Володимир Єшкілєв

Імператор повені

Фраґмент з роману

Ларі та Германові – найнесподіванішим дослідникам лікувальних щурів – присвячується

...Року 7156 [1] -го за великі гріхи, беззаконія й недбальства наші Господь Всемогутній вразив межиріччя Уборті і Хирлиці повінню, що знесла безліч маєтности і дощенту селище Зміївку разом із кам’яницею Святих Угодників Божих Маманта і Лукіліяна та дзвонарнею... Люди підскарбія Сокольського врятували у той час біснуватого, котрий, стоячи посеред водопілля на камені за Прокопівським перелазом, провіщав армаґедон. Біснуватий мав біля себе велике свічадо, німу дівку і називав себе “пророком і кесарем Анемподестом”...
(витяг з “Літопису пресмиренного брата Микифора, у мирянах Івана Жаби з роду Леонтовичів”)

Вперше Анемподеста побачили у Зміївці на Зелені Свята, одразу після перемоги козаків отамана Приблуди над хоругвою Гржимуцького. Анемподест йшов з півночі і ніс загорнуте у шмату палацове бра [2]. Селянам про дзеркало він розповів, що йде паломником до Єрусалима, аби поставити у Храмі Гробу Господнього ікону Чорної Богородиці. Цей образ, казав зміївчанам зайда, намалював божевільний відлюдник, чернець Свято-Єфимівського монастиря. Простому людові, натякав Анемподест, заборонено дивитися на ікону аж до виповнення часів, тобто до скорого Суду Божого. Він вимагав від селян хліба й сметани, погрожуючи прочанськими пристрітами, а ті зачинялися по хатах і ховали від нього худобу, дітей, куткові та колискові обереги. Сільські драби хотіли його побити, але старші жінки їх відмовили, боячись таємничого образу. Двійко кіз таки поздихало, і Анемподестові насипали у торбу коржів. Гідно прийнявши цю данину, він велемовно, з греко-латинським цитуванням, благословив Зміївку на довічне благобуяння.

Уникнувши таким чином голоду, Анемподест знайшов у Хирлицькому лісі покинуту дігтярами халабуду й тимчасово відмовився від подальших мандрів. Він був упевненим, що силою незборимих обставин (котрі уявляв абстрактно) встигне до Святої Землі на Покрову. Боявся Анемподест не стільки зими, що очікувалась, за всіма прикметами, морозною та людоморною, скільки гніву котроїсь з вищих Сил. Але, на щастя для легковажного паломника, небесні кари затримувались, певно, через нестачу кур’єрних янголів. Навколо тупцювала війна. Палали зібрані століттями маєтності, верещали витребенькувато ґвалтовані шляхтянки, і найясніший король з Варшави скликав коронне лицарство і всіх християнських зухів рятувати захитану Хмельниччиною Річ Посполиту.

Тож Силам було не до ледачого прочанина, й тиша спочила серед грабів і дубів Хирлицького лісу. Його хащі і проліски переситно спухали й спалахували різновидним квітним духом, смерділи неприбраними кінськими й людськими трупами, і все це утворювало рівновагу життєвої та смертної сторін нюхового космосу.

Перші два дні лісового життя Анемподест провів на соняшних галявинах, підставляючи променям перехоже тіло. Він лежав там посеред календули, псоралеї та парасольних, дивлячись на метеликів й стрибаючу комашню, всмоктував тепло і скорочував думки настільки, що вони ставали простішими за сверблячку.

Потім він заходився збирати ягоди й так набрів на незвичайні місця. Вони були мертві особливим змертвінням, укриті кількома шарами зотлілости, наче чорно-зеленою шкірою, котрою гидували кроти, крізь яку виступали велетенські ребра зогнилих колод, де отруйна гнилизна ряхтіла на ґрунті. У цих фортецях погибелі чотиритижневий розповзлий труп здавався пікантною свіжиною, вибриком молодої напруженої смерти, що випадково потрапила у володіння Смерти іншої – древньої, ненаголошеної, впевненої. Щось тягло прочанина до цих анклавів, оточених гарячковою млостю липня. Він приходив туди з бра, знімав з нього шмату і дивився на відображення лісового цвинтаря, на янгеляток-путі золоченої рами. Вони трималися сирітською хваткою за огіркові потовщення баґету, ніби нажахані тліном, посеред котрого несподівано опинилися.

Обрідні проблиски сонця малювали на дзеркалі знаки, білі зранку і жовтуваті пообідньої пори. Анемподест відокремлював від заяложених надр свого одягу ще більш заяложену хартію і ретельно заносив до неї ці письмена. Він сподівався, що перед святинями Єрусалима лісові знаки скинуть німоту і об’являть якесь пророцтво народам Півночі.

Вранці п’ятого лісового дня дзеркало відбило щось яскраво-червоне. З трухнявих надр колоди, яку не охопило б й восьмеро драбів, виповз цілий клан пурпурових жуків-велетнів.

Розміром зо дві чоловічі долоні, тверді, неквапні, вони почвалали до найближчої галявини. Анемподест пішов услід за комахами, намагаючись не привертати їхньої уваги. Зблизька вони нагадували самокатні ярмаркові іграшки. Прочанин зрадів жукам. Йому забажалося, щоби саме такі переконливі жуки коли-небудь прогризали хідники у його могилі. Він вирішив: коли минуть всі заповідані йому паломництва та мандри, він оселиться тут, у Хирлицькому лісі. Й сам спантеличився від такої думки.

Аби відновити душевну рівновагу, він ліг на черево, а жуки пройшли перед його очима капітальним парадом.

В їхньому пломеніючому офарбленні, здавалось прочанинові, розкрилилась химерність повстанського століття, все його безвідповідальне товстостебле бароко, вся розжиріла степова пародія на візантійство... Тим часом спинами шестиногих капітанів сновигали значно менші потворки – чорні, товкітняві, подібні до нетверезих покрівельників Печерської лаври. Вони часто-густо падали з блискучих надкрилків, але, не розгублюючись, швидко відновлювали життєву позицію, знов застрибуючи на спину бадьорого носія.

Жуки вперто долали всі перешкоди. Їхня мета не була таємницею для Анемподеста – вітерець приносив з галявини шматки трупного запаху. Прочанин випередив комах і першим побачив залишки воїна. Судячи з важкої саксонської броні, покійник був найманцем. Посріблені бляхи, нашиті на шкіру панцира, ворушилися: хробачня доробляла свою справу. Кінцівки та голова трупа були до того відгризені поважнішою істотою. Як зрозумів Анемподест, мудрі жуки вичекали, доки хробаки-трупоїди потовстішають та помножаться й тепер збиралися ними поснідати. При наближенні пурпурових гігантів дрібна комашня кинулася навсібіч, хмарою злетіли мухи. Жуки переможно заклацали і посунули до трупа. Раптом один з велетнів зупинився і вийняв з трави срібну монету. Він тримав її наче дзеркало перед серпатими щелепами, а прочанин, дивлячись на цей знак, зрозумів його потаємний сенс, вкрився вологою. Він відібрав у жука срібляк й побіг назад, до свого скарбу.

Знак був правдивим: біля дзеркала стояли чужі.

Чужих було двійко.

Найближче до дзеркала розташувалося якесь довготелесе костоголове чуперадло, одягнене у лахмітний кабцанський [3] халат. Воно зазирало у глибини свічада і щось мугикало, одночасно чухаючи коліно лакованим ціпком. На землі поряд з почварою стояла велика скриня, оббита почорнілою міддю, з широкими шкіряними ременями для носіння. У накривці, притягнутій до скрині двома замками, були пророблені отвори. За два кроки від скрині розплітала волосся й посміхалася своєму віддзеркаленню волоока дівчина.

Неможливо було визначити колір її широко розставлених очей. Спочатку прочанинові здалося, що вони тиховодно-сірі, подібні до відображень підхмарків на гладіні ставків або ж до луски коропів-перестарків. Потім йому ввижалося, що в тих очах просвічується то розбіг бузкових заштрихів, то відблиск помаранчевого сяйва... Губи дівчини були напрочуд рельєфними. Вони хтиво-безвідповідально – на межі підліткової негармонійности – сполучалися з чітким, майже хлопчачим, окресленням підборіддя.

Анемподест ковтнув слину.

Дівчина повільно повернула до нього обличчя і посміхнулась. Прочанин помітив, як сполохано ворухнулися ніздрі її різьбленого носика. У цьому порусі він відчув заклик плоті. Не той, звичайний, що від часів Єви випромінює кожне дозріле тіло, а гострий, раптовий, ушкоджуючий і отруйний, подібний до бджолиного укусу.

У цю мить чуперадло підстрибнуло, пересмикнуло вижовклою мармизою й прорекло:

– У відображень багато родичів, але дзеркало – найсправжнісінька сирота!

Анемподест підібрав із землі гілку, подібну до палиці, і сказав, повільно розставляючи слова на бойові позиції:

– Мир вам, добрі люди. Це – моє дзеркало. Воно зовсім не сирота. Аж ніяк.

– Авжеж, – легко погодився зайда, у якому Анемподест нарешті розпізнав стертого пиятиками, мандрівками й цинковими гримуваннями комедіанта, – це безумовно й безсумнівно ваше дзеркало, пане-кумплю. Ви ж його теперішній володар, сповідник, брат і вуйко. Я ж мав на увазі, скажімо так, суто метафізичне сирітство сього предмету... А чи не помітили ви, високошанований Господаре Дзеркала, що взуттю, зробленому у Кракуві, притаманна таємнича властивість вужчати й тіснішати при повному місяці? Останніми ночами місяць круглий, немов би та сра... Я хотів, перепрошую сказати: “як срібляк”... І я ось, повірте, не можу ступити жоднісінького кроку без того, щоб не спізнати знавіснілого й шкірощемного кінцівкового страждання...

Співчуваю вам, достойний пане, – відповів на те прочанин. – А співчував би вам ще глибше, якби ви були, пане, такі добрі, аби щиросердо звідомити ваше ім’я й ту мету, на шляху до котрої ви завітали у ці небезпечні для мирних подорожніх місця.

“Охоче, охоче! – вишкірівся рідкозубою пащею чужий. – Хоча ми й не належимо до князів світу сього, чиї гучні імена змушують вклякати або ж розбігатися від жаху ординарну сірому, але з радістю повідомимо вам свої назвиська, не обтяжені, до речі, жодним злочином із перелічених у Литовських Статутах. Освічені й тямущі люди зовуть мене Hippocastanem, себто Кінським Каштаном. А мою доньку я наважився – не без відома Святої Церкви – наректи Ніктаменою, а в ужитку Ніктою, й це сиґніфікантне [4] ім’я пішло малій на користь. Ми, отже, є мандрівниками буремних часів. Завітали ж сюди ми, певно, волею Божою... Що ви ще хочете знати про нас, о Господаре Дзеркала?

Анемподест подумки відбив напад жорстокого сумніву щодо тісних родинних зв’язків потвори і красуні, але вирішив бути чемним із несподіваними прибульцями. Він перехопив гілляку надійнішим робом й сказав:

– А мене тямущі люди зовуть братом Анемподестом. Три роки я був послушником у Сіверському скиті у предивного молільника авви Макарія, а тепер став прочанином і з благословення авви мандрую з молитвами до Гробу Господнього. Позаяк цей ліс є оточеним зо всіх боків знавіснілими людьми, що прагнуть пролиття крові, я не раджу вам, Гіппокастанію, робити з нього ексодус [5] найближчим часом, особливо враховуючи ваш нетутешній вигляд та вроду вашої доньки. Отримуючи на певний час у сусіди (нехай діється воля Господня!) вас двох, людей з чудернацькими іменами, я вважаю за необхідне, dignor illud fasere [6] хоча б знанням про ваше минуле убезпечити себе від прикрих несподіванок.

– Aliquid ad exodium ducere, – процитував Верґілія костоголовий. – Хіба ж цей ліс є настільки вузьким, що трійко мандрівників у ньому одразу ж приречене на сусідство?

– Отож бо й воно.

Кінський Каштан тяжко зітхнув, почухав коліно ціпком й протягло подивився на Нікту, немов говорячи: “Знов те саме, мала!”. Дівчина тим часом неквапно розчісувалась черепаховим гребінцем. Крізь дірки і розповзлості у камкалафті [7] її колись панського одягу бронзовіло молоде тіло. Лахміття не спромоглося приховати ні напруженої вигином талії, ні розвинутих стегон, ні соковитих сідниць. Щось уривчасто-дитяче й зіпсуте вередливою звабою було присутнє в її рухах, вигинах і гримасках.

“Звідки ж узялось таке диво?” – подумав він, відчуваючи, як розгортається зачаєний нижче черева причинний змій.

Кінський Каштан тим часом, пожувавши прищаті губи, зважився на розповідь:

– Ми, пане-кумплю, є мандрованими акторами, учнями незрівнянного Тадея Сімпліціуса, котрий ще за короля Жиґмонта Третього отримав тисячу дукатів від ністрянського князя Радула за сценаріум “Саломеї”. Ви ж як людина освічена, напевно, пам’ятаєте знаменитий монолог нечестивого короля Ірода звідти, котрий (тобто Ірод) звертається, плачучи, до Господа Адоная, а хор відповідає йому таким низьким і зловісним співом: stagna siccaverunt! Два роки тому моя Нікта грала у цій славетній виставі принцесу Саломею й танцювала так звабливо, що коронний мечник Мантшиковський, нині вже покійний, готовий був кинути до її ніг (ви ж бачите які в неї стрункі ніжки!) всі свої маєтності... Так-от, у Тульчині три тижні тому ми ставили для весільних гостей тамтешнього підскарбія костюмовану інтермедію “Мнемозавр”, що її автором був наш командор Лицедійної фіри, незрівняний пупенмейстер (себто лялькар) Бубоній Карпіус Пелех. Його, невдаху, якісь тубільні інсурґенти [8] прийняли за людину жидівської віри і при хрещенні ненавмисно втопили. Але він, прости Господи, сам був винен, адже моя Ніктамена йому напророкувала за тиждень до того проклятого дня: deberi morti fatis [9]... Інсурґенти розігнали нещасливе Тульчинське весілля, посадили на палю самого пана підскарбія, багаторазово скривдили в усі передбачені й непередбачені отвори його горепашну наречену, а проти ночі спалили й нашу фіру, забрали оксамитову завісу та конячку Зосю. От цього вже не витримав і помер наш старий товариш Фуць-з-пуделем. Аж вуха у нього предивно посиніли. І всі були здивовані, коли наступного дня посеред майдану здох його пудель, і в тої собацюри так само посиніли вуха. Певно, астральні тіла цих двох були надто тісно переплетені в Аштатоті... Акробатку ж нашу, бідолашну Сапфіру, яка у “Мнемозаврі” грала царицю Савську, ми тоді сховали серед лахміття й ляльок, але вночі вона кудись щезла. Може, подалась до циганського табору в Умань, бо мати у неї була з того непосидючого народу, а може, тільки вилізла до вітру й втрапила у смертельну пригоду... Адже тепер такі настали часи, пане-кумплю, що куди б не виліз, усюди чигає на тебе ворог, торборіз або ж яка-небудь згіршуюча пригода... А вже у місті Старокостянтинові, якраз перед днем святих порфироносних Костянтина і Олени, від отруйного пива нагло віддав Богові душу мій однокровний брат і неперевершений ярмарковий маг Бальтасар (саме він, до речі, людолячно грав короля Ірода у “Саломеї” і так ревів зі сцени, що кракувські шляхтянки млоїлися і втрачали свідомість). От ми з малою і залишилися удвох сиротами посеред усього цього вселенського зрушення та зніяковіння. Як писав Тацит, hic fratrem, propinquum ille, alius parentes lamentari... [10]

– А що у тій скрині? – перервав розповідь Анемподест. Йому здалося, що у надрах короба щось пищить і шурхоче.

– Пацюки.

Кінський Каштан нахилився, відімкнув скриню і витяг з неї конструкцію. На чотирьох паличках кріпилася самшитова дошка з отворами. В отвори були встромлені сплетені з тонкого дроту циліндри. У кожному сиділо (а точніше – стояло) превелике щурисько. Центрально розташований пацюк був найбільшим, графітового кольору, з довгими вусами. Праве щурисько мало потовщення на тулубі, червоні очиська альбіноса, плямистий хвіст і постійно шкірило жовті гаки зубів. Ліва тварючка, найменша, була пофарбована у яскраво-синій колір і одягнута у щось на штиб закаляної спіднички. Пацюки дрібно совалися й гризли дротяні криївки.

– Це – Жигмонт, Володислав і Казимір, лікувальні пацюки, – відрекомендував населенців скрині Кінський Каштан.

Анемподестові подумалося, що перед яким-небудь підкоморієм або коронним мечником пацюки називалися б, відповідно, Богданом, Максимом і Петром. Він бридливо оглянув марнотних гризунів і спитав Каштана:

– То ви, перепрошую, знаєтесь на тваринах?

– Трохи того, пане-кумплю, адже коли під час вистави поміж ганчір’яними ляльками вистромлюється щось живе, до того ж, навчене, ярмаркові люди охочіше дякують грошиками...

– Тоді ходімо, щось вам покажу.

Кінський Каштан запитально скосив очі на Нікту.

– Нехай дитина йде з нами, – погодився прочанин.

Він привів чужих до галявини, де жуки якраз закінчували свою трапезу. Але жодного натяку на гидливість у Каштана й Нікти Анемподест не побачив. Вони з цікавістю спостерігали за велетнями, що на дрібне клаптя дерли кубло хробаків.

– Ці жуки дивовижні, – сказав Анемподест.

– Ми таких десь вже бачили, правда ж, тату? – повідомила дівчина, і зайди по-змовницьки перезирнулися.

– Жуки, себто Colepteris, – не диво, – доклав свого міркування актор. – Адже справжнє диво, повірте мені, пане-кумплю, завше у однині. А таких ось ветхих звірят-хробакожерів, за попущенням Божим, вже бачимо кілька.

Анемподест замислився над цими словами, а потім запитав:

– А у вашої... доньки є ще сестри?

Ні, – відповів Каштан, потім вишкірився, присів, заглянув прочанинові в очі й раптом зареготав. Робив він це показово, ретельно розсуваючи щелепи. Нікта незворушно спостерігала за ними.

Прочанин почервонів, вихопив загостреного тесака і грізно утупився у костоголового. Якби він спромігся подивитися на себе збоку, то здивувався б із рішучості, що накреслилась на його обличчі.

Костоголовий замурмотів:

– Я ж не хтів вас образити, пане-кумплю-брате, аж ніяк, перепрошую...

Нікта хвилястим кроком, що змушував тріскотіти тканину на її стегнах, підійшла до Анемподеста, торкнулася гостряка вузькою пещеною долонею і спитала:

– Ви ж не скривдите мого батька, правда ж, достойний брате?

Голос в неї був низький, переливчастий. Анемподест перевів погляд з Каштана на її долоню, на видовжені нігті із залишками кармінової фарби й набрів на думку, що ця дівчина, певно, все своє куце життя прожила як шляхетна пані. “Невже ті пияцюги-актори ніколи не примушували її прати майтки?” – здивувався він і сказав:

– Я йду до Гробу Господнього. З мене не можна сміятися.

– З кого не сміються, над тим плачуть, – відповіла донька костоголового.

Анемподест міг би заприсягтися, що її зіниці вибухнули раптовим розширенням, а обличчя помудрішало. Причинний змій прочанина відповів на ці перетворення остаточним розгорненням: затверділий прутень знайшов у штанах дірку, розсунув борти підрясника і вистромився назовні у всій своїй безпосередності. Нікта подивилась на пурпуровий аванґард своєї перемоги, посміхнулась і сказала:

– Отже, нас вибачено...

Анемподест відчув: шкіра на його настовбурченому обличчі от-от спалахне. Він кинув зброю і побіг до лісу.

1 1648 р.

2 У XVІІ столітті бра виглядало як коштовне настінне дзеркало з підсвічником. Останній іноді був елементом металевої рами бра.

3 Кабцан – гебрейський жебрак.

4 Від латинського signifikantia. Кінський Каштан використовує це слово у тому ж значенні, що й св. Гієронім у перекладі Еклезіаста – “знаменне”.

5 Exodus (лат.) – вихід. Це слово св. Гієронім застосовує у “Вульгаті” для перекладу назви другої книги Мойсеєвого П’ятикнижжя.

6 Вважати пристойним (лат.). Цитуючи Сенеку, Анемподест невиправдано використовує невизначену форму латинського дієслова.

7 Узагальнююча назва дорогих тканин XVII ст.

8 Insurgentis (пізн. лат.) – повстанці.

9 Був приреченим на загибель... (лат.)

10 Хто оплакував брата, хто – родича, хто – батьків (лат.).