Збіґнєв Герберт

Антей

Антей був сином Посейдона і Геї. Подружжя, м’яко кажучи, негармонійного. Чого ж іншого можна чекати від стихій моря й землі, які запекло воюють між собою. І цілком природно, що дитиною Антей був – як же важко собі уявити дитинство гіганта – покинутою і занедбаною. Дикі сварки батьків справляли, мабуть, негативний вплив на формування його характеру.

Усі джерела одностайно твердять, що Антей виріс неотесаним розбишакою нелюдської сили. Його інтелектуальні можливості були скромними, зате тіло розбуяле. І, хоча не ходив він до жодних шкіл, та зробив із тої диспропорції логічно правильний висновок, а саме – став спортсменом.

Спроба помістити Антея на карті світу наштовхнулась на певні труднощі. У старих мітах його вітчизною його була Лівія – саме там він зустрівся з Гераклом, – але потім, під впливом грецької колонізації північних берегів Африки, цю казкову постать спихали щоразу далі на захід, аж до Мавританії, тобто країни, з якої пунійські купці виперли греків. Колонізатори не творять мітів. Однак вони невтомно працюють над їх географією. Вони просто поміщають потвор на теренах, окупованих конкурентами. Ця процедура гідно дотривала до наших днів.

Про самого Антея ми знаємо небагато, окрім того, що харчувався він м’ясом левів, яких убивав голіруч, зневажаючи новочасну цивілізацію – ломаку, спис, викопану в землі пастку. Його улюбленим ділом було викликати зустрічних мандрівників на поєдинок. І змагання ці неодмінно кінчалися смертю суперників, присилуваних до бою.

Такий спосіб життя не може викликати у нас схвалення і симпатії. Але ось – дивна річ – поет, славний поет Піндар поспішив Антеєві на підмогу, захищаючи від звинувачення, що той був лише звичайним убивцею чи огидним душогубом. В одній зі своїх істмійських од він намагається віднайти смисл у злочинній діяльності Антея, принаймні зробити її зрозумілою.

Місцевість, у якій мешкав Антей, була бідна на камінь. Лиш вітер інколи зводив облудні монументи з піску, а на сухому обрії іноді з’являлися примарні міста із мармуру.

Піндар дав Антеєві людську подобу, приписав йому похвальну чесноту синівської любови. Поет оповів, наче гігант марив спорудити святиню на честь свого батька. Єдиним тривким матеріалом, який він мав, були тлінні останки нещасливих суперників. Не залишалось нічого іншого, як використати їх для будови. Ця ідея, сама в собі досить потворна, не така вже й далека від естетики бароко.

Отож, Антей колекціонував кістки вбитих, як добрий будівельник любовно колекціонує каміння, дерево й цеглу. Він дбав про те, щоби вони були добре сховані, здаля від сонця, всепожираючого піску і вологи.

Антей раз за разом змінював проект будівлі. Він хотів, щоби мавзолей, споруджений на честь батьків, мав ідеальні пропорції людського тіла.

Апсиди були з ребер, також ребра йшли на склепіння святині. Зі склепіння звисали намистоподібні кістки зап’ясть, витворюючи ілюзію ламп і жирандолів.

Хребетні кістки були колонами. Він зв’язував їх по декілька, аби запевнити будівлі потрібну стійкість.

Щороку в пору дощів і віхол святиня валилася, і всі труди будівничого нагадували тепер покинуте лігво гієн.

На піску безладно лежали кістки. Це було наче глумливий жарт богів, які таврують гординю.

І щороку Антей починав спочатку, з тією ж упертістю, пієтизмом і безвихідною любов’ю.

Антей, видний здалеку і освітлений зверху, був схожий на камінь, що суне повільно бездоріжжям. Хода його нагадувала рухи манірних акторів вестернів. У випадку з велетнем це була аж ніяк не манірність, а вимушена необхідність. Усю енергію, усі свої сили він брав від землі, від прямого контакту зі скелею, глиною, навіть пилом.

Якби не те, що був він дитям богів, а цього ніхто не насмілювався брати під сумнів, можна б гадати, що природа поставилась до нього, як мачуха, і через неуважність не дала йому певного місця в системі видів. Хто знає, чи форма дерева, кедра, наприклад, не була б найвідповіднішою для його природи. Але Антей був створінням наземним, позбавленим коренів, із вродженим страхом до безодень повітря, що оточували його зусебіч. Птахи й зірки, підвішені в небі, сповнювали його огидою, кожен стрибок викликав нудоту і запаморочення голови.

Коли сонце хилилось до заходу – ночі в пустелі настають швидко: сіра блискавка сутінків, а потім одразу пітьма – Антей, який не мав ані дому, ані навіть місця постою, будував собі схрон, глибоку діру під землею, що вміщала лиш його тіло навлежачки. Він втискався у це похмуре вологе сховище як великий хробак і засинав глибоким і життєдайним сном.

Оті нічні звички Антея можна тлумачити символічно – як повернення у материнське лоно чи ностальґічну мандрівку до джерел. Та навіщо множити приховані сенси, якщо все можна пояснити простіше, а саме – циклами веґетації.

Кожен, хто бував у пустелі, безперечно, помітив в’язки гілок і листя, які котить вітер, зовсім – з вигляду – мертві. На перший погляд – сміття творіння, крихти зі столу матері-природи. Але як тільки пройдуть перші дощі, настає раптова метаморфоза, і те, що виглядало назавжди позбавленим життя, пускає корені, квітне, запаморочливо пахне, дає плоди, одним словом – живе марнотратно, сильно й прекрасно.

Існують причини, аби припускати, що зустріч Антея з Гераклом була випадковою, не запланованою у календарі героя, так собі, один із гастрольних виступів. Тому вона й не була записана на мідній таблиці головних подвигів богатиря. Усі джерела погоджуються щодо наслідків поєдинку, натомість його перебіг переказували по-різному.

Діодор Сицилійський описує поєдинок як змагання із боротьби, де ще йшлося про заклад, який полягав у тім, що подоланий мусить загинути (він не каже, однак, чи від власних рук, а чи має бути убитий звитяжцем). Це версія вульгарно пласка, вона нагадує правила боїв гладіаторів або, що гірше, засади російської рулетки.

Інші перекази, теж мало повчальні, кажуть, ніби Геракл закрив своїм тілом вхід до підземного сховку Антея, що мовою пізніших стратегів передається терміном “узяти місто голодом”.

Насправді то був поєдинок відкритий, чоловічий, mano al mano, і смертоносний.

Антея олюднив не тільки Піндар, але також і сам Платон, який наділив його певним запасом професійної тямовитости, зокрема винаходом деяких прийомів у боротьбі. Оце то часи, філософія і поезія працювали над тим, щоб надати бійці вигляду справжніх змагань, у яких супротивники мали статистично однакові шанси.

Геракл одразу втямив, що бій буде безпрецедентним. Як битви, так і змагання атлетів полягають у тім, що противника прагнуть позбавити випростаної позиції, зредукувати його до лежачого об’єкта. Тимчасом Антей, повалений на землю, підводився щоразу міцнішим і охочішим, крикливішим і аґресивнішим.

Тому герой мусив полишити звичну тактику, ба більше, здолати вкорінене глибоко в нас усіх розуміння того, що ми звемо верхом і низом, вивищенням тріумфатора і поверженням у пил поразки. Бо кожне піднесення вгору означало смерть для Антея.

Літературні перекази на тему їхньої зустрічі скупі, а тому важко відтворити докладно її перебіг. Мозаїки, скульптури, живопис – за самою своєю природою вони фіксують момент, а не послідовність подій.

Гадаю, що хід поєдинку, його сирий екстракт найкраще відтворив ренесансовий художник Антоніо Поллайоло. Це маленька картина, майже мініатюра, яку можна долонею накрити, але з такою конденсованою енергією, яка перевищує силою враження сажні багатьох оббалаканих фресок.

Поллайоло не піддався спокусі зобразити Антея велетнем. Правила гуманізму забороняли подібні експресіоністські вибрики – тому обидва суперники мають людські пропорції. Їм також бракує класичної вроди; це радше добірна пара схожих один на одного дикунів, кремезних і волохатих. Це дуже доречна інтуїція. Бо поєдинок, по суті, був вкрай брутальним, а фінал – натуралістичним, буденним, без сліду шляхетної простоти і тихої величі.

Руки Геракла затискаються наче залізні обручі навколо стегон суперника. Він відірвав його від землі і підняв на висоту своїх плечей, наче селянин на розкарячених ногах, який вовтузиться із мішком, намагаючись закинути його на спину.

Антей уже не борониться. Він спер затиснуті кулаки на ліктях Геракла. Голову відкинув назад, підтягнув ноги. Його безрадний захист нагадує борсання в сітях великої риби: раптовий вигин усього тіла назад – вигин вперед – аж до повної зупинки маятника.

Рота він роззявив широко, але напевне не кричить. Астматики, які ледве можуть зібрати крихти повітря, не марнують своїх сил на вигуки й прокляття. За мить настане кінець.

Геракл почекає сторожко, аж поки руки суперника опадуть уздовж тіла і ноги почнуть теліпатись безвладно, наче ноги шибеника. Тоді він уважно послухає мовчазне серце Антея. Потім з полегшенням скине тягар на землю. Ще якусь мить Геракл стоятиме над ним. Може він подумає з дрібкою меланхолії, що грецька мітологія не знала слова воскресіння.

А однак, Антей повертається, добивається до нашої пам’яти. Вже не отой дикий, елементарний, а увільнений від насильства, мало що не ностальгічний.

У Верхньому Єгипті йому посмертно надали титул бога. Одне з міст охрестили його іменем. Хто б подумав, що із хтонічного чудиська він перетвориться в апостола цивілізації і міщанства.

Поблизу мавританського міста Тінгіс знайшли пагорб, під яким спочивали – як повсюдно вважали – тлінні останки гіганта. Була це гробниця, а також місце чарів. Достатньо усунути шар землі, аби прикликати атмосферні опади. Справді дивовижна кар’єра – від розбійника до заклинача дощу.

Можна відважитися на твердження, що сутністю міту Антея є прив’язаність – отже, скоріше почуття, а не ідеологія, тому, мабуть, і не можна переказати це іншим. Справді бо, дуже важко переконати будь-кого в тім, що варто кохати вбогий клаптик землі, маленький, як тінь осла, тінь тополі, а також розвалений дім, зруйноване місто над висохлою рікою, одним словом, місце, де нас народили і яке не могло нас ані прогодувати, ані оборонити.

Для номадів цивілізації, жителів реактивних літаків, Антей назавжди залишиться символом примітивного варвара. Вони, схоже, вірять омані, що розривання зв’язків, хвороблива активність – це необхідна умова прогресу. При цьому вони забувають, що гонитва за сонцем, ґлобальні утопії закінчуються катастрофою. Врешті-решт усе зведеться до вибору чи приділення місця на цвинтарі.

В тіні широких рамен Антея знайдуть милостивий притулок усі оті дивні біженці, які у безжальних очах тубільців виглядають як незрозумілі виродки чи навіть потвори.

Зберегли вони лише два марні скарби – власну мову та імена, які в чужих вухах бринять як блазенські дзвіночки. В них вкрали землю, забрали воду, у якій вони бачили лице свого бога й загарбника.

І тепер вони помирають безгучно у розрідженому повітрі чужої свободи.

Переклав Віктор Дмитрук