Сюзен Фарр

Гомофобія – знаряддя сексизму

Гомофобія – ірраціональний страх і ненависть до тих, хто відчуває любов і сексуальний потяг до людей власної статі. Незважаючи на те, що у глибині свідомости я знала значення цього слова, але воно не було мені відоме аж до кінця сімдесятих, і, уперше його почувши, я була вражена тим, наскільки важко його вимовити, наскільки у нього огидні і звучання, і зміст. Подібно до слів “расизм” чи “антисемітизм”, це слово викликає асоціації з несвободою, словесним і фізичним насильством, ба навіть смертю.

У своєму житті мені довелося зазнати на собі дію гомофобії, коли від тебе відмовляються друзі, тобі загрожує втрата роботи чи навіть життя, я також була свідком набагато гірших речей, з якими зіштовхувалися інші геї та лесбіянки: втрата дітей, побиття, зґвалтування, смерть. Сила гомофобії доволі потужна, аби 10-20% людей жили зі страхом, якщо вони приховують свою сексуальну орієнтацію, або у небезпеці, якщо їхня сексуальна орієнтація відверта чи зазнавали і першого, і другого. Сила її також достатньо велика, щоб інші 80-90% населення залишалися обплутаними своїми власними страхами.

Задовго до того, як у мене з’явилося слово для опису поведінки, я намагалася знайти джерело його сили, здатної зіпсувати і навіть зруйнувати життя. Найпростіше пояснення було таке: любити людину однієї з собою статі або ненормально (тобто – це хвороба), або аморально (себто – це гріх).

Вивчення теорії хвороби привело мене до усвідомлення того, що гомосексуальність – просто питання сексуальної індивідуальности, і формується вона, як і гетеросексуальність, не цілком зрозумілим шляхом. Як стверджують експерти Асоціації американських психологів, гомосексуальність не є більшим порушенням норми, аніж ліворукість. Просто певний відсоток населення ТАКИЙ. Бути гетеросексуальним чи бути праворуким – не значить бути здоровішим. Що й справді нездорово, а іноді навіть служить причиною таких сильних стресів і захворювань, що вони можуть призвести до самогубства, – то це гомофобія. Та соціальна хвороба, яка породжує настільки сильні негативні відгуки, осуд і насильство щодо геїв і лесбіянок, що нам доводиться усе життя боротися за виховання і збереження почуття власної гідности.

Теорія гріховности особливо цікава, оскільки вона висловлюється настільки часто і з такою неприхованою ненавистю і з катедри проповідника, і з боку мирської громади людей, котрі вважають Біблію за найкращий доказ. Однак існує доволі серйозне свідчення того, що приблизно вісім посилань на гомосексуальність у Біблії найчастіше прочитують некоректно. За словами д-ра Вірджинії Реймі Молленкотт з її есеї Християнство і Криза “левову частку дискримінаційних заходів щодо гомосексуалістів виправдовують тим, що насправді є загальноприйнятим правильним прочитанням Біблії. Чимало англійських перекладів Біблії містять слово “гомосексуаліст” у вкрай негативному контексті. Насправді ж слово “гомосексуаліст” у Біблії ніде не зустрічається. Цього слова немає в жодному зі збережених оригінальних текстів – ні єврейською, ні грецькою, ні сирійською, ні арамейською мовами. Слів “гомосексуаліст” і “гетеросексуал” не було в жодній мові аж до 1890-х рр., коли вперше з’явилося усвідомлення того, що існують люди з досмертною, зумовленою самим їхнім складом орієнтацією на власну стать. Тому використання деякими перекладачами Біблії слова “гомосексуальність” є прикладом екстремістського підходу, який загрожує людським і громадянським правам гомосексуалістів” (с. 383-4.4.11.87).

До цього д-р Молленкотт додає, що як доказ для осуду гомосексуалістів використовують два слова з Першого послання [св. апостола Павла] до Коринтян 6.9 [сучасний переклад у виданні Українського Біблійного Товариства такий: “9 Хіба ви не знаєте, що неправедні не вспадкують Божого Царства? Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники, 10 ні злодії, ні користолюбці, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки – Царства Божого не вспадкують вони!”. – Прим. перекл.] і одне слово з Послання [св. апостола Павла] до Тимофія 1.10 [“9 ... Закон не покладений для праведного, але для беззаконних та для неслухняних ... 10 розпусників, мужоложників, розбійників, неправдомовців, кривоприсяжників, і для всього іншого, що противне здоровій науці, 11 за славною Євангелією блаженного Бога, яка мені звірена”. – Прим. перекл.], але вже у XX ст. було встановлено, що перше з переліченого треба розуміти як мастурбацію, а друге стосувалося чоловіків-повій, доступних як для чоловіків, так і для жінок. Існує ще шість місць у Біблії, які, на думку деяких дослідників, стосуються гомосексуалістів, але все це викликає заперечення сучасних учених. Наприклад, гріх, про який ідеться в уривку про Содом і Гоморру (Буття 19.1-10) набагато менше стосується гомосексуальности, а радше – негостинности і групового зґвалтування. Закон гостинности шанувався повсюдно, і Лот намагався дотриматися його всупереч тому, що, схоже, було загрозою групового зґвалтування з боку гетеросексуальних городян на адресу двох ангелів чоловічої статі, які перебували в будинку Лота. Коли ті, хто зупиняється на цьому уривку, гадають, що в ньому осуджується гомосексуалізм, то вони певно пропускають повз увагу те, що, на мою думку, є головним сенсом, чи, якщо хочете, суттю гріха: пропозицію Лота віддати своїх незайманих дочок як жертв для можливого групового зґвалтування. Це – чудовий приклад приниження, дегуманізації і найгрубішого насильства у ставленні до жінок.

Вісім згадок у Біблії (але жодної безпосередньо від Ісуса) начебто щодо гомосексуальности – це вкрай мало у порівнянні з кількома сотнями згадок (багато з них пролунали з уст Ісуса) про гроші та потребу справедливого розподілу матеріальних благ. Однак дуже мало хто, посилаючись при цьому на Біблію, закликає покласти їх в основу економічного ладу.

Зрештою, я прийшла до висновку, що гомосексуальність, гетеросексуальність і бісексуальність МОРАЛЬНО НЕЙТРАЛЬНІ. Певна сексуальна орієнтація не є критерієм добра чи зла. Що справді важливо, то це не те, якої статі люди, котрі вступають у взаємні стосунки, а те, який зміст цих стосунків. Чи є в цих стосунках насильство, підпорядкування однієї особи іншій? Чи дають ці стосунки можливість людям рости? Очевидно, що варто у контексті цих критеріїв розглядати усі стосунки незалежно від того, вступають у них люди протилежної статі чи однієї.

Перші проведені мною семінари були спрямовані на те, щоб продемонструвати ці два моменти, і я припускала, що коли б вдалося викликати усвідомлення їхньої неспроможности, то люди перестали б бути гомофобами, зрозуміли б, що гомофобія – питання громадянських прав, і скерували б зусилля на боротьбу проти неї. Семінари пройшли з великим моральним піднесенням, їх учасники виявили співчуття, розуміння та обурення несправедливістю.

Ці восьмигодинні семінари розбудили свідомість і ще більше спонукали учасників до дій проти гомофобії як ще одного способу гноблення особи в шерезі уже відомих, але я все-таки відчувала, що чогось бракує. Я відчувала, що силу гомофобії усе ж дуже і дуже недооцінюють навіть після того, як ми розглянули теорії захворювання і гріха, а також те, як відчувають себе лесбіянки в гомофобському світі, чому лесбіянки воліють не виявляти себе і яким чином лесбійство загрожує домінуванню чоловіків. Усі елементи, здавалося, були присутні, але ми не могли зв’язати їх в єдине ціле.

У міру того, як упродовж низки років я проводила подальші семінари, я знайшла кілька важливих тем, які й допомогли остаточно сформувати цілісну картину:

1) Жінки починають розуміти, що центральним моментом, який пов’язує різні випадки обмеження їхніх прав, є економіка.

2) Жінки, які зазнали побиття, заговорили про те, що ті, хто їх бив, називали їх лесбіянками.

3) І гетеросексуальні жінки, і лесбіянки високо оцінили семінари за те, що отримали рідкісну нагоду поговорити про свою сексуальність і загалом про сексизм.

Приблизно в той самий час (1985-86 рр.) Національна Коаліція проти побутового насильства (НКППН) сконтактувалася із Міністерством юстиції (МЮ) щодо надання значних субсидій на два роки для проведення заходів – інформування та організації тренінгів у ситуаціях побутового насильства – в загальнонаціональному масштабі. Незадовго перед тим, як рішення про надання субсидії мало бути оголошене, НКППН зазнала нападок з боку консервативних груп на кшталт Фонду Спадщини, які назвали її “пролесбійською, профеміністською, антиродинною” організацією, відтак МЮ вирішило не надавати субсидії. Замість цього воно сформулювало т.зв. “кооперативну угоду”, яка дозволяла МЮ контролювати і схвалювати всю проведену роботу і запевнило консервативні організації, що майбутня діяльність не буде ані пролесбійською, ані антиродинною. Головним об’єктом суперечки між НКППН і МЮ було те, що НКППН не погоджувалася на втручання у свою роботу і контроль над нею стороннього органу, і, зрештою, через постійне невдоволення МЮ “радикальними” і “лесбійськими” проблемами НКППН анульовала угоду наприкінці першого року. Упродовж цього року не припинялися заяви і висловлювання стурбованости з боку МЮ і деяких членів НКППН на адресу лесбійського керівництва НКППН і його нібито заклопотаности лише лесбійськими проблемами. Багато жінок постраждало від цих чвар, роботу НКППН було на рік призупинено, і в організації відбувся внутрішній розкол. Це було найгіршим цькуванням лесбіянок.

Будучи однією з лесбійських лідерів НКППН у ту пору посилення гомофобських атак, я продовжувала проводити семінари про гомофобію по усій країні, маючи тепер можливість навести більше особистих прикладів ядучої ненависти і страху перед лесбіянками та гомосексуалістами з боку організацій та окремих людей. Для нас, прихильниць ідеї створення світу, вільного від насильства, це був час болю, а іноді й люті, час глибоких щиросердечних страждань за тих із нас, хто зазнавав особистих нападок. Однак моя мати, як і багато матерів, завжди говорила: “Що не робиться, усе на краще”, і, безумовно, саме завдяки нагромадженню цього досвіду окремі елементи нашого розуміння стали складатися в єдиний образ.

У той день, коли я перестала реагувати на нападки і замість цього стала приділяти більше часу міркуванням, само собою сформулювалося просте корінне питання для теми семінару: “Яким буде світ без гомофобії для усіх – чоловіків і жінок, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації?” Яким би простим воно не здавалося, спочатку це питання викликало певне потрясіння, оскільки більшість із нас, хто працював у русі проти насильства, приділяло значну частину нашого часу роботі з руйнівними, негативними наслідками насильства, і в нас залишалося дуже мало часу на роздуми про перспективи. Іноді складно створити в уяві картину світу, в якому ми ніколи не жили, але без подібної картини ми не могли ясно усвідомити, в який бік нам слід рухатися у своїй роботі над змінами у суспільстві. Після відповіді на це запитання приходили й інші відповіді, і, нарешті, від семінару до семінару вималювався цілісний результат нашої колективної роботи.

Ось деякі з відповідей жінок:

– Дітей не будуть називати паливодами чи зманіженими, вони просто будуть тим, ким вони є, і матимуть змогу робити те, що хочуть.

– Люди зможуть любити того, кого хочуть, незалежно від статі, проблема буде тільки в тому, чи хороша він/вона людина, чи сумісна, чи любляча.

– Постане змога поглиблення ніжних стосунків між жінками і чоловіками, жінками і жінками, чоловіками і чоловіками, і вони не будуть сконцентровані навколо сексу, люди не боятимуться образ через те, що вони виявляють ніжні почуття до актуальних чи потенційних друга/подруги.

– Якщо виникне змога для вияву ніжних почуттів, усі ми не почуватимемося більше в ізоляції, особливо ті, хто зазвичай рідко відчуває на собі такі вияви, наприклад, неодружені літні люди.

– Жінки зможуть виконувати будь-яку роботи за власним вибором, не боячись ярлика чоловікоподібности.

– Якщо чоловікам не доведеться більше доводити і утверджувати свою мужність, насильства стане менше. Їхнє бажання домінувати і керувати не буде поширюватися з особистого рівня на рівень внутрішньої та зовнішньої політики і використання усе досконаліших та могутніших озброєнь для контролю над іншими країнами.

– Люди зможуть носити будь-який одяг за власним вибором, і головним критерієм його буде зручність, а на вияв жіночности чи мужности.

У повсякденному житті не буде поділу ролей за статевою ознакою.

Саме на цьому етапі семінарів, коли було створено образ світу без гомофобії, учасники відчули, що аналіз почав усе розставляти на місця. Хтось помітив, що все, про що ми говорили, стосується ролей, які ми виконуємо за статевою ознакою. Це дуже схоже на початок курсу про сексизм. Наступним питанням стало: “Уявіть собі світ без статевих ролей – із сексуальною орієнтацією, яка може бути мінливою, але без ролей, зумовлених статтю”. Далі: уявіть собі світ, в якому можливості не визначаються статтю чи расою. Сам лише міраж такого світу викликає в жінках хвилю жвавого зворушення, бо це світ свободи, проблиск якого тільки-но ледь видний, але про який кожен глибоко в душі знає, що він – реальний. Це – чиста радість.

Ми говорили про те, на що схоже було би життя у світі, в якому не було б жодного сподівання чи спілкування з дитиною, заснованих на расових або статевих критеріях, а замість цього кожній дитині незалежно від раси чи статі було б дано стільки можливостей вибору, скільки змогло б узагалі дати суспільство. Потім ми обговорювали те, якими були б хлопчики й дівчатка при досягненні статевої зрілости й пізніше, якби не починалися руйнівні очікування, пов’язані зі статевою роллю, після чого досягнення дівчаток починають гіршати; що було б, якби жінки мали змогу отримувати освіту і робити фаховий вибір, заснований на їхній економічній рівності з чоловіками; що сталося б із питаннями влади та управління, і, відповідно, з насильством, якби була справжня рівність. Відсутність апріорних статевих ролей відкрила би змогу досягти рівности. Жінкам, як виявилося, дуже важко завершити подібні бесіди. Воля вабить.

Патріархат – посилена віра у домінування і контроль з боку чоловіків – це ідеологія, а сексизм – система, яка утримує її на належному рівні. Заведений порядок такий: кому служать статеві ролі? Чоловікам і жінкам, які прагнуть влади, використовуючи ці ролі. Хто страждає від статевих ролей? Майже цілковито жінки і частково чоловіки. Як зберігаються статеві ролі? Знаряддями сексизму: економікою, насильством, гомофобією.

Чому ми не шукаємо з усією пристрасністю шляхів викорінення статевих ролей і, отже, й сексизму? Я глибоко переконана, що в кожній людині є іскра прагнення до свободи, а історія світового жаху – від нацистських концтаборів до білого панування у Південній Африці і побиття жінок – це історія спроб загасити цю іскру. І якщо з неї не запалає полум’я, то лише тому, що знаряддя придушення і руйнування за довгі роки завдали таких втрат, що ця іскра майже згасла.

Сексизм, система, яка утримує жінок у підпорядкуванні в чоловіків, утримується трьома могутніми знаряддями, призначеними для заподіяння жінкам болю і втрат чи погроз це вчинити – як уже йшлося вище, це економіка, насильство і гомофобія. Історії про жінок, побитих чоловіками, про жертви найгіршого прояву сексизму, показують, що ці три сили знову і знову поєднуються. Коли побиті жінки пояснюють, чому вони залишаються з ґвалтівником чи повертаються до нього, вони знову і знову кажуть: тому, що вони не могли самостійно утримувати самих себе і дітей, вони не мали достатньої кваліфікації для роботи, вони не могли оплатити за житло, транспорт, медичну допомогу для дітей. А як їх тримають під контролем? Шляхом насильства і загрози насильства, фізичного і словесного, так, щоб вони боялися за своє життя і за життя своїх дітей і не вірили у власні здібності та власну цінність. А чому їх били? Тому що вони не були досить гарні, не були “справжніми жінками” чи повставали проти свого ґвалтівника так, як не мала би повстати “справжня жінка”. І тому чоловік-ґвалтівник, маючи підтримку суспільства, почуває себе виправданим у власних діях, спрямованих на те, щоб утримати жінку на своєму місці.

Насамперед варто розглянути проблему економіки, оскільки багато феміністок вважають її головною причиною сексизму. Дослідження, проведене ООН, результати якого були обнародувані на заключній конференції Міжнародного Десятиліття Жінки, проведеної в Найробі, Кенія, у 1985 р. підтверджує цю думку: у світі жінки виконують 75% роботи, одержуючи 10% заробітної плати і володіючи 1% власності. На користь цієї думки свідчить також становище у США, де уряд не поділяє ідею рівности в оплаті праці; як заявив Р.Рейґан, рівність в оплаті – “жарт”. Очевидно, що цю ідею вважають небезпечною. Чоловіки отримують вигоду не лише від неоплачуваної праці жінок вдома, але й від недоплати в рамках горизонтальної жіночої сеґреґації, як у випадку державних службовців, або зростаючого tokenism на робочих місцях, коли вважається, що кілька позитивних прикладів про просування по службі мусять задовольнити всі жіночі запити в галузі економічної рівности. Ба більше, вони одержують дохід від жіночого тіла завдяки порнографії, проституції та міжнародному сексуальному рабству жінок. А білі чоловіки здобувають вигоду від праці і жінок, і кольорових чоловіків. Вимушена економічна залежність ставить жінок під контроль чоловіків і обмежує можливості вибору жінок, коли йдеться про самовизначення та самодостатність.

Справедливість сказаного підтверджується також тим, що, згідно з даними Міжнародної Комісії у справах трудящих жінок, у середньому жінки всіх рас, працюючи цілий рік, заробляють тільки 64 центи на кожен долар, який заробляють чоловіки. За даними Бюро перепису США лише 9% працюючих жінок заробляють понад 25000 доларів США на рік. Існує найжорстокіша опозиція прийому жінок на нетрадиційні місця праці, тобто такі, де зазвичай зайнято не більше 25% жінок. Після того, як жінка одержує одне з таких високооплачуваних місць, вона часто зіштовхується із сексуальними нападками, побиттям лесбіянок і насильством. Очевидно, що на робочих місцях повсюдно існує прагнення утримати жінок на традиційних ролях, так, щоб єдиними робочими місцями, для яких жінки “підходять”, були б низькооплачувані.

Насправді варто розглядати економічні чинники не лише як корінь сексизму, але і як глибинну рушійну силу будь-якого гноблення та придушення. Економічна система США має форму піраміди, де на вершині якої перебувають кілька осіб, переважно білих чоловіків, яких утримує величезна кількістю неоплачуваних або низькооплачуваних працівників у основі цієї піраміди. Глянувши на неї, ми розуміємо, який зв’язок існує між сексизмом і расизмом, оскільки в основі піраміди знаходяться жінки і кольорові. Ми також починаємо розуміти причину наполегливих зусиль зберегти ці системи гноблення (сексизму та расизму), які полягають у прагненні зберегти неоплачувану і низькооплачувану працю.

Сюзан Демарко і Джим Найтавер з Mother Jones повідомляють, що за даними журналу Forbes 400 найбагатших родин Америки отримали за минулий рік чистий дохід у розмірі 550 млн. $ кожна. Ці та ще менш ніж мільйон інших родин – приблизно 1% усього населення – процвітаюча верхівка нашого суспільства. У 1976 р. на частку найбагатших родин Америки (1%) припадало 19,2% сукупного національного багатства. (Ця сума включає всю готівку, нерухомість, цінні папери, підприємства, твори мистецтва, особисту власність й усе інше, що має фінансову цінність). До 1983 р. цей 1% володів уже 34,3% нашого багатства. Сьогодні 1%-а верхівка американського суспільства володіє більшим майном, аніж 90% тих, хто перебуває в основі піраміди (травень 1988 р., стор. 32-33).

Для самопідтримки цієї системи економічної нерівности 90%, необхідна дуже складна, заплутана система узаконеного гноблення для підтримки статус-кво, щоб переважна більшість не вимагала справедливої частки багатства і ресурсів і не зруйнувала чинної системи. Всі інститути – школи, банки, церкви, уряд, суд, засоби інформації – повинні бути задіяні для підтримки подібної системи відвертої нерівности.

Що трапиться, якщо жінки здобудуть такі самі можливості заробляти гроші та владу, що й чоловіки? Що трапиться, якщо ці можливості будуть розподілятися справедливо, незалежно від статі, раси і місця проживання? Що буде, якщо можливості в отриманні освіти і навчання професійним навичкам будуть рівними? Чи стануть жінки витрачати значну частину своєї молодости на підготовку до заміжжя? Чи буде критерієм заміжжя економічне виживання жінки? Що станеться із владою та керівництвом? Чи будуть жінки залишатися з ґвалтівниками? Якщо жінка матиме економічну незалежність у суспільстві рівних можливостей для жінок, чи будуть її вважати власністю батька чи чоловіка?

Економіка – механізм управління і у сексизмі, і в расизмі. Якщо людина не може придбати їжу, житло й одяг і забезпечити цим дітей, тоді її можна змусити багато чого зробити для власного виживання. Повсюдно основним прийомом є забезпечення тих, хто контролює блага, безоплатною чи не цілком компенсованою працею. Тому ми і спостерігаємо жінок за неоплачуваною працею в домашньому господарстві чи на низькооплачуваних роботах, як і кольорових, зайнятих на самих лише низькооплачуваних робочих місцях.

Методика тут комплексна: обмежити можливості одержання освіти для жінок і кольорових, а відтак не давати їм посісти робочі місця з адекватною оплатою праці, пояснюючи це тим, що жінки і кольорові не мають необхідних здібностей для такої роботи. Перекласти провину на жертву економіки і підтримувати її самооцінку на низькому рівні через приховування і перекручування ситуації в засобах інформації та освіті. Дозволити кільком кольоровим і жінкам досягти успіху в дохідних сферах і на цій підставі підсилити звинувачення на адресу тих, хто не може цього “зробити”. Зробити так, щоб ті окремі, хто досяг успіху в здобутті сили, обернулися проти тих, хто зостався позаду, а не використовували отримані можливості для того, щоб змінити ситуацію для усіх. Підтримувати серед середнього класу міт про дефіцит, про те, що робочих місць і ресурсів недостатньо так, щоб середній клас не об’єднався з робітниками, імміґрантами і безробітними. Така методика забезпечує підтримку системи контролю й одержання доходу небагатьма і постійне джерело дешевої праці для цієї підтримки.

Якщо хтось вибивається із загальних лав, відніміть у нього/неї роботу. Нехай бездомність і голод зроблять свою справу. І, зрештою, ми скажемо: “Я б зробив/зробила те, чи це – був/була би відкрито тим/тією, ким я є, підняв/підняла би голос проти несправедливости, працював/працювала би на забезпечення громадянських прав, вступив/вступила би у профспілку, вийшов/вийшла би на політичну маніфестацію тощо – якщо в мене не було б цієї роботи. Я не можу собі дозволити її втратити”. Ми дозволяємо знову і знову чинити із собою неналежним чином, оскільки в нас немає іншого способу вижити.

У русі жінок, які зазнають побоїв, вважають, що витоки неналежного ставлення знаходяться у проблемі влади та керівництва, і вихід із ситуації полягає в тому, щоб вивчити методи впливу влади та управління на наше життя, розвивати підтримку, підвищити самооцінку й опанувати контроль над нашими рішеннями і життям. Нам ще треба успішно застосувати ці методи у своєму економічному житті. Хоча тут потрібні величезні зміни, але шлях до рівности і цілісности відкритий. Але тут буде потрібно принаймні стільки ж особистої мужности і ризику, і такої ж колективної підтримки, які потрібні жінці, котра вирішила покинути свого ґвалтівника, і ці вимоги справді дуже значні. Проте, щодня знаходяться побиті жінки, які мають мужність піти від свого ґвалтівника. Вони йдуть прямо в невідоме. Щоб зруйнувати систему економічного домінування і контролю знадобиться рух людей, які мають таку мужність і здатні йти на ризик.

НАСИЛЬСТВО – наступний засіб утримання жінок на своєму вузько окресленому місці та ролі. По-перше, існує фізичне насильство, яке виражається у побитті, зґвалтуванні та інцесті. Коли побиті жінки звертаються у притулки і розповідають про своє життя, найчастіше вони кажуть, що їх не тільки били, але і ґвалтували, а дітей спонукали до інцесту. Робота в русі жінок проти насильства упродовж майже двох десятиліть дала достатньо доказів того, що кожен подібний акт, включаючи зґвалтування та інцест, є спробою досягти влади й установити контроль над іншим. У кожному випадку жертву розглядають як річ і використовують для задоволення потреб ґвалтівника. Насильство використовують як засіб покарання і досягнення слухняности.

Насильство щодо жінок перебуває у прямому зв’язку із становищем жінок у суспільстві, яке відмовляє нам у рівній оплаті праці, рівному доступі до засобів, рівному статусі з чоловіками. З таких умов і виникає підтвердження чоловіками своєї власности на жінок, влади над жінками і здогадного права керувати жінками для досягнення власних цілей. Чоловіки поводяться з жінками неналежним чином тому, що вони МОЖУТЬ це робити, тому що світ, у якому вони живуть, дозволяє їм це. Чоловіче насильство живиться почуттям їхнього ПРАВА на домінування і контроль та почуттям переваги над групою людей, яких вони вважають нижчими за себе через їхню стать.

Не власне насильство, а страх перед ним керує нашим життям. Оскільки тягар відповідальности так часто покладають на потенційну жертву, ми, будучи жінками, обмежуємо свою свободу, щоб захиститися від насильства. Через загрозу зґвалтування ми постійно мусимо бути напоготові, не ходити у безлюдних місцях, бути обережними при паркуванні автомобіля, встановлювати неймовірні засоби безпеки в будинках – масивні замки, прожектори, сирени, якщо це нам по кишені – і уникати місць, де ми можемо виявитися беззахисними, у той час як ґвалтівник може розгулювати зовсім вільно. Наше життя формує страх, нині настільки звичний, що його навіть не зауважують, який поменшує нашу свободу.

Як висловилася Берніс Рейґан із групи “Sweet Honey In the Rock” на конференції Національної коаліції проти побутового насильства в 1982 р., схоже, що жінки зберігають генетичну пам’ять про те, що жінок колись спалювали на багаттях як відьом, якщо вони намагалися вийти за встановлені рамки. І аж до наших днів матері передають своїм дочкам слова про те, з якими небезпеками їм доведеться зіштовхнутися і навчають їх тому, як обмежувати своє життя, щоб вижити.

Частково причиною того, що сексизм живий, є обітниця з боку суспільства забезпечити виживання, брехлива і невиконувана, обіцянка того, що жінки не будуть страждати від насильства, якщо зв’яжуть себе із чоловіком-захисником. Жінці, в якої немає чоловіка, кажуть, що вона уразлива для зовнішнього насильства і, що гірше, що з нею щось не так. Коли чоловік-ґвалтівник називає жінку лесбіянкою, він не стільки вішає на неї ярлик жінки, яка любить жінок, скільки попереджає її, що, пручаючись йому, вона ставить себе поза захистом з боку суспільства від чоловічих правил гри і, таким чином, від широкомасштабного, неконкретизованого, постійно присутнього насильства. Коли вона шукає допомоги у друзів чи у притулку для жінок, які зазнали побоїв, він усвідомлює силу жіночої солідарности і відчуває страх перед утратою її рабства і вірности – потенційної утрати свого контролю на нею. Об’єктом заклопотаности тут виступає не емоційна чи сексуальна індивідуальність, а невірність, а загрозою є насильство.

Загроза насильства на адресу жінок, які зважуються вийти за встановлені рамки чи порушують вірність, стає ще серйознішою тому, що жінкам не треба навіть нічого робити – вони можуть бути зразком чесноти і покори – щоб викликати насильство над своїм життям, воно все одно відбувається. Воно відбувається через ненависть до жінок, яка панує повсюдно в суспільстві. У збереженні жіночої безпеки випадок грає набагато більшу роль, аніж чеснота. Оскільки насильство постійно загрожує нам, жінки ніколи не можуть відчувати себе в повній безпеці і певності. Наше відчуття безпеки завжди крихке і слабке.

Багато жінок відзначають, що словесне насильство заподіює більше шкоди, аніж фізичне, тому що завдає глибоких втрат самооцінці. Жінки не хотіли чути від побитих жінок, що словесне насильство було настільки ж болючим, як і фізичне: визнати цю істину було б рівносильно визнанню того, що ФАКТИЧНО КОЖНА ЖІНКА ЗАЗНАЄ НАСИЛЬСТВА. Непросто мужньо сприйняти звинувачення в тому, що ти сука, дурепа, нижча істота тощо. Це особливо складно, коли індивідуальні нападки мають підтримку суспільства, яке показує жінок у підручниках, рекламі, телепрограмах, кінофільмах тощо приниженими, дурними, як предмет сексуального інтересу, суспільства, яке мовчазно схвалює порнографію. Коли ми розглядаємо внутрішній результат усього цього, ми називаємо це “низькою самооцінкою”, терапевтичним терміном. Мені здається, що варто використовувати політизованіші вирази: розглядаючи внутрішній результат згаданого, ми зустрічаємося з ВНУТРІШНІМ СЕКСИЗМОМ і переживаємо його разом з усіма жінками, які живуть у сексистському світі. Насильство над нами санкціонується суспільством, у якому глибоко укорінена ненависть до жінок.

У документальному фільмі телекомпанії Паблик Телевіжн 1987 року Погляд на нагороду, присвяченому Рухові за громадянські права, літня біла жінка говорить про свою молодість, яка минула на Півдні, що було дуже важко принаймні якось відрізнятися від того, що було навколо, коли неможливо було уявити собі будь-який інший порядок речей. Наше суспільство показує образи жінок, які підтверджують, що насильство над нами цілком нормальне. Насильство над жінками відбувається тому, що нас вважають нижчими і за соціальним станом, і за вартостями. І завданням саме жіночого руху стало представлення іншого порядку речей.

Щоразу, коли жінка знаходить у собі сили вчинити опір і піти від свого ґвалтівника, ми бачимо приклад важливости того, щоб вийти за встановлені рамки, приклад руху до свободи. І коли вона каже насильству “Ніколи більше!”, ми всі міцніємо в силі. За минулі п’ятнадцять років тисячі жінок повстали проти своїх ґвалтівників і звернулися в один із 1100 притулків для жінок-жертв насильства, організованих у США. Там вони, живучи поруч з іншими жінками, розповідали свої історії, і виявлялося, що історії повторюються знову і знову, а проведений аналіз показав, що насильство є заявкою на владу і контроль, і виникало розуміння того, як сексизм створює умови для чоловічого насильства. Ці сміливі жінки складають тепер частину руху, який дає надію на інше життя в умовах рівности і спокою.

Гомофобія є ефективним засобом сексизму тому, що вона об’єднана з могутнім знаряддям – гетеросексизмом. Гетеросексизм створює умови для гомофобії постулатом про те, що світ є і повинен бути гетеросексуальним, а також демонстрацією сили і привілейованости як норми. Гетеросексизм є систематичною демонстрація гомофобії в суспільних інститутах. Гетеросексизм і гомофобія спільно зміцнюють обов’язкову гетеросексуальність і такий бастіон патріархату як традиційна родина. Головним козирем нападок правих на визволення жінки є те, що рівність жінки, її самовизначення та контроль над власним тілом і життям зашкодить тому, що вони вважають найголовнішим суспільним інститутом, – традиційній родині. Священики-фундаменталісти повели наступ по всій країні. Двома моментами, на яких вони особливо послідовно зосереджували свої зусилля, були аборти і гомосексуалізм, результатом чого стали погроми жіночих клінік, вимоги переорієнтації гомосексуалістів і організації таборів для ізоляції людей, хворих на СНІД. Пручатися вступові у шлюб і/чи гетеросексуальності – значить наражатися на небезпеку суворого покарання і чимало втратити.

Не випадково діти в період статевого дозрівання і зростання сексуального усвідомлення починають обзивати один одного “гоміками”, “підорами”. Саме в період статевого дозрівання з усією силою виявляється тиск суспільства у напрямі конформістської гетеросексуальности. Діти пам’ятають, чому ми їх навчили, а ми ясно давали їм зрозуміти, що усіх, хто відхиляється від стандартних вимог і очікувань, слід змусити повернутися до порядку. Найкращою тактикою для керування людиною в період статевого дозрівання є поводження з нею, як з аутсайдером, перетворення її в ізгоя тоді, коли для неї найважливіше у житті – бути прийнятим. Той, хто не такий, як усі, повинен зазнавати втрат. Саме в період статевого дозрівання дедалі більше виявляється жінконенависництво, і дівчаток змушують скоритися загальноприйнятим нормам, які не дозволяють їм цілком реалізувати свій потенціал. Саме в цей час починають знижуватися їхні показники в навчанні, в міру того, як їх втягують в обов’язкову гетеросексуальність і навчають залежати від чоловіка, щоб вижити економічно.

Були часи, коли найзневажливішими словами на адресу жінки, покликаними її обплювати і знесилити, були “блядь” і “лесбіянка”. Можливо, сексуальна революція і зміна ставлення до гетеросексуальної поведінки призвели до певного послаблення потенціалу слова “блядь”, хоча й тепер воно означає загрозу сексуальній власності, і в повій тицяють пальцями й обходяться з ними неналежним чином. Однак слово “лесбіянка” аж ніяк не втратило свого потенціалу і несе в собі повноцінну загрозу втрати влади і привілеїв, загрозу бути розлученою, покинутою, залишеною поза захистом суспільства.

Бути лесбіянкою означає, що тебе сприймають як таку, що вийшла за рамки, що звільнилася від сексуальної/економічної залежности від чоловіка, що ідентифікована як жінка. Лесбіянок сприймають як тих, хто може прожити без чоловіка і тому (як би це не було позбавлене логіки) є суперником чоловіків. Лесбіянок сприймають як тих, хто перебуває поза межами прийнятного, рутинного порядку речей. Вважається, що немає соціальних інститутів, призначених для їхнього захисту, в них також немає привілею перебувати під захистом окремого чоловіка. Багато гетеросексуальних жінок розглядають лесбіянок як осіб, які виступили на прю з жертвами, яких вони принесли на вівтар загальнообов’язкової гетеросексуальности. Лесбіянку вважають загрозою традиційній родині, чоловічому домінуванню і контролеві, самій сутності сексизму.

Чоловіків-геїв також вважають загрозою чоловічому домінуванню і контролеві, й висловлювана на їхню адресу гомофобія має те саме коріння, що й гомофобія щодо лесбіянок. Відверто гомосексуальні чоловіки викликають надзвичайну ненависть і страх у гетеросексуальних чоловіків, оскільки порушення стрункости лав чоловічої солідарности останні вважають ушкодженням самого каркасу сексизму. Геїв вважають зрадниками, яких варто покарати і знищити. Пряме свідчення цієї ненависти ми бачимо в побитті й убивстві геїв. Бачачи лють гомофобії, яка виявляється у ставленні до чоловіків-геїв, ми починаємо розуміти, як сексизм ранить і чоловіків, установлюючи для них тверді, антигуманні статеві ролі. Тільки у двох ситуаціях чоловікам дозволяється відкрито висловлювати свою фізичну симпатію один до одного – під час спортивних змагань і в часи військових криз. Для багатьох чоловіків ці два випадки – кращі моменти життя, і вони знову і знову ностальгійно згадують про це. Війна і спорт дають прикриття цілковито чоловічої безпеки та домінування, що дозволяє не ідентифікувати відкриту ніжну симпатію з гомосексуальністю. Коли чоловіки-геї поривають із традиційними чоловічими ролями, виявляючи взаємну симпатію і вступаючи у зв’язок поза межами володінь воєн і спорту, їх вважають “несправжніми” чоловіками, тобто ідентифікують з жінками, слабкою статтю, яку варто придушувати і яка упродовж століть була об’єктом чоловічої ненависти і неналежного поводження. Жінконенависництво мстиво переноситься на чоловіків-геїв і постійно зростає, позаяк їхня сексуальна індивідуальність і поведінка руйнують усю систему чоловічого домінування й обов’язкової гетеросексуальности.

Якщо зробити лесбіянок загрозою для статусу кво, ізгоями, яких слід карати, гомофобія зможе поширити свою владу на всіх жінок шляхом насильства над лесбіянками. Насильство над лесбіянками – це спроба установити контроль над жінками, приліплюючи до нас ярлик лесбіянок, тому що наша поведінка неприйнятна, тобто ми незалежні, йдемо своїм власної шляхом, живемо повним життям, боремо за свої права, вимагаємо рівної оплати праці, говоримо “ні!” насильству, упевнені в собі, вступаємо у стосунки і любимо товариство жінок, вважаючи це правом свого тіла, наполягаємо на власному авторитеті, несемо зміни в суспільстві, які включають нас у процес прийняття рішень; побиття лесбіянок відбувається, коли жінок називають лесбіянками за те, що вони пручаються чоловічому домінуванню і контролеві. І все це не має ніякого чи майже ніякого відношення до сексуальної орієнтації.

Бути затаврованою як лесбіянка – це загроза великих втрат не тільки для лесбіянок, але і для всіх жінок. Будь-яка жінка, котра порушує встановлені рамки, ризикує бути названою лесбіянкою. Щоб зрозуміти, як це загрожує всім жінкам, варто усвідомити, що будь-яку жінку можуть обізвати лесбіянкою, і немає ніякої реальної змоги захистити себе – неможливо документально підтвердити свою сексуальну орієнтацію. (Це добре показано у п’єсі Ліліан Хеллман “Дитяча година”, де учень припускає, що дві вчительки – лесбіянки, і в них немає змоги це спростувати). Жінка може бути заміжньою чи розлученою, мати дітей, одягатися якнайжіночніше, займатися сексом з чоловіками, прийняти обітницю безшлюбности – але існують лесбіянки, які чинять те ж саме. ЛЕСБІЯНКИ ВИГЛЯДАЮТЬ ЯК УСІ ЖІНКИ, І ВСІ ЖІНКИ ВИГЛЯДАЮТЬ ЯК ЛЕСБІЯНКИ. Не існує ґарантованого способу ідентифікації, і, як нам усім відомо, сексуальну орієнтацію можна приховати. (Те саме стосується і чоловіків. Немає способу довести свою сексуальну орієнтацію, хоча багато хто зі шкіри пнеться, щоб довести свою гетеросексуальність). Не завжди жінка народжується лесбіянкою. Деякі стають лесбіянками пізніше, після досвіду гетеросексуального життя. Неможливо було б чинити насильство над гетеросексуальними жінками під приводом того, що вони лесбіянки, якщо б існував точний спосіб ідентифікувати лесбіянку (чи гетеросексуалку).

Нам ще належить чітко усвідомити, як формується сексуальна орієнтація. А це для багатьох драстичне питання, особливо для тих, хто мріє знайти механізм формування лесбійської та гей-орієнтації, щоб знати, як почати її викорінювати. (Чи не дивно, що нікого не цікавить відкриття причин гетеросексуальности?) Існує багато теорій: генетичні причини, гормональні, соціальні, умови життя тощо. Але не існує остаточного підтвердження того, що гетеросексуальність виникає з одного процесу, а гомосексуальність – з іншого.

Ми, однак, знаємо, що сексуальна орієнтація може бути змінною, і ми також знаємо, що вона означає набагато більше, ніж просто стать людини, яка Вас приваблює і з якою Ви займаєтеся сексом. Бути лесбіянкою настільки ж різнобічно, як і бути гетеросексуалкою. Це більше, ніж секс, більше, ніж тільки ліжкові справи, до яких багато хто хотів би усе звести – це життя, зосереджене на жінці з усіма випливаючими соціальними взаємозв’язками. Деякі лесбіянки перебувають у довготермінових стосунках, інші – в короткотермінових, деякі просто зустрічаються, інші утримуються від сексу, деякі заміжні і мають чоловіків, інші тримаються від чоловіків подалі, у деяких діти від чоловіків, а в інших – завдяки штучному заплідненню, деякі за загальноприйнятими стандартами виглядають “жіночними”, інші – “чоловікоподібними”, деякі з них – лікарі, адвокати, священики, інші – робітниці, домогосподарки, письменниці; їх усіх поєднує сексуальна/емоційна орієнтація, сконцентрована на жінках в емоційних і соціальних відносинах.

Якщо лесбіянки – це просто жінки з особливою сексуальною орієнтацією, які виглядають і поводять себе як усі жінки, то головна різниця для життя з лесбійською сексуальною орієнтацією на відміну від гетеросексуальної полягає у тому, що, будучи лесбіянками, ми живемо в гомофобному світі, який загрожує нам і заподіює руйнівних збитків за те, що ми ТІ, КИМ МИ Є, за вибір на користь повноцінного життя. Гомофоби часто вважають, що в гомосексуалістів є можливість вибору не бути гомосексуалістами: тобто в нас немає потреби діяти відповідно до сексуальної орієнтації. У такому разі хотілося б мені почути, як гетеросексуали захочуть не діяти у відповідності зі своєю сексуальною орієнтацією, включаючи не тільки сексуальну активність, але й гетеросексуальні соціальні взаємини, і гетеросексуальні привілеї. Це питання повноти життя. Дуже важко жити під забороною на сексуальне життя, що виявляється чи то в сексі, чи у фізичній симпатії, і при цьому відчувати повноту життя, адже наші любовні стосунки з людськими істотами підсичують життя нашого духу і дозволяють нам перебороти самотність і встановлювати зв’язки з людством.

Якщо будь-яку жінку можна назвати лесбіянкою і загрожувати їй жахливими втратами, то чого саме вона боїться? Чи реальні ці страхи? Уразливість від гомофобного світу може привести до таких втрат:

ЗАЙНЯТІСТЬ. Втрата роботи знову повертає нас до економічних зв’язків із сексизмом. Цей страх утрати роботи існує майже для кожної лесбіянки за винятком, напевно, тих, хто має власну справу чи працює в галузі, де не потрібно суспільного схвалення. Подумайте самі, чи багато Ви зможете пригадати фірм або організацій, які б прийняли на роботу і захистили відвертого гея чи лесбіянку.

РОДИНА. Їхнє схвалення, прийняття, любов.

ДІТИ. У багатьох геїв і лесбіянок є діти, але дуже й дуже мало хто з них виграє справу в суді, навіть якщо безсумнівно відомо, що другий родич – спокусник. У нас віднімають дітей, начебто спокусники – геї та лесбіянки. Існують писані і неписані закони, які забороняють лесбіянкам і геям бути вихователями дітей і прийомними батьками. Існує безглузде побоювання, що діти, які перебувають у контакті з геями чи лесбіянками, в результаті цього стануть гомосексуальними чи зазнають сексуального домагання. Незважаючи на те, що 95% сексуальних зваблень дітей чинять гетеросексуальні чоловіки, не існує політики заборон на навчання чи роботу з дітьми для гетеросексуальних чоловіків, у той час як майже у всіх шкільних системах США відвертих геїв і лесбіянок не беруть на роботу, керуючись писаними чи неписаними законами.

ГЕТЕРОСЕКСУАЛЬНІ ПРИВІЛЕЇ ТА ЗАХИСТ. Жодні організації, крім створених лесбіянками і геями, як, наприклад, Metropolitan Community Church, деяких консультативних центрів, політичних організацій, як-от Національна комісія геїв і лесбіянок, Національна коаліція чорних лесбіянок і геїв, Фонд юридичного захисту й освіти “Лямбда” тощо, не визнають гомосексуальности і не надають захисту. Неможливо одержати визнання і захист у системі карного законодавства, основних церков, установ освіти, уряду.

БЕЗПЕКА. Звернутися за захистом від фізичного і словесного нападу нікуди, оскільки в даний момент у цій країні нормальним вважається бути відкритим гомофобом. Геїв б’ють на вулицях; лесбіянок викрадають і “переорієнтовують”. У великому дослідженні, проведеному Національною комісією геїв і лесбіянок, наведено документальні факти насильства над лесбіянками і геями й відзначено неадекватну реакцію на це з боку правоохоронних органів. Головним розходженням між гомофобією / гетеросексизмом з одного боку і расизмом та сексизмом з іншого, є те, що внаслідок діяльності Руху за громадянські права та жіночого руху расизм і сексизм нині виявляються приховано (хоча і завдають не меншої шкоди); оскільки значного, видимого руху геїв і лесбіянок не було, будь-якій організації чи громадському рухові дозволено бути відкрито гомофобним. Церкви ширять гомофобію так само, як вони ширили расизм до початку Руху за громадянські права. Існує занадто мало законів для захисту лесбіянок і геїв, а карна юриспруденція не діє внаслідок гомофобії.

ДУШЕВНЕ ЗДОРОВ’Я. У відкрито гомофобному світі, де цілком дозволене жорстоке поводження з лесбіянками і геями, лесбіянкам і геям важко підтримувати тверде відчуття благополуччя і власної гідности. Багатьох лесбіянок і геїв б’ють, ґвалтують, піддають примусовій терапії, поміщають у психіатричні заклади. Подібний негативний вплив і ненависть призводять тільки до депресії і, у низці випадків, до самогубства. Відсоток загиблих серед геївського і лесбійського співтовариства вражаючий.

СУСПІЛЬСТВО. Існує реакція відторгнення з боку тих, хто живе з гомофобськими страхами, боїться вступати в контакти з лесбіянками і геями. Для багатьох у лесбійському та геївському співтоваристві це означає втрату суспільного сприйняття, втрату прихильників, місця проживання і майна.

ПОВАГА. Цього побоюється багато хто: що їх більше не поважатимуть, не прислухатимуться до них, не віритимуть їм. Вони боятися виявитися паріями суспільства.

Цей список можна продовжувати і продовжувати. Однак кожен з перелічених аспектів повноти життя доволі важливий, щоб відверто боятися його втратити. На семінарі чорна жінка сказала мені: “Коли я виступала за громадянські права, я завжди відчувала підтримку з боку моєї родини і спільноти, навіть коли вони не цілком розуміли мене чи не погоджувалися з моїми діями. Не знаю, чи змогла б я пережити втрату їх усіх. І ви навряд теж це знаєте. Це вбиває мене”.

Що потрібно вчинити жінці, щоб її назвали лесбіянкою? Майже нічого, іноді справді нічого, але, безумовно, щось, що загрожує статусу кво, вибивається із генеральної лінії, передбачає дотримання прав жінок, що-небудь, що не свідчить про підпорядкування і субординацію. Захист своїх інтересів, вимога підвищення зарплатні, поліпшення умов праці, навчання і прийом на нетрадиційні (чоловічі?) посади, задоволення від жіночого товариства, фінансова незалежність, повний контроль над власним життям, опора, насамперед на себе, впевненість у тому, що можеш зробити усе, що тобі необхідно зробити, але, насамперед, діяльність із забезпечення прав і рівности жінок.

В опозиції досягненням руху за звільнення жінок відзначаються зростаючі спроби зосередити всі поняття навколо чоловіка, тобто працювати на благо жінок повинно означати – працювати проти чоловіків. Любити жінок повинно означати – ненавидіти чоловіків. Дуже ефективною була атака на слово “феміністка” з метою перетворити його на лайливе. У сучасної опозиції це слово означає “чоловіконенависниця”, що рівноцінно слову “лесбіянка”. Таку формулу було вироблено щоб відлякати жінок від діяльности на благо жінок. Відповідно, у нас тепер є жінки, які переконані в необхідності забезпечення прав жінок і працюють на це, але перелякано заперечують, що вони феміністки або відмовляються вживати це слово через його “брутальність”.

Що ж потрібно робити, аби не бути названою лесбіянкою? Повернутися в рамки, у роль, якої від тебе вимагають, постаратися поводитися так, щоб не загрожувати становищу чоловіків, а якщо працюєш для прав жінок, – почати цю роботу модифікувати. Коли жіночі організації провадять значну роботу в галузі соціальних змін, їх неминуче таврують як лесбіянок; тобто спонсори, організації, члени Співтовариства кажуть нам, що не можуть з нами працювати через наші “чоловіконенависницькі стосунки” чи присутність лесбіянок. Кажуть, що ми занадто різкі, що ми наживаємо ворогів, завдаємо шкоди справі.

Рух жінок, які зазнали побиття, зіштовхнувся з подібними нападками: чинився тиск із метою обмежити діяльність тільки наданням послуг без аналізу причин насильства щодо жінок і вироблення стратегії для того, щоб з ним покінчити. Займатися тільки послугами без політичного аналізу чи прямого впливу означає виконувати схвалювану роль “допомоги”; аналізувати причини насильства щодо жінок означає почати роботу в напрямі зміни системи влади й управління. Саме коли ми займаємося останнім, нам загрожують тавром чоловіконенависниць чи лесбіянок. За моїми критеріями, якщо жіночу громадську організацію в її діяльності щодо зміни соціальної ситуації не називали лесбійською або комуністичною, то, можливо, проведена нею робота недостатня, обмежується косметичними заходами.

У багатьох подібних організаціях жінки зі страху перед усіма можливими втратами починають модифікувати нашу роботу так, щоб зробити її прийнятнішою та менш загрозливою для суспільства домінуючих чоловіків, що ми й збиралися спочатку змінити. Робота вже не може бути радикальною (тобто спрямованою в корінь проблеми), але замість цього повинна стати реформістською, обмеженою лише симптомами, але не причиною. Починаються перешкоди і зупинки у справі реальних змін для жінок. Слово “лесбіянка” набуває здатности зупинити нашу роботу і керувати нашим життям. І цю здатність даємо йому ми своїм страхом.

Як на мене, гомофобія є однією з головних причин того, що рухові за права жінок не вдається здійснити глибокі та довготермінові зміни. (Іншою найважливішою перешкодою є расизм). Спершу ми були сповнені рішучости, але, налякані втратою гетеросексуальних привілеїв, почали тиснути на гальма. Наш найвідоміший у масштабах усієї країни жіночий журнал не бажав друкувати статті про лесбіянок, кілька разів на рік поміщав на обкладинку чоловіків і публікував статті про жінок, які домоглися успіху в чоловічому світі. Ми почали турбуватися про свій імідж, чи відповідний він, чи ми “справжні жінки”, незважаючи на нашу діяльність. Замість того, щоб говорити про викорінювання сексуальних статевих ролей, ми зробили крок назад і заговорили про “стереотипи сексуальних ролей”. Незначні зміни для білих жінок із середнього класу стали видавати за успіх. Ми прийняли tokenism та інтеґрацію, забуваючи про те, що рівність для всіх жінок, для всіх людей, а не тільки рівність білих жінок із середнього класу з білими чоловіками, була метою, від якої ніяк не можна відмовлятися.

Незважаючи на протидію та відступи, зміни, однак, назрівають зсередини. Рух за визволення жінок знову набирає силу, оскільки існують жінки, які говорять про визволення для всіх жінок. Ми вивчаємо сексизм, расизм, гомофобію, антисемітизм, дискримінацію за класовою приналежністю, віком, здібностями, імперіалізм і бачимо взаємозв’язок між усім переліченим. Ця зміна кута зору представляє третю хвилю руху за визволення жінок, новий напрямок, не висвітлюваний і не визнаний засобами масової інформації. Третя хвиля породжена кольоровими жінками і лесбіянками, яких відтискали на узбіччя або робили невидимими білі гетеросексуальні лідери колишніх етапів. Першою хвилею була кампанія XIX – початку ХХ ст. за право голосу, друга, яка почалася в 60-х рр., зосереджувалася на Поправці про рівні права і право на аборт. Включаючи до своїх лав головно білих представниць середнього класу, вони не визнавали важливости питань про рівність і права для всіх жінок. Третя хвиля руху, яка включає в себе представниць усіх рас і має багато цілей, прагне змінити світ в інтересах усіх нас. Ми знаємо, що ми не досягнемо бажаного, поки його не досягнуть усі, що нам варто рухатися вперед міцно зімкнутими лавами, пліч-о-пліч, а не малими групками.

Нам відомо, що арґументи на користь гомофобії, які ґрунтуються на проблемах душевного здоров’я і біблійному/релігійному ставленні, можуть бути спростовані, якщо уважно вивчити сексизм, що ним пронизані історія релігії та психіатрія. Жінки третьої хвилі руху за визволення жінок знають, що БЕЗ СЕКСИЗМУ НЕ БУЛО Б ГОМОФОБІЇ.

Нарешті, ми знаємо, що поки слово “лесбіянка” може викликати страх у глибині душі жінки, робота на благо жінок може бути перервана; тільки розпочавши роботу над подоланням гомофобії, можна домогтися успіху в роботі проти сексизму.

Переклав Антон Борковський