Алла Татаренко

Поразка, вірна сестра перемоги

Невтомно і несхибно ступає слідами Перемоги її вічна сестра Поразка. І в той час, як перша, заслухана у звуки фанфар, часто забуває про присутність своєї тіні, друга тихо йде за нею, свідома нерозривности їх доль. Вона знає: Перемога, славлена й оспівувана, бажана й жадана, не є самодостатньою. Для того, щоби заіснувати, вона має бути перемогою над кимось або чимось, отже, неминуче привести за собою чиюсь поразку. Ця нерозлучна супутниця блискучої Діви у лавровому вінку виявляє, на відміну від неї, значно більшу самостійність та життєспроможність.

Минуле століття залишило у спадок прийдешнім поколінням чимало літературних свідчень універсальної поразки: від літератури “втраченого покоління” до творів, позначених екзистенційною безнадією.

Сербська література, твори якої дали імпульс цим “роздумам на марґіналіях”, не є винятком із загального европейського правила. Вона радше слугує його підтвердженням, національно-автентичним і вмотивованим непростим історичним шляхом, який її народу довелося подолати. Культури, які виросли в тіні страшної поразки, зустрічаються, напевно, не рідше, аніж ті, яких вигодувала перемога, однак існує не так багато народів, які свій головний національний міт побудували на найбільшій національній катастрофі. Нещаслива битва на Косовому полі, що сталася 28 червня 1389 року, зробила день святого Вида (Видовдан) найзначущішим в історії сербів – як день загибелі сербського царства, як день найважливішого вибору. Саме момент свідомого вибору, більшою мірою, аніж момент жертовности, може вважатися зерном Видовданського культу. Без нього оспівування власної загибелі перетворилося би на вічний трен, здатний викликати зачудування незвичних до величання програних битв істориків.

Звернімося спочатку до давніх епічних свідчень. Пісня “Загибель царства сербського”, яка є розповіддю про знаменну битву і одним із центральних творів фольклорного Косовського циклу, починається такою експозицією: сивий сокіл-вісник (святий Ілля) прилітає з Єрусалиму із листом, який шле сербському цареві Лазару сама Богородиця. У божественній звістці – питання, на яке той мусить відповісти: чи воліє він земне царство, чи царство небесне? Якщо до душі йому земне царювання, має Лазар вдарити на турків і заскочити їх нападом, якщо ж вище царство – побудувати на Косовому полі церкву і вирушити назустріч своїй загибелі і загибелі свого війська. Знаючи, що втрачає, сербський правитель обирає царство небесне. Рішення, яке він приймає, стає рішенням цілого народу, війська, яке гине на полі бою, не відступивши перед ворогом.

Свідомий вибір загибелі надає не просто нового звучання традиційній темі вирішального бою – він перетворює військову поразку на духовну перемогу. Отже, неоднозначність трактування “двох П” (у сербській мові у згаданих ключових словах – “Победа” та “Пораз” – співпадають навіть дві перші літери) з’являється у літературі сербів ще на етапі фольклорного осмислення історії і характеризує позбавлене шаблонности розуміння цієї примарної антиномії в культурі сербського народу.

Поряд із Косовським циклом епічних пісень існує не менш відомий, спільний для кількох народів реґіону, цикл про Марка Короленка (Королевича Марка). У фольклорному герої – славному переможці, який дозволяє собі зверхньо спілкуватись із самим султаном, прискіпливий історик навряд чи впізнає реальну історичну особу – турецького васала, що неодноразово бився на боці османів проти християн, і, за свідченнями епохи, був далеким від омріяного народного ідеалу. Компенсаторна функція створення іміджу Королевича Марка зрозуміла – поневоленим балканським слов’янам дуже хотілося хоча б у пісні бути переможцями. Намагання ж піднятися над власною поразкою, створивши її культ і забарвивши трагічними тонами пам’яті культуру, зустрічається у фольклорі значно рідше (цікаво, що головним об’єктом прокльонів виступає в косовських піснях не звичний чужинець-супостат, а представник власного народу – Вук Бранкович, який єдиний не послухався Лазара і відвів своє військо з поля битви).

Топос поразки, якщо оминути увагою вже згадуваний косовський міт, з’являється на сербській літературній сцені особливо часто у ХХ сторіччі, що пов’язано як із загальним для культури інтересом до цієї проблеми, так і з драматичними подіями епохи – постійною грою у переможців та переможених. Дефетизм сербських експресіоністів був лише однією з форм маніфестації проблеми, яка для них, громадян двох ворогуючих держав – Сербії та Австро-Угорщини – була далекою від однозначности. Так, воєводинський серб Мілош Црнянський у своїй поетичній збірці “Лірика Ітаки” проклинає “перемогу й захоплення” (“Наша елегія”), закликає до мовчання голоси, що кричать “про справедливість і перемогу” (“Пам’яті Принципа”), присвячує перемозі вірш, повний гірких звинувачень (“Перемозі”). Поразницькими настроями просякнутий його щоденник з галицького фронту (“Записи про Чарноєвича”), оповідання з циклу “Розповіді про чоловіка”. Чи не є, однак, у цього дефетизмі, цілком щирому і молодечо-бунтівному, прикликання перемоги Поразки? Енергія заперечення традиційних ідеалів, відчутна у творах молодого серба в однострої австро-угорського вояка, дозволяє говорити про відсутність резигнації та згоду бути переможеним. Поразка, про яку він пише – чужа поразка, з якою він, змушений воювати за чужі йому інтереси проти представників власного народу, не ідентифікує себе. Це поразка, в якій письменник бачить власну перемогу, перемогу ідеалів свого далекого від ідеалізації покоління.

Амбівалентність стосунків “двох П” знаходить цікаве художнє відображення в оповіданнях Іво Андрича. Доля героя його новели “Шлях Алії Джерзелеза” демонструє неможливість функціонування сучасного образу ідеального переможця, який створила література попередніх століть і, передовсім, народна уява. Оспіваний у піснях Алія Джерзелез виявляється анти-героєм, посміховиськом для багатьох гірших і слабших від себе – варто лише йому залишити мітичний простір епосу, зійти з коня на землю і ... закохатися. Три оповіді про поразки славного переможця знаменують його шлях до усвідомлення релятивности перемоги, неможливости її осягнення в абсолютній універсальній повноті. Переможець на полі бою виявляється переможеним у мирному, звичайному житті. В І.Андрича ми знайдемо чимало варіацій на теми перемоги та її сестри. Його відомі романи “Міст на Дрині” та “Травницька хроніка” несуть потужний “П”-код, адже історія Боснії під чужоземним пануванням є безперервною грою переможених із переможцями, які нерідко виступають в одній постаті. Так, сербський хлопчик, пройшовши яничарський шлях, стає могутнім пашою. Міст на Дрині, який, сильніший від волі людської та природних стихій, віками переможно протистояв бурям та негодам, гине з приходом нової епохи. Свідок докорінних історичних змін, падіння старих імперій і створення нових держав, Андрич залишив свої роздуми про приховану перемогу поразки: “Всі завойовники сподіваються, що пишуть палімпсести, але мало кому вдається, удаючи Творця, почати світ від Альфи та Омеги. На зіскобленому пергаменті успадкованого життя завжди щось залишається. Переможені народи йдуть у майбутнє у вигляді криптограми. Серед того, що є видимим, глибоко під обрисами і знаками видимої історії, тектиме невидима історія вимерлих рас та зниклих племен, і кінця їй немає”. В часи, коли у моді був оптимізм і віра в світле майбутнє, письменник застерігав: “Старою є істина, яку всі ми знаємо, але якій ніколи не приділяємо достатньої уваги, що народи після перемоги часто важче страждають, аніж після поразки. Це не тільки тому, що після підйому легше падіння, але й тому, що люди й народи, як правило, не вивчають справжніх причин своїх перемог, легко забувають обставини та умови, за яких вони перемогли, і в результаті припускаються доленосної помилки, коли своє відчуття перемоги поширюють і на нові події, і на нові небезпеки, які вимагають нових зусиль. Отже, можна сказати, що найбільша небезпека загрожує народові тоді, коли він увесь просякнутий усвідомленням власної перемоги”.

Варіації на тему перемоги і поразки знаходимо також на сторінках прози Милорада Павича, зокрема в його романах “Хозарський словник” та “Остання любов у Царгороді”, а також у численних інтерв’ю письменника, що свідчить про її місце в його світосприйнятті. Відносячи себе до покоління синів переможців (у даному випадку, у Другій Світовій війні), автор вкладає у вуста своїх героїв сентенції: “Важко бути сином переможця! Світ ніколи не належатиме тобі” (“Найгірше, що з Вами може статися, це коли ваш батько переможе у війні. У цьому випадку світ ніколи не буде вашим” – повторює вслід за персонажем сам письменник в одному з інтерв’ю), або роздуми про дочок та дружин переможених і переможців. У романі “Остання любов у Царгороді” читаємо: “У перемоги багато батьків, а поразка – завжди сирота”. “Перемога не має дітей, має тільки батька. А поразка має сотню дітей. От і подумай, хто сильніший?” – пропонує замислитись М.Павич.

Неоднозначність конкретної перемоги, коли після Другої Світової війни до влади прийшов Йосип Броз Тіто, з ідеями якого ідентифікувала себе лише частина сербського суспільства, породила нові колізії, повернула проблему “двох П” під несподіваним кутом зору. У сербській літературі з’являється тема чужої перемоги, яка одночасно не є безпосереднім результатом поразки. Ілюстрацію до мотиву обманутих сподівань і життя у ґето серед власного народу знайдемо, наприклад, у оповіданні Б.Пекича “Музикант Золотих часів” (зб. “Новий Єрусалим”), у якому молоді герої прирікають себе на суспільну ізоляцію, відмовляючись ототожнити себе із духовно чужими для них переможцями. У романі М.Данойловича “Визволителі та зрадники” змальовано дилеми повоєнного хлопчика з родини четників, який розіп’ятий між бажанням відчувати себе переможцем (як вчать його в школі, як пишуть про це книжки), бути активним учасником життя, і почуттям провини перед рідними, які живуть з тягарем поразки. Не бажаючи зрадити людей, яких він любить, хлопчик страждає від неможливости поєднати два світи, два кола людей, з якими він тісно пов’язаний. Переможено німецьких загарбників, з якими його рідні теж воювали. Але перемога над ворогом потягнула за собою їхню поразку...

У прозі Момо Капора Переможений і Переможець часто йдуть поруч. Нерідко це найкращі друзі, як, наприклад, Алей та Режисер у романі “Облудники”, або герої оповідання “З Любим другом трапилося диво”. Переможець наділений усім, про що потай мріє Переможений: Алей гарний, сильний, здоровий, у нього закохується найкраща дівчина. І Режисер, який визнає закономірність подібного вибору, мириться з таким порядком речей, захищаючись від заздрости почуттям дружби до улюбленця долі. Капор у всіх своїх творах обирає позицію оповідача-невдахи, отого негарного, інтелігентного, приреченого на програш у змаганні за увагу дівчат героя. Симпатії автора до Переможеного виявляються і у трагічних для Переможців перипетіях сюжету: безглуздо гине Алей – Режисер залишається, щоби розповісти нам цю історію. Природженим Переможеним, Осману-паші та Зуку Джумхуру, присвятив М.Капор роман “Зелене сукно Монтенеґро” – історію військової поразки, яка зробила переможеного Осман-пашу Сархоша завойовником почуттів не тільки прекрасної англійки, але й читачів роману.

Правда, слід пам’ятати, що симпатії до переможених не завжди є справою безпечною. У співчутті до них влада, що чується у небезпеці, вбачає загрозу для себе – свідчить роман І.Андрича “Проклятий двір”. Герой твору Чаміл платить свободою, а потім, можливо, і життям за захоплення особою переможеного султана Джема. Письменник попереджає: ідентифікація з сильним правителем, з переможцем може бути розцінена як хворобливий стан душі. Натомість той, хто уявляє себе жертвою сваволі правителів, є небезпечним для влади шаленцем.

У І. Андрича знаходимо також одну з можливих відповідей на питання фатальної привабливости Поразки. Поет Морі Іпо, герой оповідання “Оповідь з Японії”, після смерті страшної цариці Ау-Унг і перемоги своїх товаришів-змовників, несподівано відмовляється розділити з ними перемогу і владу так, як ділив колись труднощі боротьби. У листі, який він передає своїм колишнім соратникам, Морі Іпо пише: “... Ми, поети, на відміну від інших людей, вірні лише у нещасті, а тих, кому добре, ми залишаємо. Ми, поети, народжені для боротьби; ми – пристрасні ловці, але здобичі не їмо...” Заколисані власним успіхом, нові правителі не захотіли читати листа до кінця, перейшовши до важливішого питання про експорт та мито...

Отже, чи потрібні переможцям поети і письменники? Потрібні, ясна річ – здивується дехто. Адже мусить хтось оспівувати їхню велич! Але яким він буде з часом, той портрет Переможців? Чи не почнуть непомітно зникати з нього обличчя колишніх соратників-теперішніх іншодумців, а з часом несподівано з’являтися нові? Яким він буде, портрет Перемоги? Чи не повторить його автор долю вайлдівського Безіла Голворда, небажаного і наділеного чутливим сумлінням свідка? З часом молода, квітуча Перемога з картини вже не буде нагадувати своїх творців, які подарували їй колись своє обличчя. Можливо, дратуватиме своєю вічною, незмінною молодістю. Або просто почне видаватися чужою. А якщо художнику вдасться новий “портрет Доріана Ґрея”, чи не помітять із жахом вічно молоді переможці, що досконалі риси Вікторії дедалі більше нагадують загострені сумом риси її вічної сестри? Бо портрет кожної епохи складається з цих двох облич – обличчя Перемоги й Поразки.