Мілена Мозер

Рожева суконочка

(З “Книги лахудр”)

Кабіна була тісна й смердюча, завіса цілком не запиналася, а ззовні, нетерпляче поглядаючи в мій бік, вже чекали інші покупці з перекинутими через руку купами речей. Я помітила, що зіпріла, але нічого не могла вдіяти, і запитувала себе, що я тут роблю. Звісно, я знала, що роблю. Цей чудовий суботній день я присвятила пошукам нового одягу... От тільки незрозуміло, як я собі це уявляла.

Я почала роздягатися. Кабіна вмить наповнилася кислуватим запахом поту. Жах та й годі.

Хоч кабіна була дуже маленькою, але в неї таки втиснули дзеркало. Це було дешеве дзеркало, в якому все спотворювалось, як у кімнаті сміху. В усякому разі я видавалася собі опецькуватішою, ніж звичайно. Зі світлом, певно, теж щось було не гаразд, бо чому ж моє обличчя раптом стало таким плямистим, а одяг – таким жалюгідним? Штани закороткі, я зняла їх і кинула на підлогу, блузка вим’ята, геть її, черевики покривлені, майтки діряві... Я ще раз уважно придивилася: справді, я вбрала старі майтки, пожовані й пожерті молями. Як я могла! А якщо вийшовши з магазину я потраплю під машину: що подумає про мене лікар швидкої чи навіть патологоанатом?

Я зняла суконку з вішака, суконочку на бретельках з тоненького рожевого шовку. Відчуття підказувало мені, що цю суконку пошито не для мене. У цьому магазині взагалі не було нічого, для мене. До того ж тут були тільки маленькі розміри. І нікого, кого можна було б запитати, якби навіть я на це наважилася. Єдина продавщиця, декоративно задрапована при вході, на столику біля касового апарата, розмовляла по телефону й одночасно малювала нігті. Зрідка вона піднімала голову, щоби оцінити потенційних покупців, але здебільшого одразу ж одверталася. Напевно, це було її єдине завдання – відлякувати завеликих, надто безфіґурних і незґрабних клієнток, які лише набридають, а потім все одно нічого не купують. Вона була наче створена для цієї місії: зовсім юна дівчина з водоспадом кучерів і худенькою фіґуркою, заледве прикритою двома-трьома фірмовими шматочками. Хай живе Барбі!

Дивно, що в цей магазин взагалі ще хтось заходить. Погляд, який вона кинула на мене, мав би негайно катапультувати мене назад на вулицю, але, походивши кілька годин по магазинах і перемірявши купу одягу, я була вже не я.

Ще тільки це одне, подумала я. І всупереч здоровому глузду натягнула суконку через голову. Вона досить ніжно ковзнула по моїх плечах, і бретельки мали потрібну довжину. Але оце й усе.

Решта тканини скрутилася на талії. Я потягнула її... потягнула... потягнула... Тоненький шовк загрозливо затріщав на швах. Я вкусилася в нижню губу – якось же мусить ця суконка пройти через стегна, я ж не така вже й груба.

Ще кілька годин тому в іншій крамниці я намагалася купити джинси. Можна було припустити, що це не надто складно. Один мій знайомий купує завжди три пари нараз не приміряючи. Але, звичайно, він чоловік.

Цікаво, чи є десь на світі жінка, якій цілком природно пасують джинси. Напевно, десь вона таки мусить бути, бо ж на когось їх шиють, хоч я вже давно підозрюю, що у тих, хто їх робить, має перед очима стоять довгоногі створіння з рекламних роликів. Принаймні особисто я не зустрічала жодної. А зараз же з’явились спеціальні дамські джинси, Stretsh і Girls-fit, і Loose-fit, і Pre-shrink, і як там вони всі називаються. Мені не пасували жодні. Після того, як я приміряла приблизно чотирнадцять моделей різних розмірів і форм, продавщиці урвався терпець. Останні вона буквально вирвала у мене з рук, затрясла кульчиками й вигукнула: “З ТАКОЮ фігурою треба носити чоловічі штани!” Я вийшла із крамниці з порожніми руками і незрозуміло чому глибоко вражена. При спогаді про це в мене зм’якли коліна, зігнулися всього на кілька сантиметрів, але цього було досить. Сталося те, що мало статися: задній шов тріснув, причому по всій довжині. Хіба не дивно, що тканину розірвали саме мої буцімто відсутні жіночі опуклості?

Я зняла з себе клапті суконки, це було неважко, розрівняла тканину і згорнула її так, щоби не було видно подертого. Якщо пощастить, віднесу суконку назад, і ніхто нічого не помітить. Я вбралася у свої старі речі і вийшла з кабіни. Туди тут же запхалася молода дівчина з чотирма чи п’ятьма речима під пахвою. Ззовні на неї чекала мати. Дівчина була молода і трохи повненька.

“Бажаю успіху”, – подумала я.

Майже одночасно розчахнулася завіса сусідньої кабіни і звідти вийшла висока брюнетка у ... рожевій шовковій сукні. Я спантеличено витріщилася на неї. Вона посміхалася трохи зніяковіло.

“Тобі не здається, що вона трішки заширока?” – пробурмотіла брюнетка і посмикала за тканину, яка й справді на стегнах висіла дещо вільно. Я глибоко-глибоко вдихнула. Інший розмір, – намагалася вмовити себе я. – Ця коза, мабуть, хапнула розмір “L”, але я знала, що це неправда, бо в цілому тому клятому магазині не могло бути нічого такого непристойного, як суконка розміру “L”. Тим часом жінка випросталася, подивилася на себе у дзеркало і тільки тепер усвідомила, що обидві симпатичні напівкруглі чашечки, задумані для уявного абстрактного бюсту, теліпалися самі по собі, в той час як тонка тканина притискала її власні груди до тіла десь на двадцять сантиметрів нижче.

Наші погляди зустрілася у дзеркалі. Жінка намагалася руками виловити груди з глибини суконки і запхати їх до чашечок, але то була цілком безнадійна справа, це я їй і так могла сказати.

А тоді все відбулося дуже швидко. Молода дівчина вискочила з кабіни, кинула речі на підлогу й закричала: “Я загруба!! Я загруба!!”

“Та ні, доню, ти не груба”, – спробувала потішити її мати. Але дівчина не слухала. З огидою вона дивилася у дзеркало, брутально хапала себе обома руками за тіло, щипала, смикала, дряпала. “А це що таке? А це що? А це?” – кричала вона. На шкірі виступили червоні смуги.

Настав час втрутитися.

“Це все одяг, – сказала брюнетка. – Глянь на мене!”

Дівчинка підняла носика і кинула впертий погляд, переконана лише наполовину. Я розгорнула клапті суконки.

“А моя біда – стегна”, – сказала я, хоч мені так і не було зрозуміло, замало їх у мене чи забагато.

“Ці речі взагалі не можуть пасувати, нікому. Жодна нормальна жінка не може...”

“Далі, далі, – благала мати, – поясніть їй це”. “Плювати”, – раптом сказала брюнетка, схопилася обома руками за виріз своєї рожевої суконочки, розірвала шов посередині й вивільнила груди. Нарешті дівчина зрозуміла. Вона почала топтати речі, які кинула на підлогу, – спочатку розпачливо, а тоді з дедалі більшим задоволенням. А мати, яка вже останні десять років мусила задовольнятися скромним еластичним одягом, зірвала з вішака кілька легесеньких шортів і з насолодою чикала їх манікюрними ножичками. В її торбинці взагалі було багато корисних предметів: ножики, пилочка, безколірний лак для нігтів, скріпки. Не минуло й кількох хвилин, як магазин вже був готовий до капремонту, а всі речі годилися хіба на те, щоб здати їх лахмітникові.

Мати знесилено відхекувалася, брюнетка витерла піт з верхньої губи і сказала, що мусить чогось напитися. Вона вбралася у свої речі, і ми вийшли з магазину, принагідно поперекидавши по дорозі ще кілька декорацій.

При вході, виклавши свої тендітні ніжки на столик, все ще сиділа продавщиця, яка так нічого й не помітила. Тепер вона малювала яскравим фіолетовим лаком нігті на ногах. Вона навіть не вдостоїла нас поглядом. Проходячи повз неї, я натягнула продавщиці на голову кульок з блискучою рекламою магазину. Він справді був їй до лиця.

Переклала Ольга Сидор