Елізабет Портер

Незалежність, батьківство та відповідальне громадянство

Резюме

Мало коли розглядають усі сторони самотнього батьківства, зважаючи на соціяльний, економічний, політичний, етичний та ґендерний аспекти. Спробую крізь призму громадянства якнайповніше висвітлити поняття самотнього батьківства. Головне завдання кожного суспільства – формувати відповідальних громадян. Оскільки рівень самотнього батьківства постійно зростає, я вирішила вивчити умови, за яких батьки-одинаки виховують або ні у дітей почуття відповідального громадянства. Я розвиваю три головних аргументи. По-перше, вважаю, що необхідно проаналізувати, які цінності найкраще впливають на життя родини і, відповідно, сприяють розростанню міцних громад, незважаючи на структуру сім’ї. По-друге, стверджую, що взаємозалежність є рисою відповідального громадянства – це підкреслює, що незалежність вимагає залежности та виховання в особистому житті, а наслідком маємо поєднання громадян у спільному соціополітичному житті. По-третє, на мою думку, спільне батьківство може пристосувати різні форми родинного життя, розподілити обов’язки матері й батька дитини та виробити взаємозалежність, таку важливу як для родини, так і для громадського життя. Перш ніж безпосередньо розглянути ці аргументи, я б хотіла сказати кілька слів про залежність між розлученням, самотнім материнством та бідністю.

Розлучення, самотнє материнство та бідність

Ліберальні цілі в межах ліберальної структури вказують, що спільного повинні мати усі громадяни, що б єднало їх разом. Хоча в руслі ліберальних ідей блага мають право співіснувати різні способи життя, ці ідеї повинні забезпечити єдину основу для державної політики. Конкретна мета, наприклад, розвиток здібностей у дітей, вимагає політики, яка б сприяла добробутові дітей. Деякі політичні філософи вважають, що привілейованими в такому випадку будуть “повні родини з обома батьками”, оскільки їх структура найкраще сприяє розвиткові дитини та виховує незалежність особистости (Galston, 1991). Якщо керуватись такою логікою, то політика держави повинна сприяти повним сім’ям й перешкоджати розлученням та появі самотнього материнства.

Наскільки доцільний такий хід мислення? Зміни в родинному житті очевидні – розлучення, бідність родин, в яких є лише хтось один з батьків, стали звичайним явищем, зростає рівень самотнього виховання дитини. Дехто пише, що, зважаючи на сильний емоційний біль з потенційно тривалими наслідками, якого зазнає дитина при розлученні батьків, влада за допомогою гальмівних механізмів повинна ускладнити можливість отримувати розлучення – зупинити батьків і дати їм час на роздуми про долю дитини (Galston, 1991). Інші дослідники не помітили суттєвої різниці в успішності навчання, успіху в кар’єрі та подальшому особистому житті між дітьми, які пережили розлучення батьків, і тими, які не досвідчили цього. Відповідно, вони вважають, що не саме розлучення, а радше конфлікти у родині є причиною емоційного пережиття дитини, тому політика щодо стримування розлучень не буде дієвою (Young, 1995). Що означає діяти в інтересах дитини? Які цілі потрібно прищеплювати у родинах? Чи прийнятними є усі типи родин? Не відповівши на такі питання, рішення щодо подолання соціяльних криз, наприклад, зростання статистики кількости розлучень та неповних сімей, швидко стають політичними змінами, які не відображають думку громадськости.

Ці питання стосуються самотніх матерів. За статистикою, самотнє материнство стало тенденційним явищем, без вікових, расових чи освітніх обмежень. Статистика ООН подає таке співвідношення жінок, які самі дбають про родину: 25 відсотків у Австралії та Великій Британії; 33 відсотки у США; 37 відсотків у Німеччині, Фінляндії, Норвегії та Новій Зеландії; 45 відсотків у Ботсвані та Ґренаді (UN Statistical Division, 1992). Самотнє материнство стало очевидною культурною тенденцією, не зважаючи на те, чи погоджуємось ми з цією безперервною тенденцією, чи намагаємось поставити її під сумнів. Важливо дослідити, як зростання цієї тенденції впливає на зміни у цінностях. Наприклад, потрібно розрізняти самотніх матерів, які ніколи не були одружені, та одиноких матерів, які не живуть зі своїми чоловіками, розлучені чи овдовіли. До першої групи належить біля 40 відсотків родин з одним дорослим, більшість жінок вагітніє після тривалих відносин, хоча для багатьох стосунки були короткими (UK General Household Survey, 1995). Багато аналітиків побоюється такого падіння народжуваности серед одружених жінок, та зростання народжуваности серед самотніх жінок.

Ще очевиднішою за зростання кількости самотніх матерів є фемінізація бідности, в якій зазвичай вони перебувають. Бідності через недостатні можливості для жінок заробляти гроші, неадекватні робочі навички та неможливість забезпечити дитині хороший догляд, коли ти на роботі. Багато жінок перестає працювати і радше погодиться на соціяльне державне забезпечення, аніж на низькооплачувану роботу та короткотривалі контракти. Усе це наштовхує на думку, що найкраще захистити дітей від бідности можна у стабільній повній родині. Однак високий рівень бідности маємо і серед родин з обома батьками, особливо багатодітних, а також серед робочого та нижнього прошарку середнього класу. Та все ж, економічне благополуччя дітей залежить від прибутку обох батьків. Оскільки чоловіки мають більше можливостей для заробітку, залежність жінки від їхньої зарплатні збільшує можливості уникнути бідности. Бідність стає вагомим аргументом на користь того, що неповні сім’ї є справді соціяльною справою.

На мою думку, це не єдиний закид. Ідеальні для суспільства родини повинні ґрунтуватись на найкращих прикладах. Неповні родини, зазвичай, є наслідком пристосування до складних обставин, наприклад: смерть; вагітність неповнолітньої після випадкових сексуальних стосунків чи насильства; мати залишає чи розлучається з жорстоким, непорядним чоловіком, який постійно її зневажає; покинутій жінці доводиться самій давати собі раду; коли жінка знає, що вона буде краще фінансово забезпечена, отримуючи допомогу від держави, аніж покладаючись на безробітного чи напівученого батька/ів своїх дітей. У більшости з наведених випадків самотнє чи одиноке батьківство є кращим виходом, аніж родина з обома батьками. Мало яке подружжя заперечить, що ідеальним варіянтом для них було б жити з іншою людиною та підтримувати дружні стосунки з матір’ю/батьком їхньої дитини. Зміни, які відбуваються у родинному житті, подружжі, у ролях чоловіка й жінки є цілком певними. Непевним залишається питання, якою повинна бути політика, аби пристосуватись до цих змін, та, особливо з феміністського погляду, які аспекти громадянства найліпше підтримують усі типи родин.

Родинні цінності

Обговорення родинних цінностей вирують серед право-налаштованих політиків, релігійних фундаменталістів й тих, хто виступає за урізання соціяльного забезпечення. Феміністки уникають таких дебатів. Елісон Джаґґер пояснює, що такі терміни, як “родинні цінності” чи “традиційна родина”, для багатьох феміністок є підступними, оскільки “консервативні політики використовують ці вирази для нападів на “цінності” кожної жінки, яка живе без чоловіка” (1994, С.377). Причиною соціяльних проблем: бідности, наркоманії, злочинности та низької успішности у школах, є відсутність родинних цінностей, також часом згадують про самотніх матерів. На думку Джаґґера, відповідь феміністок на дебати з приводу родинних цінностей можна поділити на такі дві частини: відмова від чоловічого панування, зважаючи на поширеність інцесту, подружнього зґвалтування, побоїв дружини та появу коханок у традиційних родинах; а також, наполягання на тому, що навіть коли в сім’ї немає дорослого чоловіка, дитині можна прищеплювати родинні цінності. Феміністки справедливо критикують патріярхальні родинні структури, проте, як ми згадували вище, висновок, що самотнє материнство є ідеальною альтернативою для репресивної родинної структури, не враховує той факт, що самотнє материнство часто стає наслідком невдалих відносин, або ж бажання отримувати соціяльне забезпечення. Якщо опиратись лише на такі родини, ми не зможемо виробити бачення родини як потенційно вільного організму. Окрім того, більшість жінок живуть у родинах, до структури яких певним чином залучений чоловік.

Яким є ставленням ґендерних студій до традиційно важливих малих (нуклеарних) родин? Вільям Ґалстон вважає, якщо існує зв’язок між традиційною мораллю та ліберальними цілями громадськости, тоді політику варто скеровувати на підтримку цієї традиції. Я з ним погоджуюсь, а саме з тим, що постійне ліберальне поширення вибору та самостійности “переглянули можливі аргументи з боку громадськости на користь традиціоналізму” (1991, С.281). Я не згідна з його висновком, що ми повинні підтримувати таку форму традиціоналізму у вигляді повної родини з обома батьками. Багато повних родин живуть у постійній незгоді, є місцем насильства, зневажливого ставлення до дітей, сексуальної маніпуляції та контролю. На захист традиціоналізму висувають позитивні твердження щодо довготривалої відповідальности за суспільне виховання дітей (Hasley, 1993a, C. 129), але переглядають той факт, що традиційна родинна система ґрунтується на нерівноправності та обмежених ґендерних стереотипах. Йдеться не про те, що ми повинні підтримувати наївне, романтичне бачення традиційної малої родини, а про те, що феміністкам справді варто розвивати практичні уявлення про здорові родини, які б стали осердям благополуччя, самоповаги та особистого зростання їх членів та сприяли б вихованню відповідального громадянства. Ще додам кілька слів. Мені здається, що потрібно відкинути негнучкі традиційні структури, проте для нащадків варто втримати мораль, властиву традиційному сприйняттю відповідальности. Відповідальність потрібно розглядати відповідно до змін, які відбуваються у родинах, наприклад, потреба та бажання жінки піти на роботу, самотнє чи одиноке батьківство, розлучення чи повторне одруження. Поєднання традиційної відповідальности та пристосування до обставин творить віддане батьківство, але це не означає, що хороше батьківство обов’язково притаманне традиційним родинам. Таке поєднання пристосовує родинні цінності до сучасности.

Замість запитувати, які типи родинних структур є найкращими, варто з’ясувати, “які родині цінності прищеплюють відповідальність?” та “що це таке – хороше батьківство?” За відповідями на ці запитання ми зможемо оцінити, чи виховують родини в дітей позитивні риси характеру та відповідальне громадянство. Йдеться про щось більше, ніж право вибору способу життя. Ліберальна теорія помітила, що мораль є вплетеною у традицію, релігію, місцеві звичаї та родинні цінності, і це сприяло вільному виробові, оскільки громадське суспільство будувалось на моральних зобов’язаннях, що їх відкинули політики (Wolfe, 1989). Допоки не вирішиться питання, чи потрібна мораль громадянському суспільству, залишатиметься проблемною згода щодо стилів життя та родинних цінностей. Відсутність порозуміння не повинна стримувати дебати, “користуючись мовою чеснот можна полегшити публічне обговорення питання, що вважати хорошою опікою, що означає уважне ставлення для дітей і для їхніх батьків” (Sevenhuijsen, 1991). Перевірка цінностей міститься в родинних відносинах та громадській відповідальності. Зважаючи на різні форми родин, оцінка феміністками хороших відносин та громадської відповідальности виходить поза межі традиційних кліше. Хороші відносини у родині розвивають моральний характер, наше етичне обличчя. У таких родинах, виховуючи характер дитини, найперше намагаються прищепити дитині визначеність, наполегливість, повагу та співчуття до інших. Саме ці риси є вирішальними для родини, соціяльного та громадського життя. Їх не так легко засвоїти, вони набувають вигляду соціяльно бажаних змін, ми вчимось через помилки, крос-культурні спостереження та досвід. Що звичнішим стає увага на соціяльно бажаному, то частіше ми діємо за голосом сумління. Формування морального характеру членів родини розвиває довіру, вірність, правдивість, чесність, пробачливість, справедливість, близькість, любов, люблячу опіку, взаємодовіру та моральну відповідальність (Porter, 1995). Такі цінності, які в ідеалі мають прищеплюватись у родинах, формують громадян, які входять у спільноту турботливими та відповідальними людьми.

Взаємозалежність

Згадані цінності виховують взаємодовіру, яка, на мою думку, є важливішою для благополуччя родини та відповідального громадянства, аніж незалежність, на якій так наголошують ліберали. Це потребує пояснення, оскільки більшість програм з підтримки неповних родин особливо наголошують на важливості економічної незалежности. Важливість взаємозалежности спробую обґрунтувати через такі три твердження: залежність є важливою рисою родинного життя і не варто її таврувати; самостійність – щось більше, аніж вибір та самодостатність; ліберальний індивідуаліст зі своєю незалежністю забуває, що родина обов’язково є одним цілим.

Для початку подивимось на співвідношення між залежністю, незалежністю та взаємозалежністю. Зважаючи на індивідуалізм у суспільстві, незалежність часто визначають як найважливішу з-посеред ліберальних чеснот. Звичайно, що родина є місцем, де народжується ця чеснота. Незалежність – це здатність піклуватись про себе і бути відповідальним, отже перестати без потреби залежати від інших. Якщо не брати до уваги ґендерну нерівність та чоловіче домінування, захист незалежности, як головної чесноти громадянства, підтримує незалежність чоловіка, який утримує залежних дітей та жертовну матір. Традиційно вважають, що “голова родини” – це відповідальний громадянин, який може утримувати свою жінку та дітей. Бути незалежним – означає заробляти гроші. А вважати незалежність центральною рисою громадянства “у ліберальному суспільстві – те саме, що назвати величезну кількість людей неповноцінними громадянами” (Young, 1995, C.547). Політична теорія традиційно визначає громадянство з позиції чоловіків, власників, виробників і тих, хто у громадській сфері підписує угоди на найвищому рівні (Pateman, 1989). Бачимо, що не лише багато жінок позбавлено можливости бути повноправними громадянами, сюди також відносять багато хворих, неповносправних та безробітних людей.

Головним наслідком такого бачення незалежности як найвартіснішої чесноти, яку повинні плекати родини є те, що вона підриває ті родини, які перебувають у залежному становищі. Тим, хто отримує соціяльну допомогу, в даному разі самотнім матерям, при проведенні політичних реформ її зменшать, якщо ті не почнуть відвідувати курси з працевлаштування, до того ж, субсидії на дітей інколи використовують як принаду. До цієї формули рідко додають відповідальність чоловіка як батька. Недослідженим залишається питання, чому батько так часто забуває про свої обов’язки. При проведенні реформ з працевлаштування політики відмовляються визнати, що навіть після закінчення курсів жінки найімовірніше влаштовуються на низькооплачувану роботу. Зрозуміло, що громадяни відповідно до своїх вмінь та можливостей повинні вносити свою частку до суспільно корисної праці. І робота потрібна не для того, щоб втриматись на соціяльному забезпеченні, а для власної гідности та, “щоб ті, хто перебуває на соціяльному утриманні, могли виконували загальні для всіх громадян обов’язки” (Sandel, 1996, C. 326). Підтримка права на працю дає людині можливість виконувати свої обов’язки.

На рівні культури виникає очікування, що жінка повинна брати на себе повну відповідальність щодо піклування про дітей, а це перешкоджає їй зайняти незалежну позицію на ринку праці. Тому багато жінок економічно залежать від своїх чоловіків чи держави, а у повних родинах головою дому прийнято вважати чоловіка. Багато чоловіків розплачуються за це віддаленням від власних дітей. Зважаючи на економічну сторону, забуваємо, що спинами інших важливий суспільний внесок роблять ті, хто піклується про інших. Зазвичай саме жінки доглядають за дітьми, хворими, старшими й неповносправними. Вважати незалежність через те, що ти є самодостатнім, головною громадянською чеснотою, означає робити закид в бік залежности, відповідно, знецінювати роль жінки, яка найперша турбується про тих, хто не може дати собі ради, та яка сама часто є залежною, через що її не вважають рівноправною громадянкою. Зважаючи лише на витрати, які пов’язані із залежністю, суспільство забуває про величезний внесок, який роблять ті, хто турбується про дітей, старших та неповносправних.

Окрім того, надмірна увага до незалежности, самостійного вибору та самодостатности заводить у безвихідь – вважається, що спроможність дбати про себе є передусім фізичною здатністю. Незалежність має два головних значення: самостійний вибір та відповідні подальші дії; самодостатність – задовольнити власні потреби. Незалежність, як вибір, та самодостатність потребує матеріяльної підтримки. Батьки сприяють незалежності дітей, коли прищеплюють їм вміння робити розсудливий вибір та брати на себе відповідальність, але це не означає повної самодостатности, коли вже не потрібна нічия допомога. Часто очевидною стає різниця між самостійністю, як особистою здатністю самостійно приймати рішення, та самостійністю, як спроможністю задовольнити свої матеріяльні потреби. Можна бути безробітним, потрапити під скорочення чи лікуватись після нещасного випадку і бути свідомим особистої самостійности та вибору, який хочеш зробити, але не мати змоги задовольнити свої фінансові потреби. Матір, яка отримує соціяльну допомогу, бажала б працювати, але не може собі дозволити найняти няню чи віддати дитину до садка, отже, вона не може стати самодостатнішою.

Потрібно розрізняти матеріяльний добробут та ознаки відповідального громадянства, які не можна придбати, продати і на які не може безпосередньо впливати державна політика. Зважаючи на несправедливість в економіці та на роботі, матеріяльні умови стають головною передумовою для того, щоб вести порядне життя, і матеріяльний добробут може змінюватись під впливом змін у політиці. Наприклад, грошова допомога для самотньої матері не означає, що батько повинен перестати підтримувати своїх дітей. Грошова допомога подружжю повинна становити принаймні суму двох соціяльних допомог, яку вони отримували, коли були неодружені. проте для хорошого й порядного життя потрібне ще щось, окрім матеріяльного забезпечення. Ми не можемо купити вірність, прихильність, чутливість, опіку, турботу та дружбу в будь-якому сенсі. Держава може вплинути на податки, розмір пенсії та соціяльної допомоги, але вона не може безпосередньо вплинути на родинні обов’язки (Travers & Richardson, 1993).

Залежність від соціяльного утримання не можна пояснити лише матеріяльними причинами. Так само від них не залежать родинні цінності, хороше батьківство чи відповідальне громадянство. Можна помітити, що не існує обов’язкової залежности між бідністю, злочинністю та аморальністю. Прикладом цього є проведене у 1930-х роках cпостереження за безробітними чоловіками північно-східної Англії, які потрапили у надзвичайно скрутне матеріяльне становище. Незважаючи на фінансові труднощі, повага у родині, взаємодопомога серед сусідів, чесність і важка праця не змінились. Люди залишились відповідальними носіями моральних цінностей. Хоча вони й не могли забезпечити себе матеріяльно, такі родини поєднали зусилля і виробили підтримку на рівні громади. Це дослідження ще раз доводить, що батьки не можуть виправдовувати фінансовими негараздами свою безвідповідальність, що не виховали дітей в дусі громадянських чеснот. Не потрібно наївно згадувати про золоті часи традиціоналізму, бо й тоді звичайними були матеріяльні нестатки, нерівноправність, жорстокість, дике ставлення до неодружених матерів, зневажання дітей, подвійні стандарти сексуальности. Хочеться звернути увагу на традиційні норми моралі, коли батьки брали “на себе особисто тривалу відповідальність за соціяльне виховання дітей, яких вони привели на світ” (Halsey. 1993b. C.xii). Йдеться про часи, коли чоловіка не було вдома і він не брав участи у вихованні дітей лише, коли він йшов на війну, був у плаванні або ж помер і залишав жінку вдовою. Підсумую перший пункт – поновлення відповідальности як позитивної моральної чесноти відновить важливі соціяльні зв’язки, які знищила надмірна увага до незалежности як самодостатности та можливости робити вільний вибір. Відповідальність у такому значенні ще жива у багатьох сільських громадах й у маєтках всередині міст, та виникає у міському середовищі під час криз чи природних катаклізмів. Крім того, відповідальність є поєднуючою ланкою у ланцюжку залежности, незалежности та взаємозалежности, вона поєднує нас з іншими, наше особисте життя з соціяльним.

Наступне моє твердження: самостійність – це не лише вибір та самодостатність. Складовою моральної відповідальности є звітність перед іншими. До речі, феміністські філософи старанно працюють над новим формулюванням самостійности, яке б складалося з мови особистости, дії та внутрішньої залежности. Для прикладу, Діяна Меєрз визначає самостійність як сукупність координованих навичок – самоаналізу, комунікативности, розсудливости, винахідливости та волі. Поєднання таких навичок формує власну ідентичність, шкалу цінностей, бажання вдосконалюватись та змінюватись, скутість чи відкритість, і те, як ми виражаємо наші бажання, переконання, прив’язаності та цінності (Meyers, 1989, CC.79-87). Самостійність – це щось більше, ніж просто діяти за власним вибором – вихідним є припущення, що особи перебувають у соціяльному середовищі. Меєрз заохочує суспільство сприяти вихованню у дітей самостійности, щоб вказати їм на важливі обов’язки, навчити виробляти прийнятну тактику поведінки та вирішувати непорозуміння, оскільки “такий соціяльно сформований самостійний суб’єкт володіє критичним мисленням та цілісністю” (1992, С.131). Звітність є надзвичайно важливою якістю як батьківства, так і громадянства.

Третє – діяти за своєю волею не означає, що ми не потребуємо інших, а те, що кожна особа є унікальним чином пов’язана з іншими. Якби більше чоловіків наново визначили маскулінність так, що вона не ґрунтується на самостійності як самодостатньому існуванні та відокремленні від інших, чи пануванні над іншими, і поставили б інших на чільне місце у своєму житті, ми мали б набагато менше самотніх матерів, які без батьківської допомоги виховують своїх дітей. Так само, якби більше жінок виявляли свою суб’єктивність і, будучи дочками, дружинами та матерями. також визнавали важливість родинних зв’язків, вони б могли отримати потрібні навички, освіту та стажування. Важливо допомогти дітям вийти із залежности, коли вони у всьому покладаються на інших, на незалежну самостійну позицію. Це важливо для обох сторін: і дітей, і батьків. Я вважаю, що незалежність виховує відповідальність перед собою, але не обов’язково поєднує в собі чесноти обов’язку, взаємности та люблячої турботи, які, формуючи етику відповідальности за інших, розвивають у родині почуття єдности. Такий образ незалежности та відповідальности перед собою більш схожий до запропонованої Керол Ґілліґан (1983) “етики прав”, яка стверджує рівність, справедливість та права, ніж до “етики відповідальности”, яка ґрунтується на зв’язках, відданості та замкненості. Залежність – це не лише протилежність незалежности, а “вона знаходиться з іншого краю континууму, який складається із взаємозалежности, обміну, переговорів, конфлікту та влади” (Edgar, 1988, C.2) і поєднує громадян. Родини, які хочуть бачити дітей незалежними, кажуть, що незалежність потрібно виховувати, і вона не складається лише з самодостатности та вибору. Ми залежимо від того, якими є різні члени нашої родини, і наші взаємостосунки суттєво впливають на те, якими ми стаємо. У вихованні складовою залежности є довіра, коли ми покладаємось на інших, а у відносинах між дорослими – це взаємність.

Відповідальне спільне батьківство

Важко створити середовище взаємности у неповній родині, доки діти не стануть достатньо дорослими, щоб самим брати участь у його творенні. Взаємність у родині вимагає співпраці, гнучкости, поступливости та єдности, тих аспектів спільного життя, які найкраще поєднують людей. Ми не наважуємось критикувати всіх батьків, які самостійно виховують дітей, щоб випадково не образити й тих, хто успішно, без чиєїсь допомоги, виховує дітей. Трапляються справді дуже гарні приклади самотнього батьківства. Однак ми беремо до уваги найкращу для дитини ситуацію, в соціяльному, економічному, політичному, етичному та ґендерному аспектах. Це може означати етично некоректну позицію: “Чи відповідально вводити дитину у світ, коли в неї немає “активного” батька?” (Neuberger, 1991. C.15). Не наважуючись прямо заперечити, що двоє дорослих в родині краще можуть виховувати дітей, жіночий рух продовжує виборювати права жінок, і для багатьох з них це означає можливість мати вибір виховувати дитину без щоденного втручання чоловіка. Вибір потрібно поважати. Проте, роблячи такий вибір, дорослі рідко зважають на бажання дитини зростати у великій, щасливій родині та без перешкод спілкуватись зі своїми родичами як з маминого, так і з татового боку. Поняття “вільний вибір” споріднене з вибором дорослого, його правом уникати зв’язків з іншими. В ідеальній ситуації, дитина має право на любов та спілкування з батьком, так само, як і з матір’ю. Спадкові риси, нахили з самого дитинства та відносини у родині (як позитивні, так і негативні) формують особистість дитини.

Я хочу поставити під сумнів індивідуалістичну позицію, коли право на самореалізацію в батьківстві ставляться понад добробут групи. У даному разі йдеться про відповідальність якнайкраще виховати дитину та тривалі соціяльні наслідки від бідности, яка, зазвичай, йде поруч із самотнім батьківством. Найкраще, коли дитина народжується у гарних довірливих відносинах і знає, що є плодом любові. Окрім того, існує залежність між правами та обов’язками, тобто відповідальність за свої вчинки (наприклад, бути “батьком” для дитини). Уявімо собі незвичну ситуацію – жінка має шестеро дітей від чотирьох різних чоловіків, з одним з яких вона втратила контакт, і навіть не пам’ятає його прізвища. Маємо особистий та соціяльний розподіл між дітьми від трьох чоловіків, які час від часу їх відвідують, та дитиною, яка навіть не знає імені свого батька. А якщо раптом татусі перестануть відвідувати своїх дітей, і не буде постійної заміни фігури батька, наприклад, чуйним дядьком, дідусем чи добрим сусідом? Дехто у гомосексуальних спільнотах визнає, що для дитини важливо контактувати з обома природними батьками, так само як з соціяльним дорослим, з яким вона живе. Одна лесбійка, запліднена спермою свого донора-друга, який активно дбав про дитину, пише: “Це справжній Татусь. Татусь має бути Татусем, з усіма своїми атрибутами… а діти – усі діти – просто щасливі від цього” (Van Gelder, 1994. C.449). Така опіка з боку природного батька позитивно впливає на формування особистости дитини.

За даними Закладу для молодих злочинців у Великій Британії, у віці 15-21 років понад 30 відсотків хлопців уже мають дітей, багато з них бачили свого батька лише зрідка, а то й зовсім втратили з ним контакт. Наприклад, один хлопець народився, коли його батько сидів у в’язниці, потім, коли він був підлітком, його батьки чи то розлучились, чи просто почали жити окремо, батько переїхав, мати має дитину від іншого чоловіка, і хлопцеві рідко вдається побачитись з рідним батьком, який тепер вже має дітей від нової дружини (Philips, 1995). Можливо, так формується покоління “безбатченків”? Разом з цим, маємо кризу самооцінки, з якою стикаються безробітні чоловіки – вони знають, що не можуть економічно забезпечити своїх дітей, для яких краще жити на фінансову допомогу, яку отримує їхня мати від держави. Здається, існує якась залежність між злочинністю, родинами, діти в яких виховуються без батька, та залежністю від соціяльної допомоги. Я попередньо пояснила, що не існує обов’язкової залежности між бідністю та аморальністю. А як пояснити постійну неактивність або ж відсутність батька в родині? Окрім реальних проблем: безробіття, бідности, недостатньої професійности, визначальним є те наскільки суспільство вважає найвищою цінністю вибір та права кожної людини. Таким чином, права відокремлюються від обов’язків, відповідальности та зобов’язань перед іншими. Незалежність як самодостатність чи самостійність як вибір не є чеснотами громадян. Саме взаємозалежність потрібна для того, щоб створити підтримку в родинах та виховати відповідальне громадянство.

Щодо питань, які торкаються родини, маємо цікаві зміни у поглядах. “Праві” зайняли колективістську позицію, а “ліві” – позицію “вільного ринку” (Dennis & Erdos, 1993. C.4). Зріст безвідповідального батьківства, коли біологічний батько зостається з родиною лише, якщо його це влаштовує, свідчить про зміни в оцінці відповідальної поведінки на рівні суспільства. Принципи “вільної торгівлі” вкоренились у соціяльне бачення ролі “батька”, отже багато чоловіків вважає, що має право на власний розсуд визнавати чи відмовитись від батьківства. Також вони думають, що можуть покинути родину, коли їм буде зручно, щоправда, з деякими судовими наслідками та грошовими виплатами. Йдеться не про фізичну відсутність батька, а про відмову бути відповідальним за благополуччя власних дітей. У гонитві за свободою та правами відсутній батько не зважає на законні вимоги своїх дітей. Чоловіки так аргументують своє небажання опікуватись власними дітьми: “маю нову коханку”, “не заробляю”, “нічого не відчуваю до своїх дітей”. “Статус матері чи батька накладає обов’язки, їх не обираєш” (Mendus, 1993, C.26), вони завжди залишатимуться моральними обов’язками. Дехто вважає, що відсутність батька – не надто серйозна проблема, оскільки його місце може заступити велика родина. Проте тут маємо очевидну суперечність. Великі родини виникають, коли маємо довготривалі шлюби. Подружжя складають “чоловік” і “жінка”, а з ними усі тітки, дядьки, дідусі, бабусі, які мають одні перед одними тривалі зобов’язання. Тобто для дітей та суспільства найбільшою цінністю є стабільна ситуація в родині.

У час вільного доступу до контрацепції право вибору: мати дитину, чи ні – перестає бути лише вибором. Такий вибір має моральне значення. Наприклад, дитині потрібно допомогти розвинути почуття власної гідности, поваги до інших, усвідомлення їх важливости, вміння цінувати відносини (Gibson, 1995). Коли кажемо про право мати дитину – відповідальність покладається на обох батьків. Дехто вважає, що повна відповідальність виникає радше, коли дорослі складають один перед одним угоду, як от при одруженні. Закон зобов’язує по-різному. У Великій Британії неодружений батько не несе відповідальности за виховання дитини, про що зазначено в Акті про дітей від 1989 року. Та це не стосується одружених, розлучених чоловіків чи таких, що проживають окремо від родини. Їх право втручатись у виховання дитини та їх батьківський обов’язок залежить від доброзичливости матері дитини та рішення суду. Таку правову несправедливість можна виправити, прийнявши закон про однакову відповідальність, однак багато неодружених пар про це не знають.

Запевняю вас, що спільне батьківство є ідеальним для виховання відповідального громадянства. Спільне батьківство – це люди, які беруть на себе головну опіку над дитиною, це може бути кілька осіб, які по черзі беруть на себе відповідальність за фізичне, розумове, емоційне, особисте та духовне виховання дитини. Найкраще, коли маємо повну родину (коли є двоє дорослих) – і тут не має значення, яка це родина: мала, велика, змішана (коли батьки розлучені, і знову одружені), гомосексуальна, лесбійська, вона може навіть складатися зі старшого брата чи сестри, які допомагають виховувати матері чи батькові, який у них залишився, молодшу дитину. Найкраще, коли від самого дитинства дитину виховують її природні батьки. Повною можна вважати родину і у випадку, коли природні батьки вже не живуть разом, проте обоє беруть на себе обов’язок постійно дбати про виховання дитини. Сюди належать вітчим/мачуха, з якими зараз живе дитина, чи дорослі, готові спільно з природною матір’ю чи батьком виховувати дитину (так буває у гомосексуальних та лесбійських родинах). Також це може бути небіологічний батько чи мати, з яким живуть разом довгий час, тому при вихованні дитини та формуванні її особистости важливо, що дитина сприймає “батьків” як тих, хто тебе знає і опікується тобою протягом цілого твого життя. Коли дитина, особливо у підлітковому віці, починає страшенно допікати та ображати, від батьків часом почуєш: “Якби не моє, обходив би його десятою дорогою”. Ті хто мають дітей, знають, скільки зусиль потрібно докладати, коли намагаєшся спілкуватись із підлітком. І наш батьківський обов’язок – приготувати “своє чадо” до життя у суспільстві. Хочу підкреслити, що не структура, а радше хороше виховання є цінністю родини, тому гнучкі моделі родинної структури, пропоновані феміністками, також будуть прийнятними. Тобто, не зважаючи на висловлений мною попередньо ідеал спільного батьківства, багато самотніх батьків також можуть добре виховувати дітей.

І наприкінці, чому спільне батьківство є прикладом для виховання дитини? Чого не може дати самотнє батьківство, якщо не враховувати, що звільняється трохи часу, який можна використати для себе, на роботу, або перепочити від хатніх справ? Пам’ятаймо, що спільне батьківство – це не лише родина з двома батьками, це й спільна опіка, яка ґрунтується на відповідальності виховати порядних громадян. Маємо дві головні точки перетину громадянства і батьківства. Перша – демократична модель ролей, як виклик ґендерним стереотипам. Коли при спільному батьківстві діти “спостерігають за двома дорослими, що демократично приймають рішення і розподіляють обов’язки вдома, вони знайомляться з новою моделлю влади, яка ґрунтується на колективності та гнучкості, а не авторитарності” (Ehrensaft, 1994, C. 439). У випадку ж, коли батьки не встановлюють однобічного контролю над домашнім бюджетом чи примусової дисципліни, і коли дитині потрібно порадитись – вона звертається за допомогою до обох батьків – влада розсіюється. Так діти вчаться приймати важливі рішення і усвідомлюють, що й справді про їхній майбутній розвиток піклується не одна людина. Спільне батьківство відкидає можливість розподілу за статтю на інструментальність та експресивність – хто виховує, а хто заробляє гроші, а також владні відносини між батьками та дітьми. Як модель виховання, “воно стає альтернативою для поширеної думки, що виховання дитини є цариною матері” (Ehrensaft, 1994, С.441), чого не може дати самотнє материнство. Спільне батьківство – зазвичай, це чоловік та жінка, або ж партнери одної статі, які, не зважаючи на те, працюють вони чи ні, беруть на себе обов’язок спільно йти через усі випробовування й радощі батьківства.

Окрім цих внутрістатевих демократичних рольових моделей, спільне батьківство розвиває демократичні навички. Ентоні Ґідденс (1992) пише про потенціал родини бути моделлю “близькости як демократичности”, коли родина стає фундаментом, на якому прищеплюють демократичні навички (поважати права, брати на себе обов’язки, довіряти іншим та відповідати за свої вчинки). Подібно, “модель дискурсу” Шейли Бенгабіб (1992) ґрунтується на дотриманні процесу спілкування та норм еґалітарної взаємности, на основі загальної відповідальности та демократизації родинних норм, коли усталені відносини стають відкритими для обговорення та перевизначення. Справді, Джейн Менсбрідж (1993) каже, що через особисті відносини можна по-новому поглянути на демократичну спільноту, яка ґрунтується на самостійності (яка прищеплюється соціальним вихованням, загальними обов’язками, колективними відносинами, спільними інтересами). Я вже багато разів повторювала, що самостійність як незалежність чи як самодостатність набагато менш цінна для родини та суспільства, ніж самостійність як частина взаємозалежности.

Друге – спільне батьківство по-новому дивиться на довіру та взаємність. Коли діти виростають, знаючи, що за них дбає двоє дорослих, які можуть порадити, захистити, у них розвивається сильне почуття довіри. Взаємне бажання у батьківстві прийняти рішення, яке б влаштовувало обох, та згоду між батьками дитина сприймає як демократичні родинні процеси, бо рішення ніколи не стає наказом, який примушує поступитись іншу сторону. Батьки, які не живуть разом, вирішуючи труднощі, повинні пам’ятати про відповідальність перед своїми дітьми. Певні риси, наприклад, вміти співпрацювати, пробачати, миритись, приймати людей та долати труднощі, найкраще засвоюються, коли діти спостерігають за дорослими, які стають для них прикладом того, як виховувати в собі хороші навички. Відповідно, що більше з цих рис маємо в родині, то сильнішим стає потенціал родин виростити покоління відповідальних громадян. “Справедливий розподіл праці, повага та взаємозалежність між батьками, безсумнівно, стануть першим важливим прикладом для дитини, яка виховується в родині з рівноправним розподілом ролей” (Okin, 1989, C. 185). Наше бачення у щоденному житті моралі, відповідальности й того, що для нас означає бути хорошими батьками, накладається на наше розуміння справедливости, рівноправности та визначає риси, які ми поважаємо в інших громадян (Boling, 1991, C.619).

Спільне відповідальне батьківство вчить дітей, що залежність характерна для людської вразливості, а незалежність є частиною взаємозалежности, такої потрібної для родини та відповідального громадянства. Коли дітей виховують, поєднуючи самостійність із спільним батьківством, маємо всі умови для виховання у взаємозалежності. Такі діти усвідомлюють важливість незалежности, прав та реалізації, а також співпраці, згоди та взаємозалежности. Взаємозалежність підтверджує, що в основі відповідального громадянства лежить розмаїття суспільного життя. І відповідно, як самостійні незалежні істоти з особистими потребами, правами та неповторною індивідуальністю, ми одночасно маємо обов’язки дбати про тих, з ким ми поєднані через родину, суспільство. Коли говоримо про спільне батьківство, ми виходимо поза межі риторики чисто родинних цінностей. Спільне батьківство виховує взаємозалежність, таку потрібну, щоб прищепити відповідальне громадянство.

Переклала Христина Проців

Benhabib S. (1992) Situating the Self. Gender, community and postmodernism in contemporary ethics (Cambridge, Polity Press).

Boling P. (1991) Democratic potential of mothering // Families Without Fatherhood (London, IEA Health & Welfare Unit).

Edgar D. (1988) Public re-education needed on the family front // Family Matters: Australian Institute of Family Studies Newsletter. P. 22.

Ehrensaft D. (1994) When Women and Men Mother // Jaggar A.M. (Ed.) Living with contradictions. Controversies in feminist social ethics (Oxford, Westview Press).

Galston W. (1991) Liberal Purposes (Cambridge, Cambridge University Press).

Gibson S. (1995) Reasons for having children: ends, means and ‘family values’ // Journal of Applied Philosophy, 12 (3). Pp. 231-240.

Giddens A. (1992) The Transformation of Intimacy. Sexuality, Love and Eroticism in Modern Societies (Cambridge, Polity Press).

Gilligan C. (1983) In a Different Voice, Psychological Theory and Woman’s Development (Cambridge, MA, Harvard University Press).

Halsey A.H. (1993a) Changes in the family // Children in Society, 7.

Halsey A.H. (1993b) Foreword // Dennis N. & Erdos G. Families Without Fatherhood (London, IEA Health & Welfare Unit).

Jagger A.M. (1994) Family Values // Jagger A.M. (Ed.) Living with contradictions. Controversies in feminist social ethics (Oxford, Westview Press).

Mansbridge J. (1993) Feminism and Democratic Community // Chapman J.W. & Shapiro I. (Eds.) Democratic Community, NOMOS XXXV. Pp. 339-395.

Mendus S. (1993) Different voices, still lives: problems in the ethics of care // Journal of Applied Philosophy, 10 (1). Pp. 17-27.

Meyers D.T. (1989) Self, Society and Personal Choice (New York, Columbia University Press).

Meyers D.T. (1992) Personal autonomy or the deconstructed subject? A reply to Heckman // Hypatia, 7 (1). Pp. 124-132.

Neuberger J. (1991) Whatever Happening to Women? Premiums, practices and pay offs (London, Kyle Carthie).

Okin S.M. (1989) Justice, Gender and the Family (New York, Basic Books).

Pateman C. (1989) The Disorder of Women (Cambridge, Polity).

Phillips M. Forgive me son, for I have sinned // The Observer Review, 5 November 1995.

Porter E. (1995) Building Good Families in a Changing World (Melbourne, Melbourne University Press).

Sandel M.J. (1996) Democracy’s Discontent. America in search of a public philosophy (Cambridge, MA, The Belknap Press of Harvard University Press).

Sevenhuijsen S. (1991) Justice, Moral Reasoning and the Politics of Child Custody // Meehan E. & Sevenhuijsen (Eds) Equality, Politics and Gender (London, Sage).

Travers P. & Richardson (1993) Living Decently. Material well-being in Australia (Melbourne, Oxford University Press).

UK General Household Survey (1995) (London, HMSO).

UN Statistical Division (1992) Statistical Chart on World Families (New York, United Nations).

Van Gelder L. (1994) A Lesbian Family // Jaggar A.M. (Ed.) Living with Contradictions. Controversies in feminist social ethics (Oxford, Westview Press).

Wolfe A. (1989) Whose Keeper? Social Science and Moral Obligation (Berkeley, University of California Press).

Young I.M. (1995) Mothers, citizenship, and independence: a critique of pure family values // Ethics, 3. Pp. 535-556.