Збіґнєв Герберт

Король мурашок

Еак був сином Зевса і доньки річкового бога Асопа – Егіни. Народився на безлюдному острові й виростав з невиразним переконанням, що він володар цього пустого шматка землі посеред безміру вод – володар і одночасно вигнанець. Як і більшість нешлюбних, він не мав навіть гадки, хто був його батьком. Зберіг, натомість, туманну згадку про матір і її ім’ям охрестив острів.

Отож, на початку було ім’я, безплідна земля і цар.

Єдиним заняттям Еака була урочиста безчинність. Це ж у володарів привілей, а й навіть обов’язок – демонстрація застиглого існування, присутности, що чатує милосердно чи грізно, але для цього потрібні ще чиїсь очі, дзеркало – в пустці кожна ієратична зморшка, кожен жест, кожен владний погляд перетворюється в ніщо. Оскільки не мав він здібностей Робінзона Крузо, який із таким запалом і вартою шани енергією опрацював весь практичний підручник цивілізації, Еак собі винайшов заняття уявне, називаючи його подумки – царська інспекція володінь.

Отож цілими днями він тинявся островом серед спалених трав, ріденьких кущів і дерев, джерел, що ледь дзюркотіли, води яких всякали у камінь, пропадали в піску, наче й на думку їм не спадало, що можуть стати початком хоч якогось струмочка. Рослинність була вбога, тварин майже ніяких, окрім кількох переляканих родин зайців, зате сила-силенна комах, цілі рої цикад, хрущів і мурашок, а їх хітинові шурхіт, рипіння, шелест, відголоси видряпування становили надто вбогу підстилку того, що звемо: симфонія творення.

У світлі ночі Еак вибирався зазвичай над маленьку затоку і аж до світанку вдивлявся у вражаючих Нереїд, які танцювали у злегка декадентському світлі місяця, в стада дельфінів, в тюленів, що виповзали на берег, розколихуючись, наче несли ще на спині слизьку кулю океану. Він заздрив їм, заздрив навіть табунам риб, бо туга його за спільнотою була невтолима.

На світанку вертався він ще самотніший до свого палацу – фіалкової тіні під дубом – і молився батькові богів, щоб послав він йому людей, обіцяючи палко, що буде для них поблажливим і добрим.

І Зевс пожалів свого покинутого сина. Еак уві сні побачив, як із листя й гілок дуба, під яким він спав, спадають, наче руда роса, мурашки і, торкнувшись землі, набирають людського вигляду. Коли пробудився, на острові було гамірно. Голоси лунали в повітрі, метушня, вигуки, чудесний розгардіяш.

Отак, замість якоїсь там парочки, вишпорпаної з Ноєвого ковчега, Еак отримав у дарунок чималенький шмат людства, а також важких для визначення істот обох статей, схожих на водорості, пригнічених періодом статевого дозрівання і безглуздістю життя як такого, а ще юнаків довговолосих, які, замість займатися чимось корисним, тупо вдивляються в простір, і це має означати, що вони опановують філософію Далекого Сходу, а ще дорослих чоловіків і жінок із лицями лагідними, без виразу, з носами не дуже класичними і товстими руками й ногами, і нарешті бабусь, зігнутих ревматизмом, котрим усе випадає з рук, і дідусів, балакучих або похмурих, для яких єдиною передсмертною втіхою є те, що світ остаточно здурів – словом, Еак мав таке людство, яким воно й має бути, зразково невиправне і чудесно пересічне.

Побожний цар назвав нових жителів острова мірмідонцями, тобто народом мурашок. Він хотів таким чином уславити доброту бога і його чудесне втручання. Звідки було йому знати, що в цій назві укрите призначення?

Головний обов’язок добрих володарів полягає в пізнанні характеру підданих – вад, чеснот, особливостей їхнього способу мислення та їхніх прагнень. Тому Еак уважно вивчав звичаї мірмідонців, намагався проникнути в закамарки колективної їх свідомости з усією симпатією, поблажливістю, але часом також зі старанно прихованим, подиву гідним неспокоєм.

Мірмідонці мали інстинктивну здатність до самоорганізації, ще й до такої міри, яка рідко трапляється в інших народів. Починали вони свою діяльність спонтанно, добровільно, як діти, котрі починають гру. Поділ праці не викликав жодних труднощів, і при цьому непотрібні були наглядачі, підганяйли, інспектори, будь-яка ієрархія, і не було ні найменших слідів адміністрації. Просто працювали у злагоді від ранку до вечора, з певною протестантською надмірністю, натхненно, не чекаючи ні похвали, ні захоплення.

Історики цивілізації, етнологи, структуралісти старанно оминають тему мірмідонців, оскільки вона не вміщається в їхні прості тричленні схеми. У випадку особливого цього народу, вигнаного з наукових підручників, докторських дисертацій, міжнародних симпозіумів, не завжди було відомо, що є sacrum, а що profanum, верхом і низом, добром і злом, і яким чином теза, яка завжди запекло бореться з антитезою, може бути врешті увінчана рятівним синтезом.

Справді, мірмідонці не відзначалися ані допитливістю, ані надміром уяви. Релігія – о диво: монотеїстична – зводилась до старопеласгійського культу Матері-Кози. У сфері моралі затримались наче в самій середині, між буйством чеснот і грузьким багниськом пороку. Чужим для них був традиційно освячений спосіб залагоджувати спірки із ближнім – братом нашим шляхом методичних ударів каменем по голові, а також крадіжки, фальшиві свідоцтва, обмови. Перелюбство траплялося тільки з людьми, що мали періоди тимчасової втрати пам’яті.

Мірмідонці рішуче відкинули всі архітектурні стилі. Будували свої поселення під землею, і складались вони із заплутаної системи коридорів, темних площ і жилих комор. Це мало свої переваги: непотрібні були пожежні команди, середовище зберігалося в природному стані. Але вони над усе вихваляли приваби підземного клімату, милий холод, незалежність від примх погоди і здоровий сон під владою коренів, сон без зоряних пророцтв і кошмарів, сон, заповнений мулом, глиною і піском. Психічно врівноважені: упродовж тривалої їх історії важко знайти хоч би одну особу, заражену, наприклад, легкою релігійною манією.

Про мірмідонські методи праці наука мовчить, а вони ж варті уваги, бо відходять від знаних зразків, наскрізь саморідні. Отож, мірмідонці повністю покладалися на рукоділля, у буквальному смислі, бо відкинули радість знарядь, добродійництво колеса, блока, простої підойми.

Озброєні тільки загостреними дрючками і патиками, обробляли вбогі ділянки і овочеві грядки, а немилосердне сонце палило плоди тяжкої праці. Працювали на будівництві доріг і каналів, які весь час засипав пісок, витрачали довгі місяці праці на вічний ремонт своїх підземних поселень, що валилися їм на голови. Перекидання кладки (для середньо освіченого бобра все одно, що з’їсти сніданок) для мірмідонців було титанічною справою, про яку йшли перекази з покоління у покоління. Ніколи, однак, вони не втрачали запалу, енергії і доброго настрою. Прогрес – ця зрадлива сила, що штовхає людство до ризиковних екстраваганцій – втрачав на тому, що зайнятість, яка дає почуття безпеки, була повною.

Працювали вони завжди разом, і завжди їх було немовби надто багато. Змагалися з непіддатливою матерією, і хоч наслідки не справляли великого враження, не можна було відірвати очей від тих напружених м’язів, схилених спин, живих рук, що боролися з бездушною масою. Акустичні ефекти, які супроводили ці змагання, гідні були найбільшого подиву. Голосні, юнацькі погукування, взаємні, наспівні понукування, ритмічні звуки, що добуваються зі самих грудей, вигуки тріумфу й поразки – складалися у кантату краси небувалої. Біля працюючих завжди громадились беззубі діди, посилюючи і так вже значний сумбур, коментуючи жваво дії робочих бригад, голосно вдаючись до порад і суворих наган.

Такими були мірмідонці.

Долі Еака можна було позаздрити. Його кохали боги і підвладні. Могло здатися, що ідилії, які наснились фантазеру Платону і фантазеру Владіміру Іллічу, – здійснилися в досконалому вигляді, при цьому ґрунтуючись не на теорії чи переконаннях, які, як не як, змінні, а на тривкій основі генетики.

У царя в голові проростали нові ідеї, майже революційні. Він прагнув обдарувати свій народ автономією, а потім помалу передавати йому різні сфери влади, аби врешті обмежити свої функції репрезентацією, виголошенням промов з відповідного приводу і заклинанням дощу. І тут Еак наштовхнувся на опір мірмідонців – пасивний, але рішучий, – вони боронилися тим, що мають доста власних, домашніх завдань. Також титули – річ некоштовна, а така всіма бажана, – які він прагнув надати деяким громадянам, що могло привести до появи родової аристократії і, своєю чергою, корисної суспільної напруги – не збудили ентузіазму. Цар продовжував жити під дубом, тому титул “камергер двору” означав те саме, що “камергер тіні”.

Еак з причини виконуваних функцій, а також характеру був консерватором, але просвіченим консерватором, і усвідомлював, що повна гармонія між володарем і підвладними суперечить законам природи, тому слід вийти назустріч неминучим змінам, ба й навіть виманити їх із темних закутків долі, аби потім легше було здолати.

Узявся він тоді до обережних реформ, починаючи з того, що не є ні базисом, ні надбудовою (згідно з геніальним визначенням ученого Йотвееса*), тобто з нововведень у мові.

У спекотний липневий день відбулось урочисте віче усіх жителів, на якому цар проголосив, що тепер Егіна на вічні часи називатиметься – на честь доблесних громадян – Мірмідонією. У цей спосіб він хотів пробудити приспане почуття національної виключности, гордости, визволити оту незрозумілу схильність людини підноситися над іншими з причин, властиво, пустих: місця народження, пігментації шкіри, форми носа. Постановив також, що головна дорога, а точніше кажучи, стежка, яка біжить посередині острова, носитиме тепер назву Проспекта Перемоги.

Мірмідонці спокійно сприйняли розпорядження, кивали головами. А залишилось усе, як було, по-старому. Слухняні жителі, не здаючи собі з того справи, в суперечці про універсалії зайняли би позицію тих, які твердили, що загальні поняття є в речах, а не буяють грізною хмарою понад речами. Таким було їхнє невігластво.

Суспільна педагогіка, як і кожна педагогіка, припускає ґрадації, перехід від легших до важчих ступенів, і Еак після першої поразки взявся до нового етапу народного виховання. Щоби приготувати своїх впертих провінціалів до зустрічі з іншими народами, він оголосив, що незабаром на острові відбудеться Міжнародний Ярмарок.

І дійсно, з’їхалося в Егіну багато купців, переважно з Криту. Мірмідонці виставили усе, що мали найкращого: дрючки для обробки землі, личаки з кори, плащі з мішковини, глиняні горщики без оздоб, конопляні шнурочки з вузликами, які тут вважалися біжутерією. Гості зате осліпили приголомшивою пишністю експонатів, були тут ославлені намиста, і ситець, нові, автоматичні моделі сохи, предмети для вбивання тварин і людей, кулони, сережки, діадеми з пір’я, а також товари, що про їхнє призначення жителі Егіни навіть і не здогадувались.

Мірмідонці оглядали усе це без надмірного зацікавлення, споживацький інстинкт не здригнувся, а особливо скандальним був повний брак розуміння щодо товарів, які повсюди мали страшенний попит, а саме глеків, амфор і кратерів, на яких найкращі художники тієї епохи зображали богів, тварин і людей в інтимних ситуаціях, відтворених при цьому з найдетальнішим реалізмом.

Незабаром після візиту купців, який зазнав фіаско, випадково відкрили на острові великі поклади срібла. Еак зрозумів одразу, що це дарунок богів, який дасть змогу підняти Егіну з відсталости, уможливить стрибок від примітивного натурального обміну до обміну грошового, пробудить жагу володіння – і поділить нарешті монотонно однакових жителів на опасистих і худих, багатих і вбогих. Але невиправні мірмідонці товкли цінний метал на каменях, перетворювали його в порошок, яким посипали коридори своїх підземних садиб.

Царя не знеохочували перешкоди. Якщо хтось твердо вирішив ощасливити людство, на жаль, важко його від цього відволікти. Еак знав, що ощасливлення передбачає рух, прагнення, спинання вгору. Не знав, однак, що прогрес, якщо вжити це зловороже слово, є лиш образом, не гіршим, не кращим від інших марищ уяви. Мірмідонці натомість, позбавлені уяви, не висловлюючи ніколи своїх думок (тим міцнішими були їхні власні переконання), знали напевно, що життя – це коло, яке замикає смерть. А отже, замкнене, а не відкрите, одиничне, а не загальне, воно докладно міститься у межах кожного тіла – людей, комах, дерев. Тому природнішими є босі ноги, які ходять по колу, аніж марш за жахливим велетнем, що крокує тріумфально вперед, до мети, схованої за горизонтом, по прямій лінії, що виводиться з пустки і прямує до кращої, променистої пустки.

Після невдалих експериментів у сфері базису й мови Еак вирішив атакувати проблему ганебної апатії своїх підвладних з боку надбудови. Розумовий рівень пересічного мірмідонця дійсно залишав бажати кращого. Ані наука, ані хоча б теологія нікого не притягали. Світ мірмідонці сприймали таким, яким він є (наївний реалізм), а ставити перед ним запитання вважали втратою часу.

Еак став запрошувати на острів найвидатніших філософів із континенту, які мали говорити про все, що їм на думку спаде, зовсім так, як сьогодні діється в університетах західної півкулі. Імпреза була запланована у найширших масштабах, тривати мала роками, а участь громадян була обов’язковою, у тому числі жінок, дітей і немовлят.

Цього разу ініціатива володаря знайшла відгук, який перевершив усі сподівання й наповнив царське серце безмежною радістю. Мірмідонці сунули на лекції юрбами навіть без особливого заохочення. Сідали великим півколом навкруг промовця, заплющували очі, деякі відкривали роти, інші спирались головою на руку, сповнені метафізичної задуми. Панувала тиша, яку час від часу переривало глибоке зітхання.

Аж одного дня стався вибух. Коли доповідач закінчив свою лекцію фундаментальним твердженням, яке виражає онтологічну засаду ідентичности: З необхідністю треба сказати і думати, що те, що є – існує. Бо буття є, а небуття немає – розлягся могутній, як грім, сміх.

Це зовсім не був саркастичний сміх, а вибух стихійної, непогамовної радости. Мірмідонці качалися по землі, ревли, реготали, ті, які задихалися, добували з себе пискляві стогони і скавуління, при цьому гатили себе руками по голові – а з очей їм пливли чисті сльози радости.

Після цієї пригоди філософи якось перестали навідувати Егіну. Ба більше, ім’я мірмідонців стало – як же ж несправедливо – синонімом духовної неотесаности. А то ж вони, ніхто інший, доконали епохального відкриття, що будь-яка інтелектуальна праця є свого роду збоченням, а її наслідки криють могутній заряд комізму. Оті вигадані проблеми, розумові конструкції, категорії, поняття – якщо придивитись до них уважніше – є нездоланно смішними. З усіх мудрощів, пропонованих мірмідонцям, вони узяли в розмовну свою мову одне тільки слово apeiron. У філософів воно означає те саме, що – безмір. Мірмідонці надали йому своєрідного смислу, окресливши ним усі зайві речі, такі як сміття, обгризені кості і смерчі.

По-різному можна оцінювати реформаторські зусилля Еака, однак вони витворили нову ситуацію. Егіна вийшла зі стану підвішености, з’явилась нарешті у грецькій топографії. Тому, схоже, почала притягати особливих гостей.

Це були молоді люди, які, якщо говорити загалом, займалися транспортом. Морським і наземним транспортом – ідей.

Подібно до філософів, вони мали не дуже тактовну звичку повчати ближніх, як їм слід жити, але, на відміну від філософів, робили це безпосередніше, без інтелектуальних ускладнень, іноді доволі бурхливо. Отож і повчали мірмідонців, що усе справді важливе, істотне – діється в голові, тобто у вигаданому світі, і цей світ сильніший від світу видимого. Вони тлумачили ще мірмідонцям, які ті нещасні, а мірою їхнього нещастя є факт, що вони самі взагалі цього не усвідомлюють. Головною причиною їхньої недолі є спосіб управління – нездалий, застарілий, слабкий. Тому треба скинути Еака і запровадити народовладдя.

Мірмідонці, натомість, згідно хвалили свою долю, тому навіщо було їм скидати лагідного царя? Вони виявляли повний брак інтересу до народовладдя, бо з властивою їм наївною щирістю визнавали, що не дуже і знають, що то значить. Можливо, – казали вони, – світ і прямує в цьому напрямку, але чому вони, мірмідонці, мають бути схожі на світ, а не на себе.

Згідно до святих засад Теорії, перевороти здійснюються завжди “від низу”. У цілком виняткових випадках допустиме майстрування їх “зверху”. Це очевидне відступництво, а тому повинно старанно замовчуватись, а по завершенні слід чимшвидше допрацювати генезу, тло й хронологію, згідно з принципами науки.

Тому Транспортери ідей стали вести таємні переговори з Еаком. Вони дуже нахваляли його потяг до реформ, але ж він – сам нехай визнає – мало чого домігся. Щоби вирвати мірмідонців з відсталости, треба вдатися до драматичних методів. Треба крові.

Це слово багатократно повторювалося в кожній розмові. Бідний Еак тремтів усім тілом, блід, навіть іноді плакав. Він брав за свідків усіх богів, присягаючись, що ніщо йому так не огидне, як насильство, і він не дозволить ніколи, аби жителям острова сталася якась кривда. На це йому відповідали: під час справді прикрих подій він буде усунутий за куліси. Цар блід, хлипав і розм’якав.

Важко оминути мовчанням питання, яке напрошується: чому ж Еак погоджувався на ті розмови, якщо вони стали причиною його душевних страждань. Він був людиною вільною і міг просто викинути непрошених візитерів за двері, тобто за межі тінистого дуба.

Просте з’ясування цієї загадки пов’язане з дивною рисою людей, які, замість знизати плечима, вважають своїм святим обов’язком відповідати на ідіотські питання, нахабні причіпки і стають таким чином легкою здобиччю найрізноманітніших безумців. Межа між випадковою ситуацією і зв’язком на усе життя є дуже плинною, про це знають усі подружжя. А можна ж уникнути багатьох пристрастей, навіть і катастроф, покликавши на допомогу здоровий глузд, але це надзвичайно рідка духовна чеснота, особливо в людей мислячих і делікатних. Натомість, кожен чи майже кожен носить у собі невиразне почуття вини, і з цього почуття вини, маючи трохи сприту, ближній наш може викроїти небезпечні речі. Еак вважав себе слабким володарем, ще й до всього таким, який мало любив своїх підданих. Транспортери ідей добре про це знали, і цього знання вистачало, аби похитнути психічну структуру Еака, образно кажучи – здобути фортецю.

Сценарій, опрацьований Транспортерами і запропонований цареві на затвердження (віддамо належне цій тонкості), – був простим. У визначений час відбудеться уявний державний переворот. Еак буде легко поранений і – як домовлено – винесений за куліси. Потім кількох мірмідонців оскаржать у спробі царевбивства і на публічному процесі їм винесуть суворий вирок. Тоді жителі острова, хочеш, не хочеш, поділяться на прихильників і противників замаху, що стане початком плідного антагонізму. Далі справи поточаться згідно із законами діалектики: від форм добрих до щораз кращих, аж нарешті з сірого кокона вилупиться метелик досконалости.

Справді, мало чого бракувало. Історичну вину за вбивство метелика – зі смутком треба це ствердити – слід покласти на мірмідонців, на непростиму їхню впертість і тупість. Просто жоден з оскаржених не визнав себе винним. Це речення слід було би повторити кілька разів, бо воно звучить цілком фантастично. До нічого лагідні вмовляння Транспортерів, до нічого витончені тортури.

Мірмідонці із запеклою впертістю говорили, що для того, щоби підняти камінь, треба спершу х о т і т и підняти камінь (інакше кажучи, щоби вбити царя, треба цього хотіти). Усі знають, що вони любили свого володаря, а хто ж при здоровому розумі добровільно позбудеться предмета своєї любови. Їх мало переконував арґумент, що Еак мав начебто намір покласти своє життя на вівтар щасливішого майбутнього, бо ніколи про це не говорив, а так, по правді, то ніхто, навіть заєць, не хоче бути убитий. (До речі, зауважмо примітивні метафори мірмідонців: камінь, заєць).

Оскаржених посилено переконували, що царя вже немає, що він перейшов у кращий світ, тому їхній опір безглуздий, вони воюють за тінь. Але мірмідонці, які знали реальну вартість тіні, захищались із рішучістю, яку вселяє розпач. Розумово відсталі, вони не замислюючись відкинули арґумент, що суб’єктивно не прагнули, але об’єктивно хотіли вбивства. Цей софізм, вигаданий напівінтелігентами з політичними схильностями, є старшим, ніж нам видається. Окрім того, оскаржені аж до знемоги питали своїх катів, як це можна: спати під боком у своєї дружини (як у їхньому випадку) і одночасно змовлятися про щось у відлеглому місці. (Принцип виключеної середини, радше моральний, аніж логічний, підважений, а радше розширений, полівалентною логікою, яка ще, на щастя, не була вигадана).

Гіркота, огида, зневага настільки переповнили серця Транспортерів, що ті вирішили завершити свою місію і покинути острів. Однак, аби залишити після себе бодай якийсь дрібний слід, вони повбивали усіх без винятку звинувачених. Це повинно було означати: сокира закопана, але вони ще сюди повернуться на перший же ж поклик історії.

Реставрацію монархії мірмідонці відсвяткували в атмосфері небувалого ентузіазму. Особливою славою втішався після повернення Еак. Якщо це можливо, його ще палкіше любили, ніж перед коротким вторгненням. Він сам, однак, намагався щось пояснювати, виправдовуватись – ніхто не хотів його слухати.

Чуле сумління не давало йому спокою. Він дивився на своїх підданих немовби із жалем, що ніхто нічим йому не докоряє. Їхня довіра була для нього докором, повна їхня відданість – тягарем. Тоді він попросив свого божественного батька, щоб той забрав його з цього містичного острова, де добро є природним, зло завжди назовні, і нічого, ну, зовсім нічого всередині.

І Зевс вдруге пошкодував свого сина. Він призначив його на керівну посаду у потойбічній системі правосуддя.

У запалі оповіді ми забули сказати, що Еак був двічі жонатий, і від кожного шлюбу він мав сина. Обидва хлопці, а вже радше мужчини, були надзвичайно гарні. Про їхні достоїнства важко би щось сказати. Лише пізніше виявилось, що обидва позбавлені докорів сумління, що є рисою індивідів, які намагаються компенсувати певну вроджену тупуватість – перебільшеними амбіціями.

Тут ми завершуємо розповідь, бо у святий гай міту саме надходить Кліо, дебела дівка, неоковирна, здорова, як кінь, і напрочуд вульгарна – богиня узурпаторів, яка любить повторювати свої зачовгані сентенції.

Переклав Віктор Дмитрук

* Й.В.С. – Йосиф Віссаріонович Сталін (прим. пер.).