Євген Смотрицький

Ґлобалізація і люмпенізація: соціальні корені злочинности

Присвячую цю статтю моїм братам за духом: Святославу Забєліну і Девідові Кортену

“Время славянофильствует”
Владімір Францевич Ерн

У третє тисячоріччя християнської ери людство вступає з тугим вузлом проблем. Проблеми ці постали не раптом і не на порожньому місці. Вони є результатом здійснення програми соціального, політичного та економічного розвитку, що сформувалася близько 500 років тому. Втілення в життя ідеалів і цінностей антропоцентризму, Гуманізму, сциєнтизму та Просвітництва, матеріалізація буржуазно-демократичної парадиґми – ось причина сьогоднішніх проблем. Духовна революція епохи Відродження призвела до переполюсування цінностей християнської культури і втрати орієнтирів духовного життя, а відтак зміни норм моралі та політики. Традиційно епоху Відродження розглядають позитивно, як епоху розкриття усіх творчих сил людини, яка дозволила всебічно реалізуватися людині як активній самовартісній Особистості. Розквіт мистецтва, розкріпачення духу від релігійних догм, переміщення інтелектуального життя зі сфери релігійної схоластики в сферу природи, тобто початок розвитку природознавства – звично позитивні явища епохи Ренесансу. Але звичка – не Істина, а елемент способу життя. Догматизація думки суперечить усьому духові Відродження, але, мабуть, і наука з філософією не уникли цієї вади. Правда життя полягає в тому, що паралельно із науковим і технічним прогресом йшла духовна деґрадація людини, десакралізація та секуляризація свідомости і способу життя, а соціально-політичний і економічний прогрес здобутий ціною небачених в історії людства жертв і деґрадації природи. Одним із наслідків духовної революції Відродження, а потім і всіх інших, що слідували за нею, є зміна характеру і ріст злочинности в усьому світі.

Проблема росту злочинности сьогодні дозволяє говорити про неї як про одну із ґлобальних проблем. Характер, масштаби, причини злочинности вимагають сьогодні радикального перегляду способу життя людства і тверезої оцінки перспектив нашого розвитку. Перехід від феодалізму до капіталізму призвів до руйнування натурального господарства і капіталізації в сфері економіки, а в соціальному плані – зруйнував громаду і призвів до атомізації особистости. Скажімо, починають з’являтися національні, а потім і реґіональні ринки, у тому числі ринки праці. Надлишок робочої сили знаходить собі застосування у війнах, піратстві, колонізації. Сьогодні відбувається ґлобалізація життя на планеті. Це продовження усе тієї ж тенденції, започаткованої в епоху Відродження: з’явившись одного разу, ринок починає рости, і цей процес завершується формуванням всесвітнього ринку. Процес тривалий, складний, він супроводжується війнами різного масштабу за сфери впливу. Але це лише деталі процесу росту Ринку. Якщо національні та реґіональні ринки породжували локальні проблеми в соціальній сфері, то ґлобальний ринок веде до ґлобальної соціальної кризи. Чинна соціально-економічна модель суспільства і відповідна їй політична система сьогодні вже не здатні вирішити посталих соціальних проблем хоча б тому, що вони самі їх породжують. Ситуація, коли значна частина людства виявляється зайвою, незапотребуваною сферою виробництва при збереженні незмінними принципів розподілу матеріальних благ, веде до того, що менша, працююча частина, має можливість жити, а більшу позбавляють цього природного права. Ба більше, менша частина живе в розкошах, у той час як більша частина постійно перебуває під загрозою голодної смерті.

Безумовно, неможливо відкинути всі інші причини злочинности. Генетичні нахили, помилки у вихованні, тимчасові соціальні кризи, які призводять до занепаду моральности – усе це серйозні реальні фактори, що впливають на злочинність, але вони блякнуть на тлі ґлобальної тенденції розколу людства на дві нерівні частини, більша з яких фактично позбавлена права на життя. Мораль – системна властивість і поширюється на всіх членів суспільства. Позбавлення прав звільняє і від обов’язків. Тому при існуючій тенденції розвитку людства виникне як мінімум дві моралі: “ЇХНЯ” і “НАША”. Причому обидві не просто будуть допускати убивство “чужинця”, а зведуть це в ранг священного обов’язку. Возлюби ближнього свого – заповідь хитра. Хто хоче, вважає ближнім будь-кого іншого, а хто не хоче так розуміти, – вважає ближнім подібного за духом. Щоб уникнути непорозумінь, Ф.Ніцше закликав: “Возлюби далекого”! Але заклик не подіяв.

Історія Нового і Новітнього часу дає безліч прикладів, що ілюструють висловлену вище думку.

Англія XVII століття: вівці з’їли людей. Люди дешевші від овець. Вівці дорожчі від людей. Земля потрібна вівцям, точніше їхнім господарям, тому потрібно відібрати її у людей. Право на спадщину, а отже і на життя в повному обсязі, має тільки перший син. Інші діти – зайві. Пуританська Англія, англійське суспільство санкціонували бурлакування, піратство, загарбницьку війну в Ірландії. Але щоб дозволити діґерам власною працею годувати себе – нізащо. За пуританською чистотою ховається жадібність, скнарість, корисливість – порушення однієї з найголовніших заповідей Христа. Ринок вовни породив зайвих людей, а їхня спроба відстояти своє право на життя призвела до діґерства. Пануюча у суспільстві сваволя породила філософські теорії природних прав людини, договірної теорії держави. Але це після війни всіх проти всіх, після позбавлення частини людей усіх прав, не лише природних. Конфлікт у суспільстві був знятий з двох причин: 1) зовнішня експансія (війна, піратство, колонізація) і 2) виснаження сил у ході громадянської війни. Конфлікт знятий, але модель соціально-економічного розвитку залишилася і з деякими змінами існує до сьогодні.

Франція XVIII століття. Наростаюча сваволя влади і грошей закінчується національною катастрофою. Не геніальність філософів Просвітництва та протилежного їм за духом Жана Жака Руссо дозволили їм сформулювати гасла Великої Французької революції і принципи побудови нового суспільства, а гіркий досвід Англії й очевидність ситуації. Така очевидна вона лише для тих, хто має очі і дивиться. “Дев’яносто третій рік” Віктора Гюґо – не підсумок “Великої” Французької революції, а початок всесвітньої катастрофи, яка неминуче настане. Слідом за Едуардом Пестелем повторю: Utinam vates falsus sim* [7, с. 56]. Французи долали кризу більше 80-ти років. І стихла вона, знову ж таки, лише завдяки експансії назовні (наполеонівські війни, колонізація) та виснаженню внутрішніх ресурсів у всіх наступних за “Великою” “звичайних” революціях, чи простіше – громадянських війнах. Для сьогоднішнього розквіту Франції знадобилося 16 Конституцій, 5 республік, 4 революції (громадянські війни) і, природно, участь у військово-політичних блоках по переділу світових ресурсів. А що ж з горезвісним гаслом: “Воля! Рівність! Братерство!”. Воно було цинічно перекручене ситими демократами на свою користь. Воля обернулася атомізацією особистости (як у Достоєвського – я вільний у далекій і байдужній до мене юрбі). Свобода сумління обернулася свободою від сумління. Рівність зведена до рівної відповідальности перед законом, але аж ніяк не до рівности в захисті цим законом, і тим більше в реалізації життєвих устремлінь. Рівність можливостей для бідних і багатих звучить відвертим глузуванням.

Приклади можна продовжувати, але ми до них повернемося дещо пізніше. Тепер же згадаємо оцінку ситуації в Европі російськими мислителями ХІХ століття. Навіть західник П.Я. Чаадаєв, відчуваючи духовну сліпоту народів, а головне – їхніх вождів, стверджував, що людство, мабуть, мусить фізично зіштовхнутися з якоюсь страшною кризою, щоб духовно відродитися [9, с. 216]. Як актуально і зрозуміло звучать ці слова після Гіросіми і Чорнобиля, СНІДу та клонування, парникового ефекту й озонових дірок, апокаліптичних прогнозів Римського клубу. Один з кумирів епохи великих реформ у Росії 1850-60-х років Д.К.Кавєлін, якого не можна зарахувати ані до західників, ані до слов’янофілів, ані до почвєнніків, оскільки він відкритими очима дивився на світ і не був бранцем ні своїх, ні чужих доктрин, так оцінював процес розвитку буржуазних відносин: “Де тільки особиста власність панує винятково, там, рано чи пізно, неодмінно настає повна соціальна анархія і нещастя народних мас, страшні суспільні недуги, проти яких досі залишалися неспроможними всі засоби, – недуги, що розвиваються нестримно, підсичуючись і підтримуючись самі собою. Обидва явища не випадково збігаються із винятковим пануванням особистої власности і між собою, але перебувають у найтіснішому зв’язку”. І далі: “...рано чи пізно власність зосереджується у певних руках і дає їм безмежну матер’яльну владу над неімущими. Дрібні власники не можуть втриматися і поступово переходять у працівники. Маси народу повинні з потреби, безумовно, підкоритися цьому пануванню нового роду, нещадному, свавільному, котрого єдиний закон – особиста вигода. Виникає гніт нестерпний і тим ненависніший, що не виправданий жодною розумною необхідністю і вимогою соціального блага. Такий лад діє згубно на народні маси й у матер’яльному, і в моральному сенсі. Вони тупішають від убогости, голоду, надмірної праці і безвихідного становища; озлоблення і розпач опановують їх” [4, с. 109]. Визнання своєї провини, – пише далі Кавєлін, – безсиле перед фатальними законами, “які лежать в основі теперішньої громадськости, безсиле тому, що сам первень соціальної анархії продовжує в ній діяти і служити невичерпним джерелом глибоких суспільних виразок” [4, с. 111]. А тому – “на надзвичайне зло потрібні і надзвичайні заходи” [4, с. 111]. Але і це ще не все. “Соціальна анархія, тобто нічим не стишувана боротьба приватних інтересів, належить саме до числа тих страшних роз’їдаючих суспільних недуг, які поволі, непомітно, руйнують суспільні організми. Тільки урівноважена іншим первнем, ця боротьба підтримує і розвиває життя. Який же ж цей первень? Зазвичай вказують на правильну адміністрацію, суд, на паліативні засоби... Але це омана! Ні адміністрація, ні суд не можуть устояти проти соціальної анархії, з тієї простої причини, що вони відповідають зовсім іншим функціям громадського життя. Суд існує на злодія, розбійника, кривдника, убивцю; поліція, в найширшому сенсі цього слова, теж відноситься до поверхні суспільних явищ, коли вони вже заявили про себе чи можуть заявити в тому чи іншому факті. Боротьба капіталів, власности, яка відбувається в умовах закону і без порушення суспільного ладу, вислизає і від суду, і від адміністрації. Її не можна упіймати і зупинити в жодному відчутному явищі без порушення законів і самої справедливости. Їй може протидіяти тільки первень, цілком їй відповідний” [4, с. 112-113]. Мислитель провидить прийдешню ґлобалізацію та її наслідки: “Не важко уявити собі, що настане час, коли в індустріальному та промисловому сенсі увесь світ складатиме одне ціле, кероване єдиними економічними законами. Що ж? Кращим буде становище мас від всесвітньої монополії землеволодіння, допоможе проти неї всесвітня конкуренція? Ні, не кількісне, а якісне лікування соціальної недуги може покласти їй край...” [4, с. 113]. Не впадаючи в помилку ідеалізації людини і суспільства, К.Д.Кавєлін тонко почуває діалектику переходу кількости в якість і глибоко розуміє причинно-наслідкові зв’язки між соціально-економічною моделлю, соціальними пороками і тенденціями їхнього розвитку. Він пише: “Які б не завелися між людьми ідеальне правосуддя й адміністративний лад, злочини і провини ніколи не переведуться, процеси ніколи не припиняться, поліція й адміністрація ніколи не залишаться без діла. Усе питання тільки в тому, в яких пропорціях перебуватимуть між собою порушення прав і правосуддя, безлад і облаштованість. Не в тому сила, щоб кожен без виключення мав свій певний шматок хліба, власний дах, власний статок, а в тім, щоб бездомність й убозтво не стали загальним правилом для маси народу... Бездомність, незабезпеченість побуту, поки вона не охопила величезної маси людей, – таке ж сумне явище громадського життя, як і багато інших, але ще не ознака органічного розладу. Проти цих лих різні паліативні заходи тепер уживають, і вони чинять свою справу. Але коли в цей стан потраплять значні маси, або й ще гірше – більшість народонаселення, ось тоді небезпека стане великою, і тут жодні паліативи не допоможуть: очевидно, суспільний організм страждає, і потрібні сильні, радикальні ліки, успіх яких завжди сумнівний” [4, с. 116].

Усе це розумів Константін Дмітрієвіч Кавєлін у 1858 р. Але не тільки сучасники, але й нащадки не змогли зрозуміти його коректно і належно оцінити. А що ми бачимо сьогодні?

Наймодніша проблема останнього десятиліття, над якою побиваються фахівці всіх галузей знань і політики, – сталий розвиток. Що означають цим терміном – зрозуміло не завжди, але інтуїтивно розуміється щось на кшталт “щоб в усіх усього завжди не бракувало і постійно ставало ще більше, і нікому за це щоб нічого не було”. З цим згодні всі, крім природи, але вона не людина, не держава, і санкцій проти неї вжити неможливо. Незважаючи на те, що вона все-таки об’єкт, природа поводиться як суб’єкт: реаґує, обурюється, протестує і чим далі, тим більше. І ми точно знаємо, що шансів перемогти природу в нас немає. Прагнення до соціальної стабільности вимагає постійного зростання виробництва, щоб забезпечити зайнятість і купівельну спроможність людей. Ясна річ, необхідне і збільшення споживання виробленої продукції. Інакше – соціальний колапс. Екологічний же імператив вимагає зворотного: скорочення виробництва і споживання. Інакше – екологічний колапс.

Праці Римського клубу розбудили політиків. На це знадобилося близько чверті століття. І в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро зібралися глави держав усього світу, щоб виробити стратегію сталого розвитку. Підсумки підводили через п’ять років у Нью-Йорку, на так званому “Ріо+5”. Інформації про другу зустріч було набагато менше, ніж про першу, позаяк радіти немає підстав. Найбільший фахівець у світі з проблеми сталого розвитку Девід Кортен, американський учений, який майже 40 років присвятив цій проблемі і якого я хотів би назвати Марксом ХХ століття, автор книг “На шляху в 21 століття”, “Коли корпорації правлять світом”, “Світ після капіталізму” й інших, так оцінив підсумки 5-ти років після Ріо: “Власне кажучи, усі 5 років ми рухалися не до сталого розвитку і рівних екологічних прав і відповідальности, а шляхом нарощування несталого споживання, що вигідно менш ніж 1% населення – власникам акцій ТНК. Але офіційні кола не бачать і не хочуть визнати цього – тому ми ні на крок не просунулися шляхом справді сталого розвитку” [3, с. 22]. Фактично про те ж саме пише сподвижник і однодумець Д. Кортена, російський мислитель і громадський діяч Святослав Забєлін: “Технічний прогрес у суспільстві, заснованому на обміні результатами праці, призвів до його необоротного розшарування на дедалі меншу чисельно і відсотково виробляючу меншість, котра користується грошима, і дедалі зростаючу чисельно і відсотково більшість, яка забезпечує себе коштом натурального господарства і не вживає грошей (дохід, менший, аніж долар на день, важко назвати грошима, навіть якщо вони і потрапляють іноді до рук людей з таким доходом). У статистиці цей процес відображається різницею доходів 10% найбагатших і 10% найбідніших, яка на ґлобальному рівні давно перевалила за 1:50 і прямує до співвідношення 1:100, більшаючи кожного року” [2, с. 44]. Тобто, до того самого 1% багатих і 99% бідних. У геології є поняття “мульта” – просідання ґрунту на значних територіях у районах підземних гірських розробок. За аналогією я б назвав процес падіння рівня життя в масштабі всього людства “соціальною мультою”.

Що випливає з вищесказаного? У таких умовах з’являться не тільки ессеї, але й зелоти та сикарії. С.І.Забєлін так оцінює ситуацію і прогнозує її розвиток: “Очевидно, що влаштоване таким чином суспільство в принципі не може бути правовим, оскільки величезна кількість його законослухняних членів щодня постає перед дилемою – порушити закон, чи померти з голоду. Змушування їх діяти за законом рівносильне винесенню смертного вироку. А вже у такому середовищі (соціальні умови – Є.С.) усі споконвічно схильні до криміногенної поведінки (генетика – Є.С.) опиняються просто в рідній стихії. Дивовижна для загалу наприкінці ХХ століття повсюдна криміналізація суспільства під таким кутом зору виявляється неминучим і природним породженням технічного прогресу” [2, с. 44-45]. Сказано абсолютно точно, але дозволю собі додати один штрих. Техніка, технологія – це засоби. Перебувають вони все ж у руках людини, а отже і підкоряються її цілям. Тому краще сказати, що технічний прогрес, неадекватно використовуваний в умовах неадекватної соціально-економічної, політичної та моральної (!) моделі суспільства сучасної реальности призводить до його криміналізації.

Для ілюстрації нашої концепції згадаємо ще деякі приклади. У книзі видатних фахівців у галузі генетики і правових наук Н.П.Дубініна, І.ІКарпєца та В.Н.Кудрявцева “Генетика, поведінка, відповідальність: Про природу антигромадських вчинків і шляхи їх попередження” зроблений чудовий огляд концепцій злочинности [1]. Наводиться там і статистика [1, с. 120, 121, 122, 125 і ін.]. Так, у царській Росії за 1856-1861 роки число підсудних зросло з 383 тисяч до 433,5 тисяч осіб, тобто на 13,2 %. У 1862 р. було 456,3 тис. підсудних, а в 1865 р. – 510,5 тис. Темпи росту злочинности за цей період перевищували темпи зростання населення Росії: ріст злочинности в середньому складав близько 2% на рік, а населення – менше 1%. За період від 1876 до 1889 р. загальне число заведених справ зросло на 57%, по 4% щорічно при зростанні населення за той же ж період на 1,5%. Далі, від 1885 до 1899 р. число засуджених зросло на 12%, від 1899 до 1908 р. – на 66%. Причину росту злочинности автори справедливо вбачають у важких соціально-економічних умовах життя, підсилених гнітом буржуазно-дворянської держави. Розгортання капіталістичного способу виробництва скрізь веде до росту злочинности, розвиток техніки – лише прискорює цей процес. У Німеччині за період від 1882 до 1898 року злочинність росла удвічі швидше, аніж чисельність населення. У Франції від 1831 до 1880 року число обвинувачуваних росло в 7 разів швидше, ніж населення. Те ж саме спостерігалося в Італії, Англії, США. І ще кілька слів про недалеке минуле, яке нам уже зовсім чуже.

Сплеск злочинности, безумовно, породжений революцією 1905-1907 р. Але чим викликана революція? Руйнуванням традиційного способу життя і люмпенізацією населення в умовах капіталізму, що розгортається.

Абсолютне число убивств у Росії в 1909 р. склало 30 тисяч, у 1913 – більше 34 тис. Православні, де ваш Бог?! Помер!

Масштаби, динаміка і структура злочинности в ХХ в. мають складний характер. Перше, що хотілося б відзначити, це те, що злочинність з ростом добробуту в розвинутих країнах не зникла. Ба більше, з’явилися нові, небачені раніше форми. Колишній канцлер Німеччини Гельмут Шмідт, журячись із приводу нещодавніх випадків кричущого шахрайства серед посадових осіб, сказав: “Раніше нічого подібного не траплялося. Жадібність змусила людей забути про всякі норми моралі”. А чи не про те ж саме К.Маркс говорив майже 150 років тому? Та хіба тільки К.Маркс? А навіщо людям пам’ятати про норми моралі, якщо вони невигідні? Уже Ніцше сказав, що коли людина має моральні достоїнства, то стає їх заручником. Якщо сказати простіше, то чим ти кращий, тим тобі гірше. Адже в умовах індустріального суспільства, а тим більше постіндустріального, коли панує атомізація особистости, анонімність комунікацій, неминуче губиться прозорість, а значить і моральна чистота людських відносин. Людина стає “річчю в собі” для суспільства. Кожний відомий лише частково й однобоко: як випадковий зустрічний (на вулиці, у транспорті, у магазині, у лікарні), як сусід, як член родини, як колега. А коли так, то відкривається простір для моральної деґрадації і злочинности під гаслом “Не спійманий – не злодій”! Ба більше – на варті такого підходу до життя стоїть принцип презумпції невинности. Я не закликаю його скасувати, а лише показую, як і тут працюють закони діалектики: у суспільстві є законослухняні і злочинці (єдність протилежностей); обвинувачувати можна тільки обґрунтовано, а щоб не було підстав – треба хитрувати і приховувати незаконні й аморальні дії заради своєї вигоди, тому зростає число злочинців і потенційних злочинців, кількісний ріст приводить до якісних змін – міняється вдача суспільства; це і є момент стрибка і заперечення заперечення – щоб жити, потрібно бути злочинцем, чесній людині практично не залишається місця в житті. Журнал “Сторожова вежа” пише: “Обман, корупція і шахрайство повсюдно процвітають. За повідомленням лондонської “Таймз”, деякі агенти поліції “обвинувачуються в тому, що кожного разу привласнюють до 100000 фунтів стерлінгів, перепродуючи конфісковані наркотики чи “гублячи” докази проти ватажків злочинного світу”. В Австрії обман у сфері страхування вважається звичайною справою. Наукове співтовариство Німеччини було вражене недавнім викриттям “одного із найскандальніших випадків шахрайства в німецькій науці”. Професор, “світило німецької генетики”, був звинувачений у широкомасштабній фальсифікації, чи підробці даних” [8, с. 2-3]. Людина, загублена в юрбі, відчужена від конкретного людського співтовариства (громади, комуни, племені), в умовах руйнування традицій і способу життя, розпалювана спокусами реклами, заздрощами і фрустрацією, схильна впадати в стан деморалізації, що переходить в аморальність. Якщо помножити соціальний дискомфорт на духовну деґрадацію, на втрату сенсу, а отже й і вартости життя, то дивуватися криміналізації суспільства не доводиться. Неясність цілей породжує нерозбірливість засобів.

Друге принципове зауваження полягає в тому, що у ХХ столітті відбувається якісний стрибок у зміні соціальної топології, чи навіть хронотопу: несумісне і різноякісне сусідить фізично в часі і просторі; однопорядкове і подібне може бути настільки багатоликим, що його важко упізнати; причинно-наслідкові зв’язки настільки складні й заплутані, що не піддаються осмисленню; те, що раніше було локалізоване чи поляризоване в національних масштабах, тепер поляризується і делокалізується в ґлобальному варіанті; інформаційні, фінансові та економічні мережі по-новому структурують світ. Відповідно до цього міняються і вдачі. Кілька прикладів. Джавагарлал Неру, споглядаючи світову бойню початку ХХ століття, зазначив, що усі людські вади, неприпустимі у відносинах людини з людиною, стали нормою у відносинах між народами. Далі, прийнято вважати, що жорстока експлуатація людини характерна тільки для періоду “нерозвиненого”, первісного капіталізму. Але в міру розвитку цивілізовані країни позбулися цієї вади. Реальність виглядає зовсім інакше. Як пише Джордж Орвелл, “британські робітники до певної міри живуть за рахунок грабунку Азії й Африки, але при цьому справа неодмінно зображалася так, буцім, відмовившись від таких доходів, ми якимось чином усе одно примудримося зберегти процвітання. А робітників головним чином і навертали в соціалістичну віру, кажучи їм: от бачите, вас експлуатують, тоді як груба істина, заснована на становищі речей у світі, зводилася до іншого: вони самі експлуатували” [6, с. 293]. Тобто, сьогодні вже існують не бідні і багаті квартали, а бідні і багаті континенти, бідні і багаті сторони світу. У 1978 р. офіційно визнана проблема “Північ – Південь”, існує програма ООН по боротьбі з бідністю. Однак убозтво продовжує рости як в абсолютному, так і в стосовному відношенні. І буде рости! Д.Кортен, якого ми вже згадували, розкрив механізм пограбування країн, що розвиваються, розвинутими країнами. І розмови про боротьбу з бідністю з боку багатих виглядають відвертим лицемірством, якщо лицемірство може бути відвертим.

Президент США Билл Клинтон, виступаючи у вересні 2000 р. на саміті тисячоліття в Нью-Йорку [10], дав оцінку діяльности ООН. Зміст його промови звівся до того, що ООН працює вкрай погано, але без неї було б іще гірше. Звучать ці слова, принаймні, наївно. Якщо корабель-людство дав тріщину і почав тонути, то пасажирам “першого класу” не слід підкручувати голосніше музику, сильніше тупотіти ногами в танцях на палубі розваг і кидати недоїдки зі святкового столу спеціальній команді для затикання тріщини. Це не допоможе. Нерозуміння цього – ознака слабоумства, розуміння і збереження при цьому Status quo – ознака духовної хвороби, неадекватности й підлости. Вибрати істину із запропонованого буде нелегко.

ООН перестала виконувати свою функцію. Людство з таким колективним керуючим органом ґлобальні проблеми не вирішить. Можна говорити про “ефект динозавра”: людство багато і швидко їсть, мало думає і повільно реагує. А темпи соціальних і екологічних змін дуже значні і продовжують зростати. Що показав саміт тисячоліття? Він показав, що “нове мислення” продовжує залишатися для політиків “таємницею за сімома печатями”. Термін “ґлобалізація” був ключовим і звучав через слово. Але від цього розуміння не додалося. Схоже, що девальвація поняття почалася до того, як воно набуло повноцінного сенсу. У п’ятихвилинних виступах (щоб дотримати рівність і демократичність) кожен виступаючий глава держави скаржився на несправедливість щодо його країни в розподілі ресурсів. Так би мовити, тягли ковдру на себе. Німеччина і Японія вимагали зміни свого статусу в ООН, оскільки вони відіграють найважливішу роль у світовій економіці, тобто теж тягли ковдру на себе. Лише Фідель Кастро сказав про те, що спекулянти правлять світом, а Нурсултан Назарбаєв заявив, що якщо і далі тільки багаті країни будуть користуватися плодами ґлобалізації й благами цивілізації – неминучий ріст конфронтації у світі.

Ґлобальна криза людства вже проявилася. Її вже не можна сховати. Досі ми говорили про діагноз хвороби та її причини. Тепер необхідно сказати про те, Хто винен і Що робити? Д.Кортен дає такі відповіді на ці запитання: “Власне, процес “сталого розвитку” 5 років рухався в протилежному напрямку – ми бачимо консолідацію корпорацій і зростаючу прихильність урядів до інтересів ТНК. Вільна торгівля без кордонів, яку зараз пропагують, насправді підриває і демократію, і ринок – оскільки дає владу кільком монополіям” [3, с. 22]. Тобто, влада у світі переходить від демократично обраних урядів до власників транснаціональних корпорацій. У їхніх руках зосереджуються ресурси, влада і сила, що керують світовим господарством, а значить і людьми, і навіть народами. Усе це відбувається в рамках закону. Але реальність така, що і Закон, і Ринок, і Демократія змінюють свою сутність на протилежну. Закон, у рамках якого приймаються економічно вигідні для власників ТНК рішення, залишає поза законом мільйони людей, що не вписалися в економічні схеми ТНК і Ринку, і позбавляє їх права на життя. Святослав Забєлін пише: “... фундаментальним аспектом кризи є “перехід” більшости людства у категорію непотрібних з точки зору економіки людей. Технологічний прогрес до кінця ХХ століття вчинив так, що для забезпечення людства всім необхідним досить, щоб працювали всього 20%, а інші 80% можуть “відпочивати”, іншими словами, безробіття є об’єктивним наслідком даної форми технічного прогресу, мотивованого бажанням звільнити людину від праці. Однак довизволялись до того, що незнищенна загальноприйнята соціальна норма – “хто не працює, той не їсть” ставить під питання фізичне виживання більшости в умовах відсутности дефіциту засобів існування” [2, с. 123]. Така діалектика. Чим більше законів, тим менше прав. Чим більша концентрація капіталу в одних руках, тим легше вижити на Ринку, але тем менше суб’єктів ринку і отже й самого Ринку, тобто це діалектичне повернення до плану. Д.Кортен пише: “Захід стверджує, що в колишньому СССР переміг ринок – але насправді це чиста форма корпоративного капіталізму, і централізована планова економіка держави поступилася місцем плановій економіці ТНК” [3, с. 22]. Але ж те саме відбувається й у світовому масштабі: світ переходить до планової економіки ТНК, чи як їх ще називають “фінансово-економічних груп” – ФЕГ. Але ТНК – не держави, і вирішення соціальних питань для них – невластива і вимушена функція, яка вирішується в міру корисности для головного – прибутку, і тільки для співробітників. Інші – зайві. Так, ТНК на новому діалектичному рівні починає виконувати функції середньовічного цеху: контролювати ринок, асортимент і якість продукції. Це схоже на неофеодалізм. Уже не Ринок контролює якість товарів, не попит на Ринку визначає асортимент, не рухлива кон’юнктура контролює Ринок, а ТНК. За допомогою реклами формується попит, асортимент, смак і ціна. Реклама стає свого роду релігією, що визначає, що добре, а що погано, за що потрібно платити (купувати) і скільки, а за що не потрібно, заради чого варто жити, заради чого не варто.

Як виглядають справи з демократією? Звернемося знову до Д.Кортена: “У даній ситуації мені здається, що тільки громадянське суспільство може змінити процес. Подібні зустрічі в ООН (про це трохи далі – Є.С.) дають можливість для створення міжнародного громадянського співтовариства, інтернаціоналізації громадського руху. Воно повинно стати політичною силою – щоб люди повернули собі владу, яку їхні уряди віддали бізнесові. Зараз завдання громадських організацій – показати людям, що існує альтернатива нинішньому шляху розвитку, і що чинні інститути влади можна і треба зробити дійсно підзвітними суспільству” [3, с. 24]. Фактично, йдеться про те, що відбулася криміналізація влади, яка обирається законним демократичним шляхом. І італійська чи російська мафія виглядають дитячими забавками й учорашнім днем у порівнянні з тим, що відбувається на ґлобальному рівні сьогодні. І ніхто не винуватий, оскільки такі правила гри. Значить, потрібно міняти правила гри. Але хто їх буде міняти, і якими вони будуть? Ніхто не хоче упустити своєї вигоди.

Якщо суб’єктами міжнародного права стають більшою мірою ТНК, аніж держави, то і представницький орган людства повинен складатися з представників ТНК, а не держав і народів. Тому ТНК сьогодні йдуть двома шляхами: ділять ринки між собою і намагаються здобути офіційний статус у структурах ООН. Оскільки захисниками прав людини стають дедалі більше НУО, то й вони цілком логічно претендують на представництво в ООН. Процес йде складно. Звернемося ще до однієї великої цитати з інтерв’ю Д. Кортена. Ось як він описує зустріч представників бізнесу й ООН, що відбулася під час саміту в Нью-Йорку (Ріо+5): “24 червня 1997 р. керівники 10 (найбільших) транснаціональних корпорацій зустрілися в ООН за сніданком, щоб обговорити офіціалізацію участи корпорацій у справах ООН. Я був запрошений на цей сніданок. Це був справжній сніданок сильних з омарами й екзотичним грибним салатом у приватній їдальні в садибі ООН. Тридцять сім обраних були запрошені Послом Разалі Ісмаїлом, Президентом Генеральної Асамблеї ООН і паном Бйорном Стіґсоном, Виконавчим директором Всесвітньої Бізнес-Ради з питань Сталого Розвитку, щоб обговорити кроки по створенню плану залучення комерційного сектору в процес визначення політики ООН та участи сектору в розвитку ООНівських фондів сприяння.

Серед учасників зустрічі були: 15 членів вищого керівництва державами, у тому числі 3 глави держав, Генеральний Секретар ООН, Директор Програми ООН з розвитку, Заст. Генерального Секретаря ООН, відповідальний за роботу комісії ООН з питань Сталого Розвитку, Генеральний Секретар Міжнародної Торговельної Палати, 10 керівників транснаціональних корпорацій. Жестом, який означив рух до прозорости та громадської участи, було запрошення двох “академіків” і двох представників НУО. Представниками “академічних кіл” були Джонатан Леш з World Resources Institute і я. Чі Йоке Лінґ із Мережі Третього Світу і Вікторія “Вікі” Толі-Корпуз із Мережі Абориґенних Народів (Філіппіни) представляли неурядові організації (НУО). Прослуховування виступів представників держав і корпорацій глибоко потрясло мене, позаяк продемонструвало фантастичну міру глухоти щодо більшости звертань світового співтовариства НУО на адресу ООН, її органів і Конференцій” [3, с. 23]. Така сьогодні сумна реальність. Якщо вилікувати глухоту не удасться, то лікування ускладнень запущеної хвороби обійдеться дорожче. С.Забєлін справедливо стверджує: “На порозі третього тисячоріччя від Різдва Христового людство переживає кризу самого способу свого існування як частини Біосфери, з одного боку, і як співтовариства розумних істот, з іншого. Подальший прогрес можливий тільки за умови здійснення соціальної й технологічної революції, усі передумови якої уже визріли в надрах сьогоднішньої цивілізації, у зв’язку з чим є шанс перейти на нову сходинку розвитку з мінімальними втратами. Якщо чинні процеси будуть і далі розвиватися стихійно, то накопичення суперечностей усе одно підірве ситуацію у світі не пізніше першої чверті XXI століття, але ціна стихійного переходу в нову якість радше за усе виявиться жахливою. У результаті попередньої аналогічної революції, коли 10 тисяч років тому наші предки перейшли від полювання і збирання до скотарства і землеробства, людство скоротилося в 10 разів. Нинішня криза набагато глибша, засоби взаємного знищення в людей куди могутніші, а любові до ближнього не набагато більше, ніж 10 тисяч років тому” [2, с. 122].

Ґлобалізація продовжується, і вона обов’язково призведе до радикальної зміни соціального устрою людства. Який сценарій розвитку буде реалізований, покаже майбутнє, але велика імовірність втілення в життя антиутопій Дж.Орвелла (“1984”), Є Замятіна (“Ми”), І.А.Єфремова (“Час Бика”). Щоб цього не трапилося, необхідні спільні зусилля і добра воля всіх Землян. Політики і бізнесмени залишаються глухими. Це показали події в Празі у вересні 2000 р. і Ніцці на початку грудня 2000 р. Всесвітньому люмпен-пролетаріату, як і національному, немає чого втрачати, крім своїх ланцюгів. Антизаконні дії проти ґлобалізації – акт запеклого протесту. Безумовно, він поза законом. Але яке діло знедоленій людині до закону, якщо цей закон ніяк її не захищає. Тому протест люмпенів сьогодні рухає історію більше, ніж воля і розум політиків.

Але якщо пригадати історію, то хіба не люмпени виносили ідеї і породили Християнську цивілізацію?! А хіба не на люмпенів покладає головну надію найавторитетніший мислитель ХХ століття Герберт Маркузе?! [5]. Зневажливе слово люмпен згодом може поміняти своє емоційне зафарбування. А снобізм “ситих” у їхньому ставленні до знедолених лише підтверджує старе правило: ми ненавидимо людей за те зло, що їм заподіяли.

Переклав А.П.

1. Дубинин Н.П., Карпец И.И., Кудрявцев В.Н. Генетика, поведение, ответственность: О природе антиобщественных поступков и путях их предупреждения. – М.: Политиздат, 1989. – 351 с.

2. Забелин С.И. Время искать, и время терять. – Рязань: “Сервис”, 1998. – 151 с.

3. Интервью с Дэвидом Кортеном // Забелин С., Кортен Д., Медоуз Д., Норберг-Ходж Х., Шуберт К. Глобализация или устойчивое развитие. Сборник статей. – Социально-экологический союз, 1998. – С.22-25.

4. Кавелин К.Д. Наш умственный строй. – М.: Правда, 1989. – 656 с.

5. Маркузе Г. Одномерный человек. – М.: “REFL-book”, 1994. – 368 с.

6. Оруэлл Дж. Писатели и Левиафан // Оруэлл Дж. Эссе. Статьи. Рецензии. – Пермь: Изд-во “КАПИК”, 1992. – 320 с.

7. Пестель Э. За пределами роста. – М.: Прогресс, 1988. – 272 с.

8. Сторожевая башня. – 1 ноября 2000. – Т. 121. – № 21.

9. Чаадаев П.Я. Статьи и письма. – М.: Современник, 1987. – 368 с.

10. http://www.un.org/russian/conferen/millennium/summit.htm