Маркус Ярошка

Подорож уздовж межі

То була далека подорож. В країну на Сході. Проминаючи знайомі краєвиди, він дивувався, як мало потрібно, щоб наважитися вирушити в дорогу. Його донька, заплющивши очі, дрімала поруч на сидженні їхнього автомобіля. Вона слухала музику. Над її довгим русявим волоссям можна було розрізнити дугу навушників. Не чуючи жодного звуку, він знав, що це попса. “Завивання” – так зневажливо називав він улюблену музику доньки.

Але повернімося до подорожі. Якось він запитав, чи не хотіла б вона поїхати з ним, адже зараз зимові канікули. Він не сподівався, що відразу отримає згоду. Очевидно, не тільки цікавість керувала нею, коли вона сказала “так” і не поставила жодного запитання. Йому самому вже доводилося бувати в країні П. Прикипівши поглядом до асфальту, він думав про першу подорож. Тоді він насилу впорався з лавиною вражень. Багато чого так і не зміг збагнути, багатьох речей не зміг розкласти на полиці. Здавалося, все було іншим: паволока чужинности огорнула села, міста, людей.

Він намагався ніколи не робити легковажних висновків. Все, що знав про країну, походило з уст інших. Було побачено чужими очима. Картина, насмикана з чужих фраґментів, з роками міцніла. Обмаль знань, катма симпатії. Одного дня він зрозумів, що ніколи не відчував туги за тією країною. Незбагненної туги, яку прокидали спогади про південь. Йому дуже хотілося бодай тепер, під час другої подорожі, проникнути у внутрішній світ тієї землі і її людей. Нездоланне бажання, жага пізнання примушували продиратися крізь знаки питання до тієї межі, де зовнішній світ переходить у внутрішній, відкриваючи простір осяжної ясноти. Усвідомити поклик вдавалося однак не завжди. Чіткість і розуміння виникали, як правило, на відстані. Досвід дистанції покликав його у подорож.

Багато годин були вони вже в дорозі. Покинули свою країну, проминули іншу, яка не запрошувала на перепочинок. Чергове упередження, подумалося йому. Проте червоні прапори і гучномовці на кожному стовпі у селах, через які вони їхали, викликали неуникне відчуження, з якого народилося переконливе бажання якнайшвидше добутися до наступного кордону. Дівчина скинула навушники і мовчки дивилася на навколишні краєвиди, яких, здавалося, так і не торкнулася зима. Проте насправді була середина лютого. Кілька питань про країну. Кілька коротких відповідей, адже він сам мало що знав. Газетні повідомлення, телесюжети – йому не хотілося переповідати, а зараз поготів. Він знову подумав про упередження – те, що його часто непокоїло. Проте він не хотів його озвучувати. У тривалій мовчанці доньки він бачив нові і нові питання, поглинені сумнівом, він знав про них з власного дитинства, вони не покидали навіть тоді, коли уже дорослим спостерігав, як сумнів сточує їх ще перед тим, як вони мали б зазвучати.

Переважно чужі навколишні краєвиди заторкнули в ньому незбагненну внутрішню струну. Відчуття, досвід, в якому світлі і темні ландшафти перетворювалися на послання, ба навіть на множинну дійсність, що залишалася. Це його заспокоювало. Йому здавалося, що може відчитати минання часу: літо, зима або весна або прозорість осени – всі ці віхи природи, весь цей “зримий перебіг життя”. Картини пір року, в яких можна було впізнати постійне минання часу; іноді вони дарували почуття таємничого “душевного ритму”. Хіба не перегукувалися вони з давніми переказами, хіба не давали стійкости, оманливої певности, на якій покоїлася віра пращурів? Були моменти, коли його раптом захоплювала ідея “нового зачарування світу”. Проте він швидко прокидався зі свого солодкого забуття: для незвичайного, для загадкового час не залишив місця. Дивно, думалося йому не раз, що письменники так завзято сприяли розчаруванню світу. Без жодної винагороди. Жахливе непорозуміння! Він крадькома глянув на свою тиху супутницю: чи, бува, не переслідують її схожі думки. Запитати він однак не наважився. Надто міцно переплелися його думки з його особистим “світовідчуттям”, з його способом перетинання меж дійсности. Як зрозуміти іншій людині цю невідповідність думання і дійсности, мови і “світу”? Хіба існує тут спільний знаменник, спільний образ, спільна назва, яка б вичерпувала все?

Дівчинка спала, і через багато мовчазних годин вони досягли жаданого прикордоння країни П. Кілька автомобілів завмерли перед закритим масивним шлаґбаумом. Жодного руху. Він вимкнув мотор. Знову межа, мовив сам до себе, не сподіваючись жодної відповіді. Минула добра хвиля, доки прикордонник жестом не звелів зайти з паспортами на митницю, в барак. Там, в обдертій чекальні, довелося знову мовчки стовбичити в короткій черзі. Яка нудьга на обличчі прикордонника за пультом, подумалося йому. Жодного привітання, побіжний погляд на незнайомця. Гортання паспортів нітрохи не розвіяло незворушности. Постава свідчила про цілковиту неприсутність, про незбагненну зневагу, викликану вимушеною зустріччю з подорожніми. І це все посеред Европи, пробурмотів чоловік, так і не знаючи, чи зрозуміла його донька. Вона байдуже стояла поруч і дивилася в нікуди. Про що думала? Хіба не почувала приниження? Йому насилу вдалося погамувати спалах гніву. Втім, він знав, що тут слід мовчати. Він знав, що колючу лінію цієї нелюдяної, фіктивної межі, цього безоднього провалля можна подолати тільки демонстративним награним спокоєм. Єдиний метод подальшого просування. Він розумів, що перетинання кордону щойно починається.

Після перевірки паспортів знову чекання в салоні автомобіля. Було надто холодно, щоб стояти на вулиці, вузьким видолинком віяв крижаний вітер. Чоловік намагався пояснити охопленій раптовим неспокоєм дівчинці, що тут так завжди і нічого особливого не сталося. Він відчув невпевнене звучання власного голосу, тож замовк. Вони безпомічно спостерігали, як за годину тільки три автомобілі проїхали шлаґбаум. Повільно до їхніх тіл добирався холод. Кілька ворон, вкритих густим чорним пір’ям шукало на узбіччі потойбіч шлаґбауму, в “іншій країні”, поживу. Гарні птахи, подумалося йому, і його знову огорнув спокій. Він полегшено зітхнув.

Через якийсь час, сонце вже давно завернуло за полудень, до автомобіля підійшли два прикордонники, жестом звеліли вийти і, не промовивши жодного слова, заходилися нишпорити у валізах. Нарешті вони вигорнули вміст на довгий стіл поруч і взялись перекидати знову. Невдовзі вони помітили, що найбільшу увагу прикордонників привертають календарі, нотатники, щоденникові записи. Сум’яття охопило дівчинку, коли вона побачила, як один прикордонник, згрібши папери з її делікатної торбинки – можливо, там був її найдорожчий лист, – зник за дверима митниці. Її приголомшений погляд. Батько обережно відвів доньку вбік і посадив у авто. Потім, за владним помахом іншого прикордонника, пішов складати розкидані речі. З почуттям досі незнаної пригнічености зачинив дверцята. Обидвоє мовчали. Через переднє скло він бездумно дивився на чужу дорогу. Цієї зими сніг падав рідко. Він дивився на сіро-брунатні поля і пагорби, що тяглися в темну далеч.

Пізніше, коли вони вже втратили лік часу, з’явився прикордонник із нотатниками і, не промовивши жодного слова, махнув, щоб їхали. Годі було уявити собі усміх на такому обличчі. Як такий чоловік дивиться на свою жінку, на свою дитину, питав він себе. Шлаґбаум піднявся, і питання зависло в повітрі, а погляд прикипів до незнаної дороги попереду. Досить швидко, однак, він відчув, що вільна дорога не означає сподіваної звільнености. Щойно пережите важким тягарем лежало на них. Він, дорослий, безпорадно сидів біля дівчинки. Вона теж мовчала, з дивним виразом заціпеніння, не повертаючи погляду. Темрява поволі вкривала країну. Він мовчки увімкнув фари. Обидвоє їхали назустріч пітьмі. Він знав, що їхня подорож привела їх до першої, незримої межі...

Темної ночі вони прибули у місто В., столицю країни. То було навдивовижу похмуре місто. Йому пригадався океан світла в аеропорту іншого міста Н., далеко над морем. Цей теплий спогад відганяв утому, що підкрадалася. Він усміхнувся. Потім пригадалося це темне місто рік тому, люди, які, виявляючи гостинність, тривожно озиралися. Постійне озирання, напружене вслуховування в їхні стишені голоси. Страх говорити голосно. Іноді відвертий розпач. Він поклав собі цього разу придивлятися уважно. До цієї тихої межі. Варто попередити доньку, звернути її увагу на цю непомітність, подумав він. Вона спала поруч, світло ліхтарів ковзало її обличчям. Знову і знову він ловив її вихоплені на мить з темряви риси; він любив її.

Згодом, в іще темнішому передмісті, щирі вітання ще незнайомих господарів, чоловік середніх років з дуже коротким волоссям, тендітна, ще молода жінка, з шельмуватим, велемовним поглядом. Давно минула північ. Обидвоє терпляче чекали на них. Щедро накритий стіл, відтак мертвий сон у кімнаті, обставленій старими химерними меблями. Наступного ранку, за сніданком, відкриття невибагливости помешкання. Погляд через кухонне вікно на подвір’я, завалене бозна яким лахміттям, переляк, коли очі вихопили перехняблений гараж із прогнилих балок. Вчора серед ночі його наполегливо просили поставити машину в гараж. Він нічого не сказав. Господар, високопосадовий клерк міністра, підійшов до нього і теж подивився на купу дерева, металу, каміння, старої поколеної цегли, металобрухту і стертих шин. Обережним голосом він зазначив – мовою гостей він володів добре, – що П. стоїть на порозі великих реформ, важливих змін. Наразі існують значні проблеми щодо забезпечення людей товарами першої необхідности. Але в його Міністерстві планування вже розроблено плани, спрямовані на повне забезпечення всіх людей країни. На противагу великим жестам, його голос звучав радше невпевнено. Гість уважно слухав, пригадуючи торішній візит. Він, знай, махав головою, не дивлячись оповідачеві в обличчя. Він відчував невблаганність межі між несправдженими надіями, бажаннями, дійсністю. Позаяк йому було неприємно бачити злидні й хаос, що панували на подвір’ї, він поквапки відійшов від вікна. Жінка з блискучими очима саме пеленала на столику дитину. Поруч стояла сусідська дівчина, яка випадково зайшла в гості і зараз жартувала з немовлям. Малеча радісно квічала. Два світи, думалося гостеві, і йому спало на гадку слово “межа світу”; нічого немає само собою зрозумілого, нічого, бо дійсність завжди інша, цілком інша, додав він про себе.

Після сніданку виправа на екскурсію столицею. Вийшовши на вулицю, в сірий лютневий ранок, гість зміг роздивитися розцяцьковану вбогість будинку, вілли п’ятдесятих років. Вночі, коли прибули сюди, вона так не впадала у вічі. Очевидно, господар перехопив розгублений погляд гостя, бо відразу поквапився запевнити, мовляв, будинок давно б відремонтували, проте його брат, який мешкає з родиною на другому поверсі, палець об палець не вдарить. Крім того, вже кілька місяців годі знайти потрібні будматеріали. Гість здогадався, що господар мав на увазі “кілька років”. Помовчавши хвилю, господар збентежено зізнався, що посварився з братом. Гість засоромлено мовчав.

Два наступні дні було присвячено огляданню визначних місць цього все ще чужого міста. Проминаючи “палац культури і науки”, гість пригадав слова професора, почуті під час першого візиту, що це місто “всього-на-всього провінція” всюдисущої імперії. Ця помпезна споруда, збудована після великої визвольної війни, була “дарунком свободи”, який підніс другий кровожерний диктатор цього сторіччя народові П., “дар данайців”, міркував гість, дивлячись на велетенську вежу, загрозливий фалос, що настовбурчився в самому серці міста, впершись у блідо-сіре лютневе небо. Нагадування про нескінченний терор, символ безмежної аморальности влади, думалося йому.

Потім їзда через територію колись найбільшого ґето світу. Коротка зупинка, перебування біля двох старих будівель, які колись утворювали межу єврейського кварталу. Відвідувач, котрий непомітно відлучився від групки, думав про того відомого педагога і директора притулку єврейських дітей-сиріт, який вирушив звідси разом зі своїми двомастами голодних і хворих дітей в концтабір, повернення з якого не було. Це була “подорож”, так записав він у свій щоденник, до “останньої межі”. Завмерлому прибульцеві пригадалися слова іншого єврейського мислителя, який писав: “Смерть – не подія життя. Смерть годі пережити”. Що сказав би на це старий друг дітей з міста В.? Він, “наративний” педагог і філософ, намагався відволікти малечу вигадкою про “поїздку на село, на природу”... Який біль, яка темрява вела його? Прибульця, перед очима якого стояли фраґменти зниклих кварталів, жахали брудно-сучасні багатоповерхові коробки, гнітила їхня чорна сірість. З яких планів виростали ці потвори? Можливо, щоб сіяти злочинне забуття? Дивна порожнеча і тиша огортали глядача-слухача. Поруч стояли господарі і донька. Їхні погляди, здавалося, блукали, не зупиняючись ні на чому конкретному. Коти, пси, голуби населяли порослі чагарниками галявини перед високими молохами.

Наступного дня, вже в іншій частині міста, перші відвідини, і водночас нова зустріч, в літньої жінки, колись славетної акторки. Гість познайомився з нею ще на своїй батьківщині. Її очі випромінювали радість, коли вона їх зустрічала на порозі. Інтенсивний, досі не відомий неприємний запах кішок вдарив у ніздрі відвідувачам. Справді, в підупалому будиночку жінки мешкала гурма цих тваринок і два старі та немічні песики. Звірі сиділи або лежали навколо, здавалося, кожна істота має своє улюблене місце, на столі, на дивані, на ослоні, на підвіконні, на книжках. Насилу він перемкнув увагу від огидного запаху кицьок на сповнене тепла обличчя акторки. Поволі запах свіжої кави, перебивши неприємний дух, запанував у помешканні. Дівчинка, донька гостя, знайшла тим часом кицьку, яка давалася гладити. За розмовою двох дорослих – акторка добре знала мову відвідувача – гість намагався непомітно роздивитися численні вицвілі світлини з зображенням акторки. Кілька олійних картин також давно втратили свіжість, кольори поблякли. Книжки, розставлені на довгих полицях, очевидно, давно вже не бували в руках. Вони мовчали, вони не мали жодного стосунку до сучасности, не кажучи про майбутнє. Він знав, що її чоловіка, директора театру, звільнили з політичних мотивів, а її з тих самих мотивів відіслали на пенсію. Нараз він збагнув, що позірне перебування в минулому означало ні що інше, як наполегливе чекання, чекання і сподівання на майбутній світанок. Хоч, можливо, світанок, думалося йому, так ніколи і не настане потойбіч ще не відомої межи. Навіть це було написано на її обличчі. Білі і сірі голуби стукали знадвору дзьобами у шибку, вимагаючи їсти. Вона раз по раз підводилася, щоб, не перериваючи розмови, насипати у привідчинюване вікно нову порцію зерна. Голуби терпляче чекали й анітрохи не боялися її руки. Кімнату заполонило їхнє туркотання. Її сумний усміх, думав він прощаючись, йому ніколи не забути. Надворі було тихо. Сутеніло.

Наступного ранку, за прощальним сніданком, накритим з великою дбайливістю, зненацька сильне клацання автомобільних дверцят перед будинком. Господар блискавично зіскочив на ноги, щоб подивитися, що діється за вікном, заслоненим білою фіранкою. Приклавши палець до вуст, він дав знак мовчати. В коридорі почулося клацання чобіт, застогнали дерев’яні сходи, що вели на другий поверх, де мешкала братова сім’я. Знову тиша. Гість теж підвівся, щоб подивитися через вікно надвір. Синій поліційний бобик стояв перед будинком. За кермом сидів чоловік в уніформі. Зберігайте мовчання, прошепотів господар, високий урядовий чиновник, це контроль, додав він. Молода жінка, господиня, її погляд втратив звичний шельмуватий блиск, взяла з візочка дитину і притисла до грудей. Донька гостя сиділа за столом з широко відкритими очима, в яких застиг знак питання. Дивна червінь вкрила її обличчя. Було ясно, що вона не розуміє, що діється. Однак мовчала.

Господар, який встиг прошепотіти гостеві, що він, незважаючи на суворий закон, не реєстрував їх, вислизнув з кухні в коридор і припав вухом до вхідних дверей. Його вказівний палець наче прилип до губ. Заціпеніле чекання. Невдовзі знову гупання чобіт. Голоси. Траскання дверей. Жінка злякано затулила долонею рот дитини. Господар інстинктивно відсахнувся від дверей. Дивно виглядав він отак зігнувшись. Гупання в коридорі. Перед дверима. Голоси знадвору. Дверцята автомобіля. Гуркіт заведеного мотору. Його повільне згасання в далечині. Тиша. Полегкість. Тепер гість знав напевне: якщо б поліція постукала, вони вдали б, що нікого немає вдома. Аж зараз він зрозумів, чому не можна було паркуватися на порожній вулиці перед будинком. Господар неодмінно наполягав, і доводилося в’їжджати через масивні старі ворота, оббиті волокнистими плитами. Верхня завіса обірвалася, і ворота волочилися по землі. Їх належало проте негайно зачиняти. Господар пильнував. Відтак важке влавіровування в перехняблений гараж, халабуду з дерев’яними дверима, які годі замкнути. За ними автомобіль опинявся в безпечному місці. Для високого чиновника це було вкрай важливо. Водночас вражали щирість, невиблякна цікавість цієї людини, мужність у погляді. Міцні, тривалі обійми на прощання. Тепло для подальшої подорожи вздовж межі...

III

Зворотна їзда країною, в якій затрималась осінь. Години на автотрасі, минаючи чорні незорані поля, брунатно-багряні ліси, скільки сягало око. Поодинокі пагорби навіювали спокій. Подекуди снігові змійки на їхніх затінених схилах. Дівчинка, вмостившись на задньому сидженні, слухала музику. Новий провідник, земляк, підсів у В.; він бездоганно володів мовою країни й натхненно оповідав про її велику історію. Він знав назви всіх місцевостей, всіх міст, які проминали, всіх велетенських промислових комплексів, які зустрічалися і над якими клубочилися сіро-білі, іноді жовті стовпи диму. Першою метою цього дня була Ч., найбільший паломницький центр країни. Здалеку погляд упіймав церковний ансамбль на узвишші. Позаяк був будень і лютий, подумав подорожній, в церкві, очевидно, мало людей. Вони повільно перетнули містечко з довгою алеєю, що вела на узвишшя. У певні дні року алеєю тяглася нескінченна процесія до славетної Чорної Богоматері. Дорогою, однак, трапилися тільки поодинокі перехожі. Далі пішли пішки. Сувенірні крамниці, неуникненне лихо таких місць, були замкнені. Проте на вітринах красувалося досить кічу. Він усміхнувся, бачачи незліченну кількість статуеток Ісуса й Марії, а на гадку спала фраза “Мужність сприймати кіч”. Його колись неабияк цікавило питання, де завершується кіч і починається мистецтво, однак він так і не зміг відшукати надійного критерію. Бракувало знань. Він знав хіба те, що в цьому ховається якесь загадкове, архаїчне значення, спільне для всіх людей.

Ожеледь на шляху до церкви. Дорогу ніхто не посипав. З висоти узвишшя, мети паломництва, їм несподівано відкрилася розкішна панорама навколишньої рівнинної місцевости. У височині сяяло сонце. Аж далеко на обрії безпардонно стриміли фабричні труби. Клуби диму над ними прокинули спогад про ліси, річки, усміхнених дітей, море. Калейдоскоп, який останніми роками дедалі частіше зринав у його уяві. Він більше не слухав проводиря, місцевої людини, який саме, озброївшись таким уже звичним для нього терпцем, перелічував назви “промислових об’єктів” – так у цій східній країні називають великі заводи. Подорожній, поринувши в спогад, прихилився до оборонного муру, шукаючи опори супроти загрозливих штучних хмар промислового неба.

Через хвилю вони ввійшли в церкву. В капличці правилося. Батько з донькою здивовано перезирнулися, адже капличка завбільшки з нормальну церкву була вщерть заповнена людьми. Щоб краще роздивитися Марію, вони поволі пішли до вівтаря. Однак годі було проступитися крізь щільне півколо. Вони зупинилися, затиснені між прочанами, які співали й молилися. Чоловік вслухався в мелодію чужої мови. Його погляд кружляв по надміру прикрашеній іконі. Знову архаїчний образ? – мовив про себе, сповнений внутрішньої напруги. Відтак зазначив, що ікона залишилася йому чужою. Вона випромінювала якусь глибинну сутність, невідому дистанцію, темнаву схованість. Знаючи, що йому, не прочанинові, годі стояти тут, він все-таки залишився. Він не розумів історії, мови, бажання і прагнення, що пов’язували, ба навіть єднали паломників. Навпаки, з’явилося почуття порожнечі. Легке розчарування. Так і не зазнавши преображення, він вийшов надвір. Патина церковного даху, вихоплена надвечірнім сонцем, змусила підвести погляд.

Швидка їзда – сонце саме сідає за обрій – веде їх у місто О. Вранці він перепитав доньку, чи їм справді слід здійснити мету подорожі і відвідати Освєнцім, як він називається мовою цієї країни. Дівчинка, не роздумуючи, сказала “так”. Отож, Освєнцім. З розмов удома і в школі вона знала, про що каже ця назва. Перш ніж вирушити в подорож, він перечитав томик вже померлої поетки, у віршах якої згадуються концтабори. Перед очима постали численні повідомлення, фільми, картини про те, що там коїлося і що він не міг до кінця збагнути. Єврейська поетка – він часто про це думав – не промовляє жодного слова ненависти й звинувачень, навіть тоді, коли, переповнена болем, говорить про могили, “написані в повітрі”. Про дим, який в’ється у небо і на який перетворилися тіла мільйонів беззахисних в Освєнцімі й Бжезинці. Два міста, споріднені незбагненною жорстокістю. Він пригадав рядки: “О димарі / Над вигадливими оселями смерти, / Коли плоть Ізраїлева стала димом / В повітрі...”

Ще декілька кілометрів через навдивовижу низькорослі змішані ліси, розмова в салоні автомобіля завмирає. Після прибуття на місце здивовання, наскільки густо заселена територія навколо колишнього концтабору. Він десь вичитав, що табір побудували тут п’ятдесят років тому саме через відлюдність місцевости. В’їжджання на малій швидкості вздовж злочинної колії, яка для мільйонів людей, запертих у товарні вагони, стала останньою, металевою дорогою смерти. Перед очима вкотре зринули старі фотографії. По цей бік колії Освєнцім, по інший бік – сьогодні майже неможливо побачити за новими житловими кварталами і фабриками – Бжезинка. А ось і вхід до меморіалу. Наш моторний проводатар заговорює раптом із жінкою, яка йде нам назустріч. Вона працює в дирекції меморіалу. Незважаючи на те, що взимку “музей” зачинений, вона готова зробити для нас виняток. Ми квапилися, позаяк невблаганно темніло. Підходячи до знаної на цілий світ брами, на якій досі красується неперевершений за своїм цинізмом напис “Робота робить вільним!”, чоловік відчув, як підкошуються ноги. Він думає про колони приречених, про дітей і жінок, яких брутально заганяли в цю браму. Відразу обабіч подвійний електричний колючий дріт. В його голові калейдоскопом неслися обличчя в’язнів, бездиханно повислих на загорожі. Дивним чином йому вчувається командний гаркіт табірних охоронців і валування їхніх натренованих собак. Він умлівіч озирається, охоплений невимовною панікою. Підсвідомо пришвидшує крок. Сутінкова тиша дихає жахом. Згодом, заціпенівши перед довгим струнким рядом навдивовижу сірих, понурих бараків, він немовби чує їхнє мовчання, і йому пригадуються рядки: “О димарі! / Стелений попелом шлях Єремії і Йова / Хто вигадав і камінь на камінь поклав / Шлях втікачів із диму?”

Він йде дещо осторонь від групи. Жінка без угаву розповідає, мабуть, вона пишається своїми знаннями, а проводир, не затинаючись, перекладає. Відставши, він вже не чув, про що вона каже, він почував нездоланне бажання побути насамоті. Адже це місце, де відбувається зустріч із картинами, які нагромаджувалися в його пам’яті упродовж років, які в’їдалися в нього. Невже це жахіття, доведене до вбивчого абсурду, стало всього-на-всього історією? Чи не волає воно, бува, досі з табірної бруківки, з моторошно-сірих барачних стін, з крематорію, з прадавніх велетенських дерев вздовж алеї? Де криваві стигми на обличчях убивць, які живуть собі, либонь, сьогодні десь у сховку і затишку? Лавина хаотичних думок викликала в ньому старе питання про різницю між тим, що сталося і що збереглося переважно в картинах пам’яті, і теперішньою дійсністю. Чи важить минуле бодай щось у сьогоденні? В камері священика, проголошеного тепер святим, він довго й уважно прислухається. Він довго і тупо стоїть перед наглядацькими будами посеред площі, на яку, чи дощ чи холод, чи день чи ніч, виганяли в’язнів у благенькому табірному руб’ї. Наглядач сидів тим часом у своїй буді, чекаючи на зміну. Тільки на самій цій площі загинуло невідомо скільки людей. Чому не чути волань кам’яної бруківки? Не чути сьогодні? Чи бодай колись було її чути?

В окремих бараках, перетворених на музей, лежать купи волосся, окуляр, взуття, валіз, – все, що залишилося після жертв. Дивно, подумав він, як багато ці пошарпані валізи чи будь-які інші особисті речі здатні розповісти про дріб’язковість, обмеженість, вразливість їхнього власника. До нього вернувся давній спогад про особисті речі його вітчима – окуляри, обручку, перстень, потріпану поштарську торбу; після смерти їхнього власника вони лежали, геть утративши сенс, наче голі тіла, на столі. А зараз ось спогади про мільйони незнайомих людей. Він лякається, що не відчуває ще гіршої пригнічености. Невже це тільки мертві речі? Відповіді він не мав. З іншого боку, як могли виявитися його сум’яття і страх, привезені сюди? В пам’яті вкотре зринають рядки далекої єврейської письменниці, зачіпаючи і даруючи прихисток: “Ми, що врятовані, / Тиснемо вашу руку, / Прощання мов порох / Єднає нас з вами...” Які слова! Хіба не говорять вони нам, котрі чуємо їх через багато років, про неможливість всеохопности співчуття? Людини замало, щоб її відчути. Замало. Співчуття прокидається лише на нових полях жахів, у новому, цілком іншому часі болю, страждання. Кожна епоха має власне страждання. Враз рятівні сльози скочуються на обличчя. Погляд мандрує в незглибні простори неба.

В темряві вони досягають північної межі концтабору. За високою подвійною огорожею з колючого дроту стоїть будиночок, у вікні горить світло. Проводир перекладає, що це монастир кармеліток, в якому черниці з цілого світу день у день і ніч у ніч складають молитву за страждання, заподіяні тут колись. Чоловік ловить себе на іронічному і навіть цинічному питанні, як можна зважити молитвами цей невичерпний океан страждань. Потрібно воістину міцної віри, мовив він до себе, думаючи про сестер за стінами поглиненого пітьмою будиночка. Згодом він подумав про Бога. Потайки про свого Бога. Але його годі було уявити. Проте він вірив у необхідність безперервного пошуку його образу, образу того, хто страждає стражданням людини. Як близько він був до відданих на поталу дітей і жінок, старців, мрущих в’язнів Освєнціма? Який незбагненно великий мусить бути цей Бог, щоб мовчазно нести страждання усіх у собі? Невже це не форма існування Бога? Несподівана, цілком нова думка! Відомий єврейський філософ писав, мабуть, без сумнівів: “Яким є світ, Всевишньому байдуже. Немає об’явлення Бога у світі”. Відвідувач збентежено хитає головою і на якусь мить зупиняється. Дивиться на віддалені контури концтабору. Коли він, такий далекий, нарешті заволає, переповнений стражданнями світу? Можливо, коли настане кінець світу?

Цим питанням – і він знав це – межу світу було остаточно перейдено. “Межу світу”, – мовив він ще, але так і не встиг продовжити цієї думки, бо група вже кликала його здалеку. Раптом йому стало холодно. Повернувшись, він лагідно поклав долоню доньці на плече. Він весь тремтів. Отак мовчки йшли до виходу, і листя шелестіло їм під ногами. Колись доведеться їй усе пояснити, вирішив він. Озирнувшись наостанок назад, на охоплений темрявою концтабір, він побачив світло у шибці кармеліток, яке, здавалося, здатне освітити ціле небо.

Переклав Тимофій Гаврилів