|
|
|
Ірина ГрабовськаҐендерна рівність як проблема конституціоналізму доби української революції 1917-21 років© І.Грабовська, 2002 Сучасний поворот до ґендерної світоглядної парадигми, який розпочався в українській соціогуманітаристиці, ознаменував і на вітчизняних теренах кінець епохи ніцшеанських визначень людини-напівбога та відмирання ідеї андрогінности людини як основи філософської рефлексії. Все частіше підґрунтям рефлексивних пошуків стає визнання існування різних людських досвідів як суспільнозначущих. І насамперед, визнання різниці жіночого та чоловічого життєвого досвіду. Вже тепер і в нашій гуманітарній літературі можна зустріти твердження про те, що, зрештою, реальні чоловіки та жінки є основними суб’єктами історичного процесу, і лише потім класи, страти, особистості, маси, народи, нації тощо. Адже перше, що бачимо, дивлячись на конкретне суспільство – це існування реальних чоловіків та жінок і відносин між ними, які аж ніяк не вичерпуються лише сексуальними стосунками. Саме цей зріз існування спільноти охоплює категорія “ґендеру”. Сьогодні видається досить цікавим крізь призму ґендерних досліджень розглянути принаймні деякі моменти української історії. Можливо, в майбутньому не лише цікавим, але і корисним для самоусвідомлення суспільства та самопізнання буде всебічний аналіз історичного процесу України у вищеозначеному контексті. Вже сьогодні звертання до визначених засад аналізу відбувається не як данина моді чи власній авторській “просунутості”, а через можливі цікаві результати подібного дослідження. Крім суто наукового інтересу, проведення досліджень у вказаному напрямі сприятиме вирішенню цілком конкретних практичних завдань, які постали перед сучасним українським суспільством. За останні роки Україна підписала цілу низку документів як міжнародного рівня, так і локального, про сприяння створенню суспільства ґендерної рівности на власному просторі. Серія актів рівня ООН про сприяння створенню рівних прав та можливостей для чоловіків та жінок, підтверджена рядом законодавчих актів Української держави. Маємо Указ Президента від 25 квітня 2001 року “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні”, виданий як відповідь на критику міжнародних спостерігачів про бездіяльність української влади у справі втілення в життя підписаних міжнародних актів зазначеного вище спрямування. Є і Постанова Кабінету Міністрів України “Про національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівности у суспільстві на 2001-2005 рр.” від 6 травня 2001 р. (№ 479). Розроблено також Закон України “Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок”. Отже, проблема створення в Україні суспільства ґендерної рівности сьогодні на часі. Проте, цікаво було б проаналізувати, чи були в українській історії передумови для конструктивного та ефективного вирішення такого завдання. З цих позицій є не лише цікавим, але й корисним дослідження конституційного процесу доби українських визвольних змагань. Перш ніж перейти до аналізу заявленої проблеми, визначимо базові категорії дослідження: “ґендер”, “ґендерна рівність”, “ґендерна рівноправність”, “ґендерна демократія”, “ґендерна політика”. – Ґендер (gender) – категорія, що означує соціальну особливість статі людини на відміну від біологічної статі (sex), соціально-рольовий статус, який визначає соціальні можливості людини – чоловіка і жінки в усіх сферах життєдіяльности. – Ґендерна рівність – категорія, що існує для означення процесу справедливого ставлення до жінок та чоловіків. Для забезпечення справедливости критерії часто повинні компенсувати історичні та соціальні перешкоди, які не дають жінкам та чоловікам існувати в рівних умовах. Справедливість веде до рівноправности. – Ґендерна рівноправність – категорія, що означає рівне оцінювання суспільством подібностей та відмінностей між жінкою та чоловіком і розрізнення ролей, які вони відіграють. – Ґендерна демократія – категорія, що фіксує специфіку системи волевиявлення двох статей – жінок і чоловіків у громадянському суспільстві як рівних у правах і можливостях, що законодавчо закріплені й реально забезпечені в усвідомленні політико-правових принципів, діях, розбудові суспільних і державних структур з урахуванням ґендерних інтересів та потреб. – Ґендерна політика – категорія, що означає утвердження партнерства статей у визначенні та втіленні політичних цілей та завдань і методів їх досягнення в діяльності політичних структур – держави, політичних партій, громадсько-політичних об’єднань. Для вирішення сучасною Українською державою певних завдань, доцільним є аналіз та використання історичного досвіду попередніх форм української державности та конституційного процесу тих часів. Тим більше, що почався цей процес після падіння російського самодержавства, яке не переймалося проблемами рівности статей, навпаки, було типовим “маскулінним” державним утворенням (попри численні владарювання імператриць і залаштунковий вплив придворного жіноцтва на політику Російської імперії). Зокрема, у дореволюційній Росії жінки були позбавлені виборчих прав. Отже, звернімося до Конституції Української Народної Республіки (“Статут про державний устрій, права і вільності УНР”), ухваленої 29 квітня 1918 року, що закріпила законодавчі здобутки доби “першої УНР” чи, інакше кажучи, доби Центральної Ради: “І. Загальні постанови. … 2. Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові Україні, цеб-то громадянам УНР всім разом. ІІ. Права громадян України. … 7. Громадянином УНР вважається кожна особа, яка це право набула порядком, приписаним законами УНР. … 11. …Ніякої ріжниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає” (1). Отже, у визначених вище категоріях ґендерного аналізу політику УНР можна означити як процес утвердження ґендерної демократії в суспільстві шляхом правової декларації принципів ґендерної рівноправности. Очевидно, що самі конституційні акти УНР базуються на так званому “природному демократизмі, притаманному українському менталітетові”. Подальші статті підтверджують послідовний демократизм Конституції УНР: “12. Громадяне в УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, податкування не дають ніяких привілеїв в них” (2). Широкий правовий егалітаризм утверджується і в наступних розділах Основного Закону: “ІV. Всенародні збори Української Народньої Республіки. … 27. Всенародні збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціональним голосуванням всіх, хто користується громадянськими і політичними правами на Україні і в них судово не обмежений” (3). Однак, як відомо, Конституція УНР не була впроваджена в дію внаслідок державного перевороту, вчиненого генералом Павлом Скоропадським за підтримки німецьких окупаційних військ. Слід зауважити, втім, що демократичні декларації керівників Центральної Ради щодо ґендерних питань не ґрунтувалися на реальній політичній практиці: жодної жінки-міністра і просто жінки – відомого політика у ті часи в українському таборі не з’явилося (на відміну, скажімо, від більшовиків, де таких постатей було чимало). Зовсім інакше з точки зору принципу ґендерної рівноправности виглядають правові акти періоду гетьманату Скоропадського, який, за твердженням М.Шлемкевича, уособлює в історії української державницької думки монархічну ідею. Очевидно, більш науково витриманим виглядає віднесення гетьманату Скоропадського до української аристократичної політичної традиції. Проте, в контексті визначеної проблематики найцікавішим виглядає документ тієї доби “Закони про тимчасовий державний устрій України. Про гетьманську владу”, що поряд із “Грамотою до всього Українського Народу” став правовими основами діяльности гетьманату. Саме “Закони про тимчасовий державний устрій” визначалися чинними до часу скликання сойму. Цим документом встановлювався статус українського козацтва. Такий статус повинен був набуватися не автоматично, умови його здобуття повинні були визначені окремим законом. Особливістю документів доби гетьманату Скоропадського, починаючи від “Грамоти до всього Українського Народу”, стало звертання до населення України, означене виразом “козаки і громадяни”. Проте, роз’яснення, хто ж належить до категорії “козаків”, хто – до “громадян” не було. Чи належало до “громадян” все населення України, крім козаків, чи лише його чоловіча частина, документи не тлумачать. Проте, саме на користь останнього (тобто, розуміння під громадянами лише чоловічої частини населення України) свідчить пункт 12 “Закону про тимчасовий державний устрій України” розділу “Права і обов’язки українських козаків і громадян”: “12. Захист вітчизни є святий обов’язок кожного козака і громадянина Української Держави” (4). Відповідно, “18. Кожний український козак і громадянин має право вільно вибирати місце мешкання і працю, придбати і відчужити майно і без заборони виїзжати за кордон Української Держави” (5). Оскільки жодна Конституція (Основний Закон) жодної держави світу на початку ХХ століття не знала положення про можливість призову громадян жіночої статі на військову службу, метою якої є захист Вітчизни, напрошується висновок про виключення українського жіноцтва із числа громадян правовими актами України, аристократичною традицією доби гетьманату Скоропадського. Можливо, така парадоксальна ситуація склалася внаслідок поспішности у розробці правової основи цієї форми української державности. Відтак, з погляду ґендерної рівности, законодавчі акти УНР були величезним кроком вперед у порівнянні зі станом справ у царській Росії, а правові акти часів Гетьманату – поверненням назад. Третьою формою української державности початку ХХ століття стала Директорія Української Народної Республіки. Одразу після повалення гетьманату Скоропадського перед Директорією УНР постала проблема конституювання власної форми державности. 22 січня 1919 року відбувся Трудовий Конгрес, який і повинен був виконати це завдання. Він ухвалив “Універсал Трудового Конгресу” та “Закон про форму української влади”. Однак, ці документи не було розвинено в конституційний акт. Принциповий характер носили рішення про створення тимчасової верховної влади Соборної України, в основі яких лежав акт про злуку УНР та ЗУНР. Проте, досить швидко міжпартійні та міжособисті непорозуміння призвели до розколу Директорії. Починаючи від 15 листопада 1919 року, влада перейшла винятково до Симона Петлюри. Всеукраїнська Національна Рада, що виникла як відповідь на факт розколу Директорії від 11 січня 1920 року, поставила за мету усунути Директорію, скликати Державний Сойм і оголосити тимчасову конституцію Української Народної Республіки. Конституційний український процес цієї доби зазнав складних перипетій. Основного Закону, який би задовольнив усі сторони так і не було прийнято. Натомість С.Петлюра 12 листопада 1920 р. затвердив “Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці” та “Закон про Державну Народну Раду”. Проте “Закон…” не став основним конституційним актом. Він звів докупи прийняті раніше постанови, оформив фактичний стан речей та став тимчасовим Основним Законом. Найпоказовішим з точки зору означеної у статті проблематики є проект Правительственної Комісії по виробленню Конституції Української Держави під назвою “Основний державний закон Української Народньої Республіки”. Цей документ – по-своєму унікальний в українському конституційному процесі, бо він був значно ширшим і докладнішим порівняно з европейськими та американськими конституційними хартіями, а також і найбільш конкретизованим документом конституційного характеру в українській політико-правовій думці. Аналізуючи цей документ з точки зору визначеної проблеми формування суспільства ґендерної рівности в Україні, відзначимо, що своїм артикулом №3 першого розділу Закон проголошує принцип рівности чоловіків та жінок, фактично утверджуючи притаманний українському менталітетові так званий “природній демократизм” співіснування статей. “Основний державний закон Української Народньої Республіки” проголошує: “Артикул 3. Державна Рада є однопалатним тілом, що вибирається на підставі загального як для чоловіків так і для жінок, рівного, безпосереднього, таємного права голосування, з додержанням принціпу пропорціональності” (6). Широкі права українського жіноцтва проголошує і артикул №15: “Всі громадяне Української Держави, як чоловіки так і жінки, без ріжниці віри, народности та походження, рівні перед законом. Зноситься всі родові, станові, шляхоцькі привілеї та всі родові й особистісні шляхоцькі титули. Всі публічні уряди є рівно доступні для всіх громадян на умовах, означених в законі. Жінка в Українській Державі має всі права цивільні та політичні нарівні з чоловіком” (7) (Виділено мною – І.Г.) Цікавим з погляду ґендерної рівноправности є й артикул №50 про військову службу в Українській державі. Аналогів цій статті ми не знаходимо в жодному іншому конституційному акті тієї доби: “Всі громадяни є обов’язані до військової служби; порядок покликання жінок до служби в цілі оборони держави визначається в законі. Окремі закони ухвалять рід та спосіб, порядок і час тривання військової служби, звільнення від свого обов’язку, а також особисті і речеві повинності на військові цілі” (8). Отже бачимо, що конституційний процес на Україні доби визвольних змагань початку ХХ століття дає яскраві приклади розвитку, хоча й непослідовного, становлення ґендерної рівности в українському суспільстві. Тим значущим є цей процес, оскільки він опонував усьому попередньому політичному досвідові суспільства (включно із Козаччиною, де проблема ґендерної рівности аж ніяк не поставала і не могла постати). Видається, що досвід попередніх поколінь може бути врахований у сучасній Україні при вирішенні проблеми формування суспільства ґендерної рівности на нашому просторі.
|
 ч
|
 |
|