, бо мало хто хоче дивитися на війну-як-реальне. В середині вересня на вимогу США Пакистан припинив постачання їжі афґанському населенню. Мільйони людей опинилися на межі голодної смерті. Про це згадували між іншим, без коментарів, ніхто цього не бачить і не хоче знати, це “малі новини”, адже людські жертви неуникні, це частина війни, для чого на них зосереджуватися (жертвам 11 вересня медіа приділяли всю можливу увагу)? Тихий геноцид відбувається при повній покірності з боку інтелектуалів, що узаконює його, хоча є відповідні звіти ООН та інші красномовні матеріали. З такої реакції можна зробити відповідні висновки щодо західних інтелектуалів, більшість яких зосередились на “м’яких” темах, як от способи бачення культури себе і світу чи зміна ґлобальної економічної ситуації. Є багато обґрунтованих сумнівів щодо війни в Афґаністані, які навіть коли з’являються в медіа, ніби не мають значення. П.Слотердайк називає це сучасною формою цинічного розуму. Це відчуття більше не бути враженим критикою ідеології. Кожен знає, що уряд бреше. Кожен знає, що сьогоднішні злочинці –вчорашні герої. Кожен знає, що абсурдно кидати бомби на спустошений ландшафт, в той сам час скидаючи пакети з їжею. Кожен все це знає, але якимось чином це ніби не має значення. Критика “війни з тероризмом” не містить реальних дебатів. Вона викликає не більше, ніж ввічливу тишу. А дискурс “війни з тероризмом” ґрунтується на цинічному розумі: він стимулює здатність і бажання прийняти ілюзію, знаючи, що це ілюзія. Багато хто охоче вірить, що це справді війна з тероризмом [30] (нагадаю, що її оголошували і Р.Рейґан, і Б.Клинтон). Найголовніше те, що багато інтелектуалів a priori приймають атаки на Нью-Йорк і Вашинґтон як “терористичні акції ісламської екстремістської організації” [31]. Є.Головаха твердить, що “Захід починає розробляти стратегію викорінення анклавів тероризму в усьому світі, в тому числі й у себе вдома” [32]. Що означає “в усьому світі”, коли атакують тільки всім байдужий Афґаністан, який можна використати як плацдарм для подальших акцій? Це дає можливість черговий раз проявитися гуманітарній істерії Заходу, вже традиційній щодо “відсталих” країн, тільки тепер скидають бомби кольору пакунків з ковдрами і одягом. Теперішній світ воює проти гаданого ворога, яким завтра може стати хто завгодно. Америка бореться за демократію в горах Гіндукушу, але втрачає її у себе вдома: “за лаштунками” вже прийнято рішення про ревізію американської Конституції (обмеження прав і свобод людини на території США у зв’язку з “антитерористичною кампанією”, надання силовим відомствам повноважень контролю за суспільним життям Америки) [33], тривають антиарабська істерія та погроми, напади на мечеті, побиття і навіть вбивства [34], неможливість арабам літати в літаках, цензура у ЗМІ, арешти невинних, дозвіл використовувати інформацію, здобуту таким способом, як тортури, озвучений особистий наказ Буша всупереч міжнародному праву вбити бін Ладіна (вбивство бін Ладіна було б терактом). Відбувається, як це називає колишній міністр інформації Пакистану М.Хусейн, талібанізація мусульман Америки [35]. Фактично зараз у США при владі перебуває вкрай праве керівництво, правоконсервативне крило республіканців. Після 11 вересня весь американський політикум змістився вправо: праві стали ультраправими, центристи – правими, а ліві – центристами. Деякі ліві, зокрема політичний філософ М.Волзер, встали на бік уряду. Коли бомби почали падати на Кабул, адміністрація США розв’язала війну за схвалення війни Америкою. 49% американського населення (“всі ми тепер ізраїльтяни”) висловилось за те, щоб араби, включно з тими, хто має американське громадянство, носили спеціальні відзнаки, 58% вимагають, щоб араби, навіть американські, підлягали інтенсивнішим охоронним перевіркам [36], 74% американців готові до війни з великими втратами для своєї країни (донедавна це було немислимо) [37]. В Конґресі США прийнято рішення про “битву за розум одинадцятилітніх” – активне насадження американських цінностей серед молодшого покоління країн, де збільшуються антиамериканські настрої. Всі наступальні акції завжди називали “захисними”, Гітлер теж вдавався до подібної риторики. Коли ми чуємо слово “захист”, перше, про що треба подумати, – якого роду напад планується. Одне з головних завдань Америки – запобігти тому, щоб 2004 рік не перетворився на “1984”. Орвелл може багато засвідчити про період після 9.11: соціальні зміни, які він згадує (ув’язнення без суду, публічні екзекуції) почалися із “загального затвердіння світогляду”. Сьогодні це затвердіння світогляду називається “війна з тероризмом” [38], на яку дивляться і як на війну між альтернативними способами терору. Для афґанців, які так само не заслуговують смерті після 7 жовтня, як і ті, хто загинули 11 вересня, це війна тероризму, а не із тероризмом. Саме визначення “війни” розширили, щоб включити в нього не тільки вбивство солдат та руйнування кораблів і фабрик. Вже говорять про “культурну війну”, деякі військові експерти розглядають політичну опозицію як форму “війни”, трактуючи ненасильницьку боротьбу в тих доктринальних рамках, в яких говорять про військове вторгнення чи бомбардування. Війна в ширшому сенсі – це все. Вона всюди, велика і мала, безмежна у часі і просторі. Життя – це війна. В новому розумінні війна – без кінця, без фронту і тилу, без розрізнення військового і цивільного. Це військова доктрина війни як тотального феномену [39]. Ми перебуваємо в Орвеллівській кризі, тому треба прислухатися до його поради: “Потрібно, щоб значення вибрало слово, а не навпаки” [40]. Серйозна аналітична помилка, яку часто роблять, – визначати тероризм як зброю слабких. Тероризм – не зброя слабких. Це зброя тих, хто проти “нас”, ким би ці “наші” у кожній конкретній ситуації не були. Перед смертю у листопаді 2001 р. Кен Кізі описав ситуацію таким чином: “Люди в костюмах наказують, що повинні робити люди у формі людям у тюрбанах, якщо останні не видадуть людей у сховках”. Для Кізі це війна між брутальним, аґресивним, чоловічим станом речей, який панував дотепер, та лякливим і крихким станом, який може почати переважати [41]. У 1993 р. сорок інтелектуалів, у тому числі Умберто Еко, цей захисник непорочного західного лібералізму від усіляких “ур-фашизмів”, закликали Европу уважно стежити за всіма діями ультраправих. Ті, хто поставив свій підпис під “Закликом до пильности” (“Appel a la vigilance”), а їх уже кількасот, стривожені, що внаслідок частого вжитку відбувається звикання до небезпечних ідей, деякі з яких стають привабливими. Ті, хто підписав “Заклик”, вирішили не брати участи у виданнях, зустрічах, радіо й телепрограмах, які принаймні якось стосуються ультраправих. “Обов’язок інтелектуалів полягає у тому, щоб розмежовувати те, що можна толерувати, і те, чого не можна. Аналіз і критика – ось та робота, яка приводить інтелектуала до нових відкриттів. В цьому сенсі мислення – постійна пильність, постійне зусилля розпізнати небезпеку, навіть коли обставини і дискурс видаються цілком безневинними,” – сказав У.Еко 1994 р. в інтерв’ю журналістові Р.П.Друа (часопис “Index of Censorship”) [42]. Тепер ніяких закликів ніхто не підписує, попри те, що потреба і актуальність реакції інтелектуалів саме такого типу надзвичайно зросла. З цим співзвучне розуміння М.Фуко анґажованости інтелектуалів, які, на його думку, повинні здійснювати аналіз і “діагностику” ситуації, в центрі яких – конкретна дія, спрямована на боротьбу з “неприпустимим” [43]. Особлива роль інтелектуала пов’язана з “політикою істини в наших суспільствах”, тут його позиція набуває загального значення. Основна політична проблема для інтелектуала – сам політичний, економічний, інституційний режим виробництва істини [44]. В цьому плані цікаве дослідження, проведене ливанським поетом Вадизом Саадахом, який зібрав висловлювання інтелектуалів арабських країн щодо “війни проти сил зла”. Звісно, вони вважають практично неможливим, щоб окрема іноземна терористична організація могла завдати удару по життєво важливих об’єктах США. Думки арабських літераторів і мислителів суттєво відрізняються від тверджень західних мас-медіа та залежних від них інтелектуалів, а також від мовчання більшої частини останніх. Критика Заходу теоретиком ісламістського руху Саїда Кутба резонує із відповідними темами робіт Ніцше, Гайдеґґера, Адорно та Горкгаймера. Сирійський поет Адоніс, кандидат на Нобелівську премію в сфері літератури, бахрейнський письменник Мохамед Джабер аль-Ансарі закликають світ зберігати тверезу голову. Сирійський мислитель Мат Сафаді звинувачує західну культуру в тому, що вона сама не може дотримуватися нею ж проголошених принципів цивілізації, оскільки заперечує існування інших цивілізацій. Єгипетський літератор Джабер Асфор пише, що насильство починається там, де не прислухаються до голосу інших і де примусово вкорінюється спрощена логіка спільного знаменника. А іракський поет Абдула Рахман аль-Рубаї посилається на слова журналіста неарабського походження, який запитав на прес-конференції держсекретаря США К.Павелла: чому терористи свідомо пішли на власну загибель? Чи не тому, що вони відчували ненависть до американського режиму? Але Павелл, вислухавши питання, промовчав [45]. “Сучасний постмодернізм грається з есхатологією, але грається зовсім за інших обставин. Підстав для есхатології у Европи я не бачу” [46], – каже В.Скуратівський 11 вересня на круглому столі “Ситуація постмодернізму в Україні”, не знаючи, що в цей час у Нью-Йорку кришаться будівлі Всесвітнього Торгівельного Центру. Ще один учасник круглого столу О.Пахльовська майже через місяць пише: “Круглий стіл завершився констатацією етичного безсилля постмодерністської культури перед катастрофою. Одинадцятого вересня Третього Тисячоліття стала особливо очевидною безпомічність культури, яка Історію перетворила на Гру” [47]. Хочеться запитати: до чого тут, як писав Іздрик, поцмодернізм? Багато коментаторів обігравали тему того, що постмодернізм послабив здатність приймати рішення, оскільки заперечує можливість об’єктивного опису, його іронія та релятивізм – це етичне збочення, тому незрозуміло, чи засуджувати теракти, чи завдавати удару у відповідь. Хоча постмодернізм говорить тільки про те, що немає незалежного стандарту визначення того, яка з багатьох конкуруючих інтерпретацій події правдива. Єдине, проти чого виступає постмодернізм, – це надія обґрунтувати відповідь на теракти в універсальних термінах, які були б переконливими для кожного, включно з ворогами. Скільки разів ми чули ці нові мантри: “обличчя зла”, “ірраціональні божевільні”, “війна з міжнародним тероризмом” – те, що Е.Саїд називає “фальшивими універсаліями” [48]. Можна говорити про ісламську революцію (що й робили на іншому круглому столі – “Демократія і терор: виживає найсильніший”), постмодерні виклики, культурні зіткнення та інші в даному контексті дурниці, але як це стосується власне подій 11 вересня? Це стара інтеліґентська звичка: не маючи змоги боротися проти реальних “носіїв зла”, борються проти ідей, якими (нібито) ці “носії зла” керуються, відтак – проти філософських передумов, з яких ці ідеї могли б розвинутися, далі – проти типу культури, з якого мала б вирости така філософія тощо [49]. Я ніколи не був особливо зачарований будь-якими концептуальними постулатами, але зараз яскраво відчуваю неспроможність і недієвість частини з них, по суті, провал при зіткненні з Неочікуваним і типове небажання деяких інтелектуалів побачити це, продовжуючи (само)описи у межах власних дискурсів. Риторика на кшталт “clash of civilizations” (якою, до речі, оперують і лідери талібів), посилання на Гантінґтона свідчать про те, що існують певні інтелектуальні гіти, які вдало проституюються владними і суспільними практиками для створення іншого, лінґвістичного тіла проблеми, яке приглушує, вуалює останню. Це неодноразово можна було спостерігати. Між 1914 і 1926 роками вийшло чимало творів, у яких розглядалася теза про минулу війну як війну культур. Першу світову европейські інтелектуали пояснювали виходом назовні давно назрілого і неминучого “духовного” конфлікту, як сутичку взаємоворожих способів мислити й жити несумісних “цивілізацій”. Нам нав’язують думку, ніби головною причиною антиамериканських настроїв у арабському світі є радикальна несумісність цивілізацій – християнської та ісламської. Гантінґтон карикатурно спрощує політичну ситуацію, випрямляючи лінії напруги, які перетинають сучасний світ. Пропонована ним картина світу поділена на дві частини, як це було за часів протистояння доброї “демократії” і лихого “тоталітаризму”, втілених у США та Західній Европі, з одного боку, і в СССР та його сателітах – з іншого. Тільки тепер перша половина цієї картини, відповідальна за добро, іменується західною (християнською, ліберальною, вільною) цивілізацією, а друга, відповідальна за зло – це всі не/антизахідні цивілізації, “ісламська” насамперед (такі речі, як “хрестовий похід”, “добро” проти “зла”, “свобода” проти “страху” присутні в описі вигаданого антагонізму між ісламом та Заходом, звідки газети позичали лексикон у перші дні після 11 вересня [50]). Теракти послабили арґументи Гантінґтона. Природа цих атак і багатоманіття реакцій, які вони викликали, свідчать радше про зіткнення і конфронтацію не між, а всередині цивілізацій. Слабкість концепції Гантінґтона не завадила її перетворенню на парадигму сучасної політичної думки. Роль найменувань, номінацій у формуванні культурно-ідеологічних опозицій велетенська. Досить дати ім’я певному фантомові, щоб він насправді почав існувати. Ім’я вже несе в собі інтерпретацію. Означивши феномен, ми можемо вчитувати, вмислювати в нього будь-який зміст. Таємниця успіху Гантінґтона в тому, що він називає ворога. Він перелічує ворогів на ім’я. Вказуючи на загрозу Заходові з боку не-Заходу, він повертає йому Іншого (Чужого), а, отже, ідентичність. Відтепер її можна чітко окреслити на політичній карті. Тут особливо виразно помітний зв’язок між культурфілософськими спекуляціями інтелектуалів і тим політичним контекстом, в який вони включені. Ми спостерігаємо, з якою швидкістю під ті чи інші політичні й економічні розмежування підшивається ідеологічна база, як протистояння інтересів перетлумачується в протистояння ідентичностей. Різниця між цивілізацією і дикістю – це різниця між загибеллю невинних та “зіткненням цивілізацій”, “побічною шкодою” [51]. Інтелектуальні конструкції з приводу політичної дійсности не визначають цю дійсність, а визначені нею. Йдеться не про похідність ідей від політики як “надбудови” від “бази”. Мова про споконвічну включеність культурно-ідеологічного виробництва у політичне. Культура сама є Politicum. Вона становить невід’ємну частину політичного простору, втягнута у його конструювання, спів-визначає його. Тому правомірно вести мову про роль культурно-історично-теоретичних факторів у конструюванні політичних кордонів і навпаки, про сприйняття політичних кордонів як культурних меж. Запущені в хід новими суверенами ідеологічні машини штампують нові культурцентристські мітології. Сумно спостерігати, як до цього виробництва долучилися інтелектуали [52]. Хоча, звичайно, є винятки. Наприклад, в університеті Техасу в Остені відбулась крос-дисциплінарна електронна дискусія між маґістрами усіх факультетів – що їхні дисципліни можуть дати для розуміння трагедії 11 вересня, – яка продемонструвала, як науковці можуть бути частиною ширшого, соціального діалогу і прийняття рішень щодо теперішньої ситуації. Такі газети і журнали, як “USA Today”, “Wall Street Journal”, “The Guardian”, “Dawn”, де з’являються серйозні статті та багато дискусій, яких зараз не вистачає, всесвітньо відомі громадські інтелектуали Н.Чомський, С.Жижек, М.Говард, С.Зонтаґ, Ф.Джеймсон, Г.Зінн, А.Рой демонструють альтернативний підхід. Найбільша кількість опонентів війни знаходиться в університетах, де переважає постмодерністське спрямування. Чомський, один з перших критиків структуралізму, автор генеративної граматики і спеціаліст із близькосхідного конфлікту, якого вже називають загрозою демократії, пропонує найнадійніше джерело новин у теперішній ситуації: читати багато і завжди скептично, критично аналізувати і не відмовлятися думати [53]. Це той, другий, критичний вимір людини, про який говорили ще франкфуртці, який дозволить не бути заляканим істеричним пустослів’ям та брехнею. Треба пам’ятати, що цю війну ми не спостерігаємо з Марса і не описуємо злочини Аттили. Є багато такого, що ми можемо зробити зараз, якщо схочемо [54]. Залишається дуже мало того, що безпечно говорити про 11 вересня (генеральний прокурор США Ешкрофт назвав незгоду з політикою уряду чимось непатріотичним і неамериканським, що тільки шкодить розслідуванню і приносить зручність ворогу [55]). Інтелектуально важко і політично небезпечно визначати конфлікт, який постійно ковзає від “хрестового походу” до “контр-терористичної кампанії”, від інформаційної війни до реальної. В таких умовах невідкладним завданням інтелектуалів, можливо, є якраз викриття, вербалізація, артикуляція того, що небезпечно думати і говорити. Або, як казав В.Беньямін, в часи терору, коли всі нагадують змовників, кожен знаходиться в ситуації, де він мусить грати роль детектива. Детективна робота і мужність зараз потрібні, оскільки причини чи політичні інтенції терактів або замовчуються з псевдоморальних міркувань, або приймається те, що політичний та інтелектуальний фокус має бути зосереджено на тому, як найкраще “знищити зло”. Критика, уява і гумор в цьому контексті обмежуються моральними санкціями та попередженнями американського уряду. Заборонені зони мови набирають форму. Тому найкраще, що може зробити інтелектуал, – це описувати, зі здоровим глуздом запитувати і кидати виклик авторитетним істинам та офіційним акціям [56]. Але війна роздмухується дедалі ширше, тому це потрібно робити якомога швидше. Тепер про міти. Існує міт про Нью-Йорк, як про центр світової економіки. Але Ф.Бродель, описуючи сучасний капіталізм, говорить про зсув американської економіки з півдня та заходу США на схід, що відіграло, поряд з іншим, свою роль, як це не парадоксально звучить, у занепаді Нью-Йорка. Ще в 1979 р. центр світу змістився з Атлантики на Тихий океан зі своєрідною економічною віссю США – Японія. Упродовж 50-60-х років (перед кризою 70-х) Нью-Йорк, перше промислове місто світу, світ-економіка, побачив, як занепадають дрібні підприємства – його промислова і торгівельна сутність: великий сектор виробництва готового одягу, друкарні, харчова промисловість, будівельні фірми – цілий конкурентний світ. Дезорганізація Нью-Йорка почалась із витіснення цих тисяч підприємств, які дозволяли знайти в місті все, що забажає споживач, все вироблялось і зберігалось на місці. Саме великі підприємства зруйнували цей світ з вигодою для великих виробничих одиниць поза межами міста. А в Нью-Йорку залишилась непоправна порожнеча [57]. Думаю, літаки вдарили саме в цю порожнечу. Це звучить дико: яка порожнеча, загинули тисячі людей?! Так, згоден, але тут потрібно застосувати броделівську тричленну модель економічної діяльности, за якою середнім рівнем є ринкова економіка, під якою існує непрозора зона, елементарна базова діяльність, матеріальне життя, повсякденна рутинна реальність – неформальна половина економіки. З іншого боку, над поверхнею ринків лежать активні ієрархічні структури, які спотворюють процес обміну на свою користь, розхитують порядок, породжують аномалії. Це сфера капіталізму – груп привілейованих дійових осіб, втягнених у розрахунки, про які головна маса людей не має уявлення, “тіньова зона”, пітьма, діяльність втаємничених, накопичення могутности, соціальний паразитизм [58]. На цьому верхньому поверсі кілька великих купців Генуї ХVІ ст., Амстердама ХVІІІ ст. чи, як ми можемо тепер сказати, США 11 вересня 2001 року (методи, як бачимо, не важать) могли здалеку похитнути цілі сектори світової економіки: ми заходимо у пункт обміну валют – і бачимо результат. На цих трьох поверхах діють різні сили, люди, менталітети, жарґони і словники. Тому на рівні матеріальної цивілізації – так, це не порожнеча, було життя, нью-йоркська рутина. З погляду середнього поверху – це Волл-стріт, розвал біржі, зруйнування Всесвітнього Торгівельного Центру – ширма, завіса. Але для горішнього рівня, того, що Бродель називає капіталізмом, – це порожнеча. Дуже вигідно бити туди, де немає що вразити. Для С.Жижека у падінні веж ВТЦ якщо і є якийсь символізм, то він полягає не так у старомодному уявленні про “центр фінансового капіталізму”, як про центр віртуального капіталізму та фінансових спекуляцій, відчуженого від сфери матеріального виробництва [59]. Найцікавіше, чому не обговорюється те, як взагалі стало можливим безглузде обвинувачення та подальше страждання невинних людей. Чому вганяється у кам’яний вік країна, яка перебуває у кам’яному віці, де нічого не змінилося з часів Чинґіз-хана, крім появи “калашникових”? Чому бомбардується інфраструктура, якої немає (хіба що телестудія “Аль-Джазіри” у Кабулі, яку 13 листопада було благополучно зруйновано американською ракетою)? Чому б не перестати говорити про ідеологічні та цивілізаційні конфлікти, а поставити реальні запитання? Мені здається, відповідь очевидна. Тому, що це вдарило б не в порожнечу, а кудись – і, отже, собі в голову. Літаком.
1. США готовы потребовать запрета деятельности ООН //
. |
 ч
|
 |
|