Жан Бодріяр

Політична економія і смерть

“Ми вмираємо не тому, що вмирати необхідно, а тому, що одного разу, не так і давно, привчили себе до цієї думки”.
Ванегем

“Den Gottern ist der Tod immer nur ein Vourteil. –
Для богів смерть є лише забобоном”.
Ніцше

Як універсальний атрибут людської долі смерть існує лише з часу соціальної дискримінації мертвих. Інститут смерті, так само як і інститути потойбічного життя і безсмертя, є насправді пізніми завоюваннями політичного раціоналізму жрецьких каст і церков. На керуванні уявною сферою смерти вони і зводять свою владу. А зникнення загробного життя в його релігійному розумінні – це дещо пізніше завоювання державного політичного раціоналізму. Коли загробне післяіснування ліквідується прогресом “матеріалістичного” розуму, то це здебільшого означає, що воно перейшло в життя; і саме на керуванні життям як об’єктивним післяіснуванням будує свою владу держава. Держава сильніша за церкву: разом із своєю абстрактною владою вона зростає не на “уявному” потойбічного світу, а на “уявному” земного життя. Опорою їй слугує секуляризована смерть, трансцендентність соціального, і сила її походить із утіленої нею навколосмертної абстракції. Так само як медицина завідує трупом, так і держава завідує мертвим тілом соціуму.

Церква як інститут первісно утворилася при поділі життя загробного та земного, земного світу і Царства Небесного. За їхньою розмежованістю вона ревниво стежить, адже варто зникнути дистанції між ними, як добіжить кінця її влада. Церква живе відтермінованою вічністю (так само як держава – відтермінованим суспільним станом, а революційні партії – відтермінованою революцією: всі вони живуть смертю), причому стверджувати цю ідею їй було нелегко. Усе катакомбне християнство, а пізніше і християнство народне, месіансько-єретичне, жило сподіваннями на друге пришестя Царства Божого. Первісні натовпи християн не сподівалися на посмертні рай чи пекло; їхні уявлення передбачали розв’язання смерті колективною волею до негайної вічности. Того самого принципу дотримувались і великі маніхейські єресі, які загрожували самим підвалинам церкви: адже вони інтерпретували земний світ як агоністичну подвійність – уже на цьому світі – доброго та злого начал; вони зводили пекло на землю, що було так само безбожно, як і зводити на неї рай. За те, що вони знімали з раю та пекла глазур неземного буття, їх жорстоко пригнічували, як пригнічували згодом і єретиків-спіритуалістів у дусі Франциска Ассизського та Йоахіма Флорського, чия любов до ближнього, доведена до радикальних висновків, була рівнозначною встановленню загального братства вже на землі, минаючи інстанцію Страшного Суду. Так і катари надто вже прагнули реалізованої досконалости, нерозрізнености духу та тіла, іманентного спасіння через колективну віру – а це означало глузування над навколосмертною владою церков. Упродовж усієї своєї історії церкві доводилося ламати первісну релігійну громаду, тому що вона мала тенденцію рятуватися власними силами, черпаючи енергію спасіння зі взаємно-наснажливих відносин, якими вона просякнута. Всупереч абстрактній універсальності Бога ти церкви ці секти і громади практикували “самоуправління” спасінням, що полягало в символічному звеличенні групи і часом призводило до запаморочливого потягу до смерти. Церква можлива тільки за умови безперервної ліквідації такого символічного імперативу; і за тієї самої умови можлива й держава. Саме тут і виходить на сцену політична економія.

У боротьбі зі засліпленням общинно-земного порятунку церква насаджує політичну економію індивідуального спасіння. Спочатку – через віру (вона, проте, стає особистим відношенням душі до Бога, а не збуджено-громадським переживанням), а потім – через накопичення діянь і заслуг, тобто через “економію” в буквальному сенсі слова, включно з підсумковий підрахунком та еквівалентними рівняннями. Саме тоді – як завжди, при виникненні процесу накопичення [1] – на горизонті життя по-справжньому з’являється смерть. Саме тоді Царство стає по-справжньому посмертним, і перед лицем смерти кожен виявляється самотнім. Християнство несе в собі силу страждання, самотности і смерти, що заворожує саме завдяки своїй універсальності, яка передбачає руйнацію архаїчних громад. При завершеній формі як релігійної, так і економічної універсальности (капітал) кожен фатально виявляється самотнім.

Такий сучасний образ смерти отримав узагальнене вираження в ХVI столітті – завдяки Контрреформації, обсесивним цвинтарним ігрищам бароко, а особливо завдяки протестантизмові, який своєю індивідуалізацією людської свідомости перед лицем Бога, психічною дезінвестицією колективних церемоніалів дав нове напруження індивідуальному поштовху смерти. З нього ж виросла і грандіозна спроба сучасної епохи приборкати смерть – етика накопичення та матеріального виробництва, себто те освячення через інвестицію, працю і прибуток, яке зазвичай називають “духом капіталізму” (Макс Вебер, “Протестантська етика”); з цього ж механізму спасіння поволі вивітрилася секулярна аскеза, поступившись місцем суспільному виробничому накопиченню, але мета залишилася та сама – захист від смерти.

У середньовіччі, до поворотного ХVI століття, всіляке бачення та зображення смерті залишалося фольклорно-веселим. Смерть колективно інсценувалася, вона ще не була захована в індивідуальній свідомості (а згодом і в несвідомому). Навіть і в ХVI столітті смерть ще живила собою грандіозне месіансько-егалітарне свято – Танок Смерти: королі, єпископи, князі, бюрґери, вілани – всі ставали рівними перед лицем смерти, кидаючи виклик нерівності роду, багатства і влади. То була остання поява Смерти як наступального міту, як колективного висловлювання. Надалі, як відомо, ідея смерти зробилася “правою”, індивідуально-трагічною ідеєю [2], “реакційною” щодо соціально-бунтарських і революційних заворушень.

Смерть у нашому розумінні по-справжньому народилася на світ у ХVI столітті. Вона розлучилася з косою та годинником, із вершниками Апокаліпсису та з ґротескно-цвинтарними іграми середньовіччя. Усе це ще було пов’язане з фольклором і святом. Таким чином, смерть ще входила в обмін – звичайно, не з такою “символічною ефективністю”, як у первісних людей, але бодай як колективний фантазм на фронтоні соборів чи в іграх, до яких залучали сили пекла. Можна навіть сказати, що поки існує пекло, існує насолода. Його зникнення з уявного – просто знак його психологічної інтеріоризації, коли смерть зі скелету з косою перетворюється на страх смерти. На ґрунті такого психологічного пекла зростають тепер нові покоління священиків і чаклунів, розвиненіші та “науковіші”.

З розпадом традиційних християнських і феодальних громад під впливом буржуазного Розуму та системи політичної економії, що тільки-но народжувалася, смерть перестає з будь-ким поділятися. З нею відбувається те саме, що і з матеріальними благами, які циркулюють усе менше, як при попередній системі обміну, між нероздільно пов’язаними партнерами (учасники обміну – це завжди так чи інакше громада чи клан) і все більше – під знаком всезагального еквіваленту. При капіталістичному способі обміну кожен самотній перед лицем всезагального еквіваленту. Так само кожен виявляється самотнім і перед лицем смерти – і це не випадковий збіг. Адже загальна еквівалентність – це і є смерть.

З цього моменту основним раціональним рушієм політичної економії стає нав’язливий страх смерти і прагнення скасувати її шляхом накопичення. Шляхом накопичення цінностей, і передусім часу як цінности, коли смерть фантазматично належить до кінця нескінченного лінійного розгортання цієї цінности. Навіть ті, хто не вірить в особисте безсмертя, все ж вірять у нескінченність часу, що ніби утворює загальнородовий капітал людства з надскладними процентами. У нескінченності часу перетворюється нескінченність капіталу, вічність продуктивної системи, для якої немає вже зворотности обміну / дару, а є лише незворотність кількісного росту. Накопичення часу задає поняття про прогрес, так само як накопичення наукових знань – поняття про істину: в обох випадках те, що накопичується, вилучається з символічного обміну і стає об’єктивним параметром. Гранично повна об’єктивність часу, притаманна йому накопичувальність визначають повну неможливість символічного обміну – тобто смерть. У цьому полягає безпросвітний глухий кут політичної економії: вона намагається скасувати смерть шляхом накопичення – та, власне, час накопичення якраз і є часом смерти. Унаслідок цього процесу не очікується жодної діалектичної революції. Це – спіральний розгін.

Уже писалося про те, що економічна раціоналізація обмінів (ринок) – це соціальна форма, яка продукує дефіцит (Маршалл Салінз, “Stone Age Economics”, “Первісне суспільство достатку”). Подібно нескінченне накопичення часу як цінности під знаком політичної економії спричиняє абсолютний дефіцит часу, тобто смерть.

Що це – одна зі суперечностей капіталізму? Ні, комунізм тут заодно з політичною економією, оскільки він також прагне скасування смерти, виходячи з того самого фантазму прогресу та звільнення, з тієї ж фантастичної схеми вічного накопичення продуктивних сил. Дотепер саме лише повне іґнорування смерти (вона визнавалася тільки як ворожа обмеженість нашого життя, яку варто перемогти з допомогою науки і техніки) оберігало його від гірших суперечности. І справді, немає сенсу скасовувати закон цінности, водночас намагаючись деактуалізувати і смерть, себто охороняти життя як абсолютну цінність. Саме життя повинно вийти з-під влади закону цінности і вступити у взаємообмін зі смертю. Все це байдуже матеріалістам із їхнім ідеалізмом життя, очищеного від смерти, “звільненої” нарешті від будь-якої амбівалентности [3].

Уся наша культура – це одне суцільне зусилля від’єднати життя від смерти, приборкати амбівалентність смерти, замінивши її одним лише відтворенням життя як цінности і часу як всезагального еквіваленту. Скасування смерти – наш фантазм, що розвивається в усі сторони: в релігіях це є фантазмом загробного життя й вічности, в науці – фантазмом істини, в економіці – фантазмом продуктивности і накопичення.

Жодна інша культура не знає такої розрізнювальної опозиції життя і смерти, де життя виступало би як позитивний фраґмент: життя як накопичення, смерть як розплата.

Жодна інша культура не знає такого глухого кута: варто зникнути амбівалентності життя і смерти, варто зникнути символічній зворотності смерти, і ми вступаємо у процес накопичення життя як цінности – але водночас і у сферу виробництва, еквівалентного смерті. Смерть повсякчас стає предметом протиприродного бажання. Та й самий поділ життя і смерти інвестується бажанням.

Тоді лише й можна говорити про потяг до смерти. Тоді лише й можна говорити про несвідоме, адже несвідоме є нічим іншим, як накопиченням еквівалентної смерти – смерти, що вже не обмінюється, а лише розмінюється у фантазмах. Навпаки, символічне – це мрія про кінець накопичення та про можливість зворотної смерти у процесі обміну. Символічна смерть, що не підпадає під ту уявну диз’юнкцію життя і смерти, яка лежить біля витоків реальности смерти, – така смерть обмінюється в соціальному ритуалі свята. А наша, реальна / уявна смерть може лише спокутуватись індивідуальною роботою скорботи, яку суб’єкт здійснює над смертю інших людей і над своєю власною смертю ще за життя. Цією роботою скорботи живиться вся західноевропейська метафізика смерти, починаючи від християнства і закінчуючи метафізичним поняттям потягу до смерти.

Переклав Володимир Єшкілєв

1. Накопичувальний характер науки також зумовлений її зв’язком зі смертю: наука нагромаджує мертве на мертве.

2. Зрештою, раніше існувала ще одна, індивідуально-песимістична ідея смерти – аристократична і дохристиянська думка стоїків, що була також пов’язана із уявленням про особисту самотність у смерті й постала в культурі, колективні міти якої зазнавали краху. Ті самі акценти виникають знов у Монтеня та Паскаля – в гуманістичній резиґнації провінційного поміщика та безнадійній християнській вірі янсеніста (великої буржуазії, зведеної у дворянське звання). Та в них уже починається сучасна інтеріоризація страху смерти.

3. Тут немає ніякої різниці між атеїстичним матеріалізмом і християнським ідеалізмом, оскільки вони хоч і розходяться в питанні про загробне життя (адже не важливо, чи є що-небудь після смерти, – that is not the question [не в тому питання (англ. – Прим. перекл.)],зате погоджуються переважно на принципі: “життя є життя, смерть завжди є смерть”, – тобто на прагненні ретельно тримати їх на відстані одне від одного.