Божена Холуй

Антифемінізм: ворожість серед жінок і суспільне життя

Корнелія Клінгер [1] під антифемінізмом розуміє діяльність, спрямовану проти феміністичної теорії та практики. Я не буду детально описувати її погляди, хочу тільки звернути увагу на ті особливості, про які вона говорить. У той час, коли в суспільстві долаються проблеми, пов’язані з правовими змінами щодо жінок, а також труднощі, які виникли при перших спробах запровадження ґендерних студій в університетах Польщі, тема антифемінізму і надалі залишається актуальною і є деструктивнішою, ніж антифемінізм у чоловічому середовищі. Останній радше мобілізує жінок, коли вони йому протистоять. Повертаючись до антифемінізму серед жінок, я хотіла б підкреслити – як і Клінгер, – що він є марґінальним явищем і набагато слабшим, на відміну від антифемінізму інституційного характеру, тісно пов’язаного з культурою, в якій домінують чоловіки. Проте, з огляду на деструктивний характер цього явища, його не можна оминути увагою, тим паче, що він часто є причиною виникнення антагонізму в жіночому середовищі.

Отже, Корнелія Клінгер виокремлює так званий “явний антифемінізм” – назвімо його декларативним антифемінізмом – і “мовчазний антифемінізм”. Останній з них дає політичним противникам фемінізму арґумент: оскільки у жіночому русі бере участь незначний відсоток жінок, то вони не повинні узурпувати право представляти всю стать. І хоча багато жінок не є ані феміністками, ані антифеміністками, проте своїм мовчанням та пасивною згодою на нижчий статус жінки в суспільстві вони підтримують антифеміністичну арґументацію. Явний фемінізм є характерним для жінок, що посідають високе місце в суспільстві. “Вони користуються тими надбаннями фемінізму (який вони відкидають), котрі він виборов у минулому і за котрі він бореться нині для більшості жінок. Цей антифемінізм є парадоксальним, адже жінки, які в повній мірі отримують користь від визволення жінки, виступають проти тієї теорії і руху, що дають їм цю свободу” [2]. Натомість, парадокс мовчазного антифемінізму полягає в тому, що жінки, які почувають себе приниженими, не вірять у можливість будь-яких змін, вважаючи, що найменший протест з їхнього боку лише погіршить становище, і тим самим дистанціюються від фемінізму.

Я погоджуюся з Корнелією Клінґер у тому, що не можна ставити знаку рівності між антифемінізмом і ворожістю жінки до іншої жінки. Така ворожість зовсім не обов’язково виявляється в зумисних діях проти інших жінок, вона може з’явитися навіть у феміністичному середовищі, і само по собі це аж ніяк не є протиріччям, хоча таке враження складається.

Я б хотіла коротко спинитися на джерелах цієї ворожости, котра, на мою думку, спричинена внутрішньою соціалізацією жінок, що накладає відбиток на їхнє суспільне життя. Участь у ньому жінок в історичній перспективі є явищем відносно новим. До 1908 року жінки ще не мали права бути членами наукових товариств, навіть приватних, а дозвіл навчатися в університетах вони отримали лише у 60-і роки ХІХ сторіччя, та й то не в усіх країнах. Тож реальними учасницями суспільних процесів жінки стають лише на початку ХХ сторіччя. Не суперечать цьому фактові й поодинокі винятки: королева Елізабет І чи імператриця Катерина. Вони лише підтверджують правило, яке нині звучить уже банально: у суспільній сфері впродовж віків домінують чоловіки, а жінки діяли у владних структурах, створених знову ж таки чоловіками. При їх домінуванні легко формулювати протести і пропозиції змін - наприклад, юридичних. Набагато складніше протидіяти механізмам, які не вкладаються у певні параграфи чи постулати, хоча вони відіграють дуже значну роль, сприяючи тому, що жінки є скривдженими в суспільній і політичній сферах. Саме ці ледь вловимі механізми призводять до майже самочинного відтворення нерівности між чоловіками й жінками. Такий висновок випливає не стільки зі свідомих, обдуманих дій, спрямованих на збереження status quo у стосунках між статями, скільки із засвоєних у дитинстві реакцій та поведінки як чоловіків, так і жінок. Якщо їх спитати, чому вони чинять саме так, а не інакше, то найчастіше вони не можуть відповісти. Стверджувати, що причиною є стереотипи, означає не прояснити проблему, а взагалі її закрити, позаяк боротьба із стереотипами - те саме, що горезвісна боротьба з вітряками: вона весь час починається спочатку, бо результатів ніби й не видно.

Однією з форм такої поведінки серед жінок - як і в будь-якій суспільно й політично скривдженій групі - є їх прагнення створити безконфліктні спільноти. Однак, коли бачиш, що діється в родинах і на роботі, одразу хочеться заперечити. Наш досвід не знає прикладів ідилічного співіснування жінок. У приватній сфері між ними існує радше специфічна конкуренція - я б її назвала конкуренцією об’єктів. Жінок готують до неї впродовж багатьох століть. Із покоління у покоління їх вчать бути об’єктом жадань, тому вони змагаються за речі, зовнішній вигляд, за молодість, успіх у інших. Дуже рідко трапляється - принаймні у Польщі - що, виховуючи дівчат, їх націлюють на професійний успіх; їх не вчать конкуренції суб’єктів, тобто того, як досягти найвищої кваліфікації, як оволодіти дієвою стратегією досягнення успіхів і як взагалі здійснювати свої мрії, навіть якщо вони не вписуються в загальноприйняті норми. Звернімо увагу, що змагання за речі не вимагає дії чи взаємодії в публічній сфері. Воно відбувається у затишку приватного життя, у вузькому колі знайомих. Оцінюватиме ж результати цієї конкуренції ширша публіка. Це той тип конкуренції, який викликає відчутний антагонізм між жінками у будь-якому середовищі і перешкоджає втіленню ідеї спільноти, створенню коаліції. Цим жіночі групи відрізняються від груп національних, які в моменти небезпеки консолідуються значно тісніше, ніж жінки.

У суспільній свідомості, поряд з образами скандальної баби, злої тещі, підлої мачухи, сварливої жінки, живе переконання про безконфліктність жінок та їх приязне ставлення до світу й до людей. Також часто говорять, що жінки пом’якшують звичаї. Обидві ці групи уявлень, хоч і є протилежними, схоже, мають спільне джерело. Суть його у тому, що, виховуючи жінок, їх вчать згладжувати конфлікти у своїх родинах, що у феміністичних дослідженнях називають емоційною відповідальністю. Вона полягає в тому, щоб уміти створити такі стосунки між людьми, при яких усі конфлікти можна було залагодити. Ця безконфліктність стосується не самих жінок, а всіх членів родини. Жінка повинна виробити таку стратегію поведінки, яка не лише запобігатиме роздратуванню близьких людей, але й сприятиме створенню так званої гарної атмосфери. Ніхто не цікавиться, якою ціною жінки досягають цієї мети. Такі обов’язки закладаються у свідомість жінки з дитинства. Вони стають її навичкою в приватному і суспільному житті. Якщо вона є єдиною сферою діяльності жінки, вона безоглядно захищатиме її від загроз, навіть якщо заради цього доведеться йти на великі жертви. У такий спосіб жінки забезпечують собі так званий святий спокій. За цим відносним інтересом жінок криється ще один: затишний і доглянутий жінкою дім віддавна забезпечує найкращі - а для держави й роботодавців ще й найдешевші - умови відтворення чоловічої робочої сили, причому, не обов’язково фізичної. Присутність жінок у громадських місцях має зазвичай гарантувати приємну атмосферу. Тож нічого дивного, що миролюбність жінок залишається все ж таки фантазією, мрією, ідеалом, оскільки у “плеканні” цієї миролюбності йдеться про дещо інше. Про це свідчить і сама мова. У Словнику польської мови немає, наприклад, слова “сестринство”, і звучить воно досить дивно (зрештою, як і в українській мові - прим. перекл.) [3], незвичнішо, ніж слово братерство, яке ми добре знаємо з казок, легенд, романів і фільмів, спортивних змагань. Етос цього братерства, чоловічої дружби, з’явившись за часів Платона, зміцнів у ХVIII сторіччі й існує донині. У жінок немає братерства по крові, по зброї тощо, хіба що ми свідомо створимо етос дружби, як, наприклад, у фільмі Тельма і Луїза.

Ці міркування не мають на меті довести, що жіноча солідарність у суспільному житті гарантує безконфліктність. Якщо уважно подивитись, як взаємодіють у суспільному житті чоловіки, легко помітити, що про безконфліктність тут взагалі не доводиться говорити. Тим не менше, вони набагато солідарніші в суспільній діяльності, ніж жінки, швидше згуртовуються довкола спільного завдання, спільної ідеї. Нічого дивного в цьому немає: вони вправляються у цьому сотні років. Жінки до цього часу такої можливости не мали. При вихованні у жінок лагідної натури і вміння уникати конфліктів ще й нині значний акцент робиться на пробуджені у них чулости й вразливости. Коли у подальшому житті спокій у цій емоційній сфері порушується, коли виникають конфлікти, вони виростають до розмірів непереборних перешкод. Це робить спільну діяльність неможливою. Безконфліктність, що ґрунтується на емоціях, а не на арґументах, не вчить умінню вести переговори, формулювати та переформульовувати власні інтереси. Тому жіноча солідарність найчастіше виникає тоді, коли жінки люблять одна одну. Основною умовою співпраці тут стає симпатія, а не спільне завдання, що в суспільній та політичній практиці є надто небезпечним, бо швидко минає. Вона також надає жіночому рухові не мобілізуючого, а консервативного характеру. Вже перші видимі розбіжності можуть призвести до великих розчарувань і бурхливих реакцій - відкинути все, не зважаючи на цілі. А уникнути розбіжностей у колективній діяльності неможливо.

Демократія набуває все більшого розмаху, тож уявити сцену суспільної діяльности без жінок усе важче. Вони все активніше включаються у громадське й політичне життя, про що свідчать документи ООН і Ради Європи. Проте участь жінок у професійних і демократичних структурах не може зводитися лише до того, щоб вони навчилися працювати й діяти в інституціях, які засновуються на чоловічих традиціях. Це призводить до атомізації жіночого середовища з приватної сфери в публічну, що особливо виразно виявляється у поведінці жінок, які обіймають високі посади. Вони дуже часто забувають про труднощі, які їм доводилося долати раніше. Аби не втратити здобутих позицій, вони нерідко обирають таку форму поведінки, що дискримінує й марґіналізує інших жінок. Однак це не вияв здобутої ними влади, а почуття невпевнености в чужому середовищі. Звідсіля і їхній “явний”, декларативний фемінізм.

Я порівнюю тут суспільну діяльність чоловіків з діяльністю жінок не для того, аби показати, що чоловіки роблять це ефективніше, а для того, щоб звернути увагу на систему саморегуляції публічної сфери, систему, яку чоловіки виробили упродовж століть. Постає питання: яку стратегію слід розвивати жінкам, щоб увійти в цей простір і зробити його ефективнішим, ніж тепер. Однією з них є, наприклад, ритуали в суспільному житті, які зараз цілком підпорядковані чоловікам. Сьогодні ці ритуали вже не мають явно вираженого релігійного характеру, тому сприймаються як щось само собою зрозуміле, а їх символічне значення втрачається. Це радше святкові імпрези з ритуальними правилами. Суспільне життя є надзвичайно ритуалізованим. Не буває війни без орденів; візитів на найвищому рівні – без почесної варти і червоних килимів; науки – без присвоєння наукового ступеня; спортивних перемог – без медалей, національних кольорів і овацій. Усе це слугує публічному визнанню досягнень, за якими стоять напруга, конфлікти, проблеми. Відзначення цих зусиль і їх результатів в офіційних церемоніях стимулює побічні ефекти, об’єднує всіх учасників свята, підтверджує, що варто було долати всі перешкоди, і надає впевнености, що чим серйозніші вони, тим більшим є успіх. У такий спосіб в ритуалах начебто мимоволі облагороджуються конфлікти, розбіжності, які обговорюються на шляху до майбутнього визнання. Церемонія нагородження складається з цілої гами символів, які покликані систематизувати і надати значення подіям, діяльності людини та її досягненням. А оскільки ритуали повторюються, то символи закріплюють і стабілізують такі цінності, ієрархію, нівелюють або санкціонують відмінності між учасниками урочистості, позбавляючи їх таким чином деструктивної ролі. Уся гама ритуальних форм суспільного життя походить з багаторічної традиції діяльности чоловіків і є важливою сферою марґіналізації жінок. Це підтверджується тим, що, входячи у професійне життя, організоване на чоловічих засадах, жінки дуже добре опановують правила гри у певній інституції, організації чи на підприємстві. Натомість ритуали цього професійного середовища залишаються для них зазвичай чужими. Жінок допускають лише до деяких з них, та й то частіше в ролі доповнення або прикраси церемонії. Іноді їм випадає честь бути нагородженими хрестом за заслуги, орденом Virtuti Militari, орденом Bundesverdienstkreuz, але хрести, як і ордени, походять від рицарських, військових, князівських або шляхетських традицій, а не від традицій жіночих [4]. Відзначені таким чином жінки й ті жінки, що супроводжують чоловіків у їхніх ритуалах, беруть участь – хочуть вони того чи ні – у процесі відновлення та зміцнення структур, котрі продовжують будувати чужу їм традицію. Я вважаю, що доти, доки жінки не впроваджуватимуть у свою суспільну діяльність власне жіночих ритуалів або їх елементів, вони почуватимуться в ній невпевнено. Коли нагородою за професійне досягнення будь-якої жінки стане не адреса найкращого перукаря або косметолога, а урочистість у колі співробітниць, тоді можна буде мобілізувати обидві сторони і створити умови для конкуренції суб’єктів: за досягнення певного положення, за реалізацію особистих здібностей. Конкуренція, схвалена суспільством, сприяє тому, що особисте досягнення визнається як результат спільної праці.

У Польщі жінки не мають власних ритуалів, винятком стало нагородження жінок “Срібним черевичком”, яке організував Центр Жіночих Ініціатив, а проводила Зоф’я Зедлер у Торуні [5]. Ця урочиста церемонія супроводжувалась виступами артистів, а після неї було влаштовано прийом. Чоловіки також брали в ній участь, але режисерами були жінки з Центру. Ця церемонія широко висвітлювалась у засобах масової інформації і щоразу закінчувалась показом відзнятого матеріалу. У вужчих жіночих колах не так давно почали святкувати Вальпургієву ніч, або Геловін. Оскільки ці кола не є інституціями, вони виконують лише консолідуючу роль, не позбавляючи страху перед відмінностями, і ніяк не змінюють суспільних ритуальних форм. Те, що більшість жіночих ритуалів належить до минулого і що вони не набули світських форм, пов’язано, до певної міри, зі створенням малих родин, що призводить до ізоляції жінок та їх антагонізації. Причина полягає також у тому, що жінки ступили на територію чоловічого домінування та впливів, і це на початковій фазі повинно було змусити їх відмовитись від окремішности свого середовища.

Жінкам не важко було б повернутися до старих традицій чи створити нові ритуали. За своєю формою вони дуже близькі до їх дотеперішньої соціалізації. Якщо жінки виховуються в дусі безконфліктности, якщо вони миролюбно налаштовані до людей або прагнуть до солідарности жінок, і водночас їм важко приймати як належне відмінності, то ритуал об’єднує все це у рамках спільноти, що бере участь в урочистості. Проте в цьому контексті важливими є інституційні форми ритуалу, оскільки в колі знайомих ритуал сприяє лише добрій забаві і не породжує нових значень, які могли б відігравати важливу роль у суспільному житті.

У Древній Греції домінували два цілком різні ритуали. Один з них, Тесмафорії, вдосконалював жінок в аскезі, другий, Адонії, давав простір розумові. Незважаючи на ці відмінності, обидва вони були відповіддю жінок на їх суспільне становище в Афінах, на їхню ізоляцію. Передаючи з покоління у покоління традицію цих ритуалів, жінки забезпечували таким чином продовження своєї історії, визначали символічний простір власної присутности у ній.

Ритуали – всупереч хибним уявленням – не належать до минулого. Змінюючи свій характер з релігійного на світський, вони поступово охоплюють усе більший простір суспільного життя, і надалі відіграючи в ньому важливу роль. В іншому разі у такому раціоналізованому сучасному світі не було б стільки символічних жестів та форм поведінки.

Інституціональна раціоналізація суспільного життя жінок є вимогою сьогодення не лише через те, що жінки хочуть завоювати для себе суспільний простір. Крім нього існує ще перехідна смуга між суспільною і приватною сферою. У професійній діяльності поступово формується етика співпраці чоловіків з жінками в рамках їх компетенції. Однак, коли представники обох статей залишають територію інституційно регульованої професійної діяльности, щоб, наприклад, взяти участь у прийомі закордонного гостя чи поїхати з колегами на екскурсію, одразу перестають діяти правила, якими вони керуються на робочому місці. Замість них повертаються старі, пов’язані з чоловічою традицією, яка відводила жінкам пасивну другорядну роль. Чоловіки за звичкою користуються традиційними схемами поведінки, прийнятими поза професійною сферою, в приватному житті, і забувають про положення своїх співпрацівниць і навіть начальниць. Вони досить часто дозволяють собі сексистську поведінку щодо жінок. Жінки, у свою чергу, погоджуються на те, що їх так сприймають, наче роблячи крок назад до ролі об’єкту жадань, щоб не псувати так званої “гарної забави”, оскільки саме на них – як я пояснювала на початку – лежить емоційна відповідальність, саме вони зобов’язані створювати гарний настрій. Іноді жінки з відразою покидають забаву, не погоджуючись на роль прикраси товариства за банкетним столом. Саме цей простір між інституцією, підприємством та приватним життям ще не опанований жіночими ритуалами. Оскільки ритуали містять у собі символи, що мають культуротворче значення, ритуалізація суспільного життя жінок повинна бути чітко і свідомо організована, так само, як боротьба за робочі місця, за збільшення кількості жінок у владних структурах, за рівний статус із чоловіками.

Наприкінці можна задати питання: чи варто свідомо створювати ритуали (якщо по суті це процес, який триває не одне століття), щоб не породжувати квазіреальність. А може, ефективнішим було б активне втручання у вже існуючі чоловічі ритуали, їх деконструкція і позбавлення ефективних символічних значень. Ще більшою вимогою сучасності повинна бути загострена чутливість серед жінок, аби вони не переймали чоловічих методів формування і виконання владних функцій, що є цілком можливим, коли ми насправді будуємо свою діяльність із системою винагород, яку й надалі визначають головним чином чоловіки. Це питання також може слугувати для роздумів над методами співпраці жінок, щоб вони могли вийти із замкнутого кола помилок, які часто паралізують їх і наші спільні ініціативи.

Переклала Наталя Чорпіта

1 У цій праці я спираюсь на статтю Корнелії Клінгер Uber den Antifeminismus von Frauen, вміщеній у: “Osterreichsche Zeitschrift fur Politikwissenschaft”, Wien 1984/4, s. 379-392.

2 Там само, с.383.

3 У словнику німецької мови також бачимо подібне: є слово Bruderlichkeit, але немає Schwesterlichkeit.

4 Цікавим є той факт, що Болеслав Берут, президент Польщі в 1947-52 рр., також нагороджував хрестом матерів, які народили більше 10 дітей (Магдалена Шимоновська виховала 20 дітей, Юлія Совінська народила 11 дітей і очолювала коло Ліги польських жінок у Піліці – ці жінки були зразком і прикладом для наслідування в період першої фази побудови комунізму в Народній Польщі).

5 До винятків належить також конкурс жіночого часопису “Twoj Styl” під назвою “Жінка року”, який визначає найактивніших жінок у суспільному житті Польщі. Проте цей та інші заходи ще не досягли того рівня, аби набути значення ритуалу.