Ясміна Тешанович

Жінки і війна

Перед вами – феміністична лекція. Проте якщо ви мене спитаєте: хіба фемінізм не застарів, адже це щось таке, що вже не є актуальним, щось із шістдесятих років, я відповім: можливо, фемінізм уже не модний, принаймні не дуже модний, але на нього все ще є попит і – найважливіше, він ще не став зайвим. Варто нагадати, що молода ґенерація - це вже діти фемінізму або навіть феміністок. Політичні перетворення, які приніс із собою фемінізм за останні 40 років, змінили суспільство набагато більше, ніж за всі минулі сторіччя, особливо це стосується прав людини. А своєю лекцією я хочу показати, що ті речі, про які я вам розповідаю, - не якісь там вигадки, і що фемінізм є своєрідним показником морального здоров’я усіх громадян, котрі вірять у демократію, справедливість і правову державу. Якщо ти фемініст/феміністка, це зовсім не означає, що ти мусиш бути жінкою чи людиною, яка зазнає утисків. Фемініст/феміністка - це будь-яка людина з вільним особистим простором, котра бореться за кращий світ. Мій фемінізм не такий, як фемінізм шістдесятих: у ті роки я була надто молода, щоб бути феміністкою; мій фемінізм сягає принаймні п’ятнадцятого сторіччя. Я посилаюся на чудову письменницю, Крістіну де Пізан, і на її книгу, яку ви, можливо, читали, під назвою “Книга про місто жінок”. У ній стверджується власне те, у чому я глибоко переконана, а саме існування незримої спадкоємности жіночої культури, традиції, можливо, навіть історії. І треба вам сказати, що я не вірю в біологічну жінку чи чоловіка. Ця відмінність була суттєвою у попередніх суспільствах іще якихось 25 століть тому, коли біологічна відмінність дуже точно визначала суспільні ролі. Було цілком виправданим, що чоловіки виконують важку фізичну працю, а жінки залишаються вдома й ростять дітей, бо чоловіки були сильнішими, а жінки майже весь час вагітними. Однак тепер, особливо у двадцятому сторіччі, відбулася велика революція, і дві речі зробили її реальною, а не просто можливою, знищивши біологічного чоловіка й біологічну жінку, чи принаймні призвівши до того, що біологічна відмінність між ними стала взагалі неістотною для суспільної організації ролей. Ці дві речі - по-перше, технологічна революція, котра зробила домінантною у суспільстві працю розумову, а не фізичну, і по-друге, контрацепція, тобто контроль за народжуваністю, завдяки чому жінки можуть самі обирати, коли їм вагітніти й народжувати, і надзвичайно рідко вони є вагітними впродовж усього свого зрілого життя, тривалість якого до того ж ще й зросла. Хоча тепер уже немає біологічної відмінності, характерної для минулих часів, - ледь не 25-ти століть патріархального суспільства, єдиного, яке донині знало людство (матріархат це просто міт) - залишається психологічна відмінність між статями. Саме психологічна відмінність і незрима наступність (тут я знову вертаюсь до Крістіни Пізан) різних (можливо, паралельних, можливо, протилежних чи перехресних) способів існування в тому самому суспільстві, в тому самому світі. Ця відмінність не схожа на дзеркальне відображення. Я не думаю також, що це проблема Того Іншого, як сказали б чоловіки: мовляв, Чоловіки – це те чи оте, а жінки - Оте Інше, Невідоме, Порожнеча, яку постмодернізм визначає як Жіноче. Не в цьому відмінність. Вона, як я гадаю, не протиставлена чоловічому світові, не паралельна йому і не комплементарна. На мою думку, це щось таке, що існує УВЕСЬ ЧАС як окрема й завершена структура, традиція, мова, бо неможливо не мати власної мови, якщо ти вже маєш власне життя, яке відрізняється від офіційно установленого, від публічної версії твого життя. Це ніби якась заборонена планета, заборонений спосіб висловлювання, як у часи домінування латини як офіційної мови, коли у деяких країнах католицька церква не визнавала мови, якою спілкувався народ. Тут можна провести паралель з жіночою мовою. Завжди, впродовж усіх цих століть, у нас був чоловічий світ, в якому жили й жінки, і все ще існує мова, якою користувалися жінки, яка не має письма і не є кодифікованою. І за всі минулі століття було лише декілька письменників (головним чином жінок), які різними мовами стверджували, що ця наступність існує, і які намагалися її оприлюднити. Від Крістіни де Пізан я можу перейти до Іпатії, жінки-математика, яку християнські догматики спалили на вогнищі, бо вона не хотіла зректися своїх переконань. Я можу піти й далі, аж до Клеопатри, до Нефертіті, але тут я вже стаю надто старою. А щоб пояснити свої думки щодо фемінізму, заснованому на психологічних відмінностях, я пропоную вам замислитися самим, пригадати себе в різних ситуаціях, коли ви були у змішаному товаристві або в суто жіночих чи чоловічих компаніях, залежно від вашої статі: на конференціях, забавах, будь-де. Ви чудово знаєте, що почуваєтесь там по-різному, і взагалі як усе це відбувається. Я стверджую, що ця відмінність має наступність, і що її необхідно вивчати. А що стосується фемінізму, оскільки я вважаю себе феміністкою і політично заангажованою, сьогодні, наприкінці двадцятого сторіччя, я можу з упевненістю сказати, що вважаю це питання суто економічним. Усі ми знаємо, що жінкам не можна платити менше, ніж чоловікам, що над ними не можна знущатись, але все це щодня відбувається і в багатих, і в бідних суспільствах, і тут напрошується порівняння з рабством. Коли у далекому минулому виникло рабство, шкіра рабів не відрізнялася за кольором, вони говорили тією ж мовою, що й їхні господарі, а іноді бували ще й освіченішими. Це було питанням грошей і влади. Тож, на мою думку, фемінізм також є питанням грошей і влади.

Ця моя лекція присвячена книзі “Валіза” (збірці розповідей біженців з території колишньої Югославії, University Press of California, Berkeley 1997), яку я підготувала до друку у співпраці з величезною кількістю людей, чий внесок у цю роботу є настільки ж важливим, як і мій. Це справді колективна праця миролюбних людей, головним чином, жінок, і вийшла вона у найстрашніші роки війни в колишній Югославії. Для мене, письменниці, яка не може змінити світ своїми творами, з огляду на те, що я не могла зробити нічого корисного, коли почалася війна і знищила моє життя, як і будь-чиє, праця над цією книгою була своєрідними ліками. Я спробувала зрозуміти, що діється, і спробувала дати відповідь, пишучи про війну по-своєму, дивлячись на неї очима свідків, безневинних свідків війни (адже 95% постраждалих у цій війні - цивільні, і лише 5% військові, цілком протилежна картина у порівнянні з Першою світовою війною). Тож зрозуміло, якою була ця війна. Можна сказати, що в колишній Югославії велося багато війн: націоналістична війна, етнічна, релігійна, громадянська, і всі люди, які там жили, в одну мить стали біженцями, бо всі так чи інакше повинні були визначитися: до якої зі сторін вони належать, до якої національності (навіть якщо вони були зі змішаних шлюбів чи взагалі не мали національної свідомости, адже більшість народжених після Другої світової війни були югослави). Перевірялась їхня етнічна чистота. Повертаючись до цієї книги, яка була закінчена 1995 року, після операції “Гроза” у Сербській Країні, коли хорватська армія вигнала близько 300 000 сербів із цієї области, після підписання Дейтонської угоди (тоді я зрозуміла, що у цій війні є переможці, зважаючи на те, що угода узаконила створення трьох етнічно очищених держав), я можу сказати, що це ностальгійна і романтична книга, бо майже всі біженці, з якими ми розмовляли до Дейтона, говорили, що вони повернуться додому і почнуть життя спочатку, щойно скінчиться війна. Тепер, як усі добре знають, вони не можуть повернутися, тому що ті самі держави, які їх викинули, та сама політика не дає їм повернутися, бо тоді війна була б марною. Єдиний спосіб пережити це – прийняти цю реальність, але багато хто з нас не може забути цього злочину і зухвалости, з якою його було скоєно. Тому я можу сказати, що всі ми - біженці, навіть на рідній землі, навіть такі, як я, ті, хто залишився, аби зберегти цінноти культури й цивілізації, наші ідеї, обличчя міста, яке насправді не було обличчям офіційної політики сербського уряду. Проте моє місто тим часом змінилося, люди на вулицях уже не такі, як колись. Вони змінилися, правила у місті змінилися, і тому я кажу, що всі ми стали біженцями.

Я хочу розповісти, як з’явилася ця книга. Що це за війна і як жінки дають раду з будь-якою війною, з будь-якою конфліктною ситуацією на самому початку.

Про себе я можу сказати, що я – політичний ідіот: я не читаю газет, не дивлюся новин по телебаченню. Про те, що війна справді почалася, всього лише за 100 км від Белграда, я дізналася з джерела “одна бабця сказала” (не з газет, бо ми живемо в країні, де новини зазвичай приховують, а не повідомляють). А сьогодні, коли вже написано багато книжок про війну, я стверджую, що це була інша війна, в якій головною метою були грабунки і влада, що в принципі і є ключовим моментом, коли йдеться про сучасні чоловічі ігри.

Отож я сиділа у “Сербській кав’ярні” в центрі Белграда, нас було четверо - дві жінки і двоє чоловіків. У той час у місті весь час були перевірки; військова поліція ходила вулицями разом зі звичайною, і так вони мобілізували людей, котрі ухилялися від армії, так званих дезертирів. Варто нагадати, що 80% белградців відмовилися брати участь у цій брудній війні, навіть не знаючи, що відбувається, зрештою, тому вони й відмовилися, як сучасні люди, як пацифісти, котрі не бажають битися у будь-якій війні. Власне так ми й дізналися, що йде справжня війна, адже ночами мобілізовували 18-19-річних хлопчиків і посилали їх на мінні поля, на передову, без жодної військової підготовки. Але повернімося до моєї оповіді. Отже, коли міліціонери підійшли до нашого столика, вони попросили чоловіків показати посвідчення особи. Двоє чоловіків їх показали, ті перевірили й віддали, чемно подякувавши. Я подала їм і своє посвідчення. Вони здивовано глянули на мене і сказали: ці чоловіки відповідають за вас, це питання життя і смерті. Це війна! Мені соромно зізнатися, але моя перша реакція на війну, про яку я знала, що це брудна війна, була статевою реакцією, а не пацифістичною, а пацифістична свідомість у мене передувала феміністичній. Реакція була така: отже, коли йдеться про життя і смерть, жінок не питають. Чому б мене не спитати, чи хочу я боротися за щось, чи ні? Чому мене ігнорують, як якусь громадянку нижчого ґатунку? Зрештою, я і є такою, й про це ми тут і говоримо. Про те, що жінки у війні явно стають громадянами нижчого ґатунку, що взагалі і так узвичаєне, але коли спалахує війна, це видно надто добре. Тоді я спитала себе, чи є власне війна, як і ця, війною всіх людей проти якихось інших людей, усіх людей проти якоїсь іншої етнічної, ідеологічної, національної, релігійної несхожости, чи насправді – це просто війна тих, хто бере в руки зброю і стріляє? А останнє, якщо ми згадаємо психологічну різницю між чоловіками й жінками, яку я пояснювала, означає: якщо ти береш автомат, і стріляєш, і вбиваєш або можеш бути вбитим, ти потрапляєш у ситуацію, цілком відмінну від тієї, коли ти не береш автомат і не вбиваєш. Щодо цього я можу сказати: це чоловіча війна у чоловічому світі. Процитую одного дуже відомого чоловіка, чиї слова підтверджують цю мою тезу: пан Блок, упродовж багатьох років генеральний секретар Міжнародного Пен-клубу, вельми ввічливий елегантний чоловік і досить популярний письменник, у травні 1997 року написав працю під назвою “Війна і воєнні ігри у Боснії”. Там він нагадує про те, що Фройд розрізняє страх умирання і страх смерти: “Страх смерти - це привілей молодих, і тому цей страх відіграє ключову роль на рівні нашого особистого, повсякденного життя, як і на рівні колективного, історичного досвіду. Ця колективна загроза, яка п’янить, ця семантична сила, що творить історію, називається війною. Подивімося щиро один із сюжетів, які нам пропонує телебачення, скажімо, про війну в Боснії. Ранішні поля, молоді хлопці. Автомат: серце б’ється все швидше, у ритмі, описаному Пушкіним...”

Як бачите, у цьому тексті автор захоплюється емоціями, героїчними емоціями, котрі прокидаються в людях з автоматом: у чоловіках. Тому я вважаю цей текст дуже чесним, набагато чеснішим за ті, автори котрих стверджують, що вони думають інакше, але все-таки воюють. Такі емоції і така позиція були дуже характерними для війни в колишній Югославії: примус проти страху смерті – як мить геройства, найголовніші цінності, які відкриваються тобі не як окремій особі, а як нації або членові будь-якої ідеологічної спільноти, котра має свої власні життєві суспільні цінності, носіями яких є чоловіки! Ясна річ, що такі відчуття, як я вже казала, не для нас, жінок. Тут я хочу згадати Керол Пейтмен і її книгу “Статевий договір”, де розповідається про французьку революцію, яка стала основою для всіх демократій ХХ сторіччя, найбільшим досягненням людської цивілізації, давши те, за що багато країн ще тільки борються (як і моя). Три концептуальні слова, на яких засновуються сучасні демократії, походять із Французької революції 1789 року: рівність, свобода й братерство. Замість релігійної структури суспільства ми маємо тепер патріархальну родинну структуру, що базується на державі й патріархальній владі чоловіків, patria potestas, у якій жінок лише мають на увазі, але не називають. Джудіт Луїс Герман у своїй книзі “Травма і видужання”, дуже важливій праці, в якій, окрім усього іншого, проводяться паралелі між жінками, котрі пережили насильство (зґвалтування, побої), та військовими, які переживають героїчні війни. Авторка вважає, що вони зазнають однакових травм і насильства, особистого й публічного, і згадує також Французьку революцію. Вона стверджує, що жінок використовували як матеріал. “Жінки тепер повинні належати не церкві, а науці”, - заявляють французькі просвітителі. Як бачите, жінки ніколи не належать самі собі. Отже, така держава і така суспільна ідентифікація все ще існують, причому не лише у нашій підсвідомості й психологічних відмінностях, але і в наших законах. Саме такий вид бездержавности й браку національної ідентифікації відповідає на питання, яке мені часто задають як феміністці: чому жінки дуже часто бувають націоналістками, як і чоловіки, ба навіть запеклішими, як можуть жінки підтримувати диктаторів? Чому жінки є істеричними? Відповідь дуже коротка. Спробуйте самі дійти висновку. Я вважаю, що у жінок це щось цілком інше: тому що національна, державна і суспільна ідентифікація у жінок завжди є ідентифікацією “секонд хендівською”, поношеною. У Древній Греції жінки мали тісніший емоційний зв’язок зі своїм батьком і братами, аніж з чоловіком і синами, бо завжди могли вернутись із шлюбу назад, до рідного дому (але без дітей), де у них був надійний прихисток і посаг: отже, це було інше материнство, ніж тепер, коли жінки найміцніше пов’язані зі своїми дітьми, суспільно й емоційно. Тому у грецьких драмах стільки заплутаних моментів, зміщених у сенсі “нормальности”, “незмінности”, “вічности” людської природи, яка є по суті суспільним і політичним конструктом, котрий змінюється у різні часи. Жінки насправді ніколи не пристосуються до відчуттів свого тіла, яке переважно, якщо не повністю, є непредставленим у патріархальному суспільстві. Тобто, жінки змінюють своє віросповідання, свої імена. Суспільну ідентифікацію вони успадковують від батька, згодом змінюють її на чоловікову, а овдовівши, дуже часто живуть інтересами сина, або знову виходять заміж і приймають життєві цінноти нового чоловіка. Їхній зв’язок із суспільством, їхнє кредо з точки зору філософії, права, психології є цілком іншого типу, іншої природи, ніж у чоловіків. Вони будують свою ідентичність, підтримуючи свого мужчину. Тому націоналізм, як і істерія, є реінфікованою хворобою чоловіка через тіло жінки. Ці жінки часто мають не одну національність у своїй ідентичності, позаяк за логікою і правилами жіночого життя вони змушені були її змінювати. Є одна велика проблема, ще недостатньо проаналізована. Я завжди цитую Хану Арент, коли говорю про меншості. В сучасному суспільстві жінки є найбільшою меншістю, фізично вони становлять більшість, але трактуються як меншість, з точки зору права. Говорячи про меншини, Хана Арент каже, що дуже часто меншини лише тоді потрапляють у правове поле, поле дії закону, коли вони цей закон порушують. А в іншому разі вони наче й не існують, вони невидимі. Я розповім вам одну історію з нашої книги, дуже типову історію під назвою “Порушники закону”, про жінку-біженку. Ось що з нею трапилося. Вона - сербка, її чоловік - хорват, жили вони у боснійському містечку Бугойно, де після розпаду Югославії заправляли мусульмани. Коли почалася війна, її чоловік вирішив, що вони залишаться, тому що на початку існував союз між хорватами й мусульманами. Однак, коли цей союз почав тріщати по швах, їм довелося виїжджати. Були вони людьми середнього віку й мали трьох дорослих дітей. Вирішили їхати до Хорватії. Дружина була етнічною сербкою. Одружившись із хорватом, вона взяла його прізвище і навіть віру змінила на католицьку, а громадянство у неї було боснійське, як у чоловіка і у дітей, та й багато поколінь її сербської родини жили у Бугойно. Коли вони добралися до кордону з Хорватією, її не пустили через те, що вона сербка. Чоловік і діти проїхали, а її відправили назад, у зону бойових дій. Вона не могла повернутись у своє місто, у війну, без чоловіка, бо напевно б загинула, будучи сербкою. Тож вона поїхала через Сербію, до якої етнічно належала (щоправда, вельми сумнівалася, що її приймуть з боснійським паспортом і хорватським прізвищем). На кордоні з Угорщиною, через те, що вона не мала потрібних паперів (документів біженки), її арештували й кинули у в’язницю разом зі звичайними злочинцями. Їй ледве вдалося переконати власті, що вона біженка, і через тиждень її випустили з в’язниці, видали документи біженки (?), перевезли у табір для біженців і стали вимагати, щоб вона оплатила своє перебування в тюрмі, позаяк вона не була злочинцем. А за державний кошт утримують лише таких. Тут я хочу підкреслити два моменти: перший - лише коли ця жінка порушила закон і заплатила, вона отримала статус біженки, бо в неї не було єдиного національного, етнічного, державного статусу, які були в її чоловіка і народжених від нього дітей. І друге - її ідентичність є не чистою і однотипною, а багатоплановою, що виявляється у критичних ситуаціях.

Повертаючись до цієї романтичної книги, я розповім вам ще одну романтичну історію. Для Заходу югославський конфлікт був Тим Іншим, а його функція полягала у тому, щоб утримати дистанцію між фантазією і реальністю в людському еґо. Героїчні воєнні фантазії, яких постійно потребують чоловічі суспільства, мають бути десь втілені, десь далеко, в оповідь, в іншу культуру, інший декор, іншу історію. Проте, як відомо европейцям, Югославія була і є в Европі. Війна могла статися будь-де, і слід пам’ятати, що нацизм народився у центрі Европи, на батьківщині Ґьоте, Шіллера й Моцарта. У поясненнях причин війни завжди залишається якесь невідоме, і знайти його та розв’язок цілої задачі можна в особистих історіях людей, які говорять і про конкретну війну, і війну як таку, більше, ніж усі офіційні теорії. Тож ця книга - це альтернативна історія, книга жінок і дітей, адже 80% біженців у всіх війнах, як і у цій, - жінки й діти. У розмовах з чоловіками ми зауважили, що чоловіки, навіть якщо побували у таборах для полонених, мали шрами на тілі й дійсно постраждали, розповідаючи про війну, насамперед говорили про ідеологію війни, цитували політиків або вибудовували якісь свої туманні теорії, посилалися на історію, могили предків чи якісь інші символи, за які вони боролися, а вже потім розповідали про себе. А от їхні жінки казали: ми нічого не знаємо, воювали чоловіки. І офіційно це справді так. Але це лише поверхневе враження. Жінки охоче нам розповідали, що сталося у їхньому селі, з сусідами, вдома, і ставало дедалі зрозуміліше, що насправді відбувалося у тій війні, котру вони бачили на власні очі. Складаючи докупи цю мозаїку з різних місць, можна легко побачити загальну картину війни в колишній Югославії, ідеологічні й конкретні ходи лідерів, які розв’язали цю війну, реакцію народу і війська. Тож можна сказати, що Herstory стає альтернативною історією, що має набагато вищу пізнавальну вартість і є корисною для інших людей, котрі хочуть дізнатися щось про війну, аби її попередити.

Повертаючись до питання про роль жінок у час війни, коли вони явно стають громадянами нижчого ґатунку, я хотіла б вказати на певну двоїстість цієї ролі, яка виявляється на багатьох рівнях. По-перше, дуже виразною стає мізогінія у повсякденному політичному житті, позаяк з’являється чітка лінія поділу між героями і не-героями, героями і зрадниками. У моїй країні мізогінію у політичному житті можна показати на кількох вельми наочних прикладах. Югославська офіційна політика не любить ні Радована Караджича, ні Біляну Плавшич з Республіки Сербської, але коли заходить мова про Радована Караджича, його називають психіатром чи поетом. Коли ж йдеться про Біляну Плавшич, її дуже часто називають Бабою-Ягою, гидкою бабою, маючи на увазі, що жінка у її віці має сидіти вдома і глядіти онуків (стереотип для літньої жінки), а не займатися політикою. Ще один приклад. Коли говорять про Слобу (президента Мілошевича), ті люди, котрі насправді його люблять (бо народ, який підтримує Мілошевича, не підтримує лише його політику, котра їм до кінця й незрозуміла, але щиро любить його самого, без огляду на те, що він робить, каже чи не каже), отож ті самі люди дуже часто ненавидять його дружину: називають її відьмою, бридкою і божевільною жінкою, котра намовляє його на злі справи. У мізогінній підсвідомості живе підозра, що це дружина винна у війні, а не Мілошевич чи іноземні сили. Це типовий суспільний еґзорцизм, вигнання зла через жінку, добре відоме нам з середньовічної історії як полювання на відьом. Будову старої/нової моделі жінки можна описати трьома словами: інструменталізація, традиціоналізація й натуралізація жінок у час війни, а надто націоналістичної війни. У цей час суспільство тотемізується: будь-який націоналізм, позитивний чи негативний, будується на різних чоловічо-жіночих відносинах, але в усіх є спільна риса: чоловічість мужчин форсується, як і підпорядкованість жінок. Жінки стають ангелами-хоронителями власного дому. Вони повинні підтримувати своїх чоловіків, брати на себе всі родинні справи, вести громадське життя і виконувати повсякденні обов’язки, працювати інженерами, робітниками, шахтарями, лікарями, робити все, що потрібно, в той час як їхні чоловіки виконують якесь особливе завдання, котре вони вважають ледь не спасінням світу. Жінки легко і навіть з радістю приймають цю подвійну роль, зокрема тому, що опановують суспільну сферу, яка у мирний час для них закрита, що є історично зумовленим. Однак цей вихід жінок у суспільну сферу триває лише доти, доки триває війна, а коли вояки повертаються додому, жінок знову відкидають у сферу приватного життя. Жінки, жіночі тіла стають місцем відпочинку вояків. Цей феномен добре відомий з часів Другої світової війни, а тепер іще раз заперечується здатність жінок жити повноцінним життям, хоча вони довели, що вміють це робити, іноді навіть краще за чоловіків. Традиціоналізація суспільства з’являється як наслідок цього феномену: жінки, яких повертають у дім, повинні знову стати жіночками, що цілий день займаються дрібними справами, досконалими дружинами, матерями, домогосподарками... Ще одна подвійність ролі виявляється у жінок, які відмовляються брати участь у війні і не підтримують домінуючу ідеологію: так званих зрадниць. У минулі віки таких оголошували відьмами, спалювали й вішали. На початку війни у колишній Югославії, коли ЮНА, федеральна армія, намагалася зайняти Словенію, на демонстрацію протесту вийшли матері мобілізованих солдатів. Їх тут же назвали зрадницями (перший такий протест матерів відбувся ще у Древній Греції ), і це слово вживалося щодо них упродовж усієї війни. Нині зрадницею називають Біляну Плавшич, через те що вона співпрацює з іноземними миротворчими військами.

Я покажу вам на прикладах, як змінюється роль жінки в час націоналістичних воєн. Традиціоналізацію найбільше відчули на собі мусульманки, адже мусульманство у Боснії є, головним чином, питанням релігії, а не культурною відмінністю від Заходу. Це фольклорні та звичаєві особливості, але не психологічна ідентифікація. А мусульманських біженців часто відсилали в арабські фундаменталістські країни (наприклад, у Пакистан), де сучасних дівчат у міні-спідничках примусили носити фереджу, а чоловікам дозволили багатоженство. З іншого боку, у католицькій Хорватії прокотилася сильна хвиля протестів проти абортів. У той же час сербська воєнно-демографічна політика закликала народжувати дітей для вітчизни, незважаючи на всі обставини. Нації знову досягають своїх цілей за рахунок жінки. А тих, котрі з цим не погоджуються, таврують як зрадниць або відьом.

Прикладом інструменталізації жінок, які приймають подвійну роль, – продовжувати забезпечувати життя і бути ангелам-хоронителями дому, може слугувати правдива історія двох невеликих сіл на лінії розмежування у Боснії. Села розташовані дуже близько одне від одного: в одному влада належала сербам, в іншому - мусульманам. Лінія розмежування проходила практично по околицях цих сіл. Щодня чоловіки брали свої рушниці і йшли стріляти “на фронт”, а жінки мали сидіти вдома й доглядати дітей. Між тим, аби вижити й добути якісь харчі, треба було докласти зусиль, тобто йти на чорний ринок – єдине життєздатне місце в час війни (обмін товарами між трьома воюючими сторонами не припинявся ні на мить). Тож жінки вирушали на лінію розмежування й обмінювалися своїм майном, в той час як чоловіки перестрілювалися над їхніми головами. Потім жінки поверталися додому, не обмовившись ані словом про те, де вони були, хоча їхні чоловіки, звісно, знали про чорний ринок, дістаючи цигарки й харчі, які вироблялись на протилежному боці, але їхня честь залишалася незаплямованою, і не було мови про співробітництво з ворогом. Мовчанка була негласним пактом, гра тривала, герої воювали, а ангели берегли дім.

Ще одна правдива історія відбувалась у Хорватії, в містечку, яке в час війни було поділене навпіл: у сербській частині не було води, у хорватській -– струму. За якийсь час жінкам набридло терпіти такі незручності у хатній роботі, особливо це стосувалося прання білизни, тож вони стали приносити свої пральні машини на лінію розмежування, під’єднували їх з одного боку до води, а з другого – до електрики, і щодня, перучи білизну, обмінювалися новинами і товарами через лінію пральних машин. Прання білизни ще у Древній Греції, у бідних верствах суспільства, було вільним простором у жіночому житті, традиційною метафорою альтернативної жіночої культури: жіночі балачки, пісні, жарти... Хочу зацитувати Дубравку Угрешич: жінки - це ті, хто прибирає сміття, коли закінчуються воєнні ігрища. Завжди жінки.

Тепер ми переходимо до дуже важливої теми: насильство і жінки у війні. Жінки потерпають від особливого виду насильства, настільки особливого, що він не вкладається в рамки власне чоловічої війни: це постійна чоловічо-жіноча війна. Йдеться про статеве насильство, яке в час війни стає надзвичайно зримим, з усіма його суперечностями. Починаючи розмову на цю тему, я розповім вам ще одну правдиву історію, випадок із життя.

Вона - молода дівчина, що живе у Боснії зі своєю родиною: батьками й братами. Коли вибухає війна, брати йдуть битися на сербському боці і весь час обстрілюють місто, навіть ті квартали, де вона живе. Дівчина разом з родиною цілі місяці проводить у підвалі, у тій частині міста, яку зайняли війська. Якось її зґвалтували солдати. Вона завагітніла, але, живучи в підвалі, нічого не могла вдіяти. Батько, дізнавшись про стан доньки, наполягає, щоб вона залишила сім’ю. Дівчина вирішує втекти. Перетнувши лінію розмежування, поранена, вона добирається до лікарні, щоб народити там дитину. Перед пологами їй приносять записку від родини (а дівчина емоційно дуже залежить від родини, особливо від матері, адже їй лише дев’ятнадцять років). Записка від батька, і в ній говориться: якщо народиш хлопчика, можеш повернутися додому, якщо дівчинку, ми тебе не хочемо бачити. Народжується дівчинка. Молода мама вирішує відмовитись від дитини, навіть не глянувши на неї. Маля передають у притулок, а дівчина вертається додому без доньки, адже емоційно вона сама є радше дитиною, а не матір’ю. Проте за кілька місяців її охоплює страшне почуття вини, їй сняться кошмари, і вона вирішує повернутись і забрати свою дитину. Жіночі організації допомагають молодій жінці знайти помешкання, вона забирає немовля й намагається налагодити нормальне життя. Кілька місяців усе йде добре. Але одного вечора лише щасливий випадок рятує їй життя: подруга, що прийшла їх відвідати, застає її в якомусь трансі на віконному карнизі, ладну ось-ось стрибнути униз. Спустившись з підвіконня у кімнату, молода жінка пояснила, що з нею сталося. Була чудова ніч, на небі - повний місяць, яскраве місячне сяйво освітлювало сплячу дитину, схожу на янгола. Мати глянула в ясне дитяче личко, і тут в її уяві промайнуло обличчя ґвалтівника: тепер вона точно знала, хто батько! І що вона відчула? Обличчя істоти, яку вона любила понад усе на світі, її дитини, було водночас обличчям того, кого вона найбільше ненавиділа - її ґвалтівника: любов і ненависть мали одне обличчя. В першу мить вона хотіла вбити дитину, але, отямившись, вирішила накласти на себе руки, бо не могла перебороти свої почуття. Тепер я хочу спитати вас: коли таке трапляється в дійсності, коли в одній істоті пролягає розколина між любов’ю і ненавистю, чи не має від цього розколотись і твоя свідомість? Хіба це не є доказом нормальности, а не божевілля? Тут ідеться про дуже важливу річ: відношення між душевним здоров’ям і насильством, що зветься ґвалтуванням.

Нині в Гаазі відбувається два судові процеси, що розглядають справи про зґвалтування: один переважно справи сербів, а другий - інших виконавців таких злочинів. Якщо зґвалтування було загальним наказом для військових, як, імовірно, у випадку з сербами, то це трактується як злочин проти людства. Якщо його скоювали як “звичайний” для воєнного часу злочин, з власної ініціативи, в чому звинувачуються представники інших національностей, то зґвалтування кваліфікується як катування. Це велике досягнення, до якого феміністки доклали чималих зусиль, переконуючи громадськість і Гаазький трибунал у тому, що зґвалтування не можна трактувати як звичайний злочин, який завжди супроводжує війни, що судити за нього слід так само суворо, як за вбивство чи тортури. Міжнародним жіночим організаціям вдалося інституціоналізувати цей злочин. Я хочу вам довести ось що на прикладі цієї правдивої історії: коли у тобі, жінці, знищують сексуальність, материнство, гідність - це травма на все життя, ментальна травма, яку, як каже Джудіт Герман у згаданій вище книзі, можна порівняти з серйозними воєнними травмами солдатів. Це рубець, який можна залікувати, якщо виживеш, але ніколи не позбутися: це не відірвана бомбою нога – жорстока плата за справедливу війну з ворогом. Повертаючись до судових процесів у Гаазі, я хочу сказати, що чоловіки знову розглядають злочин, який стосується насамперед жінок. Вони оцінюють його з точки зору виконавця, чоловіка. Наче вони самі це коять один з одним, а присутність жінки лише мається на увазі. Наче тіла використаних і зганьблених жінок були лише територією їхніх ігор, завойованою чи покинутою. Якщо жінок використовували з метою етнічних чисток, якщо ґвалтування жінок було своєрідним підтвердженням права на територію чи підняттям прапора над нею, це доводить, що жінки зазнали тортур насамперед як жінки, і що зґвалтування є передусім статевим злочином. Для зґвалтованої жінки найголовнішим є те, що над нею вчинили наругу, а менш важливим (якщо вона взагалі звертає на це увагу) - був це свій чи чужак, найважливішим є саме насильство. А для чоловіка ключовим питанням є те, хто скоїв злочин і які в нього були мотиви, тобто патріархальне право на володіння жінкою. Жінки знову виявляються невидимими.

Слід сказати ще про одне суттєве питання, пов’язане зі злочином і психологічними відмінностями між жінками й чоловіками у війні. Розмовляючи з жінками, які пережили насильство у війні, я відчула у них дуже сильне почуття провини. І депресію. Я ніяк не могла зрозуміти цього почуття вини. Ці жінки страждали, хоча ніколи не вчинили жодного насильства. Вони вважали, що їм слід було бути розумнішими. Розумнішими, навіть коли їх ґвалтували, розумнішими, щоб захистити своїх чоловіків, своє село, країну, не допустити війни. Вони безпосередньо перебирали на себе відповідальність, своїм тілом відчуваючи болючі симптоми депресії й вини за ті серйозні речі, до яких насправді не мали жодного стосунку, навпаки, до яких їх не допускали. У психології це називається почуттям вини й інтеріоризацією жертви насильства, через те що вона залишилась жива. Звідси можна вивести поняття колективного почуття вини. Я дуже сумніваюсь у колективній вині, але не сумніваюсь, що почуття колективної вини живе в окремій людині. І це колективне тіло вини є жіночим. Жінки є психологічними носіями колективної свідомости спільноти, у якій є і почуття колективної вини. На щастя, з цього колективного почуття випливає й особисте почуття вини, з якого у жертви насильства народжується життєстверджуючий момент, що допомагає подолати травму: велике почуття обов’язку, потреба вижити, зберегти цінності цивілізації, моралі і потреби боротися проти війни і насильства.

На закінчення можу сказати, що у жінок-біженок з колишньої Югославії, у яких почуття вини переросло в почуття обов’язку, жіноча солідарність стала константою в час війни. Жінки набагато рідше воювали одна проти одної чи поруч зі своїми чоловіками. Вони допомагали одна одній, краще розуміючи становище жінки, не звертаючи уваги на національність чи етнічну приналежність: допомагали вибратися з місця боїв, прикривали одна одну вигаданими іменами, національністю, ризикуючи життям, листувалися, давали обіцянки й дотримувалися їх. Політика, яку вони проводять, зветься повсякденністю, дрібними кроками, політикою grassroots, альтернативою. Як людина, котра пережила війну, і як політичний ідот я можу сказати, що це єдина політика, в яку я вірю: без героїв, без великих ідей, великих слів і великих обіцянок. Я вірю в анонімних героїнь і не вірю, що хтось може мене врятувати чи задовольнити мої потреби, якщо я сама цього не зроблю власними силами і власним язиком. З іншого боку, моїм ворогом не перестали бути “погані хлопці”, політики, можновладці. Вони можуть зіпсувати тобі життя, можуть відібрати у тебе нормальні роки, які, мабуть, ніколи не повернуться, але найгірше те, що вони змінили світ і свідомість довкола нас, нашу землю, наших дітей. Наші діти - це діти націоналізму, або навіть націоналістів. У них немає іншої ідентифікації, окрім сербської, клаустрофобної, ксенофобної і найгидкішої на світі. Молоді люди виросли серед війни, відрізані від решти світу, від обміну ідеями й інформацією. Ці діти більше належать націоналістичній політиці, ніж своїм матерям, які почувають себе винними, тому що вижили і не зуміли зберегти достатньо ціннот і культури. Тому що їм не вдалося зробити зі світу кращий і затишніший дім.

Переклала Наталя Чорпіта