Тарасій Антипович

Станіслав: знаки великої Батьківщини (фраґмент моїх “мимуарів”)

Ми стояли посеред міста з двома паралельними іменами. Івано-Франківськ/Станіслав. Або так: Івано-Франківськ фон Станіслав, або де ля Станіслав. Так чи інак, ця багатоскладність імени у мене асоціювалася з титулами забутої знаті, з чиїмось довгим і заплутаним родоводом. Було літо-2000. І ми – безквартирні й безробітні мешканці Києва. Такі собі стринґери від “культурки”. (Саме “культурки” як розділу журналістського ремесла, що спрямований на “висвітлення подій і явищ сучасної культури”.) Ми збиралися трохи послухати, як старіє світ, як псується час. І ще я хотів діткнутися Феномена. У Полтаві, звідкіля я родом, Феномена не було, а у Франківську був. Я заздрив. Моя супутниця була з цих країв.

На головній пішохідній вулиці влаштовували якийсь конкурс із вуличного баскетболу (на один кошик). Було багато хлопців у широких штанях. Раптом у натовп врізався Володимир Єшкілєв. Живих Деміургів у цьому місті не треба шукати – вони з’являються самі. Центр міста тісний, і вони змушені рухатись одними і тими самими траєкторіями. Володимир Єшкілєв серйозно махав полами плаща повз дещо бутафорський баскетбольний щит. На обличчі була повна зосередженість. А можливо, цей ефект був спричинений окулярами. На голові у Володимира Єшкілєва куйовдилося багато різних волосин, кожна з яких, я переконаний, продовжувалася такою самою бурхливою концептуальною нарацією або дискурсивною практикою.

Я подумав: відомі люди приречені не впізнавати тих, хто впізнає їх. Це робить відомих мешканцями набоковської камери обскура. Отак поспівчувавши Великому Деміургові, я відмовився наближатися до нього. Метою наближення, зрештою, було склепати якесь інтерв’ю для київських газет. А в такому вуличному оточенні Екзегетові ще й могло би здатися, що я звертаюсь, аби загітувати його до баскетболу.

Ми залишилися стояти. У цих чужих містах завжди з’являється потяг до порівнянь. Тоді я часто згадую знакового Дєдандрєя, двірника за світоглядом, за фахом, за покликанням. Пам’ятаю його розпачливий зойк, коли він побачив, як у центрі Полтави, у дворі санепідемстанції сусідка випасала курей. “Кури сєрут!” – вигукував Дєдандрєй, і його ветха постать вгрузала в осінь.

Пам’ятаю рукавичний цех, так само обкладений по всьому периметру будівлі рудим послідом, але вже антропогенним. Пам’ятаю завод, який виробляв залізну стружку, скрегочучи прямо у вікно спальні. Ми лазили красти ту стружку, наче то і справді був шедевр виробництва. Пам’ятаю червону цеглу. Багато червоної цегли, нагромадженої в кубічні форми. У цих формах мешкали люди, багато людей. І я серед них. Світ складався з цеглин. Світ ділився на цеглини...

Тут, у Галичині, все не зовсім так. Серед її середмість я почуваюся носієм анти-породи, якоїсь специфічної сірости, яка і становить мою самобутність. Я бачу, яке крихке це галицьке шляхетство крови на тлі приблудної живучости решти наших Україн. Бо кожна порода декоративна. Вона – плід селекції, плекання. Галичина – це блакитний бедлінґтон-тер’єр із ангельськими кучерями. Тирлування з нашим центрально-східним виводком йому протипоказане. Неотесані середньоукраїнські блохи можуть загризти його до смерти. Божі кінологи, бережіть Галичину...

Не знати чому, ми вирішили шукати для інтерв’ю Тараса Прохаська. Можливо, він здавався нам досяжнішим від решти фігур станіславської феноменології. Методи пошуку були варварські, лобові, позбавлені будь-якої етики. (Загалом, журналіст має бути людиною брутальною. Без такої риси він фахово не придатний.) Ми просто порпалися у телефонному довіднику поблизу Головпошти. Надибали там прізвище “Прохасько”. Жіночий голос зі слухавки повідомив, що Тарас – у редакції газети. Звідти прозаїк і дав нам згоду.

Грошей на те, щоби забезпечити розмові мінімальний алкогольний супровід, у нас не було. Прохасько, як проникливий письменник і бармен, швидко це зрозумів. Він роздобув десь пластикову літрову пляшку і наповнив її вином у якомусь барі. Мене заспокоїв цей демократизм вибору. Та ще більше полегшення настало тоді, коли Прохасько звернув між якісь гаражі, й нам відкрилася панорама зупиненого будівництва з фундаментом, бур’янами і стосом прекрасних бетонних блоків, на яких можна було розсістися. До блоків ми йшли втоптаною стежиною, і Тарас просив не ступати за її краї, де у траві ховалися цілком відчутні на запах “міни”. Я часто ходив такими стежинами в дитинстві й почувався тут уже майже по-домашньому.

Тарас Прохасько сприймав запитання якось альтернативно, та відповідав завжди цікаво. Ідеальний об’єкт для інтерв’ю – це той, хто і на дурне запитання розумно відповість. Прохасько говорив про “казан культур”, про своїх прадідів, про ландшафти, про літературу станіславську і взагалі. Ми пили вино-на-розлив. Цілком народне і цілком приємне. Моя супутниця фотографувала письменника побутовою “мильницею”...

Аж поки, шукаючи ракурс, не порушила просторове табу. Її нога у високому напівматер’яному черевичку вгрузла по кісточки в дебелу купу саме того антропогенного, рудого, про яке вже було згадано. Якби я вмів так повільно й уважно писати, як Тарас Прохасько, я би присвятив цьому Феноменові кілька сторінок транквілізованої візії. Наразі ж доведеться обмежитися тим, що воно було руде й антропогенне.

Дамі було прикро. Обличчям Тараса пробіг легкий екзистенційний сум. Моя душа весело ворушилася десь у кишках. Я мав би зізнатися, що страшенно люблю такі скатологічні ситуації. Саме в них буття оголює свою трагікомічну суть. Я мав би сказати, що буття і є розмовою про високе, яку ведемо, стоячи однією ногою в лайні. Я мав би сказати, що це була влучна крапка в діалозі, точніше, не крапка, а ціла купа, але менше з тим. Я мав би сказати, що ця “міна” теж є знаком, включеним у ландшафт. Вона теж один із проявів біологічної пульсації, які так вдало фіксує у прозі Тарас Прохасько. Та я нічого не сказав. Система людської комунікаційности завжди нав’язує цю ніяковість, попри наші справжні стани. Ми ніяковіємо від самої думки про ніяковість. Це наслідок диктату культури.

Прохасько зберігав розважливість і зумів нам іще раз полегшити існування, провівши в туалет франківської редакції “Експресу”. Там ми попрощались і скористались умивальником, додавши цій корисній жовтій газеті трохи рудого. Кольору поменшало, але запаху – ні. Тому на вулиці я здуру запитав у перехожої німфи, чи немає в неї часом дезодоранту. Вона вирішила, що я в такий спосіб натякаю на її неапетитні запахи, і перейшла на інший бік. Я був у захваті від себе. Потім ми добрели до якоїсь ятки, придбали слоїк “Тройного одеколону” і радісно виплюснули його на черевик. Це пом’якшило гостроту міазмів і водночас збагатило їхню структуру. “Натхненні”, ми полишали місто переможцями...

Інтерв’ю з Прохаськом вийшло у двох газетах. Моя супутниця стала моєю дружиною. Будівництво на місці наших франківських посиденьок, напевно, вже завершене. Я став більше цінувати знаки, в яких до нас приходить велика Батьківщина. Їх треба навчитися розпізнавати. Якось, іще раніше, приїхавши до Києва на практику, я відразу ж на вокзалі обома ногами вліз у лайно. І усвідомив, що вже не зовсім чужий у цій столиці. Знаки приходять у потрібний момент, аби підтримати нас.

Воно, таке руде, антропогенне, явилося мені й там, у Станіславі, щоби зробити мене причетним, присутнім, включеним у ландшафт. Воно завжди з нами. З нього ми постали й у нього перейдемо. І даремно я кажу про реґіональну неоднорідність. Батьківщина – всюди, де воно є. Власне, воно і є топосом Батьківщини.