Ґойко Берич

Чи соромно бути сербом?

Невидиме тавро, яке ідентифікує мене як серба, випалили мені після перемоги “посткомуністичної демократії” в колишній Юґославії. Я власне був у Дубровнику, коли 1990 р. Франьо Туджман прийшов до влади у Хорватії. Я зустрічав іноді одного свого приятеля, який на початку шістдесятих років тримав маленький ресторанчик на чудовій ренесансовій вулиці Прієко. Коли я ще був молодим журналістом, мені часом доводилось у нього випити і перекусити в борг. А коли ми почали старіти, ресторанчик занепав. Тепер уже мій товариш ходив від кнайпи до кнайпи і пив за здоров’я батька народу.

– Ти, Ґойко, серб, правда? – звернувся він якось до мене, тримаючи в руці склянку лозовачі.

– Звідки ти знаєш?

– Усі знають.

– Та добре, але чому ти не говорив мені цього раніше?

– Я й не кажу нічого поганого. Кажу лише, що ти – серб, я – хорват, а ми й далі дружимо.

Ціле наступне літо я провів, гайнуючи час у маленькій кнайпі на древній міській площі, що її мешканці Дубровника називають Плаза. Війна в Словенії скінчилася, але серби почали оточувати Вуковар, хорватське місто на Дунаї. Літо було спекотне, нудне, без звичної туристської метушні тисяч незнайомих облич, котрі-то власне і становили гомінкий щоденний натовп. Раз-у-раз площу поспішно перетинали солдати у захисних уніформах, без головних уборів, з автоматами в руках. Це були мешканці найближчих кам’яниць, котрих мобілізували для оборони міста на випадок нападу югославської армії.

Я сидів біля відчиненого настіж вікна, впиваючись розмовою з моряком, що мав ось-ось відплисти на якомусь чужому кораблі, і життєрадісною літньою панею, самотньою мешканкою квартири над кнайпою. Коли ж урешті я залишився сам, то довго дивився на вібруючу Плазу, її пофарбовані в зелений колір дерев’яні лотки, що аж вгиналися від розмаїття середземноморських ласощів. МІҐи, позначені барвами Народної Армії Югославії, проносилися над площею. Радіо щохвилини інформувало про ситуацію на вуковарському плацдармі, де ціле місто перебувало під обстрілом танків і гармат. Тільки-но диктор оголошував трансляцію новин, шеф кпайпи, барменка й офіціантка припиняли роботу, аби якнайшвидше припасти вухом до маленького чорного транзистора, що стояв на полиці за барною стійкою.

Увечері до кнайпи зазирнули кілька рибалок. Я частував їх білим вином, а вони пропонували мені рибу.

Якось на початку вересня я зустрів на Плазі офіціантку з кнайпи. Вона була хорватка, мала чоловіка-серба, приязного тишка, який віддавна тримав невеличкий взуттєвий магазин на Страдуні.

– Знаєш що, може, краще, аби ти туди вже не ходив, – сказала вона, знаючи, що я прямую до кнайпи.

– Чому?

– Їм зараз потрібен серб, якого вони б могли ненавидіти. А ти не такий?

“Ах, так, – подумав я, – щовечора вони бачили в мені серба. Тому й питали мене, чи Дубровник будуть бомбити. Серби напали на Хорватію, може, я навіть не маю з тим нічого спільного, але я – серб і тому можу щось знати про їхні військові плани”.

Я щиро переконував їх, що не знайдеться таких шаленців, котрі б зважилися на бомбардування Дубровника.

Офіціантка хутко відійшла, а я все ще стояв, тупо гаплячись на купецькі лавки і думав про своїх знайомих із кнайпи. Я нічого не міг їм дорікнути, бо не вони ж це почали.

* * *

Я все життя провів серед боснійців і хорватів, мав серед них найбільше друзів, але, звісно, я усвідомлював, що коли йдеться про мою національність, то не можу бути ніким іншим, лише сербом. Народ – це ілюзія, пуста психологічна катеґорія, – пише Ганс Маґнус Енцесберґер в есеї “Чи я німець?” Я виріс у багатонаціональній спільноті, за переконанням космополіт, а тепер інші нав’язують мені нову роль. Я повинен поводити себе згідно з самим собою, тобто як серб. Все гаразд, мої любі!

Рано-вранці 7 вересня 1991 р. я вирушив до Сараєво. Перед тим увечері зайшов до кнайпи. Не було нікого з гостей. Офіціантка й барменка сиділи в кутку біля стола і їли. Я випив пиво, сказав “Адью!” і вийшов. Мимохідь зауважив, що кам’яний постамент і бронзове погруддя поета Івана Ґундуліча обшиті дошками. Ніхто вже не вірив у мир.

До Сараєво я доїхав потягом, а через якихось 20 днів сербсько-чорногорські війська оточили Дубровник, бомбардуючи його і з суші, і з моря. Я думав про рибальське товариство з моєї кнайпи, про морячка, котрий чекав на корабель, про літню паню… Мабуть, тепер вони зустрічаються в одному з бомбосховищ. Певно, часом згадують мене і приходять до висновку, що я їх ошукав, що я знав, що станеться, і вчасно дременув. Врешті, вони могли мене просто ненавидіти!

Я написав статтю під іронічним заголовком “Коронація Дубровника”. Прочитавши її зранку в газеті, заступник головного редактора, серб із околиць Сараєво, спакував манатки і, не прощаючись, виїхав до Бєлґрада.

Мене стали ідентифікувати як зрадника народу. На прес-конференції в осідку Сербської Демократичної партії її лідер Радован Караджич назвав мене “найбільшим сербожером”. Виявилося, що я не хто інший, як “пожирач” бідних сербів, яким загрожують усі, з ким вони тільки не стикаються, і які лише тому прагнуть жити самі, що їм не дано жити з росіянами.

* * *

6 квітня 1992 р. просто під моїм сараєвським вікном вибухнула війна. У ніч із 28 на 29 травня, коли ми чекали світанку в бомбосховищі, в моє помешкання влучили дві гарматні, вистрелені із сербських позицій. Це були прицільні постріли, позаяк жоден із будинків у радіусі ста метрів тієї ночі метою не став. Усі мешканці були в підвалі, коли старий будинок задвигтів од вибуху. Я не збивав на цьому капіталу. Все одно це нікого не хвилювало, навіть редакцію моєї газети.

Тексти, що я їх публікував під час облоги Сараєво в “Oslobodjenje”, найчастіше писав зі злости. Я ненавидів Караджича і сербську фашистську зграю більше, ніж мої сусіди-босняки і хорвати могли собі уявити, більше, ніж вони самі його ненавиділи. Але це ще зовсім не означало, що я був у їхніх очах невинним. Усе залежало від ситуації.

Одного листопадового дня 1993 року, коли вже почало смеркати, ми з дружиною Мелікою і двома сусідськими дітьми сиділи в кутку у великому вестибулі. Раптом на стіні перед нами блиснув спалах, а потім пролунав вибух. Було чути крики дітей, котрі ще хвилину тому гралися біля входу в будинок. Їхні батьки, наче несамовиті, збігли вниз по сходах. На щастя, жодну дитину не поранило: гарматня влучила у сусідній будинок, відокремлений високою бетонною стіною.

– Хтось повідомив четникам, що тут граються діти, то вони й стрельнули, – знервовано сказала сусідка-боснійка.

Я роздратовано відповів:

– Таж тільки ви і я маємо вдома телефон, отже, значить, це я – зрадник!

– Це не ви доносите, але ж хтось це робить, – відповіла вона.

Закордонні журналісти, для яких Сараєво стало життєвою пригодою, часто мене запитували:

– Коли Ви пишете, Ви пам’ятаєте, що ви серб?

– Як бачите, у цій країні іде брудна війна. Цю війну розпочали серби. І тому немає жодної миті, щоб я не пам’ятав, що я серб.

Аж до кінця війни багато читачів моїх текстів так і не дізналися, хто я за національністю. Більшість гадали, що я хорват, або – що було для них менш імовірним – “порядний чорногорець”.

– Ти хорват? – запитав мене Адам Міхнік, коли влітку 1988 ми зустрілися в Сараєво.

– Ні, серб.

– Серб алії? – розсміявся гість із Польщі.

– Ні, гірше. Я зрадник народу!

Міхнік потиснув мені руку.

* * *

Коли Мілошевич програв уже свою четверту війну проти НАТО в Косово, поетові Матії Бечковичу, одному із вождів сербської інтелектуальної інквізиції спала на гадку ідея як очистити своє забруднене сумління: “Волію бути зі своїм народом на неслушному боці, аніж проти нього на слушному”. А я – чи справді я повинен любити свій народ, з якого в ім’я великодержавних сербських інтересів рекрутували стільки мерзотників, убивць і паліїв і який десять років за власним бажанням припадав на коліна перед тираном і військовим злочинцем Слободаном Мілошевичем? Чи людина мусить любити свого п’яного батька-невдаху? Коли я бачу, які негідники і злочинці заслужили собі титул доброго серба і скільки їх, у мене виникає бажання втекти до австралійських абориґенів. Припускаю, що поміж ними сербів немає.

Упродовж усіх цих років сербські націоналісти надсилали мені образливі листи з погрозами: коли я нарешті перестану говорити про сербську вину за розпочату війну, про сербський фанатизм і сербські злочини? Отож, не перестану ніколи!

Одначе часом у мене складається враження, що моя війна теж програна.

Перед самим Новим Роком я йду на ринок на Ціґлянах за покупками. Похмурий холодний грудневий день кінця 1998 року. Зупиняю перше-ліпше таксі – великий чорний “Мерседес”.

Таксист упізнав мене і, відчинивши двері, мовив:

– Будь ласка, пане Берич.

Я люблю їдучи розмовляти з таксистами, бо вони – так само, як журналісти, – знають усе, і водночас не знають нічого, але того дня мій дух-допитливець якось мирно дрімав.

Ми швидко доїхали до Ціґляни. Я хочу платити, поспішаю, а таксист мене затримує: “Хотів би вас щось запитати. Я знаю, що ви серб, а мені один товариш багато розповідав про сербів. Хоча б ось таке. Запроси двох сербів додому, одного посади за щедро накритий стіл, а другого зв’яжи і заштовхай під стіл. Той, що сидить за столом і розмовляє, думає точнісінько так, як той, що зв’язаний, під столом. Чи серби і справді такі?”

– В розповідях усе можливе, – відповів я, усміхаючись.

Не хотів йому говорити, що це один із одвічних стереотипів, які витворюють етнічну ненависть, така собі небилиця, що кружляє поміж балканськими народами з тою лише відмінністю, що її герої щоразу “вони”, “інші”, але не ми.

На ринку панувала штовханина, і я вибрався звідти майже через годину. На стоянці стояло маленьке пошарпане таксі.

Минулої ночі вбили наймолодшого сараєвського таксиста, боснійця Деніса Імамовича. Три невідомі молодики сіли в його “Ґольф”, а через якийсь час його тіло знайшли за десять кілометрів від центру Сараєво на території Сербської Республіки. Зранку сараєвські таксисти на знак протесту заблокували місто.

Таксистові не хотілося розмовляти, але поки ми доїхали до мети, він розповів мені ту саму історію, яку годиною раніше я вже чув від його колеги. Сказав, що її розповів йому друг.

Я дав марку чайових. Йому було байдуже, а я пішов собі через парк, що навпроти будівлі часопису “Svijetlost”. Надворі йшов дощ із великими мокрими лапатими сніжинками.

“Поганий день, – подумав я. – Невже назавжди пропало все те, у що я вірив?”

Назавжди…

Переклав Григорій Чопик