Ігор Джадан

Сутінки богинь. Антропологічні основи ксенофобії

Дехто з панів законодавців зовсім не володів німецькою, вони розмовляли слов’янськими мовами, точніше діалектами. Те, що я досі знав з газет, я тепер мав нагоду почути на власні вуха. Жестикулююча, волаюча на різні голоси напівдика юрба. Над нею головує старенький добродій дядечко, котрий в поті чола з усіх сил працює дзвіночком і, звертаючись до панів депутатів, раз доброзичливо, раз у напучувальній формі благає їх дотримувати гідности високих зборів. Усе це змушувало тільки сміятися.
А.Гітлер. Майн Кампф

Найгірші побоювання нацистського ватажка “виправдалися”: у Німеччині дедалі частіше лунають слов’яно-тюркські діалекти. Нещодавно, коли я з пересадками мчав у потязі до жаданого Кельнського собору, у загальний вагон підсіла весела російськомовна дівоча компанія в супроводі опухлого від пиятик неголеного чолов’яги у довгому шкіряному пальто кінця минулого століття. Виявилося – сутенер, який перевозить повій, серед яких були явно неповнолітні. “Технологія”, як виявилося, проста: родичам у СНД виплачують певну суму авансом, у межах $1000, ну а шенґенські пашпорти купують у росіян, які мешкають у Німеччині, і вклеюють в них нове фото. “Живий товар”, утім, був цілком комунікабельний і підпускав бісики, на зміну то сутенерові, то навколишнім. “Батя” закликав до дисципліни: “Будете дисциплінованими дівчатками, Колян вам цигарки купуватиме”.

Красиві жінки – це частина естетичного надбання народу, розтринькувати яке начебто і злочинно. Вони прискорюють еволюційний поступ суспільства, зміцнюючи в суспільстві естетичну вертикаль (вона одна лише і зосталася після розпаду вертикалі сакральної), що протистоїть отій дивній новій цінності, що зветься “вільний ринок”, що виправдовує імпорт сексуальних рабів, позаяк це задовольняє попит споживача у вільній країні.

А були ж часи, коли сакральне і естетичне утворювали єдиний лад. І ці часи тривали вельми довго і закінчилися не так уже й давно. Марія Ґімбутас (1921-1994), яка здобула освіту археолога у Вільнюсі в 1942 року і продовжила її в Німеччині, а потім, після окупації союзниками, перебралася до США, вважає, що европейцям до вторгнення індоевропейських кочівників бл. 5 тис. років тому з території сучасної Росії й України сексуальна експлуатація жінки була невластива. Навпаки, Европа до вторгнення індоевропейців не знала воєн, зруйнованих городищ і ґендерного “домінування”, поклоняючись не войовничій індоевропейській трійці (боги неба, грому і пекла), а Великій Богині, зображення якої (“мезолітичні венери”) трапляються по усій Европі, починаючи з приходу туди (бл. 35 тис. років тому) кроманьйонців [^1]. З іншого боку, описаний М.Ґімбутас час можна охарактеризувати і як час певного духовного і суспільного застою, що виражалося в багатотисячолітньому пануванні в усій Европі дуже однорідної матеріальної культури. Художня пластика, незважаючи на свою вишуканість, була вкрай обмежена в репертуарі: переважали графічні зображення місцевої фауни, вульви і жіночих грудей великого обсягу – усе це, разом з нерозшифрованими поки що квазірелігійними ритуалами, і складало, мабуть, “естетичну вертикаль” палеоевропейця. Усе було б добре, але розвиток військової техніки при цьому встиг помітно відстати – за твердженням Ґімбутас у розкопаних пам’ятках культури, не було специфічних знарядь убивств, мечів і булав, аж до приходу степових “курганників”.

У стародавній Европі фізичне і культурне руйнування суспільств неоліту, які поклоняються Богині, по-справжньому починається лише в п’ятому тисячолітті до н.е., у часи “Першої курганної хвилі”. Ґімбутас пише, що “завдяки датуванню радіовуглецевим методом, зараз можна простежити кілька міґрацій степових скотарів, чи “курганного” народу, які пронеслися доісторичною Европою” (Ґімбутас Марія. Богині і боги Старої Европи, 6500-3500 до н.е.: Міти і культові образи. – Вид. Каліфорнійського університету, Берклі, 1982). За її оцінками, хвиль індоевропейської навали на Европу було всього три.

Годилося б відзначити, що в індоевропейських мовах, які поширилися територією Европи, досі помітно елементи явно неіндоевропейського походження. Це так звана субстратна лексика – релікти зниклих мов, що їх витіснили індоевропейські. До якої групи належали ці реліктові мови, можна здогадуватися завдяки збереженим неіндоевропейським мовним “анклавам”: баскському і північнокавказькому. Мови цієї групи стоять за своїм походженням ближче до китайсько-тибетських, аніж до індоевропейських, і, ймовірно, є слідом попередньої хвилі лінгвістичної експансії на материку. Ґлоттохронологічні розрахунки подають час розпаду сино-кавказько-баскської прамови – близько 12000 років до н.е., і хоча абсолютні часові розрахунки не можуть бути цілком точними, зрозуміло, що ця хвиля мовної експансії розійшлася задовго до індоевропейської. З яким технічним винаходом це могло бути пов’язано, поки що незрозуміло, хоча з міркувань загального розуміння історії, як її нам доводиться спостерігати вже в історичний час, кожна хвиля мовної експансії радше за все була пов’язана із впровадженням якогось нового технічного або соціального удосконалення^[2].

Що стосується хвиль індоевропейської експансії, тут картина набагато ясніша: уперше з’являється нова “військова машина” – озброєний вершник, котрий у ту далеку епоху повинен був справляти не менше враження на палеоевропейцев, ніж танк. Повсюди з’являються укріплення, що свідчить про істотне удосконалення військової організації; акрополь чи форт замінюють відкриті поселення палеоевропейців.

Відбувається зміщення суспільних вартостей у бік розвитку дедалі ефективніших технік руйнування. Це супроводжується фундаментальними ідеологічними змінами. Усвідомлення влади як можливости підтримувати і підсичувати життя витісняється іншим розумінням влади – як можливости панувати і знищувати. Багатотисячолітня палеоевропейська рівновага – символ застою – руйнується. Боротьба за виживання із силами природи знову значною мірою доповнюється безпосередньою збройною боротьбою із собі подібними, у той час як до цієї навали, за даними Ґімбутас, у Чатал-Хююк, Хаджі-ларі та інших центрах палеоевропейської та малоазіатської культур того часу не спостерігалося жодних слідів військових руйнувань за період понад 5 тисяч років.

Ще однією важливою подією в житті індоевропейців була естетична революція: на зміну уславленню жіночої краси з наголошенням на функцію дітонародження прийшла нова естетика: естетика сили і руйнування^[3]. Замість фігурок мезолітичної Венери з’явилися зображення озброєного вершника й ознаки поклоніння руйнівним небесним силам. Водночас у новій “сакральній вертикалі” статус жіночої краси і плідности істотно знизився, зате підвищилося значення чоловічих якостей: сили, жорстокости, непередбачуваности. Унаслідок цього уся вистава в европейському історичному театрі почала відбуватися за оновленим сценарієм.

На думку Айслер (Ріан Айслер. Чаша і клинок) цей розвиток відповідає нелінійній еволюційної моделі “переривчастої рівноваги” (запропонованої Елдріджем і Ґоулдом) з появою “периферійних ізольованих” у критичних “точках розгалуження (біфуркації)”:

“Периферійні ізольовані”, що з’явилися тепер достоту з околиць Землі (голі степи півночі і безводні пустелі півдня), не були іншим людським видом. Однак, обірвавши тривалий рівномірний розвиток, керований партнерською моделлю суспільства, вони принесли із собою цілком іншу систему суспільного ладу.

В її основі лежало звеличування сили, яка радше відбирає, аніж дає життя. Це була сила, чиїм символом якої став “чоловічий” Клинок, якому, як свідчать ранньокурганські печерні малюнки, буквально поклонялися індоевропейці, адже в їхньому суспільстві панування, керованого богами – і чоловіками-воїнами, це була вища сила.

З появою на доісторичному обрії цих загарбників – а не тому, що, як іноді кажуть, чоловіки поступово дізналися про свою чималу роль у продовженні роду, – Богиня і жінка були спроваджені до становища дружини чи наложниці. Поступово чоловіче панування, воєнні дії та поневолення жінок і м’яких, “жіночніших” чоловіків стало нормою.

Таким чином, першим класом власників стали чоловіки-воїни, а першою власністю – жінки і “жіночні чоловіки”. Контраст із попередньою спокійною епохою окреслився.

У центрі палеоевропейської системи вірувань лежав землеробський цикл: народження – смерть – відродження, втілений у жіночому образі, образі Матері-Прародительки. Курганна ідеологія, як свідчить порівняльна індоевропейська мітологія, оспівувала мужніх, доблесних богів-воїнів, володарів блискаючих і грозових небес. У давньоевропейській образності зброя відсутня; кинджал і бойова сокирка – головні символи курганців, котрі, як і усі відомі історії індоевропейці, славили смертоносну силу гострого клинка.

Святість зброї вчені спостерігають у всіх індоевропейських релігіях. Більш ранні зображення озброєних божеств у Европі поки невідомі.

За даними археологів, у деяких курганних таборах більшість жінок були не курганського, а радше давньоевропейського походження. Ціна життя бранця в захопленій “курганцями” частині Европи, як свідчать матеріали розкопок, стала дуже низкою. “Реакційна” матріархальна Европа була достоту поставлена завойовниками в колінно-ліктьову позицію:

“Серед цього вмісту ми знаходимо, вперше в Европі, поруч з високим чи ширококостим кістяком чоловіка кістяки принесених у жертву жінок – дружин, наложниць чи рабинь померлого. Подібну практику поховань, яку Ґімбутас називає “suttee” (термін, запозичений від індійської назви обряду приношення в жертву вдів, що зберігся аж до XX століття), принесли в Европу індоевропейці. Уперше ми зустрічаємо це на західному березі Чорного моря, у Суворові, розташованому в гирлі ріки Дунай. Ці гробниці підтверджують панівне становище чоловіків: чоловічий кістяк в одній з них розташовувався у геральдичному порядку між двома жінками і чотирма дітьми, біля його ніг лежать юнак і дівчина” (Ріан Айслер. Чаша і клинок).

Сама Ґімбутас пише:

“Про свідомість воїна, досі незнану у Древній Европі, свідчать предмети, видобуті з курганних могил: луки і стріли, списи, ножі, бойові сокирки і кінські кості. Поруч такі символічні предмети як щелепи й ікла свині чи кабана, кістяки собаки, лопатки зубра чи рогатої худоби, що дозволяє говорити не тільки про радикальні суспільні зміни, але і про зсув у ідеології”.

Усім божествам неолітичні “політтехнологи” поміняли жіночі імена на чоловічі. Там, де боги залишилися з жіночими іменами, їм було знайдено чоловіка і володаря з числа “арійців”, глиняні зображення Великої Богині, які домінували в Европі упродовж тисячоліть, зникли взагалі і були замінені статуетками воїна на коні – символічний піарний акт зміни епох, подібно до заміни наскельних малюнків американських абориґенів портретами президентів США, чи зміні прапора і гімну країни.

Утім, відомі факти, які свідчать про те, що жінки, подібно до негрів-рабів у США, котрі продовжували поклонятися африканським духам навіть у Південній Кароліні, зберігали ще довший час вірність своїм старим хтонічним божествам.

Навколо шиї богині, знайденої в Месопотамії на розкопках поселення XXIV ст. до н.е., обвивалася змія. Майже ідентичну фігурку, датовану 100 р. до н.е., знайдено в Індії. У давньоєгипетській мітології кобра Уаджит вважається Будівничою світу. Ханаанську богиню Астарту зображувалася зі змієм. На шумерському барельєфі “Богиня Древа Життя” (2500-і рр. до н.е.) поруч із двома зображеннями Богині – два змії.

Цей символ Богині був настільки важливим, настільки глибоко і повсюдно шанованим, що його неможливо було просто ігнорувати. Переробляючи мислення на догоду інтересам нової системи, змія треба було або пристосувати як символ нових правлячих класів, або, навпаки, принизити, спотворити, дискредитувати.

Так у грецькій мітології поруч із Зевсом Олімпійський змій стає символом влади. Посів він своє місце і на щиті Афіни, котра тепер є не лише втіленням мудрости, але й богинею війни. Живу змію навіть утримували в Ерехтейоні, поруч із храмом Паллади на акрополі.

Таке присвоєння старого символу новими індоевропейськими володарями Греції служило політичним цілям. Воно допомагало легітимізувати владу. А переміщення атрибута, який колись належав Богині, у чужі руки, зайвий раз нагадувало про поразку, якої завдали їй войовничі і жорстокі боги загарбників.

Снову і знову символізуючи розгром старого порядку, герої грецьких легенд убивають зміїв: Зевс – змія Тіфона, Аполлон – змія Піфона, а Геркулес – змія Ладона, котрий стереже священні яблука богині Гери, подаровані їй на весілля із Зевсом.

Аналогічно, у Межиріччі ми знаходимо міт про Ваала (Бал), бога грози й одночасно брата-чоловіка Богині, який перемагає змія Латану (характерно, що слово Лат у ханаанеян означало “Богиня”). А з Анатолії прийшла легенда про те, як індоевропейський хетський бог повалив дракона Іллуянку.

У єврейському міті Ієгова убиває змія Левіафана (про нього читаємо у Біблії: Йов., 40, 41; Пс., 74.14), представленого тепер у вигляді жахливого багатоголового морського чудовиська. (Ріан Айслер. Чаша і клинок)

Біблійна історія про Єву, котра порушила заборону нового божества – Ягве – за намовою реакційного “жіночого” божества – змія-спокусника, віддзеркалює, ймовірно, серйозні побоювання синів-переможців патріархальної революції щодо можливості реставрації старого ладу (на Близькому Сході патріархальна революція почалася слідом за Східною і Південно-Східною Европою, тобто в ІІ-ІІІ тисячолітті до нової ери).

При колишньому матрилінійному праві земля належала прародительці – родоначальниці і не могла бути предметом вільного товарообміну. Патріархальний переворот покінчив з подібною, шкідливою для розвитку як базису, так і надбудови, традицією: тепер, і земля, і жінки-матері стали предметами товарообміну (що не могло позитивно не позначитися на розвитку товарно-грошових відносин). А відсталою та реакційною ця колишня традиція була тому, що не забезпечувала належної конкурентноздатности европейському суспільному укладові порівняно з укладом кочівників, який виявився настільки прогресивним, що на всій карті Европи, за винятком Країни Басків, через певний час не залишилося жодної палеоевропейської мови.

Природно, що подібні нововведення не могли не викликати опору консервативної верхівки суспільства старої доарійської Европи. Насіння, що упало в старий ґрунт, дало б стару прорість, якби економічна і соціальна революції не супроводжувалися ідеологічною. Цього разу були встановлені нові правила “піарболу”: усі головні богині стали тепер войовничими чоловіками. У цьому вони почали нагадувати найпрогресивніший для свого часу суспільний прошарок. У світлі цього, зовсім очевидно – прогресивного повороту, істеричні схлипування Ріан Айслер із приводу втраченого “золотого віку” трохи нагадують ностальгію за Совєцьким Союзом: дарма, що суспільство було в той час менш аґресивним і більш гуманним, але воно не змогло знайти адекватної відповіді на нові загрози, народ утратив волю до боротьби за виживання, а правлячий клас не зумів захистити навіть самого себе!

Доки існувала загроза відновлення старої соціально-економічної системи і приватної власності на землю, скасування, існувала необхідність ідеологічної боротьби: у деяких близькосхідних мітах таку функцію домінуючої ідеологеми виконувала розповідь про те, як Богиню було убито. В інших мітах її підкоряють і принижують ґвалтуючи, скажімо, у шумерському епосі описано насильство над богинею Нінліль.

Перед нами – приклад того, як прагнення здійснити культурну трансформацію для закріплення нових суспільних відносин може змінити всю естетичну вертикаль і, по суті, вперше в історії людства побудувати певний штучний культурно-ідеологічний новотвір – “сакральну вертикаль”, що дуже відрізняється від вертикалі естетичної. Сакральна вертикаль, незважаючи на штучність і часто безглуздість, зуміла довести на практиці свою високу конкурентноздатність.

Велика патріархальна революція перевернула суспільні закони “догори дном”: тепер рівень розвитку не продуктивних, а руйнівних сил став визначати виробничі відносини і всю соціальну сферу. Тобто, правильніше варто було б сказати дещо по-іншому: саме сили, які мають найруйнівнішу потугу, стали, згідно із своїм розумінням задля власних інтересів, визначати соціальні взаємини в суспільстві. Але знову ж таки, залишаючись вірними певному методологічному підходові, відзначимо, що таке може відбуватися тільки тоді, коли сили, які спираються на естетику руйнування й інновації, виявляються організованішими, “самоідентичнішими”, аніж сили, що спираються на ідеї відтворення і консервації.

Не слід розуміти так, що аґресивний, маскулінний первень у Европі був відсутній цілковито до приходу сюди індоевропейців, однак дотепер культ жінки – наявність естетичної вертикалі – обмежував руйнівно-оновлювальні потенції чоловічого первня. Під час арійського завоювання і наступної культурної революції соціальний статус жінок Европи істотно упав, вони стали всього лише дружинами-чужанками в кибитках азіатських кочівників, до того ж погано обізнаними з панською мовою [^4].

Питання: Чи правильно вчинила “Правда”, відкривши вільну дискусію з питань мовознавства?
Відповідь: Правильно вчинила. У якому напрямі будуть вирішені питання мовознавства, – стане зрозуміло наприкінці дискусії. Але вже тепер можна сказати, що дискусія принесла велику користь. (...) Загальновизнано, що жодна наука не може розвиватися і процвітати без боротьби думок, без свободи критики. Але це загальновизнане правило ігнорувалося і зневажалося у найбезцеремонніший спосіб. (...) Н.Я.Марр зарозуміло третирує будь-яку спробу вивчення груп (родин) мов як вияв теорії “прамови”. А тим часом не можна заперечувати, що мовна спорідненість, скажімо, таких націй як слов’янські, не підлягає сумніву (...) Так було, наприклад, з російською мовою, з якою перехрещувалися в ході історичного розвитку мови низки інших народів і яка виходила завжди переможницею.
Й.В.Сталін. Марксизм і питання мовознавства

Малоймовірно, щоб будь-яка значна мовна експансія була гладким чи самообмеженим процесом. У кожному разі, це зовсім не те, що ми спостерігаємо в історичний час. Експансія европейських мов у Новому Світі, експансія мов Банту в Південній Африці, експансія аріїв на півострові Індостан, росіян у Сибіру і Середній Азії – усі вони мали вибухоподібний характер і віддзеркалювали існування певного цивілізаційного градієнта, коли успішне поширення мови є радше індикатором успішності її носіїв у воєнно-технологічній або соціально-ідеологічній сферах, аніж результатом властивостей самої мови. І якщо основним військово-технологічним досягненням аріїв був кінь, головним соціальним завоюванням – патріархат, то прапором нової всеперемагаючої ідеології стало поняття “бог” (замість збанкрутілого – “богиня”).

Бог, як відомо, – це “найвищий символ найвищих людських ідеалів” (Джордж Сантаяна). Говорячи мовою секулярної феноменології, можна сказати, що бог є найзначнішим у кожну окрему мить політтехнологічним феноменом. Однак перш ніж людські ідеали можуть не лише бути вибудувані у систему, звану “сакральною вертикаллю”, необхідно, аби людська психіка вже містила в собі ці сакральні сходи, як мінімум, у потенції, але і щоб людська мова була здатна моделювати “сакральну вертикаль” для передачі іншим членам первісного племені як герменевтичний досвід. І якщо ми звернемося до сприйняття божества у праіндоевропейців, то побачимо, що результати лінгвістичної реконструкції свідчать: поняття “божества”, як джерела засобів існування (багатства), виокремилося з бореальної протосеми, що охоплює значення “бути в основі”, “бути основним”, зважаючи на все істотно пізніше відокремлення індоевропейських мов від бореального кореня^[5].

Найдавніші слова в індоевропейських мовах, що належать до семи “піднесеного”, “сакрального” (англійське divine – “піднесене”, “божественне”, російське слово “удивительный”, дів – узагальнена назва божества в слов’ян, іранське divs – фантастичні персонажі фольклору, див. Фірдоусі, “Шах-Наме”, devas – боги індійських вед, грецьке theos – божество, годувальник, латинське – deus, “бог”), походять від бореального кореня, протосема (первинна семантична область) якого охоплювала значення “основа”, “закладати підвалини” (у бореальній прамові не було розмежування форм дієслова й імені).

Бореальний корінь Dh-Hy містив спочатку тільки значення, пов’язане із закладенням житла: орокське DA – “постіль”, ведійське da-DhA-ti – “кладе”, “ставить”, “творить”, Dhi-ta – “покладений”; російське DE-t’ – “покласти”, “класти”; грецьке ti-ThE-mi – “кладу”, “ставлю”, “споруджую”. Однак наступна його сема вже в рамках бореальної прамови розширилася і стала включати в собі позначення дії, як такої, “праці”: фінське TeH-da – “робити”, “виробляти”, “виготовляти”; хантійське TA-jita – “діяти”, “виконувати”; давньослов’янське DE-jati – “делать”, робити; латинське FE-ci – “спорудив”, “створив”, “зробив”, а також значення, пов’язані із заснуванням роду: санскритське DhA-tar – “творець”, “зачинатель”, “прабатько”, евенкійське DaГ-achan – “корінь”, “родовід”. І тільки у сформованих індоевропейських мовах можна спостерігати поширення семи кореня на значення, пов’язані з релігією, як, наприклад, авестійське DA-ena – “молитва”, галльське DU-sius – “божество”.

Інший можливий шлях відтворення історії семи “сакрального”, “божественного” включають спроби виведення її з протосеми бореального кореня, наявного у слові “день”, який означає світлий сонячний (не сутінки) час доби. Властиво, добовий цикл у борейців характеризувався не бінарною, а четверною опозицією: D-Y– “ясний день”, звідси “день”, day; N-Bh – “похмурий день”, звідси “небо”, nebula – “туманність”; L-X – “світла ніч”, звідси “місяць”; Xw-N – “темна, безмісячна ніч”.

Утім, семантична асоціація первинних значень коренів Dh-Hy (“активности”, “дії”) і D-Y– (найясніший час доби) – очевидна і, з огляду на здогадно значну кількість дружин-чужинок у племенах аріїв, повинна була неминуче призвести до плутанини і змішання вимови через фонетичну схожість двох коренів. Як відомо, “мова-переможниця” схильна зберігати свою лексику і структуру, але при цьому дуже змінюватися фонетично, що й відбулося, мабуть, із протоіндоевропейською прамовою внаслідок того, що її фактично нав’язали палеоевропейцям прогресивніші (і аґресивніші) племена борейців.

Однак оскільки усі без винятку індоевропейські слова, що відображають власне уявлення про сакральне, піднесене (у-дивительное, divine), складаються зі сполучення як мінімум двох і більше первісно-бореальних коренів, то стає очевидним, що і саме поняття сакрального могло виникнути приблизно в той час, коли з’явилися й інші багатокорінні терміни, пов’язані із землеробством і скотарством, – тобто вже після початку неолітичної революції, і з певністю – після VIII тисячоліття до нової ери. Таким чином, оформлення арійських релігійних уявлень про “сакральне” варто пов’язувати з епохою переходу від ведення господарства, що привласнює (полювання і збирання) до того, що виробляє (землеробство, скотарство).

Приблизно тоді ж відбувся перехід аріїв до патріархату, а водночас до старих родових термінів, що означають “мати” і “дочка” і виражають матрилінійний зв’язок, з’явилися складноскладені слова, які означають “батько”, “син” і “брат”, що означують нові патрилінійні стосунки і патрилінійну полігамну родину, котрі виникли. До цього родини як такої не існувало. Була родова напівгрупа, “четогрупа” або чета (quota), що складалася з кількох чоловіків, жінок і спільних дітей – звідси зв’язок цього кореня з числівником “4” (чета – чоловіки, жінки, хлопчики і дівчатка), і з числівником “2” (“парний”, за мінімальним числом четогруп у племені і за числом статей). А сам спосіб запобігання інбридингу (близькоспорідненому шлюбові, який знижує життєздатність нащадків) полягав переважно в тому, що діти однієї пари між собою в шлюб не вступали, тобто після досягнення статевої зрілости чоловіки змушені були переходити в іншу пару (звідси – “квота”), а жінки залишалися й успадковували “напіврід”. “Інцест” дослівно означав порушення правила четогрупи. Природно, що діти не могли знати своїх біологічних батьків, як і батьки – своїх біологічних дітей. Чи відрізняли вони свою біологічну матір від “мачухи”, теж сумнівно, оскільки часи були доволі важкі, й одна жінка без допомоги “подруг” навряд чи могла доглядати за дитиною. Цей період “первісної комуністичної родини” завершився на нашому материку відносно недавно, менше 10000 років тому.

Узагалі ж, у втраті четверної опозиції вираження часу доби і структури родини міститься певна загадка, адже у поділі пір року четверне протиставлення збереглося! Однак магічне значення числа “чотири” з переходом до патріархату було очевидно незворотно втрачено на користь непарних (непарних) чоловічих чисел: трибожжя нового покоління богів у аріїв, сакральна суть семиденки у семітів. Хоча, що таке число “сім”, коли не чверть місячного (жіночого) місяця?!

Зв’язок непарности із чоловічою силою не випадковий. Він закріплений у найдавніших бореальних коренях^[6].

Чи в такому разі не трапилося так, що під час патріархальної революції разом із сакральним сенсом числа “чотири” і четверної опозиції було також втрачено розмежування витонченіших матерій, таких, скажімо, як розуміння добра і зла? Справді, сучасній бінарній опозиції “добро-зло” легко віднайти четверну опозицію: добро, що дає, скажімо, спрямоване від батьків до дітей, і добро, що бере, характерне для ставлення дітей до батьків. Зло-з-необхідности, як-от полювання, війна, і зло-задля-розваги – скажімо, суперечки зі старшими за соціальним статусом. Нас часто заганяють у глухий кут неповороткість і яловість бінарних політичних протиставлень. Але чи не є сама спрощеність бінарного протиставлення “добро-зло” перешкодою для адекватного удосконалення нашого політичного поняттєвого апарату? Навіть однозначність протиставлення свій-чужий є радше продуктом пізнішої доби. У загальнобореальній лексиці поняття “чужй-ворог” і “чужй-свій” розмежовані, причому “чужий-свій” позначається словом, яке має виразно позитивне забарвлення, інше значення його було “старанний”. Іншими словами, порівняти “свого” з “чужим-своїм” було для “свого” заохоченням, а не образою. Нічого подібного в сучасній лексиці, наскільки авторові відомо, не спостерігається.

Соціальна структура й організація побуту борейців, які осіли в російських степах, була дуже подібною до козацтва і татарських орд. Це, однак, не завадило їм зробити цілу низку соціальних і технічних винаходів, майже кожен з яких мав величезне військово-прикладне значення. Саме борейці перетворили зону російського лісостепу не лише в місця традиційної козачої вольниці, але й в епіцентр перманентної соціально-релігійної революції, а також супутньої, нога в ногу, хвиля за хвилею, на захід і на південь – революції лінгвістичної.

Козачий побут владно постукав у европейське вікно.

У самому ж епіцентрі (російських степах) після поголовної аріїзації спостерігалася неодноразова зміна одного індоевропейського діалекту іншим, доволі схожим. Ці говірки довго були настільки близькими, що населення відносно легко переходило з діалекту переможених батьків на мову батьків-переможців. Приклад подібної легкости лінгвістичних переходів можна спостерігати в іншому районі – на Близькому Сході – епіцентрі семітської лінгвістичної експансії: угаритська мова плавно перейшла в арамейську і поширилася дуже швидко, витісняючи ханаанські мови, фінікійську та іврит, відтак, у ході мусульманської революції, арамейська під впливом аравійської набула рис сучасної арабської розмовної, яка за укладом донині залишається близькою арамейській. В усіх випадках легкій зміні мови та її швидкій географічній експансії сприяла мовна близькість до навколишніх діалектів, що полегшувало включення інших народів у цивілізаційну єдність.

У чому ж криється першопричина настільки фатальної “неконкурентоздатности” древньої Европи, що призвело до повного витіснення палеоевропейської культури після приходу нової – схоже, аж ніяк не першої, – хвилі азіатських кочівників? Тут ми дозволимо собі навести певні міркування медико-антропологічного характеру: фізична подоба людського населення Европи могла сформуватися внаслідок різного ступеня змішування популяцій двох людських рас: протонегроїдної та протомонголоїдної, які почали витісняти неандертальців (вони, за даними аналізу решток ДНК, справжніми людьми не були) із всього ареалу їхнього розселення – Европи і прильодовикової частини північної Азії – починаючи приблизно 35 тисяч років тому. У такому разі, европейська раса виявляється разів у три молодшою за монголоїдну й у 5-8 разів – за негроїдну. Що ж змусило европейців так швидко “побіліти” і набути европеоїдних рис обличчя? Серед відомих можливих факторів природного добору важко знайти істотніший, аніж залежність обміну вітаміну D у людини від ультрафіолету. Дія цього фактора полягає в тому, що в умовах низького рівня сонячної радіації, характерного для Европи і Північної Азії, темношкірі діти набагато частіше страждали від рахіту. Світліші діти, а також ті з них, хто мав опукліші риси обличчя, ширший розріз очей з проникнішою для світла райдужною оболонкою, мали значно більше шансів вижити.

До речі, самі неандертальці, не будучи справжніми людьми і предками сучасного населення Европи, мали проте низку типових европеоїдних рис, скажімо, дуже випнутий ніс; це свідчить про те, що сукупність ознак, які утворюють так званий “европейський расовий тип”, не випадкова, а географічно зумовлена. Близькість фізіології та біохемії неандертальців до людської підказує, що неандертальці, крім того, повинні були бути світлошкірими та ясноокими, подібно до сучасних европейців, що істотно полегшило б їм існування під час льодовикового періоду. Тропічним популяціям гомо сапієнса пігмент необхідний, щоб захистити шкіру від дії спекотного тропічного сонця, яке спричиняє сонячні опіки і ракові пухлини. Монголоїди крайньої півночі поповнюють запаси вітаміну D по-своєму, уживаючи з раннього дитинства багато риб’ячого і тюленячого тлущу. Коли ж вони переходять на “цивілізованого” раціону харчування, їхні діти також стають залежними від штучних добавок вітаміну D чи ультрафіолетових ванн.

Отже, в Европі та частині Евразії до останнього часу існували доволі жорсткі кліматичні фактори, які утруднювали проникнення туди нових популяцій гомінідів. Сукупність цих факторів природно було б назвати північноатлантичною кліматичною парасолькою, зважаючи на те, що вони складаються під впливом перенесення повітряних мас з боку Гольфстріму. Ця парасолька, з одного боку, захищала европейську культуру незгірше ядерної, але з іншого боку – консервувала розвиток нових технологій і прогресивніших суспільних відносин. Тому однозначно оцінити її роль неможливо: сумний приклад – перші европейські гомініди – неандертальці, – для яких наявність північноатлантичної кліматичної парасольки спочатку була благом, захищаючи ареал проживання від проникнення гомо сапієнса; але пізніше, коли ця парасолька була нарешті прорвана, вона стала фактором фатальної консервації технологічного розвитку і генетичної ізоляції неандертальців, що не дозволило змішатися з прибульцями і стати частиною їхньої цивілізації.

“Курганці”, які підкорили спадкоємців кроманьйонців (наприклад, східноевропейську землеробську культуру з дещо немилозвучною назвою Прекукутені-Кукутені-Трипілля), на думку Ґімбутас, належали до племен, яких сучасні вчені називають індоевропейськими чи арійськими і які свого часу були проголошені єдиною істинно европейською нацією. Однак насправді перші арійці мали аж ніяк не нордичний вигляд. Марія Ґімбутас відзначає, що “ширококості” курганці – носії праіндоевропейської мови – не були европейцями за походженням, а викристалізувалися десь у степах Росії і північного Казахстану перед тим, як піти в похід на Европу. Не були вони й індійцями, до арійського вторгнення в Індії мешкав інший народ, дравіди, який, втім, також має ознаки спільного походження з народами Північно-східної Азії: фінно-угорськими й алтайськими.

Щось (можливо, етика її німецьких учителів) перешкодило М.Ґімбутас зробити цей висновок у прямій і недвозначній формі, без жодних реверансів: перші “арійці” не були жодною мірою европейцями ще й тому, що вони були монголоїдами – однією (до того ж, не першою) із хвиль заселення Европи з боку Східної і Північно-східної Азії. Це дає нам право назвати перших індоевропейців монголо-аріями.

За іронією долі, якщо “монголо-арійська” гіпотеза правильна, висновки краніометрії свідчать радше про вищий ступінь “арійськости” слов’ян і татар, котрі мають ближчий до монголоїдів кефальний індекс (індекс передньозадньої витягнутости черепа), ніж німців, у яких цей індекс ближчий до показників семітських і негроїдних популяцій. Гітлер перевернувся б у могилі, довідавшись про таке відкриття.

Внаслідок зіткнення цивілізації евразійських кочівників і палеоевропейців матрилінійна культура з центральним образом жінки-богині перетворилася на цивілізацію індоевропейських напівкочових племен, різні племінні об’єднання яких пізніше відкочували з півдня Росії (місця одомашнювання коня і початку кочової революції) в усі напрямки під іменем греків, кельтів, германців, іранців, хетів, тохарців тощо. Отже, можна припустити, що сучасна европейська цивілізація – продукт гібридизації посвітлілих під північноатлантичною кліматичною парасолькою монголо-аріїв та палеоевропейського населення, яке, в свою чергу, утворювалося з вибілених відгалужень людини розумної, які прийшли з Африки і Східної Азії^[7].

Мови, якими говорила Европа безпосередньо перед приходом монголо-аріїв, достоту невідомі, але за характером небореальних европейських мов, яким вдалося вціліти у гірській ізоляції (баскській та чечено-дагестанським), варто припустити, що прамовою попередньої, не зафіксованої поки в археологічних розкопках лінгвістичної революції, був прабатько тібето-китайських, північнокавказьких і баскської мов (сино-кавказьких), а епіцентром її – один з районів, що знаходяться в межах сучасного Китаю^[8].

Якщо неолітична революція принесла народам европейського середземномор’я перші міста і сільськогосподарські поселення, то в монголо-арійському просторі вона призвела до створення пересувних стоянок кочівників. Головне, однак, полягало в революції у соціальній сфері, що її принесли із собою в Европу індоевропейці: сімейний патріархат. Монголо-арії, які унаслідок важкого кочового життя втрачали своїх власних жінок [^9], захоплюють безліч аборигенок. Природно, ні на що більше, аніж на роль безсловесної машини біологічного відтворення і домашнього начиння, аборигенки претендувати не могли. Однак їх було стільки, що вистачило двох-трьох поколінь, аби арійські племена набули свого сучасного не монголоїдного вигляду, а протоіндоевропейска прамова до невпізнанности змінилася внаслідок її перекручення в устах численних бранок. І негроїдні за первинним походженням, і монголоїдні популяції людини розумної, котрі витіснили неандертальців, навіть при здогадно різному своєму первісному походженні, неминуче мусили набути схожого антропологічного типу, за винятком тих ознак, які не відіграють аж такого істотного значення у виживанні (скажімо, кефалічного індексу). Однак грандіозність патріархальної революції V тисячоліття до нової ери полягала в тому, що революція ця дозволила чужинцям стати повноправними господарями Европи вже через пару поколінь, в історично короткий термін прорвати кліматичну парасольку, розкинуту над Европою.

Існує фізіологічна різниця (physical difference) між білою і чорною расою, яка, гадаю, існуватиме завжди, не дозволяючи двом цим расам співіснувати в умовах соціальної та політичної рівности. І позаяк вони не здатні співіснувати таким чином, продовжуючи, проте, існувати поруч, неминуче постає різниця у становищі “вищого” і “нижчого”. Я, як і будь-який інший (білий), виступаю за місце “вищого”, призначене для білої раси.
Ейбрагам Лінколн

Кумедна сцена: у кварталі червоних ліхтарів Амстердама досить охайній негритянський хлопець стоїть навколішки, благаючи білу повію його прийняти. А вона посилає його “відкритим текстом” англійською із сильним російським акцентом. Натовп чоловіків заходиться від сміху. Потім, здається, до цієї дівчини стояла серед ночі черга якихось закомплексованих літніх типів. Я було подумав, що, може, даремно вона так! Старомодно це, як і весь расизм. Хоча, мушу визнати, мені важко уявити себе на її місці.

А ось лунають істеричні вигуки, що планета стає “приємно-шоколадною”. Боятися цього не варто, не встигне! Прогрес генної інженерії наближує мить, коли батьки зможуть просто замовляти колір шкіри і форму носа своєї дитини. З іншого боку, суспільство стає дедалі складнішим, повноцінне вбудовування в нього – справа тривала і важка, вона розтягується іноді на кілька поколінь, необхідних для повної асиміляції прибульців. У результаті значення цивілізаційних відмінностей виразно зростає, тоді як значення расових відмінностей у найближчі десятиліття буде надалі меншати.

Автентичні англійці виділяються серед “адсорбованих”, подібно до величних чубарів, які статечно крокують серед строкатої зграї дворових голубів Гайд-парку. Про автентичних французів такого не скажеш, хоча не можу погодитися з панічними настроями декого, хто стверджує, що в Парижі майже не залишилося французів. Вони там є, і чимало, на них нерідко просто наштовхуєшся. У Парижі, в туристському місці лоточник-кондитер, упізнавши в мені туриста, покликав французькою. А я цього не люблю: “Та йдіть ви зі своїми наполеонами! Без яєць вони, наполеони ваші, не те, що наші”.

У Лондоні ж, якщо йдеш із зарозумілим виразом обличчя, дивлячись презирливо понад головами перехожих, – обов’язково сприймуть за свого і що-небудь спитають (скажімо, як пройти). Розмовляють англійці між собою доволі емоційно, зовсім не тихо, як у Східній Европі – з виглядом проголошення істини в останній інстанції. Обов’язковий ритуал англійського жарту вимагає такого ж обов’язкового ритуалу негайної реакції у вигляді короткого голосного сміху, неважливо, зрозумів ти його чи ні. Я також намагався жартувати: “О, що це за дивовижна пляшечка вина, яку ви щойно примудрилися вилити мені на штани! Який це був сорт, вибачте? Що, невже бордо?!. Я дуже люблю бордо! Ну, тоді нічого страшного (якщо, звичайно, це було насправді бордо) …”.

Найпростіший спосіб побалакати з лондонцями – це зайти в паб і підсісти на вільне місце, з тобою заговорять уже хоча б із увічливости. Так і трапилося: літній джентльмен галантно довідався звідкіля я, розмова швидко скотилася на філософську суперечку про ґлобалізацію і стосунки північ-південь. “Уявіть собі, Ґрем, на секунду, що у вашій країні стало занадто багато знедолених. Ви ж не хотіли, щоб це призвело до соціального вибуху? Так само у наше століття ґлобалізації багаті країни неминуче будуть змушені збільшувати допомогу найбіднішим країнам саме внаслідок ґлобалізації і росту взаємозалежности: бідні залежать від технологій багатих, а багаті – від доброї волі і гарного настрою бідних. Наприклад, відомо вже давно, що англійська та російська мови з того самого кореня, що й санскрит, однак не виключено, що глибші шари лежать на Сході Азії, і, що вже зовсім може бути кривдно для білих, цілком може виявитися, що мову їм вигадали азіати. От погляньте на англійське слово know, дуже близькі йому за семантикою і звучанням слова є не лише в індоевропейських мовах, але й у фінно-угорських і тюрксько-монгольських, аж до найсхіднішої з них – мови орок, котрі, незважаючи на всі жахи, що про них навигадував Толкієн, мирно співіснують у нас у Росії і нікого не чіпають^[10]. Виявляється, що ця подібність не випадкова, і компаративні лінгвісти вважають, наче всі ці мови походять від однієї спільної”.

– Чому ви гадаєте, що европейці (Caucasians) отримали свою мову від монголоїдів (Asians), а не навпаки? – парирує Ґрем.

– Та, бачите, фінно-угорські, а особливо тунгусо-манчжурські мови більшою мірою зберегли стародавню структуру і стародавні приголосні, а індоевропейські – дуже їх видозмінили, як часто трапляється з мовою, яка потрапляє в нове, чуже їй в минулому етнічне середовище, і її опановують люди, котрі колись розмовляли іншими мовами. Чим відрізняється сучасний іврит від арабської та від древнього івриту – він утратив гортанні. Імміґранти досі не навчилися вимовляти гортанні звуки і будують фрази так, як вони будували б їх у російській мові. Схожі відмінності існують і між індоевропейськими мовами та іншими гілками бореальних мов, причому в тих мовах, носіїв яких відрізняє більший “індекс европеоїдности”, фонетичних відмінностей від спільної бореальної прамови більше. Як би азіатам не спало на думку коли-небудь заявити про своє право на копірайт для використання усіх мов бореальної групи, включно з англійською!

Ґрем сміється.

Після недовгих роздумів Ґрем погоджується: “Можливо, потрібен якийсь спеціальний податок на ці цілі (на користь країн “третього світу”), навряд чи можна цього уникнути”.

Почувши, що мені довелося трохи повоювати у Палестині й у Лівані, Ґрем цікавиться моєю думкою про перспективи виживання єврейської держави.

– О, – відповідаю я, – проблема не у виживанні, – з урахуванням наявности ядерних боєприпасів Ізраїль незнищенний в найближчому майбутньому. Проблема в тому, що нормального життя немає ні в євреїв, ні в палестинців. Однак усе звалювати на палестинців – остання справа, ні арабські країни, ні Ізраїль не дали їм за 50 років найменшої можливости створення демократичного самоврядування, ні навіть громадянства, щоб вони могли хоч якось відповідально сформулювати свою точку зору, отож ступінь їхньої колективної відповідальности неспівмірний із ступенем відповідальности організованіших політичних сил. А от европейці змогли нарешті, здається, об’єднається і створити щось нове – переводжу я розмову на цікавішу для мене тему.

У саркастичній усмішці британця вгадується традиційний англійський евроскепсис. Враження таке, що, об’єднуючись з континентом економічними евротунелями, англійці затято шукають нові, рятівні символи своєї “інаковости”. На плакатах, вивішених на транспортних вузлах, поїздка з Великобританії в Европу зветься поїздкою до Шенґену (йдеться про шенґенську візову зону). Можливо, міркую я подумки, час і нам задля політкоректности проблему ставлення до Росії в Европі перейменувати в проблему ставлення до Росії в певному безликому Шенґені?

Тим часом англієць прорікає думку, гідну занесення до реєстру золотої скарбниці британської дипломатії: “Якщо европейці між собою воювати не стануть, то будуть воювати з Америкою, чи ще з ким-небудь”, – це ми вже чули багато разів: “війни завжди були, є і будуть!”. Тоді, якщо по-іншому в принципі неможливо, чи вартує взагалі прагне до світу – чи вірніше буде просто безтурботно посидіти на набережній Темзи, поквакати, поки це ще можливо, із собі подібними, добре запам’ятати лінію лондонського обрію: Біґ-Бен, Тавер, Таверский міст, які намертво врізалися в пам’ять, а те ж усяке може трапитися.

О, солодка британська ізоляція! О, “залізна завісо”! О, північноатлантична парасолька! Що з нами буде?!

Англієць довідується, яке пиво я п’ю, він явно не втомився і збирається гомоніти ще дуже довго.

– Блін, от ви тут на своєму острові всі такі законослухняні, як я чував, але на червоне світло переходите щосили, дурних законів у вас повно, яких ніхто, звичайно ж, виконувати не збирається. А вчорась я спостерігав, як цілком інтелігентного вигляду дядько, яппі-джентльмен, перескочив через перильця в платний туалет, щоб тільки не платити. Він це зробив з такою незворушною “міною на обличчі”, що всі навколишні джентльмени відразу зробили точнісінько таку ж. Так от я і думаю, – продовжую я зі своєю жахливою вимовою, але вже піймавши нотку англійської безапеляційности, – нехай законослухняність! – але тоді варто було б очікувати ретельного виконання всіх законів. Адже для справді законослухняного громадянина немає закону “правильного” і закону “поганого” – або ж не закон панує у ваших “альбіонах”, а щось інше. Тоді що?

– ПРО, це довга і цікава розмова; я зараз вам усіх поясню... – говорить англієць і йде в туалет. Зненацька я почуваю, що розмови з лондонцями мене втомлюють, а момент випав якнайсприятливіший, щоб змитися. Я допиваю пиво і йду, як і прийнято у британських аборигенів, не попрощавшись.

І все-таки, вийшовши з бару, я починаю шкодувати, що посоромився сказати англійцеві всю правду-матку про те, що перші арійці були монголоїдами. Зазнав би він культурного шоку, чи іронічно відмахнувся б і обмежився англійським жартом? Я завжди запитував себе: чи можуть відкриття в гуманітарній галузі впливати на хід історії, подібно, як впливають відкриття фізиків. “Що, якби порівняльне мовознавство було просунутішим у довоєнній Европі, можливо, такий культурний шок міг позбавити її від припадку нацизму?” – продовжую міркувати я, безглуздо блукаючи по Сохо. Утім, можливо, я переоцінюю здатність подібних відкриттів викликати інтерес. Інтелектуальному читачеві і так давно відомо, що сучасні громадяни Турецької республіки, хоча і мають типовий середземноморський вигляд, успадковували мову алтайської групи, родичку монгольської, і вже напевно одержали свою мову від жителів сходу Евразії. Те ж саме можна сказати і про угорців. Чому, власне, нас повинно здивувати “небіле” походження індоевропейських мов?

Варто сказати, що питання походження всякої культури обговорюються зазвичай на дуже високій емоційній ноті. Опоненти атакують ту чи іншу точку зору ще й тому, що вона може бути образливою для когось третього, впливового. Тоді дослідник усе ще може виправдати порушення інтелектуальної чесности, назвавши свою поведінку “політкоректною”, хоча схожа “політкоректність” щодо одних зазвичай обертається несправедливістю до інших, слабших.

Утім, вірогідність висновків ще не гарантується точністю вимірів. Радше навпаки, надійнішим варто вважати той висновок, який стійкіший до погрішностей і артефактів, тобто який не зміниться на протилежний, якщо ми лише трохи помилимося в оцінках і певна частина фактів виявиться неправильною. Цей методологічний принцип дуже важливий для складання правильного уявлення про події, свідчення про які дуже уривчасті та часто суперечливі.

Справа, однак, ускладнюється тим, що людям зазвичай цікавіше, що їх очікує у майбутньому, аніж те, що відбувалося в минулому. А в галузі укладання прогнозів нікому поки що так і не вдалося довести, що історичні дослідження ефективніші, аніж генератор випадкових думок, для з’ясування того, що готує нам день прийдешній. Причому за ступенем незаангажованости й інтелектуальної чесности останній явно дасть фори більшості істориків.

Зрозуміло одне: відтоді, як в Европі люди зчепилися з неандертальцями у смертельному двобої, конкуренція між різними культурами дуже сприяє розвиткові технології^[11].

Отже, є підстави вважати, що серйозні досягнення в обробці каменю, кістки, у символотворчості й інших сферах культури, які характерні для низки районів Африки, Европи й Азії починаючи з періоду близько 45 тисяч років до н.е., були викликані зростаючою конкуренцією за володіння ресурсами за умов, коли розв’язання криз за рахунок відтоку надлишкового населення на вільні території ставало дедалі проблематичнішим [^12].

Однак, з якої такої причини один вид гомінідів виявився краще за інший здатним до сприйняття технологічних нововведень? Може, культурні та релігійні уявлення неандертальців гальмували їхній власний розвиток? Ритуали поховання мертвих у цих гомінід були, як виявилося, дуже непростими, слідів графічного мистецтва досі не знайдено, хоча ритмічні види мистецтва, музика і танці, існували, про що переконливо свідчить знахідка неандертальської сопілки. Можливо, однак, що причиною вимирання послужила їхня недостатня військова організованість – захищені північноатлантичною кліматичною парасолькою, вони занадто “розслабилися” і втратили пильність. Аґресивніші кроманьйонці змогли перемогти, однак згодом самі втратили динамізм розвитку.

Відтоді і донині Европа відрізняється від іншого світу тим, що процеси історичного розвитку в ній відбуваються найбільш стрибкоподібно і нерівномірно, і причиною цього, як нам уявляється, є кліматичний щит, який спершу сприяв консервації суспільного розвитку, але потім, коли тиск на нього зріс, виявився нездатним запобігти квазікатастрофічній, революційній зміні ситуації. Утім, логіка підказує, що північноатлантична кліматична парасолька була не єдиним, хоча і найістотнішим чинником. Треба спеціально зазначити відносну суворість клімату Росії в порівнянні з Західною Европою, що зіграло певну захисну роль у російській історії.

Однак варто враховувати реальну можливість того, що збереження европеоїдного вигляду Европи природним шляхом стає зовсім неможливим, якщо тільки підтримка расової однорідности не стане в якийсь момент надцінною ідеєю европейської цивілізації.

Крім того, не можна не врахувати, що зміна клімату, а також бурхливий розвиток військових технологій і навичок гуманітарної експансії дозволяє сучасній, доволі аґресивній, цивілізації продірявити будь-яку – і кліматичну, і географічну парасольку.

^{Переклав А.Б.}

¹ Факт знаходження у великих кількостях неолітичних Венер – жіночих фігурок – надзвичайно цікавий сам собою; одні намагаються інтерпретувати його як художнє втілення чоловічого сексуального символічного ряду, свого роду первісну “порнографію”, знаходячи в цьому вияв маскулінізму, інші ж бачать у цьому зображення богині-матері і на цій підставі твердять про наявність у Европі доби неоліту культу богині-матері, прародительки, “рожаниці”.

² Під час аналізу подій вже історичного періоду можна також спостерігати, як кожна нова хвиля мовної експансії пов’язана із фактом переваги носіїв “мови-переможниці” у засобах знищення або у військовій організації.

³ Самоназва індоевропейців – “арії” – має спільне походження з російським словом “храбрый” і походить від бореального кореня H-R, значення якого були “хоробрий”, “гарний”, “умілий”, “старанний”, “належний”: санскритське hAR-yaka – “хоробрий”, “доблесний”; давньоіранське AiRe – “хоробрий”, фінське HuR-ja – “шалений, “запеклий”, UR-ho – “хоробрий”, “герой”, HaR-taus – “ретельність”; нанайське AR-da – “доблесний”; маньчжурське AR-cha – “йти назустріч звірові”; грецьке AR-istos – “кращий”, “доблесний”, “хоробрий”, AR-eithoos “атакувати”.

⁴ Як можна помітити, в індоевропейських мовах відбулося згладжування древніх бореальних спірантних звуків, зокрема, на місці “h” часто залишається один лише подовжений голосний звук. Звідси індоарійська назва жінки: “ба-ба”, від подвоєння бореального кореня B-H – “бурмотіти”, “говорити нечітко, незрозумілою мовою”.

⁵ Бореальная мовна спільнота (Н.Д.Андрєєв) близька за конструкцією з гіпотетичною евразійською макрородиною мов, “сконструйованою” в 1987 р. найвидатнішим американським лінгвістом-компаративістом Джозефом Гаролдом Ґрінберґом. З погляду автора, ця макрородина складається з таких родин: індо-хетської (=індоевропейської), уральсько-юкагирської, алтайської (в яку Дж.Г.Ґрінберґ не включає корейську та японську мови), корейсько-японської (до неї віднесено й айнську мову, яку зазвичай вважають ізольованою) і чукотсько-ескімоської (об’єднання, що включає чукотсько-камчатські, ескімосько-алеутські та нівхську мови). Як бачимо, кількість підгруп, носії яких є монголоїдами, також додає арґумент стороні, котра твердить, що епіцентром зародження бореально-евразійської спільноти є Північно-Східна Азія. Результатів спроб іще ширшого, так званого ностратичного, об’єднання мов (Ілліч – Світіч) ми свідомо тут не наводимо як унаслідок хронологічних труднощів, що були виявлені останнім часом при спробах приєднання до цієї надгрупи деяких мовних родин, наприклад, семіто-хамітської, так і внаслідок того, що дотримуємося відомої гіпотези, що всі людські мови врешті-решт виникли внаслідок розпаду єдиної прамови, колись спільної для всієї людської популяції (гіпотеза Тромбетті та Сводеша про моногенез усіх мов людства), яка сформувалася на африканському континенті.

⁶ Глибокий семантичний зв’язок між поняттями “самости”, “ідентичности”, числівником “один” і позначеннями чоловічого статевого органу зберігається ще з періоду бореальної мовної спільности. З одного боку, у коло значень бореального кореня Hw – входили поняття, пов’язані з чоловічою статевою функцією: “член”, “сполучатися”, “тестікули”, “хіть”: удегейське i-lika “член” (з HwY-ly); маньчжурське aj-gan “чоловік”; ульчицьке ї-nїkta “тестікули”, oj-ї “чоловічі штани”; естонське hi-mu “хіть”, “бажання”, hui-ma “невтримний”; грецьке oi-pho “зношуся” (з HwY-bh-); російське je-bu “зношуся” (з тієї ж форми HwY-bh– з характерною перестановкою кореневих фонем). З іншого боку, через проміжне значення “непарна кінцівка”, “непарний орган” семантика цього кореня ще в часи існування бореальної спільноти набула й іншого значення, “єдиний”: хантійське oj “один”, oj-atilow “одиничний” (з HwY-et-); фінське hei-kalainen “один з них”; старолатинське oi-no “єдине” (з HwY-n-); давньослов’янське je-dno; грецьке oi-dano “єдиний”; давньоіранське ai-va – “один”; “єдине”. Утім, для позначення чоловічого статевого (дітородного) органа в борейців був ще один корінь, протосемою якого було “запліднення”, “зачаття”, “вагітність”: Xw-D, див. орокське hAD-ata – “мати статеві зносини”; хантійське OT-ta – “мати статеві зносини”; фінське HeD-elmoittaa – “запліднювати”; ведійське hAD-ana – “сприйняття насіння”, “зачаття”, AD-anu – “вагітність”; грецьке OD-ino – “вагітність”; російське UD – “чоловічий дітородний орган”.

⁷ “These proto-Indo-European people came from South Russia to Europe, introduced the Indo-European culture and then European culture was hybridized. It was the old culture mixed with the new elements – the Steppe, pastoral, patriarchal elements”. (Уривок з інтерв’ю Марії Ґімбутас).

⁸ Сліди однієї з попередніх континентальних етнолінгвістичних експансій (чи, якщо хочете, революцій) можна побачити в залишках іншої великої надродини мов – сино-кавказької, і в Европі (баски), і на Кавказі (урарту-чечено-дагестанці), і в Китаї (ханьці й тибетці). Східно-азіатське походження цієї хвилі поки що не очевидне, але епіцентр її поширення ще менш ймовірно може бути пов’язаний з европеоїдною расою.

⁹ Те, що жінки і діти вимирали в періоди особливо великих переселень і військових походів, виглядає дуже ймовірним. Подібну думку висловлює, наприклад, Л.Ґумільов у своєму описі історії переходу кочівників через південно-сибірські степи.

¹⁰ Ороки – автохтонний народ, що мешкає на Сахаліні та розмовляє мовою, яка належить до алтайської мовної родини.

¹¹ Верхній палеоліт з’являється там і тільки там, де жили неандертальці (див. також Svoboda & Siman 1989: 320; Svoboda 1993: 34). У районах, де останні не жили і, отже, не складали неоантропам конкуренції, – в Африці на південь від Сахари, в Австралії, у Південній та Східній Азії – немає і верхнього палеоліту (або він дуже пізній). І навпаки, у районах навіть віддалених та ізольованих від Европи, але з явними ознаками присутности там неандертальського населення (Південний Сибір), відомий і доволі ранній верхній палеоліт.

¹² Л.Б. “Верхнепалеолитическая революция”: география, хронология, причины.

Джерело:
http://www.russ.ru/politics/20020731-dj.html
http://www.russ.ru/politics/20020805-dj.html
http://www.russ.ru/politics/20020807-dj.html