Здзіслав Краснодембскі

Мовчанка поляків. Німці – повернення історії

© Rzeczpospolita, 2002

Наприкінці 70-х років, коли я вперше приїхав до ФРН, на запитання про земляцтва мені найчастіше відповідали, що не варто надміру на них зважати, бо їх творять такі літні люди, що за декілька років вони відійдуть у кращий світ, а їхні товариства перестануть існувати.

Відтоді минуло чверть століття, земляцтва, як видно і чути, не зникли, а тема вигнання німців стала предметом запеклих політичних суперечок між Німеччиною та Чехією.

Отож, варто спитати, чому зараз, стільки років по війні, це питання виринуло з такою силою? Ми начебто взялися будувати Европу майбутнього, а ще ніколи не було стільки дебатів про минуле. Чому лише тепер обговорюється створення Центру проти Вигнань, а його поява стала не лише можлива, але й виглядає неминучою? Найпростіша відповідь – що досі цю тему замовчували, виштовхували в тінь, витискали зі свідомости. Як сказав видатний історик Арнульф Барінґ у промові на з’їзді Земляцтва судетських німців, посилаючись на слова контроверсійного американського публіциста і кандидата у президенти Пата Б’юкенена: “Увесь світ знає, скільки лиха вчинили німці, та ніхто не знає, скільки лиха німці зазнали”. Отож, настав час, аби світ про це довідався. Вигнання – це останній фраґмент “неподоланого минулого”.

Перша жертва Гітлера

Але така відповідь надто однобічна. Прецінь про вигнання зовсім не мовчали. Хіба що в комуністичних країнах досить довго ця тема залишалася табу, але, якщо йдеться про Німеччину, то все виглядало цілком інакше. Відразу після війни почалося документування вигнання і злочинів проти цивільного німецького населення. У п’ятдесятих роках вигнання ґрунтовно задокументувала група під проводом знаного історика Теодора Шідера (він – як стало відомо лише кілька років тому – брав участь у плануванні масових переселень поляків). На цю тему опубліковані сотні книг, тисячі статей. Вигнання увічнене меморіальними дошками, про втрачені на сході провінції нагадують назви вулиць. І в інших західних країнах тема вигнання добре знана історикам і громадській думці. Вигнання німців – це аж ніяк не вбивство у Єдвабному, про яке донедавна мало хто й знав [у 1941 році польські націоналісти з містечка Єдвабне убили усе місцеве єврейське населення, цей факт був довго замовчуваний, а його оприлюднення американськими та німецькими дослідниками у 2000 році призвело до гострої загальнопольської дискусії на тему антисемітизму і шовінізму. – Прим. пер.]

Отож, річ не в тому, що ми несподівано довідалися про щось таке, про що не знали колись, або що це знання від нас ховали. Змінився інтерпретаційний і моральний горизонт, у якому бачиться вигнання німців. Знаменна річ: зовсім нещодавно багато німецьких публіцистів та істориків радше вживало слово “втеча” (Flucht), а не “вигнання”. Ця тема аж ніяк не полегшувала академічної кар’єри в німецьких університетах, зокрема тих, що вважаються прогресивними. Отож, різниця полягає в тому, що сьогодні ліберальний центр, соціал-демократи і колишня радикальна лівиця також змінили своє ставлення до минулого. Колись Йошка Фішер, який сам родом з Угорщини, разом із приятелями вийшов би на вулицю протестувати проти ідеї створення Центру проти Вигнань. Тепер він щонайбільше пропонує, щоби такий центр не обмежувався лише репрезентацією німецьких вигнанців. Тільки тепер Ґюнтер Ґрасс опублікував книгу про затоплення “Вільгельма Ґустлоффа”, колись він, напевно, не взявся б за цю тему, щоби не опинитись у “поганому таборі”. Колись націоналістами вважали представників земляцтв, сьогодні – чехів, котрі не бажають пристати на вимоги судетців.

Однак уже давно було відомо, що німці були не лише винуватцями, але й жертвами війни. Думка, буцім німці були жертвами Гітлера, поширилась у свідомості як типовий засіб розгрішення сумління, хоча його обґрунтовували історики та публіцисти. Скажімо, Себастьян Гаффнер у відомій книзі “Anmerkungen zu Hitler” [“Зауваги про Гітлера”] твердив, що Гітлер найбільшої шкоди з-поміж усіх націй завдав німцям. Унаслідок війни Совєцький Союз став наддержавою. Війна призвела до появи держави Ізраїль. Польща також, на думку Гаффнера, мала з війни користь, позаяк: “Внаслідок [політики] Гітлера Польща географічно оздоровилася, стала національно консолідованішою, ніж передвоєнна”. Те, що поляки втратили суверенність, якось випало йому з поля зору. Сьогодні про страждання німців говорять багато. Еріка Штайнбах констатує: “Першими жертвами Гітлера стали судетські німці” (“Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung”, 2 червня 2002 р.)

Повернення Пруссії

Загалом, Федеративна Республіка Німеччина впродовж останніх 12 років мінялась у напрямку, протилежному до вектора змін у Польщі. Коли в Польщі національні почуття слабшали, в Німеччині вони посилювалися. Коли в Польщі тривав критичний перегляд історії, то в Німеччині з’явилася виразна тенденція, щоби побачити в ній позитиви. Торік чільний німецький інтелектуал і головний редактор “Merkur” Карл-Гайнц Борер закликав у ліво-ліберальній газеті “Frankfurter Rundschau” до відбудови історичної свідомости. Одним із виявів повернення цієї пам’яти є прагнення до реконструкції прусської традиції. На сторінках консервативної “Frankfurter Allgemeine Zeitung” нещодавно писали, що варто повернути історичну назву Пруссії, а Борер (“Merkur” за листопад 2001 р.) твердив, що повернення німців до власної історії невідривне від повернення пам’яті про Пруссію, бо йдеться про “пригадування прусської парадиґми не як карикатури, а як культурної норми, якій була притаманна історична велич і яка кшталтувала нашу історію”.

Чи ці зміни означають, що відживають давні націоналістичні тенденції? Чи загрожує нам повернення у тридцяті роки? Звичайно, ні. Та ренесанс національної свідомости й афірмативне ставлення до німецької історії свідчать про зміни, які не обов’язково полегшать зустріч із новими членами ЕС із Центральної Европи. Повернення назви “Пруссія” означає не лише покликання на традицію, яка гостро суперечить польській республіканській традиції (якби ми захотіли поставитися до неї серйозно), але й символізуватиме брак, неповноту, втрату, нагадування про болісну ампутацію. Чи Пруссія – це тільки Берлін і Бранденбурґ? І чи зміна назв із посиланням на історію не мали б послідовно піти далі? Арнульф Барінґ, який так багато писав про необхідність нового партнерства Німеччини та Польщі, вважає помилкою те, що лянди, які колись входили до складу НДР, назвали Східною Німеччиною, – адже це Центральна Німеччина (на щастя, східнонімецьке телебачення носить правильну назву Mitteldeutsche Rundfunk, яка не породжує заперечень у польських дипломатів).

Право на страждання

Зміна підходу до національних традицій пов’язується зі змінами в пам’яті про II Світову війну не лише в Німеччині. Торік була опублікована чудова книжка Міхаеля Яйшманна “Auf Wiedersehen Gestern. Die deutsche Vergangenheit und die Politik von morgen”, у якій автор зазначає, що сьогодні пам’ять про Голокост не є вже справою виключно німецькою, що нині Голокост “ґлобалізовано”, в тому числі й унаслідок балканського конфлікту і ґеноциду в Руанді. “Зовсім по-іншому, аніж іще у 80-х роках, “Голокост” став частиною міжнародної риторики та політики, а “Освєнцім” – гаслом нової політики втручання із міжнародним засягом”. Німецьке минуле, на думку Яйшманна, символічно і політично служить підтримці цієї неоднозначної політики.

Описана зміна, а не лише ренесанс національної свідомости, надає моральної сили постулатам земляцтв. Позаяк німці вже визнали власні гріхи і порвали з минулим, будуючи демократичну державу закону, вони можуть і повинні мати право говорити про свої страждання, про які досі світ знав небагато або й зовсім не хотів чути. Тим паче, що, як нас переконують, це аж ніяк не має означати, наче вони самі мали б забути про страждання, які завдали, чи радше – як сьогодні пишуть і кажуть – інші завдали “від їхнього імені”. Вигнання німців сьогодні усвідомлюється як наруга над універсальними вартостями. Вимоги його безумовного осуду, визнання права на вітчизну та відшкодувань за втрачене майно не обґрунтовують націоналістичною чи національною ідеологією, скажімо, правом на життєвий простір, цивілізаційною місією німців на Сході чи їхніми історичними правами тощо, їх обґрунтовують іменем Европи, прав людини, лібералізму та демократії. Як пише Штайнбах: “Той, хто не подолає переможно наслідків вигнань середини ХХ століття, наражатиме на поразку европейське майбутнє”.

Якщо вигнання завше є злочином, а людина має незаперечне право на свою малу вітчизну, якщо немає жодної іншої відповідальности, крім індивідуальної, і якщо на зло ніколи не можна відповідати злом, то кожен, хто проголошує будь-які застереження щодо позиції земляцтв, ґвалтує фундаментальні вартості. Бенеш був Мілошевичем своїх часів і повинен post mortem сісти поруч із ним на лаву підсудних. Напевно, поляки не мали б заперечень, аби на тій самій лаві опинився і Бєрут (осуду його вимагають у численних листах читачі німецьких газет, які висловлюються у справі декретів Бенеша), та вони інакше уявляють собі звинувачувальний акт. Німці ототожнюють власну долю з долею боснійських мусульман чи косовських албанців, а не з долею сербів, вигнаних після програної війни, аґресії та злочинів. Вигнання німців стає у колективній свідомості найважливішим – поруч із Голокостом – актом деструкції давньої багатокультурности Европи.

Уболіваючи за знищену розмаїтість Центральної Европи, одним духом нам кажуть: “Євреїв убили, німців вигнали”. Ці дві категорії жертв виразно вибиваються на перший план, решта потопає в анонімності (іноді ще згадують ромів і гомосексуалістів). Зрештою, чехи й поляки не лише вижили, але й численно зросли. Той факт, що Центр проти Вигнань, напевно, постане неподалік від пам’ятника загиблим від геноциду євреям, зміцнить цю аналогію, про яку ніколи не кажуть прямо, бо це політично некоректно, але часто натякають на неї.

Віч-на-віч без кордонів

Є й інший привід “повернути вигнанців на сцену” – зміна політичного ладу в Европі, яка відбувається нині. До 1989 року на створення центру пам’яті німців-вигнанців, напевно, не погодилися б альянти, оскільки його виникнення означало б вираз осуду їхньої політики. Ба більше – ялтинський лад був заснований на кордонах, які ґарантували обидві наддержави під загрозою війни. Також у коротку перехідну епоху між 1989 і – сподіваюся – 2004 роками принцип непорушности кордонів консенсусом було визнано за умову миру. Засудження вигнання із земель, які сьогодні належать Польщі, завше по суті означало політичний і моральний осуд зміни кордонів після війни і досить довго було рівнозначне прагненню їх змінити.

Тепер, після розширення ЕС, кордони мають втратити своє значення. Саме це призводить до того, що вони стають політичною проблемою. Стають проблемою, зникаючи. Прецінь політичного значення починають набувати кордони між народами, накреслені символічно і культурологічно, сконструйовані в пам’яті й колективній свідомості, окреслені мовою та культурою.

Чехи та німці, німці та поляки знову опиняються віч-на-віч. Звичайно, всім нам хотілося б, аби ця зустріч була сповнена гармонії, братерства та гуманістичних почуттів, але виявилося, що неможливо виключити конфліктів, напруг і різниці інтересів. А дивлячись реалістично, треба визнати, що інакше, напевно, і бути не може.

Замикання, втеча, діалог

Як ми повинні реаґувати на таку зустріч? Яку позицію посісти? Перша пропозиція – замкнутись в собі, запасти в етноцентризм, який унеможливить вслухання в інших, усвідомлення німецької перспективи, співчуття до страждань німців і осуд вчинених проти них злочинів. Дуже часто саме так виглядає чеська реакція. Незважаючи на те, що така позиція не чужа й полякам, було багато зроблено, щоби ми від неї визволилися.

Друга позиція видається противагою першій. Вона постулює цілковиту відкритість, її порівнюють із надмірною квапливістю в акцептуванні погляду партнера або з пошуком нейтрального ґрунту, спільного знаменника, загальників, які нейтралізують та усувають усі відмінності. Це вирішення завдання за випробуваним методом ZBoWiD, згідно з яким усі визнані ветеранами – вояки і Армії Людової, і Армії Крайової, – незалежно від того, за що вони боролись. Отож, сьогодні всі є жертвами – розбомблені і Дрезден, і Варшава (і всі є злочинцями – одні убивали в Освєнцімі, інші – в Єдвабному, а ще інші – у Брно). Це втеча у неартикульовану загальність, яка затирає істотні відмінності, що, зрештою, притаманне політиці наших часів.

Отож, замість поміркувати над тим, чи на наш погляд Центр проти Вигнання взагалі мав би постати, які сенси він мав би репрезентувати, які події та як документувати, чільні польські інтелектуали починають суперечку про місце, де він мав би постати [редактор “Ґазети Виборчої” А.Міхнік та експерт у німецьких справах, публіцист журналу “Політика” А.Кшеміньскі звернулися 13 травня 2002 року до канцлера Німеччини Ґ.Шрьодера і прем’єра Польщі Л.Міллера з пропозицією розташувати загальноевропейський Центр проти вигнань у Вроцлаві, в червні цю ідею підтримали діячі вроцлавського Товариства ім. святої Едити Штайн; німецький Бундестаґ розглядає кандидатуру Берліна. – Прим. пер.], так, наче йдеться про місце, де розігруватиметься наступний чемпіонат світу з футболу, вочевидь, сподіваючись, що господар отримає певні переваги. По суті така позиція також заснована на страху й недовірі. Недовірі до німецького партнера, який, можливо, не зможе стерпіти того, що ми бачимо ці справи по-іншому. Страху породити конфлікт із сильнішим. А при цьому німців ми бачимо як національний моноліт, не помічаючи різниці у становищах.

Не боятися відмінностей

Справжній діалог можливий тільки тоді, коли його учасники не відмовляються надто швидко і квапливо від власного погляду. Це означає, що ми мусимо ясно і без побоювань говорити, з чим ми можемо, а з чим не можемо погодитись у німецькій візії, не боятись омовлювати відмінності. Лише так можна збудувати спільну Европу – поліфонічну, а не унісонну. Тільки не боячись відмінностей і ризикуючи сперечатися, ми можемо досягнути нерепресивної згоди. Досягнути конкретної загальности, яка не іґнорує відмінностей.

На жаль, поляки мовчать. Мовчать навіть тоді, коли німецька громадська думка закликає їх до дискусії – скажімо, щодо пам’ятника у Берліні чи повернення історичної назви Пруссії. А коли відгукуються, то найчастіше для того, щоби підтакувати або злітати в небокрай банальної універсальности, бо кожна артикуляція власної національної перспективи здається їм антиевропейським актом і ксенофобською провінційністю.

Варто при цьому замислитися, чому моральний абсолютизм, той спосіб мислення, який забороняє говорити про історичний контекст, про політичну та моральну відповідальність спільноти, майже завжди заводить в історичних і політичних дебатах на політичні та моральні манівці й завше застосовується надміру вибірково, стосовно слабшого.

Не можна забувати, що не все в політиці є розмовою, діалогом, неспотвореним комунікуванням у сенсі Юрґена Габермаса. На запитання “Жечи Посполітої”, чи німецько-чеська суперечка може мати якийсь вплив на Польщу, представник Фонду ім. Конрада Аденауера в Польщі Геннінґ Тевес [Tewes] сказав, що “ситуація Польщі виглядає інакше. Спілка усвідомлює, що Польща – завдяки своїй відвертості та готовності до дебатів – має сильніші позиції у моральному та політичному сенсі”. Чи тільки завдяки своїй відвертості та готовності до дебатів? А може залежність зворотна? Може країна, яка має сильніші політичні позиції та міцніші моральні арґументи, більш схильна до дебатів? Може саме тому Спілка Вигнанців поки що затягує початок дебатів із Польщею? Принаймні це висловлювання демонструє, що в таких диспутах враховуються також сильна політична позиція та моральний і символічний капітал. Але чи справді у випадку Польщі він такий значний? Може, польське мовчання є свідченням того, що ми насправді не знаємо, чи ми таким капіталом володіємо взагалі, а наша відвертість є лише виявом тієї непевности?