|
|
|
Керол ГерінґтонФалічна маскулінність як химераФеміністичні наукові праці неодмінно містять аналіз маскулінности, що є частиною вчень про ґендер. Хоча переважна більшість науковців у інтелектуальному фемінізмі – жінки, проте чоловіки також зацікавлені у критичному аналізі ґендеру загалом і маскулінности зокрема. Я застосовую термін “феміністичні” для означення досліджень і чоловіків, і жінок, у яких ґендерні відносини розглядаються саме як владні взаємини, й обстоюється принцип егалітаризму як на соціальному, так і на особистісному рівнях. Перша частина роботи містить опис трьох ключових тем, які фігурують у феміністичній теорії маскулінности англомовного середовища: ґендерні ознаки тілесности й фалічна міць, маскулінність як ознака дії й гомофобія, і домінування маскулінного. Загалом ці теми об’єднують аналіз явища домінування маскулінного як утвердження фалічної міці. У другій частині я застосовую цю теоретичну структуру до двох визначень маскулінної ідентичності, що є найпоширенішими в публічних дискурсах англомовного світу наприкінці ХХ та початку ХХІ століть: гіпермаскулінний чоловік і авторитарний батько. Ці два типи, а також гомосексуальність як тип не-фалічного, визначають проблему перенасичення поняття маскулінности ознакою фалічної міці. В останній частині роботи йтиме мова про чоловічі рухи, які є реакцією на сучасну “кризу маскулінности”. Я спробую показати, що суть кризи маскулінности, як її розуміють ці рухи, спричинена ототожненням маскулінности з поняттям фалічної міці. Фалічна маскулінність є химерою. Допоки вона пануватиме, чоловіки переживатимуть емаскульованість [1], а жінки будуть позбавлені рівності доступу до домінуючих соціальних позицій. Фалічна маскулінність як дія Ґендерна ознака тіла і фалічна маскулінність В академічному фемінізмі поняття “ґендера” визначає сукупність характеристик, які культурально прикріпляються до наперед означених біологічних категорій чоловіка і жінки. У численних сучасних працях постає різка критика біологічної/соціальної дихотомії, яка утворюється в результаті такого розподілу. Передусім акцентується на тому, що ми “читаємо” тіла крізь призму дихотомії чоловік/жінка, яка визначає домінування геніталій як основного критерію розрізнення статей. Так само, як свого часу людство виконструювало категорії рас за критерієм фізіологічних ознак, часто-густо навіть розробляючи чітку систематику, так і ми тепер будуємо ґендерну дихотомію за принципом геніталій. Отже, чоловіче та жіноче є спадком не власне анатомії, а культурального значення, яке їй надається. Наш досвід бачення тіл як чоловіка або жінки насичений такими витвореними значеннями. Отже, маскулінна/фемінна дихотомія за ознакою геніталій визначає, кому може належати та чи інша владна роль. У феміністичних дослідженнях маскулінного пеніс є визначальною анатомічною характеристикою ґендеру. Між чоловіком і пенісом існує синекдохальний взаємозв’язок: пеніс – це частина, що представляє ціле – чоловіка. Найчастіше він уявляється як фалос – еректний і міцний. Виявляється, що тлумачення пенісу, як і власне сексуальності, переповнене ознаками сили і влади. Ані Потс (Anni Potts) провела дослідження, ґрунтоване на документальному аналізі, й інтерв’ю з експертами з питань сексуального здоров’я. Результати показали, що для більшості з них модель здорового гетеросексуального акту визначають неодмінно інтенсивні дії [2]. Проте ці дії передбачаються не для жінки, її сексуальна активність є мінімальною і закінчується після еякуляції. “Сексуальна дисфункція” чоловіків схарактеризована відсутністю ерекції на час сексуальної активності, проте не завжди є показником їхнього збудження і бажання. Чимало критиків наголошує на тому, що зосередження на твердості й активності не обов’язково є запорукою гетеросексуального задоволення. До речі, імперативи, які виражають маскулінну владу, нерідко перешкоджають багатьом людям у їхніх сексуальних втіхах. Як зазначає Ані Потс, задоволення, асоційовані з м’яким, напівм’яким або наполовину твердим пенісом, культурально не цінуються. Секс може відбутися без фалосу, проте культурально йому все ж приписують саме визначальну роль. Опираючись на аналіз відповідей чоловіків на питання щодо їхньої потреби у Віагрі, Сюзан Бордо (Susan Bordo) констатує, що чоловіки сподіваються отримувати і втримувати “якісну” ерекцію самотужки, без жодних активних стимулювань з боку партнера й доторків до себе. Авторка припускає, що асоціювання пенісу з певною владою створює каркас, на який чоловіки “приміряють” свою ерекцію і сексуальне збудження, що й спричиняє до величезного попиту на Віаґру. Дія Віаґри співпадає з культуральними вимогами щодо довготривалих ерекцій, і вимоги ці спрямовані радше на приємність збудження від міці, на яку вказують фалічні ерекції, а не на лікування хвороби. Пітер Леман (Peter Lehman) аналізує зміст жартів і балачок про пеніс у голлівудських фільмах 90-х років і показує, як жарти про маленький пеніс “підколюють” фалос чоловічої міці. Леман стверджує, що фалічність визначається саме згадуваннями про нестандартні пеніси. Приміром, у фільмі “Правдива брехня” (“True Lies”) продавець вживаних машин, який маскується під відомого шпигуна, після того, як його викрили, промовляє: “Я – ніщо. Мені доводиться обманювати жінок, і все ж у мене нічого не виходить. Я маю маленький член, це сумно”. Потім він “робить у штани”, здійснюючи таким чином “дві найганебніші речі”, які пов’язані з пенісом: “малий розмір та нетримання сечі через страх”. Леман вважає, що одним із задумів, які спрацьовують у таких сценах, є спекулювання нашим уявленням про те, що патетична, провалена сексуальність героя підсилює ауру фалічности справжнього блискучого шпигуна – Арнольда Шварценеґера. Чоловікові без фалоса залишається лише приниження, нефалічність прирівнюється до кастрації. Маскулінність як дія і ненависть до гомосексуалізму Фалос не демонструють відверто, його наявність зображають певні типи поведінки. Лемони-Лукконі (Lemoine-Luccioni) говорить: “Якби пеніс був фалосом, чоловіки б не потребували пір’я, краваток і медалей”. Фалічний авторитет розрізняє маскулінне і фемінне й демонструється через дію. Чоловіки перебувають під тиском очікувань від них дії, а також необхідності визнання їх загалом за володіння фалічною міццю, за їхню маскулінність. Майкл Кімел (Michael S. Kimmel), узагальнюючи тези багатьох культурологів і науковців, стверджує, що передусім самі чоловіки окреслюють міру ознак маскулінного, яка визначає їхню фалічну міць. Тут “публічне” визнання, чи пак визнання загалу є рівнозначним визнанню іншими чоловіками. Звичайно, це не означає, що чоловіки байдужі до обожнювання жінками їхнього маскулінного героїзму. Чоловіча здатність чарувати жінок має особливий сенс і є запорукою утвердження маскулінних якостей в очах інших чоловіків. Власне, це пояснює, чому чоловіки зазвичай хизуються своїми успіхами у жінок, розповідаючи один одному історії сексуальних “завоювань”, чи то з’являючись на публіці з кралечкою. Жінки стають “трофеями”, які демонструють іншим чоловікам. У чоловіків невід’ємним є страх перед приниженням – втратою маскулінности в очах інших чоловіків. Вони підсвідомо бояться “не дотягти” до визначеного рівня, еталону маскулінности. Mайкл Кімел вважає, що це призводить до небажання стати предметом обговорення іншими чоловіками, які завжди мають право “нагородити” або позбавити маскулінности. Кімел також говорить, що чоловіки “оцінюють” один одного за критерієм маскулінности: це постійне оцінювання самих себе у порівнянні з іншими знову і знову надає відчуття змагальності між чоловіками. Багато хто коментує певне потаємне переживання усіх чоловіків – страх, що інші чоловіки з’ясують відсутність фалосу в перших. На думку Кіммела, саме це є причиною “гомофобії” – ненависти до гомосексуалізму або ж страху перед ним. Він каже, що гомофобія починається з перестороги викриття оманливої маскулінности, небезпеки, що когось вважатимуть гомосексуалістом, а отже виникає нагальна необхідність продемонструвати ненависть до гомосексуалістів і надалі уникати будь-яких дій, що могли б натякати на приналежність до них. Чому гомосексуальність та відсутність маскулінности так часто поєднують? Через асоціацію маскулінности з маніпулюванням фалосом. Гомосексуалістів радше уявляють як тих, в кого проникають, ніж тих, які проникають. Чоловіча міць настільки асоціюється зі збудженим активним пенісом, що для чоловіків допускається можливість ґвалтування іншого чоловіка, якого вони визначають як “такого, що робить найбруднішу роботу” (англ. “fag”). У такий спосіб вони доводять власну маскулінність якої позбавляє не сам факт фізичного контакту з чоловіком, а активне або пасивне поводження з пенісом/фалосом. Таким чином, в англомовному середовищі поняття “того, хто робить найбруднішу роботу” (англ. “fag”), може визначати як гомосексуаліста, так і емаскульованого чоловіка. Це, відповідно, демонструє тісний зв’язок між маскулінністю, гетеросексуальною міццю та активною – непасивною позицією в сексі. Прикладом такого зв’язку є твір “Розгроми цих нікчем” (англ. “High Jack this Fags”). У ньому йдеться про одне з бомбардувань Афґаністану після 11 вересня. Автор, очевидно, не усвідомлював підтексту свого послання, в якому ототожнює гомосексуалізм й емаскульованость. Поразку Афганістану він радше ідентифікує з емаскульованими військовими, претендуючи при цьому на фалічну силу армії США. Вербальна і фізична агресія слугують конструюванню маскулінного авторитету через наділення “жертв” рисами фемінности. Тому існує внутрішній зв’язок між фалічною маскулінністю, ненавистю до жінок і гомосексуалістів. Домінуючі маскулінності Поняття домінуючої маскулінности сигналізує, що не всі типи маскулінности є рівнозначними й оцінюються в різних контекстах по-різному. Стиль одягу, будова тіла, особисті досягнення, стосунки з жінками, майно і таке інше – усе це визначає фалічну міць поміж та всередині різних культур. Проте, на державному рівні все ж існують певні ґендерні стандарти, які визначають владну еліту і встановлюють “міру маскулінности” в країні. Майкл Кімел описує домінуючу маскулінність в Америці як образ “чоловіка ринку”, особистість якого виводиться з його успішності на ринку: накопичене ним багатство, власність, його статус і влада. Кімел цитує чотири правила “чоловічого” по-американськи Роберта Бранна (Robert Brannon). Для кращого розуміння я перефразувала Кімелові пояснення цих чотирьох приписів до дії, необхідних чоловікові ринку щоб підкреслити своє володіння фалосом: 1. Жодних сюсюкань! Маскулінність не допускає дій, бодай трохи схожих на жіночі. 2. Займай домінуючі позиції! Маскулінність вимірюється владою, успіхом, багатством і статусом. 3. Будь непохитним! Маскулінність – це вміння зберігати спокій у кризових ситуаціях. Не виявляй емоцій і головне – ніколи не плач. 4. Покажи їм усім! Маскулінність – це відчуття відваги, агресії й готовности ризикувати. Ця модель домінуючої маскулінности відрізняється від тих, що побутують в інших державах. Вона виявляє фалічну міць, яка вимагає фізичної вдачі й матеріального статку. Модель відкидає будь-які натяки на фемінне. Домінуючі маскулінності мають політичний характер. Вони тяжіють до занурення у теми, як-то: відповідальність за прийняття політичних рішень, захист і підтримка родини й країни, яка зазвичай уявляється нацією зі збереженням усіх конотацій схожости, що виносяться на обговорення націоналістичних рухів. Чоловіків представляють передусім лідерами, солдатами і годувальниками, які захищають “своїх жінок і дітей” від інших груп чоловіків. Вони матеріально забезпечують дружин, які турбуються про їхніх дітей, поки самі чоловіки приймають рішення загальнонаціональної важливости. Отже, здатність захищати і підтримувати “своїх людей” є загальною вимогою фалічної маскулінности, а всі націоналістичні дискурси мають чітко виражений ґендерний характер. Домінуючим маскулінностям притаманні культуральні особливості. Наприклад, Ребекка Фрідман (Rebecca Friedman) і Ден Хайлі (Dan Healy) відзначають, що, на противагу західноевропейській, російська маскулінність допускає демонстрування симпатії між чоловіками. Маскулінний характер домінантної групи в державі стає визначальним у доступі до розподілу інституціональної й економічної влади. Таким чином, ґендер є складовою частиною мережі інституціонального й економічного устрою, а також культурних традицій. Дослідники фемінізму вказують на проектування маскулінности на інституційну й економічну владу, яка на реґіональному, національному і міжнародному рівнях представлена передусім чоловіками у складі політичної й економічної еліти. Термін “дзеркальна стеля” окреслює існування невидимого бар’єру, який неодмінно доводиться долати жінці у приватних компаніях і державних інституціях. Якщо ж жінка успішно здобуває владні позиції у сфері домінування чоловіків, наприклад, стає лідером політичної партії або керівником приватної компанії, то зазвичай перетворюється для оточуючих на носія маскулінности чи фалічности. Про таку жінку можуть говорити, що “у неї з’явились яйця”. Все ж анатомічний пеніс залишається визначальною ознакою фалічного авторитету. Крім поодиноких прикладів, що радше є винятками, чоловіки все ж формують еліти у більшості сфер життя. Вони зуміли зайняти домінуючі позиції навіть там, де зазвичай працюють жінки. Крістін Вільямс (Christine L. Williams) називає таке явище “скляним ескалатором”. Її дослідження показали, що коли жінки стикаються з чималими труднощами там, де домінують чоловіки, то чоловікам практично нічого не вартує досягти успіхів у сфері домінування жінок. Вільямс з’ясувала, що, скажімо, чоловіки – медбрати, соціальні працівники, бібліотекарі, викладачі початкових класів – можуть зіштовхуватись із упередженим ставленням до їхніх професій хіба з боку зовнішнього світу. І лише там, у соціальній мережі їхнього спілкування, можуть виникати сумніви щодо їхньої маскулінности. Стиґматизація чоловіків такими, що займаються “нечоловічою” справою, їх насправді відлякує. Проте ті з них, які все ж потрапляють до цих сфер, все одно використовують свої привілеї і швидко просуваються до керівних посад. Вільямс резюмує, що всі чоловіки визнали справедливим і цілком прийнятним ставлення до них на робочому місці. Чоловіки порівняно з жінками мають значно вищі прибутки. Якщо брати до уваги також неоплачувану роботу, то працюють вони менше і мають більше вільного часу. Чоловіки насолоджуються дрібними домашніми привілеями – вибирають найкращу їжу, найзручніше крісло, контролюють перемикання каналів телевізора, гучність фонової музики чи шуму. Більшість чоловіків дуже рідко виконує хатню роботу, а декотрі й зовсім її ігнорують або просто уникають найбрудніших справ. Як зазначає Антоні Макмагон (Anthony McMahon), такі дрібні привілеї не тільки є символічними індикаторами влади, а попросту роблять життя приємнішим. Адже насправді тішить сама можливість легко уникати брудної роботи і структурувати весь оточуючий простір згідно з власними уподобаннями і потребами. Тиски фалічної маскулінности: призначення, гіпермаскулінність і патріархальний авторитет Фалічна маскулінність як призначення Я окреслила суть домінуючої маскулінности як вияв фалічної міці. Визначаючи себе маскулінними, чоловіки самоідентифікуються з владою, яка передбачає для них певні привілеї. Чоловіче розуміння призначення до влади і привілеїв поряд із їхнім суб’єктивним почуттям безпорадности є ключовими аспектами в аналізі життєвого досвіду маскулінности. Наукові дослідження цих питань засвідчують, що тільки деякі чоловіки досягають повноти відчуття маскулінної влади, яке, проте, також не є сталим. Фалічна маскулінність за своєю суттю доволі крихка. Попри те, що визначення носієм маскулінного є водночас призначенням до влади, все ж мало хто з чоловіків відчуває, що це їхнє призначення визнано іншими. Таким чином, вони не почувають себе сильними, хоча маскулінні привілеї все ж поширені у більшості сфер людської діяльности. Далі йтиметься про те, як саме чоловіки борються за маскулінну силу, але спершу варто розглянути, які саме причини породжують у них почуття безпорадности. Перша причина полягає в тому, що чоловічі привілеї часто залишаються для них самим непомітними. Майкл Меснер (Michael A. Messner) починає свою книгу з епізоду, як, будучи студентом, він працював влітку у міських парках разом з іншими робітниками. Жінки (приблизно дванадцять студенток, які заробляли, щоб оплатити навчання в коледжі) працювали всього двадцять-тридцять годин у маленьких парках. Троє ж чоловіків працювали сорок годин у великих парках і в разі необхідності – отримували додаткову роботу за розпорядженням їхнього керівника. Меснер пише, що він не відчував жодної дискримінації (попри те, що писав зразкові роботи в коледжі на тему ґендерної рівности), аж доки не втрутилася одна з жінок. Чоловіки мають схильність не помічати привілейованість інших чоловіків, сприймаючи її як нормальне явище. Натомість жінки, потерпаючи, частіше на неї реагують. Інший факт, який ілюструє сенс призначення для чоловіків – це те, як у періоди зростання безробіття жінки/чорношкірі/іноземці забирають собі “наші” (тобто чоловіків) робочі місця. Але що робить ці самі місця первинно чоловічими (білими)? Фраза визначає важливий зміст призначення крізь категорії ґендеру, раси та/або національності… Таким чином, не помічаючи власних привілеїв, чоловіки натомість переживають відсутність влади, на володіння якою претендують. Домінуюча “міра чоловічого” існує поза уявленнями багатьох чоловіків, які не обіймають посад, не мають політичної влади і не заробляють достатньо для того, щоб почуватися годувальником у родині. Для багатьох із них залишається усього декілька ніш, де визнають їхню “маскулінність”, їхню владу, і де саме як чоловіки вони почуваються зрадженими. Другою причиною безпорадности є та, що, конструюючи власну особистість довкола публічного, влади та успіхів, чоловіки втратили емоційні й міжіндивідуалістичні якості. Майкл Кауфман вважає, що чоловіки часто відчувають безпорадність у приватному житті через брак турботи, уваги і необхідність виражати їхні потреби, але маскулінність обділяє їх цією здатністю. Емоційна невиразність чоловіків робить їх цілком залежними у цьому від жінок. Для них небезпека полягає не тільки в постійній необхідності доводити свої сексуальні перемоги іншим чоловікам, а й в залежності від жінок у їхній інтерпретації вираження емоцій. Чоловіки вимагають від жінок розуміння і підтримки в їхній уразливості. Звичайно, приватність потребує певного рівня емоційної комунікації і, на переконання аналітиків, саме маскулінність може створювати для цього перешкоди. Як зазначає Кауфман, у публічному житті більшість форм емоційного вираження є неприйнятними і вказують на уразливість. Саме тому чоловіки вчаться ігнорувати і приховувати свої емоції. У приватних стосунках така маскулінна поведінка може зруйнувати інтимне життя. Нерідко чоловіки попросту розпилюються. Як зазначає Меснер, вони схильні витрачати більшість свого часу й енергії на здобуття публічного успіху і значно менше на тих, кого люблять, обділяючи їх увагою. Поширеною є ситуація, коли чоловік й не підозрює, що жінка нещаслива і налаштована його покинути, допоки вона не скаже це йому. Отже, результатом публічного успіху маскулінного чоловіка є крихкі інтимні стосунки і незмінне відчуття самотности. У фаховій літературі зазначається, що чоловікам дорогого коштує їхня поведінка, спричинена внутрішнім особистим невдоволенням. Вони більше палять, вживають алкоголь і привчаються ігнорувати біль. Чоловікам не властиво звертатися за допомогою при перших симптомах серйозних захворювань. Раніше вже йшлося про їхнє переживання небезпеки бути викритим як нефалічний чоловік. Чимало дослідників зазначають, що стрес через чоловічу змагальність – головний чинник, що призводить до проблем зі здоров’ям і великої кількості самогубств. Чоловіки бояться провалу як чоловіки, і цей страх живить у них вияв фалічної маскулінности. Фалічне призначення і гіпермаскулінність Розвалена маскулінність є одним з пояснень чоловічого насилля і “гіпермаскулінности”, яка стосується надмірного наголошування на фізичній силі; віри в легітимність чоловічого насилля в міжособистісних стосунках; жінконенависних розмов; антигомосексуальних промов. Основною ж є тема творення чоловічого авторитету завдяки перебільшуванню фізичної сили й наголошуванні на ній, і водночас – акцентуванні на фізичній слабкості жінок. У гіпермаскулінности вбачається небезпека, що походить від чоловіків з низькими прибутками і від представників расових та національних меншин. Проте емпіричні дослідження вказують на те, що гіпермаскулінна поведінка існує в межах усіх соціальних прошарків. Концепт “гіпермаскулінности” включено до публічних обговорень щодо соціальних і расових конфліктів, а також насильства. Їхнім джерелом нерідко постає фізична сила чоловіків, які мають низькі прибутки, особливо це стосується расових й етнічних меншин. У певних контекстах такі дискурси містять явно расистську чи сексистську складову: правляча еліта узаконює контроль над усіма представниками меншин, виправдовуючи свої дії захистом “своїх” жінок від сексуально агресивних “інших” чоловіків. Анжела Девіс (Angela Davis) проаналізувала історичний склад “міфу про чорного чоловіка-насильника” як основної ідеологічної складової, що виправдовує самосуди і способи расового контролю в Америці періоду після Громадянської війни. Жаклін Голл (Jacquelyn Dowd Hall) описує практики проведення жіночими організаціями південних штатів кампаній проти розправ і самосудів, що часто-густо виправдовувались завдяки фальшивим звинуваченням чорних чоловіків у зґвалтуваннях білих жінок, пов’язуваних із обмеженням свобод останніх. Багато аналітиків запевняє, що стереотип образу чорношкірого ґвалтівника міцно вкорінився у психіці білої людини. Науковці з різних країн, в тому числі Великої Британії й Австралії показали, наскільки часто в сучасному світі білі асоціюють чорношкірих із сексуальною небезпекою. У численних дослідженнях, однак, гіпермаскулінна поведінка також часто постає як форма опору расовим, етнічним чи класовим утискам. Чоловік, позбавлений інституційної чи економічної влади, застосовує фізичну силу або виявляє агресію як основні показники чоловічого. Меснер провів свого часу аналіз, у якому показав, що, на противагу білим чоловікам, для чорношкірих і латиноамериканців спорт є передусім засобом отримання “поваги”. Толсон вважає, що британські робітники надміру акцентують на чоловічій силі й змальовують представників середнього класу ожіноченими “штовхачами паперу”, оскільки їхнє особисте відчуття влади на робочому місці є надто непевним. Те саме говорить Колісон про австралійських працівників, які зазвичай кидають сексуально забарвлені агресивні жінконенависні жарти як певний спосіб об’єднання проти менеджерів. У дослідженнях Мануели Пени показано, що жінконенависний гумор мексиканських еміґрантів-нелегалів є основою робочої культури, а високий рівень агресії чоловіків є захисною реакцією на утиски суспільного статусу. В обох прикладах змальовано чоловіків-босів, яких в розмовах робітників ожіночено і потім агресивно звинувачено. Власне, так само і Франклін довідується з інтерв’ю звинувачених у побитті геїв, що для незаможних є цілком звичним ідентифікувати чоловіків у дорогих костюмах з ожіноченими і при нагоді бити їх за це. Дослідники, які вивчають проблеми чорношкірих, запевняють, що до зростання серед чоловіків кримінальності, передусім зґвалтувань, призводять саме негативна маскулінність і домінування жінки в більшости чорношкірих сімей Америки. Також побутує думка, що сексуальна агресивність чорношкірих є формою протистояння расизмові в сенсі вираження певної влади. Роберт Стаплес (Robert Staples) стверджує, що “зґвалтування чорношкірими чоловіками має розглядатися передусім як акт політичний, оскільки відбувається він через расову дискримінацію, яка перешкоджає їм самоствердитися у чоловічому”. Він говорить, що чоловіки висловлюють свої почуття безпорадности протистоянням чорношкірим жінкам, бо вбачають в них джерело авторитету матерів і викладачів. Стайплес не намагається виправдати ґвалтівників, але шукає причини їхніх дій у соціальному расизмові. Водночас він не враховує аспекту “задоволення чоловічого”, в якому цим чоловікам цілком відмовлено. Власне, ми не знаємо, хто ґвалтує частіше: білі чи чорношкірі, просто відомо, що останніх частіше звинувачують і тяжче карають. Стереотипно гіпермаскулінність пов’язують із чоловіками, які мають низькі прибутки або належать до расових меншин. Проте вона притаманна також студентському середовищу, зокрема братським організаціям коледжів. Пітер Лаймен (Peter Lyman) аналізує значення сексистських жартів у коледжах для чоловічих груп кампусів, яких пов’язує засада відмови від усього, пов’язаного з жіночістю. Дослідження Босвела та Спейда (A. Ayres Boswell and Joan Z. Spade) показало, що у найнебезпечніших, на думку студенток, клубах, вечірки проводять у чіткому розмежуванні між жінками і чоловіками. Також вони відзначили, що останні дозволяють собі чимало жінконенависних жартів і відмовляють один одному у будь-яких позитивних проявах ставлення до жінок. Франклін (Franklin) аналізує розповіді студентів про побиття геїв у коледжах. У цьому випадку гіпермаскулінність також може бути виразом відчуття недоступності до влади. Студенти коледжів – уже не хлопчики, але й не можуть займати владну позицію в суспільстві. Таким чином, гіпермаскулінність як вираження фалічної сили чоловіків із обмеженою інституційною владою, притаманна не лише винятково бідним чоловікам, яких у певному сенсі виштовхнуто з суспільства соціальними чинниками. Варто розглянути “чоловіче” в контексті проблеми “незадоволености чоловічого”. Жінконенависна позиція і сексуальна агресія не є характеристиками винятково чорношкірих чоловіків. Схожі риси поведінки можна відзначити і в студентському середовищі, серед військових, а також у чоловіків із різних типів родин. Ефективнішим видається не зосереджуватися тільки на окремих характеристиках ґвалтівників, а розглядати соціальний контекст чи сферу цієї його дії. Це доводить і теза про те, що соціальні сфери (військові організації, професійні сфери домінування чоловіків, братства коледжів), в яких зв’язки між чоловіками побудовані на звеличуванні маскулінности засобом приниження жіночого, є найнебезпечнішими для самих жінок. Фалічне і патріархальна родина Є чимало посилань на те, що чоловіки, які мають низькі прибутки і зазнають соціальних утисків, схильні здобувати не тільки маскулінний авторитет, а й соціальну повагу засобом патріархальної відповідальности і поваги у своїх родинах, яких вони дотримуються завдяки наказам, релігійним та культурним традиціям. Поняття патріархального авторитету, поваги і білої людини переплітаються у дослідженнях, проведених у Джерсі й Бафоло. Опитані чоловіки гостро відреагували на запитання про особисте відчуття проблеми втраченого призначення. За останні роки ринок праці кардинально змінився, а привілей економічних позицій білих чоловіків у порівнянні з жінками чи етнічними й расовими групами практично знівельовано. Раніше чоловіки наголошували на своєму призначенні в родинах і пишалися, що не потребують соціальної допомоги. Вони зображали із себе відповідальних громадян, які прагнуть працювати, тим самим виокремлювали себе від чорношкірих і латиноамериканських чоловіків, які начебто лише вештаються вулицями, живуть на соціальну допомогу і жодним чином не є відповідальними за власні родини. Вони бачили в цих “інших” небезпеку і займали пози захисників “своїх” жінок і дітей. “Їхньою” жінкою була не тільки дружина, а й всі сусідські жінки, як-то старі самітні вдови. Відповідальність перед родиною і місцевою громадою формувала у таких чоловіків основу їх чоловічої самоідентифікації. Багато з них належало до “груп захисту”, які охороняли свою територію. Проблема суспільного визнання як передумови патріархального авторитету дискутується також стосовно чоловіків, які належать до расових і етнічних меншин. Приміром, за результатами низки досліджень, американські вихідці з Пуерто-Рико відчувають себе позбавленими всіх суспільних ознак маскулінности. Вони намагаються одержати громадянство Америки, апелюючи до особистого патріархального авторитету в пуерториканській культурній громаді. На переконання лідерів меншин, патріархальна родина є механізмом утвердження, збереження і захисту культури. Таким чином, чоловіки, які належать до етнічних чи расових меншин, нерідко вимагають право авторитету впливати на “їхні” родини. Інтеграція марґінальних чоловіків через родину є ключовою темою в політичних рекомендаціях, які стосуються проблем чоловіків з меншин. Показовим є твердження Мартіна Лютера Кінга 1967 року, що державна економічна політика повинна прагнути “допомогти чоловікам-неграм віднайти свою маскулінність, поставивши їх економічно на ноги”. Він також зазначив, що “справжня маскулінність” є можливістю економічно утримувати дружину і дітей. Кінг скаржився, що рабовласництво зруйнувало нормальні родинні зв’язки і спричинило надалі нестачу сімей, у яких би домінували чоловіки, що, в свою чергу, призвело до кримінальної злочинности серед чорношкірих. З іншого погляду, афроамериканські феміністки натомість підтримують “мультиформальний склад” їхніх родин. Сім’ї, де домінує чоловік, є небезпечними для жінок у випадку їх перетворення на простір утвердження певних привілеїв як ознак маскулінної влади. Чоловіки вихлюпують своє роздратування, спричинене нестачею економічної чи суспільної влади, саме в сім’ї, утверджуючи особисту силу залякуванням, приниженням й побиттям. Вони відчувають себе носіями авторитету на власній території й перебирають право карати в разі невиконання їхніх бажань, насильно вимагати потурань, яких вони не одержали добровільно. Саме тому феміністки не підтримують модель суспільної інтеграції через патріархальну родину як суспільну одиницю. Так, у Великій Британії організація “Жінки проти фундаменталізму” виступає проти практик влади переймати доктрини локальних ісламістських лідерів, які наголошують на домінуванні чоловіка як традиції, що презентує “Ісламські культурні закони”. Цей рух критикує випадки, коли місцева влада під впливом таких викривлених цінностей по-різному втручається у вирішення проблем сімейного насилля у сім’ях пакистанців у Лондоні й в англійських білих сім’ях. Чоловічі рухи і “криза маскулінности” Доволі дивною видається віра в те, що факт домінування чоловіків може вирішити проблему ґвалтувань і злочинности. У той же час дослідники з консервативними поглядами пов’язують усі соціальні проблеми, особливо зростання злочинності й насилля, з послабленням влади чоловіків у суспільстві. А розв’язання цих проблем вбачають у поверненні до “традиційних” (які сповідують домінування чоловіків) родинних цінностей. Рухи на підтримку повернення авторитету чоловікам також вбачають у цьому запоруку відновлення соціального порядку. У 90-х роках набули поширення чоловічі рухи, які закцентували увагу на “кризі маскулінности”. Вони наголошують, що чоловіки повинні “взяти на себе відповідальність” за вирішення соціальних проблем і запевняють, що спотворена маскулінність є причиною поширення злочинности й насильства. Різні рухи по-різному обґрунтовують як самі причини, так і чисту природу спотвореної маскулінности. Проте, всі вони солідарні щодо ідеї визнання маскулінної форми авторитету задля добробуту суспільства. Одним із провідних в Америці є рух за відновлення чоловічого авторитету “Гаранти обіцянок” (англ. “The Promise Keepers”). Організація сповідує ті самі базові принципи, що й інші світські чоловічі рухи в країні й за її межами. Вирізняє ж її суто американське поєднання християнства, поп-психології й політики. “Гаранти обіцянок” були добре зорганізовані й мали потужне фінансування та підтримку Республіканської партії, а Джордж В. Буш був одним із їхніх лідерів. “Гаранти обіцянок” забезпечили Республіканцям потужну підтримку, використовуючи ідеали статей, які повністю заперечують егалітаризм та прихильність до фемінізму Демократів. “Гарантів обіцянок” турбують “жінкоподібні” чоловіки, які відмовляються від “ролі лідера” і змушують жінок виконувати чоловічу роботу, а тим самим – спричиняють “національну кризу”. Вони зображають Ісуса представником авторитарної маскулінности. Роберт Гікс (Robert Hicks) написав “Маскулінну Подорож” для “Гарантів обіцянок” (англ. “The Masculine Journey”), яку спершу роздавали під час зборів, а згодом почали продавати. Гікс пише: “Володіння пенісом ставить перед чоловіками виняткові вимоги щодо того, як вони повинні молитися Богу. Ми покликані молитись як фалічні чоловіки, на противагу тому, як це роблять андрогенні, нейтральні або ожіночені чоловіки, популярні у cфемінізованих церквах … (ст. 49). Сексуальна енергія наділена особливою духовністю (ст. 55)… Наші сексуальні проблеми тільки вказують на потребу висловити, виразну настанову молитися нашим фалосам… (ст. 56). Я переконаний, що Ісус був фалічним у всіх фалічних пристрастях, які ми наслідуємо і відчуваємо як чоловіки” (ст. 180-181). Такі твердження, а також поблажливе ставлення до “гріхів” молодих людей у їхній “фалічний” або “військовий” період життя, викликали обурення серед християн. Попри полеміку, “Гаранти обіцянок” продовжували звертатися до Біблії, хоча щораз менше поширювали її на з’їздах. Фалічна версія християнства вигідно приваблювала чимало чоловіків – на зібраннях організації вона об’єднувала протестантів і католиків. Їм усім імпонувало гасло дотримання ідеалу фалічного авторитету і “повернення” статусу лідера у родині, причому не як вередливому, безвідповідальному сім’янинові-насильникові, а поміркованому, справедливому і релігійному чоловікові. “Гаранти обіцянок” марно намагалися “залучити” до свого руху чорношкірих чоловіків. Політичні рухи останніх справді сповідують близькі до їхніх цінності, але, разом із тим, у “кризі” чорної маскулінности вони звинувачують передусім расизм, а не фемінізм чи геїв. Вже йшлося про те, що насильство і кримінальна злочинність серед чорношкірих чоловіків уособлює відповідь на відмову в “чоловічому”. Чорні політичні лідери часто говорять про боротьбу з расизмом в Америці як про боротьбу за втрачену маскулінність. Це видно з попередньо згадуваних промов Мартіна Лютера Кінґа та зі слів Елдріджа Клівера, який належить до руху “Чорна влада” (“Black Power movement”). 1965 року Клівер проголосив: “ми повинні мати наше чоловіче”. Дехто з чорношкірих дослідників стверджує, що фемінізм “дозволив білому чоловікові згуртувати свої дії і відокремитись, водночас викрививши і заплутавши відносини чорних жінок/чоловіків”. Проблему “кризи чорної маскулінности” в американській расовій політиці висвітлює “Мільйонна демонстрація чоловіків” 16 жовтня 1995 року. Того дня 837000 афроамериканських чоловіків пройшли вулицями Вашингтона. Внаслідок високого рівня безробіття, безпритульництва і великої кількості ув’язнених чорношкірих, гасла демонстрантів закликали чоловіків “брати на себе відповідальність”. Чорних чоловіків закликали “повернути” собі місце лідерів у сім’ях. Організатори акції звернулися до жінок із проханням влаштувати собі “День відгулу” (“Day of Absence”) – не з’явитися на роботу, в школу, на тренування чи ділові зустрічі. Отже, символізм події цілком зрозумілий: коли жінки пішли додому, звільнивши сфери публічного, чоловіки зайняли їх як лідери. Одним із гасел демонстрантів було твердження, що тільки чорні чоловіки можуть правильно виховувати чорних хлопчиків і молодь маскулінности. З цього можна зробити висновок, що відсутність зрілих чоловіків і посилення впливу дорослих жінок діє на хлопчиків і призводить до злочинності та насильства серед чорношкірих. Дехто з громадських лідерів виступає за впровадження “чоловічого виховання” і/або створення шкіл для хлопчиків, у яких би працювали лише чорношкірі чоловіки. Під час “Мільйонної демонстрації” останніх також закликали приділяти більше уваги дітям, усиновлювати чорношкірих сиріт, працювати волонтерами в організаціях на зразок “Старших братів” (“Big Вrothers”), які практикують призначення менторів (“офіційних друзів”) для “важких” підлітків, котрі схильні до кримінальних дій чи насильства. Таким чином, чоловіче буде сформовано і реалізовано завдяки відповідальності за дітей на соціальному і сімейному рівнях. Проте внесок чоловіка у виховання дитини є чітко концептуалізованим як такий, що відмежований від ролі жінки у цьому. Чоловік виховує дітей, особливо хлопчиків, якщо ж його немає – тоді немає і авторитету й стратегії у вихованні. Схожі міркування щодо проблеми бідности й злочинства серед чоловіків расових меншин можна прослідкувати й поза межами Америки. Приміром, у фільмі виробництва Нової Зеландії “Колись були вояками” (“Once Were Warrior”) чітко зображено гіпермаскулінність Джейка (“Jake the Muss”) – безробітного маоританського батька. Він є агресивним і жорстоким у ставленні до членів своєї родини. Менш відомим є продовження цього фільму – “Що станеться з тим, у кого розбите серце” (“What Becomes of the Broken-Hearted?”). У ньому розповідається про те, як до Джейка повертається почуття відповідальности за одного з його синів, коли того засмоктує злочинний світ. Тоді батько, щоб урятувати хлопця від насильницької смерті, втручається в його долю. Якщо перший фільм закінчується болючим криком розлюченого Джейка, коли його покидає дружина, то другий – теплим відчуттям надії після примирення з сином. Ідея реставрації зв’язків між батьком і сином не надто різниться від ідеї про чоловіків меншин. Чи не найпопулярнішою останнім часом серед чоловічих рухів стала ідея необхідності суворого чоловічого нагляду за хлопчиками як запоруки їхнього перетворення на чоловіків. Найвпливовішою щодо цього питання визнано книжку Роберта Блая “Залізний Джон” (“Iron John”). Вважається, що вона змінила американську маскулінність і стимулювала численні рухи поза межами Америки. Засновані на вченнях Блая чоловічі рухи прийнято називати “міто-поетичними”. Вони стрімко множилися у 90-і роки в Канаді, Австралії й Америці. Трохи менший вплив книжка мала у Великій Британії. Блай – поет, який покинув академію і міське життя й переселився до маленького містечка разом із дружиною й дітьми. Він живе зі своїх творів й перекладів скандинавської літератури. Блай часто подорожує – проводить поетичні читання і семінари на тему маскулінности. “Залізний Джон” викриває реальність, у якій сини не отримують від батьків того, чого потребують, аби стати чоловіками. Сучасна маскулінність – викривлена маскулінність і тому вона призводить до небезпечної гіпермаскулінности й ожіночености. Для Блая винуватим злочинцем є не фемінізм, а сучасний реальний світ, який віддаляє чоловіків від його справжньої маскулінности. У багатьох своїх поезіях Блай досліджує зв’язок живого світу і людського розуму, який наповнює міркування автора про проблеми чоловіків. Він говорить про те, що чоловіки втратили ритуали посвячення хлопчиків у чоловіки. Урбаністичні суспільства розірвали традиційні для чоловіків зв’язки і замінили їх змагальністю і бюрократією. Сучасне суспільство обмежило чоловіків раціональністю і притуплює їхнє емоційне спілкування. Блай приділяє чимало уваги природному і надає вадливих функцій зв’язкам із ним. Він виводить програму індивідуальної трансформації через групи чоловіків способом налагоджування між ними нових зв’язків невіддільно від ритуалу. Оптимальними ж умовами для її реалізації він вважає близькість до природи. Автор звертається до традиційного сільського життя як такого, що, на відміну від міського, стимулює “природні” ґендерні ідентичності. Перебування у природному середовищі у зв’язках з іншими чоловіками розкриває “Цеус енергію”. Чим саме є Цеус енергія – невідомо. Ось одне з визначень, запропонованих Блеєм: “Чоловічий авторитет, прийнятий заради суспільства”. Про який авторитет йдеться – щодо кого? Блей зазначає, що веде мову не про “патріархальний” авторитет. Він цілком схвалює фемінізм як рух за відновлення жіночого, яке є природним. Автор також стверджує, що чоловікам і жінкам властиві різні природи чи пак душі. Він стурбований, що через те, що більшість людей має негативний досвід, пов’язаний з викривленим чоловічим авторитетом, нинішні суспільства не схильні сприймати будь-який різновид авторитету. Чіткою є його позиція щодо унікально важливої ролі чоловіків у вихованні хлопчиків. У проблемах, що стосуються лідерства чоловіків, бідності й расових меншин, автор більше концентрується на ритуальних і символічних способах передачі мудрості ставати чоловіком, ніж на практичних аспектах у вихованні дітей. Австралійський психолог Стів Біддульф, який є автором численних відомих праць на тему маскулінности й батьківства, перекладених 15-ма мовами, знаний також як “популяризатор Блея”. Біддульф здобув свій авторитет радше як психолог, ніж поет. Він переконаний, що втрата зв’язків між хлопчиками і чоловіками призвела до соціальної кризи. Як і Блей, Біддульф ностальгійно посилається на романтичну картину доіндустріальних часів, звинувативши за “кризу маскулінности” індустріальну революцію. Злочином останньої він вважає поштовх до відокремлення виробництва від сфери домашнього, а отже – відлучення батьків від дому. Таким чином, хлопчиків стали виховувати дружини, які – як жінки – не спроможні навчати їх, як ставати чоловіками. За словами Біддульфа, хлопці без опіки доброго батька або чоловіка-ментора приречені наслідувати стереотипи гіпермаскулінности й у пошуках контактів із чоловіками формувати злочинні групи або ж ставати “плаксивими” відлюдьками, чиїм найближчим другом буде комп’ютер. Як і Блей, він пропонує програму індивідуального перетворення, у якій акцентується на ролі зв’язків між чоловіками. І Блей, і Біддульф підтримують ідею рівності у відносинах чоловіків і жінок, все ж прив’язуючи маскулінність до особливого авторитету: авторитету тренування хлопців для того, щоб вони стали чоловіками. Ось що чітко відрізняє їх від консервативних чоловічих рухів на кшталт “Гаранти обіцянок”. Проте такі рухи не конфронтують із соціальними привілеями чоловіків. Вони стверджують, що чоловіки і жінки мають бути в рівних умовах, але ні у своїй риториці, ні в практичній діяльності, вони не протистоять соціальним привілеям чоловіків. Батьківство – це також чимало нудної і неприємної роботи, проте “міфопоетичні” чоловічі рухи зацікавлені тільки в чоловічому авторитеті від батьківства. Їх також не влаштовує розподіл рутинної, тяжкої роботи батьків. Ці рухи заохочують чоловіків до спілкування й ігор зі своїми синами, але ніяк не до готування їжі для них, прання їхніх речей чи, приміром, невідлучного піклування, коли ті хворіють. Більше того, чоловіки наголошують на вихованні хлопчиків, проте зовсім не в захваті від ідеї допомагати доглядати за немовлятами і доньками. Дослідники фемінізму стверджують, що саме участь чоловіків у повсякденному догляді за дітьми сприяє зростанню ґендерної рівності. Приміром, Ісак Балбус говорить про свою особисту позицію щодо рівного статусу батьків як результат соціопсихологічного аналізу матерів. Передусім вони доглядають дітей, що й спонукає до ґендерної нерівності й жінконенависті. Скот Колтран стверджує, що його широкий порівняльний аналіз неіндустріальних суспільств показав, що “в суспільствах, де чоловік долучався до виховання дітей, а жінка до керування маєтком, помітно менше демонструється мужність і виявляється повага дружини, менше ідеологічного жіночого підкорення”. Він також виявив “прямий, статистично чіткий зв’язок між близькими відносинами батька з дитиною і суспільним статусом жінки (це означає участь жінки у прийнятті рішень)”. Складно визначити, якими змінними оперує Колтран. Імовірно, що Колтран, так само, як і Блей, романтизує доіндустріальні суспільства. Немає нічого незвичного в тому, що люди проектують свої утопії на доіндустріальні суспільства, власне минуле або інші культури. Феміністичні утопії зазвичай містять тези про рівну участь чоловіків і жінок у вихованні дітей, в економічному і політичному житті. Не прагнучи відродити маскулінність засобами символічності й авторитарного батьківства, як це бачать чоловіки, феміністки переконані, що соціальні переваги перейдуть саме від чоловіків, які долучаються до рутинного у вихованні дітей. Вони мають серйозні сумніви щодо ідеалу батьківства як джерела чоловічого авторитету. Натомість наголошують, що крім народження дитини і годування її грудьми, батьківство потребує рівних внесків і від жінок, і від чоловіків. Висновок Привабливість для багатьох чоловіків міту про втрачений маскулінний авторитет наприкінці ХХ та в перші роки ХХІ століття є симптомом того, що маскулінність перебуває в кризі. Сучасні чоловічі рухи прагнуть закріпити маскулінний авторитет у сім’ї, спираючись на ідеал ґендерно роздільних функцій у вихованні дитини. Однак досить сумнівно, чи справді така стратегія може позбавити багатьох чоловіків почуття власного безсилля, яким їх наділяє обіцяна фалічна влада. Дослідники маскулінности відзначають малоймовірність можливості наслідування домінуючої фалічної маскулінности: фалічна маскулінність є просто недоступною для більшості чоловіків. Домінуючим “мірам чоловічого”, заснованим на владі прийняття рішень і забезпеченні захисту й матеріальної підтримки, властиво виключати незаможних чоловіків, особливо це поширено серед представників расових і національних груп. Крім того, дуже часто чоловіки не усвідомлюють зиску, який їм надають їхні ж чоловічі привілеї, натомість гостро відчувають власну вразливість в особистому житті. Для більшості чоловіків маскулінність є химерою. Вони відчувають, що це “щось” має бути їхнім, проте “воно” все ж залишається поза межею досяжного. Переклали Ірина Клименко і Ольга Голіченко 1 Дослівний переклад англійського “emasculated” – кастрований. У тексті термін передає певні переживання, спричинені суспільними химерами щодо маскулінности. 2 Автор визначає характерно інтенсивну дію, вживаючи англійські “penetratе” (проникати всередину, входити, продиратися) i “thrust” ( атакувати, різко наступати, проштовхувати). |
 ч
|
 |
|