Мирослав Маринович

Уникання апокаліпсису: шанси та ілюзії

1. Національний прагматизм супроти християнської надії

Інтрига протиставлення, винесеного в підзаголовок, доволі проста. З одного боку, українська душа сформувалась у силовому полі християнської есхатології. Вірування про друге пришестя Христа, кінець світу, Армаґеддон та апокаліпсис задали визначальні параметри масової свідомости, вигаптували канву народної культури, сформували уявлення про вісь людської історії, окреслили опорні точки есхатологічної надії. Вилучити апокаліптичні візії з народної душі неможливо без руйнації визначальних прикмет її культурної ідентичности. Про глибину закорінености апокаліптичних уявлень свідчать хоча б протести православних “низів” проти запровадження податкового ідентифікаційного номера.

З іншого боку, поряд із “остиганням любови” (пор. Мт. 24, 12) у людському серці відбувалося “розжарювання” світоглядного скепсису та прагматичного сорому за безконечне відтермінування кінця світу. Наприкінці XX століття звичайні, тобто в цьому контексті – доволі секуляризовані люди, за винятком сектантів-фанатиків, уже не спродують майно в переддень новопризначеної дати Армаґеддону; не вираховують, услід за П’єром Безуховим, історичну постать, закодовану під “число Звіра”; сахаються від архаїчних релігійних уявлень, які в їхньому розумінні є ознакою світоглядної темряви та забобонности віруючих.

Пік майже нігілістичного скепсису припав на 1960-ті роки. Натомість магія 2000-го року значною мірою відновила вплив апокаліптики на свідомість людини кінця другого тисячоліття (хоча, звичайно, не тільки магія самого числа). Для української душі першим серйозним струсом став радіоактивний спалах чорнобильської зорі Полин, який освітив Об’явлення Івана Богослова незвичним для багатьох світлом містичної довіри. Донедавна ще цілком “тверезомислячі” люди раптом виявили в собі величезний містичний голод, що заприязнив їх із Нострадамусом і розенкрайцерами, масонами й ворожбитами, гороскопами та пророцтвами. Українське суспільство живе наче подвійним життям: зовні воно може навіть ще скептичніше та заземленіше, ніж колись, проте в потаємних схронах душі пульсують тривога апокаліптичного очікування та містичний страх катастрофи.

Сьогоднішні масові передчуття кінця історії, як правило, мають мало спільного з по-богословськи вивіреною християнською есхатологією, в якій кінець світу є актом надії, а не катастрофи; надходженням Царства Божого, а не мороку небуття. Еклектична мішанина релігій і мітів, стилів і символів різних епох, властива світоглядові нинішнього українця, ясна річ, тривожить Церкву (принагідно зазначу, що плутанина містичних уявлень людей часом спонукає духовенство засуджувати сам потяг до містики, що, на мою думку, надмірно “раціоналізує” саме християнство). Однак людські передчуття катастрофи тривожать і прихильників національного прагматизму, котрі не можуть не бачити великої шкоди для українського суспільства від втрати державницького “тонусу”, розмивання національної перспективи, посилення занепадницьких настроїв. Ключова формула – “уникаючи апокаліпсису” – теж свідчить про напругу невдоволення нинішнім національно-релігійним декадансом і спроби оптимістичного прочитання нашого майбутнього.

Як на мене, мають рацію і ті, хто очікує апокаліпсису, й ті, що прагнуть його уникнути. З одного боку, для мене як для людини з християнською перспективою майбутнього прийдешнє “виповнення часу” завершення нинішньої форми людського буття (кінець світу) є явищем неуникненним. Можна сперечатися про вияви такої трансформації життя з однієї форми в іншу (всі уявлення про кінець світу, за винятком об’явлених, є людськими, тобто неточними, компілятивними, а то й помилковими), та людина віри не може поставити під сумнів сам факт прийдешньої трансформації.

З іншого боку, неуникненність “апокаліпсису” аж ніяк не означає фаталістичної приречености. Людська активність детермінована ходом історії такою ж мірою, як і кінець цієї історії. Ми знаємо, що перебування плода в лоні матері є тимчасовим, і дитя неодмінно вийде з нього. Проте генетична програма народження детермінує не тільки цей вихід, а й власні зусилля дитяти. Воно ще не знає, який світ на неї чекає; дитя взагалі не усвідомлює, що має покинути звичне для нього буття. Воно просто бунтує проти того, що досі щедрі джерела його харчування раптом почали пересихати. Але якими “волюнтаристськими” не були б зусилля дитятка, вони є нормою, що детермінована самим життям. І навпаки, порушенням норми була б саме відсутність таких зусиль.

2. Майже Дантові кола занепаду

Апокаліптичні настрої українців визначаються тим, що їм сьогодні доводиться долати наслідки цілої низки криз: а) національної, що визначається нашими етнічними особливостями та детермінантами історії; б) посткомуністичної, проблеми якої є спільними для всіх країн колишнього соціалістичного табору; в) цивілізаційної, яку переживає весь світ. Елітарні країни Заходу мають поки що змогу відкладати свій апокаліпсис за рахунок активної реорганізації світового порядку на свою користь. Щонайменше три країни – Польща, Чехія та Угорщина – відтермінували свій апокаліпсис, успішно вичавлюючи з себе соціалізм. У трьох колишніх прибалтійських республіках уже майже не впізнати слідів їхнього совєцького ув’язнення. І тільки три східнослов’янські народи – українці, білоруси та росіяни – несуть на собі повний спектр кризових явищ, так і не бачачи світла в кінці свого апокаліптичного тунелю.

а) національний рівень

Новонароджена держава Україна – оте творіння Боже, яке з’явилося саме тоді, коли всі надії здобути незалежність, здавалося би, розвіялись остаточно, – майже блискавично просякла гріхом. Вона була інфікована ще в совєцькій утробі, а після появи на світ стала тільки живильним середовищем для всього злоякісного та розбещеного. Людині біблійних асоціацій це навіює порівняння із занепадом того “першого” людства, знищеного Богом за “велике розбещення людини на землі, і ввесь нахил думки серця її – тільки зло повсякденно” (Бт. 6, 5). Передчуття, що держава, сповнена такої розбещености, не вистоїть, проявляється чи не в кожній людині, незалежно від того, віруюча вона чи ні. Тут виявляє себе та генетична моральна програма, яка закодована в нашій свідомості, а що важливіше – й у підсвідомості.

Впливовими є й інші чинники. За якимсь незбагненним присудом історії, ми, українці, опинилися у протифазі з ходом модерної історії, Так, по-перше, ми здобули державу і прагнемо розбудувати її в той час, коли у світі потенційні можливості інституту суверенної держави щораз більше вважаються вичерпаними, а саме поняття національної держави ставиться під сумнів. Сьогодні головним суперником української незалежности стає вже не стільки якась конкретна держава зі своїми загарбницькими інтересами (хоч і цього “добра” не бракує!), скільки явище ґлобалізації, в якому ми відіграємо роль пасивного об’єкта чужих впливів, а не активного підмета власної дії. По-друге, ми здобули можливість розвивати свою національну Церкву саме в той час, коли у світі поняття національної Церкви щораз більше стає анахронізмом, а акцентація на національних особливостях сприймається як головний бар’єр на шляху екуменізму й універсалізації християнства. Отож, сьогодні ми домагаємося того, чим інші здебільшого вже наситились і ладні поступитись у пошуках чогось перспективнішого.

У такій несприятливій атмосфері в Україні не спрацьовують ті державотворчі, політичні та економічні моделі, які дають добрі результати в інших країнах. До чого б не торкнулася наша “державна рука”, все тут же прогниває, руйнується, перетворюється на протилежне. Чи не це спонукало В.Яворівського сформулювати знамениту фразу: “То що ж ми за народ такий?”. Українська ідея з її інерційним повторенням европейського плюсквамперфекту викликає радше співчуття і жаль, аніж гордість і захоплення.

Така ситуація призводить до появи в народі песимістичних реакцій, а саме:

а) почуття національної кривди, що українцям відмовляють у тому, чим інші мали право насолоджуватися;

б) переконаности у власній національній неспроможності збудувати й розвинути українську державність;

в) враження глухого кута, з якого неможливо знайти еволюційний вихід.

б) посткомуністичний рівень

Рівень апокаліптичного очікування в колишніх посткомуністичних країнах Европи чітко корелює з їхньою спроможністю впоратися із соціальною кризою та долучитися до клубу благополучних країн Заходу. Проте навіть у найудатніших посткомуністичних країнах на зразок Польщі нинішня ейфорія “втечі від Сходу”, на мою думку, триватиме порівняно недовго. По-перше, ціна такого повернення в Европу буде доволі високою, що ці народи невдовзі таки відчують. По-друге, чорно-біла картина “дикий Схід – цивілізований Захід” досить швидко розмиється до сірих тонів. Адже Захід теж негативно впливає на традиційні цінності цих держав. По-третє, нинішній занепад Сходу не означає, що його впливи зникають назавжди. В цьому сенсі теперішня криза Сходу – це підготовка до його майбутньої трансформації.

в) цивілізаційний рівень

Хворою є не тільки наша держава – хворим є весь світ. Кожен, хто слухає новини або переглядає телефільми, підтвердить, що “зіпсулась земля перед Божим лицем, і наповнилась земля насильством” (6, 11). Мало хто з людей хоче того, щоби “прийшов кінець кожному тілу перед лицем Моїм” (6, 13). Проте значно більше людей переконується, що морально розбещений світ таки заслуговує на покарання. Саме почуття заслужености кінця світу і робить страх перед ним таким переконливим.

Травмованість духу, перед якою люди поки що безсилі, є визначальною, хоч не єдиною ознакою кінця парадигми. Завершення другого тисячоліття принесло нам нову поживу для роздумів. Так, по-перше, складається враження, що США все-таки не зуміли опертися спокусі збудувати однополярний світ. Якими широкими не були би програми залучення слабших народів до цього “клубу обраних”, це однаково схоже на консолідацію передусім західного ґеополітичного полюсу. Однак стабільне існування виключно одного полюсу для земної форми буття неприродне. З подальшим послабленням (розпадом?) Росії ситуація може розвиватись у двох напрямах:

а) законне місце противаги Заходу займе вже не слов’янський Схід, а просто Схід; в контексті нинішньої ґеополітики це майже безсумнівно означає – Китай;

б) функції такої противаги візьме на себе Господь, адже будування однополюсного світу надто нагадує спорудження Вавилонської вежі.

По-друге, технічний прогрес у військовій сфері радикально порушив звичний баланс оснащености зброєю та людського героїзму. Ще під час Другої світової війни Совєцький Союз міг компенсувати відсталість своєї військової техніки кількістю “гарматного м’яса” та його героїзмом. Війни на Фолклендах і в Югославії продемонстрували, що сьогодні такі поняття, як народний героїзм чи почуття справедливости масового опору, фактично, втратили будь-яке військове значення. Суперсучасна військова техніка, якою оснащене НАТО, є тим “джокером”, який здатний покрити будь-яку карту суперника. Ця ситуація змушує державних прагматиків рахуватися з реальністю і шукати партнерства з НАТО. Зрештою, допоки в руках пораненої, а тому вдвічі небезпечнішої Росії все ще перебуває атомна зброя, НАТО продовжує виконувати позитивну стримувальну роль. Однак кожен, хто відкриє Біблію і проникнеться її логікою, збагне, що ситуація абсолютного домінування зброї, яка спроможна заглушити арґументи духовного плану, є, вочевидь, апокаліптичною і теж передбачає втручання Неба.

3. Шляхи “уникання апокаліпсису”

Якою ж могла би бути (відповідна до названих рівнів кризи) програма “уникання апокаліпсису”? Для християн відповідь майже однозначна: стати праведним, як Ной; стати “досконалим, як Отець ваш небесний” (Мт. 5, 48). Однак засада праведности, що пронизує всі “катастрофічні” біблійні тексти як передумова порятунку, сприймається сучасною людиною досить важко. По-перше, не бачачи прикладів праведности у своєму житті, ми не можемо бачити онтологічних наслідків її дії. Тривалий період схоластичного, “професійного” (якщо не сказати – лукавого) моралізування з боку християн вихолостив вселенську функцію моралі, ізолював її до приватної сфери. Сучасна людина переконана, що її “маленький” гріх не матиме ґлобальних наслідків.

По-друге, з різних історичних причин поняття моралі, зокрема християнської, зредуковане в нашому уявленні до цілої низки табу виключно в сексуальній сфері. Однак мене завжди вражало, яким терпимим був Христос до “плотських” гріхів слабких людей і яким натхненно осудливим до лукавства фарисеїв і книжників щодо тієї Істини, яку вони покликані були нести. Ясна річ, цим я не хочу сказати, що Ісус забував про шкоду від перелюбів і розпусти (пор. Мт. 15, 19). І взаємозв’язок гріхів плоті і гріхів проти духа давно встановлений. Однак емоційні вислови Ісуса “о роде лукавий”, “гадючий роде”, вочевидь, стосуються лише тих випадків, коли люди “говорять слова добрі, будучи злими” (Мт. 12, 34). Брак доброти і любови, схильність до гніву, зла й ворожнечі – ось на яких прикметах людського життя фокусує свою увагу Ісус.

Звідси головний шлях до “уникання апокаліпсису” можна було б окреслити як уникання того, що Папа Іван Павло II називає “структурами гріха”. Людина повинна зробити все можливе, щоби не потрапити в численні канали циркуляції зла, ненависти й суперництва. Це не означає – втекти від світу. Це означає – залишитися чистим навіть у клоаці.

І тут варто нарешті поставити запитання, орієнтоване на основного читача цього збірника: чи є українські засоби масової інформації згаданими каналами циркуляції зла? Вочевидь, так. Якщо говорити про споживача, то знайомство з продукцією ЗМІ ще не означає включености в таку циркуляцію, інакше треба було б упасти в сектантський максималізм, обмежуючи свою лектуру тільки Біблією. Натомість важливо не бути інфікованим цими каналами, виробити в собі внутрішній духовний імунітет супроти лукавства та насильства.

Якщо ж говорити про журналіста, то йому варто позбутися заспокійливої переконаности в тому, що його “маленький” гріх не має ґлобальних наслідків. Колись, у совєцькі часи, існувало пропагандистське кліше: “Твой труд вливается в труд твоей республики”. Думка стає ще правильнішою, коли слово “труд” замінити на “облудність”, “цинізм”, “продажність” тощо. Відтак, апокаліпсису не можна уникнути, сховавшись за колектив. У кожному з нас у певний час сходяться на свій вирішальний Армаґеддон сили добра і зла. Здаючись без бою, неможливо сподіватися, що битву обов’язково виграє хтось інший, до чийого рятівного ковчега я потім пристану. Звичайно, будь-якій людині – навіть найсильнішій! – у певний час потрібна опора. І саме тому в часи великих духовних криз Провидіння посилає людям ті великі постаті, що стають для всіх рятівним прикладом. Однак така Постать не з’явиться, якщо люди не вестимуть у своїх душах визначальні апокаліптичні битви. Саме в цьому полягає сенс знаменитих слів пророка Ісаї: “Готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому”, вселенське значення яких підтвердив Іван Хреститель (Мт. З, 3). Поява спасенної Постаті – це не початок порятунку, а завершальний плід, що увінчує попередні, здебільшого невидимі зусилля.

Якщо ж говорити не про окрему особу, а про український народ загалом, то лише повна зневіра в себе не дає йому можливості відчути, що епоха, в якій він не мав ґеополітичного шансу, добігає свого логічного кінця. Час зміни парадиґми не обіцяє ситого спокійного життя (науковці кажуть, що періоди переполюсування земного магнетизму були періодами надзвичайних потрясінь для біосфери). Проте, коли певний період людської історії досягає своєї логічної “W”, а на обрії проглядається нова оптимістична “a”, людина біблійної перспективи відчуває: настає час Того, Хто є “альфа і омеґа, початок і кінець” (Об. 22, 13). І тоді кожен народ, який часом навіть всупереч так званому тверезому глузду шукає опертя не в передовій зброї чи політичних союзах, а в твердинях людського духу, закладає тим самим найнадійніший фундамент свого майбутнього.

Друкується за збірником: Уникаючи Апокаліпсису. Львів, 1999. – С. 5-14.